Кого лякає Каталонія?

Bagan-enface

Цінностей матеріалізму, практицизму та технократизму вже замало, щоб створити Велику Європу

або Кого лякає суверенна Каталонія?

У грудні 2017 р у Каталонії відбулися вибори до місцевого парламенту, на яких сумарно здобули перемогу дві партії, які виступають за незалежність цього історичного регіону від Іспанії. У січні каталонський парламент – Женералітет – обрав нове правління, яке очолили ті ж каталонські самостійники. Ми попросили прокоментувати ці події, їхній можливий резонанс для всієї Європи дрогобицького політолога, автора статті «Каталонія як виклик для Європи», яка широко розійшлася українськими ЗМІ, Олега Багана.

– Отже, п.Олеже, що означають ці послідовні дії каталонських сепаратистів, які попри іспанський урядових тиск, попри арешти і переслідування їхніх керівників, продовжують іти до своєї мети?

– Це означає серйозне потрясіння, поки що пробне, для всього офіційного політику му Європи. Воно не таке сильне і викличне, як розпад СРСР і Югославії у 1991 р., але має свої «землетрусні» особливості. По-перше, події демонструють, що каталонський націоналізм – це серйозно і твердо. По-друге, цей націоналізм – лише фрагмент великого і складного явища, яке називається націоналізм бездержавних і малих народів континенту. Сучасна космополітична Європа воліла назовні показувати, що ніяких міжнаціональних проблем у її просторі немає, тобто немає гніту одними народами інших. Панувала дещо фальшива візія, що загальний економічний і соціальний поступ Європи, її багатства і гармонізованість демократична система автоматично зняли всі міжнаціональні проблеми. Виявляється, ні. Виявляється, такі поняття, як національна гідність, національна свободолюбність, національна самобутність ще зберігають велику емоційну силу.

Каталонці лише очолили зараз доволі великий ряд бездержавних народів, тобто тих, які через якісь історичні причини (зовнішнє завоювання і нищення, загальмованість національного розвитку, втрата еліт і т.ін.) втратили нагоду і можливість здобути незалежність. До ХХ ст. до таких народів належали й українці, естонці, фіни, латвійці, литвини, чехи, словаки, хорвати, словенці, білоруси та ін. Сьогодні такими є баски і ґалісійці в Іспанії, шотландці і валлійці в Британії, бретонці, корсиканці і провансальці у Франції, сардинці в Італії, фризи в Нідерландах, українські кримські татари, десяток кавказьких (черкеси, адигейці, кабардинці, балкарці, чеченці, інгуші, осетини, аварці, лакці, даргінці, лезґіки та ін.) і фінно-угорських (карели, марійці, мордвини, удмурти, комі-зиряни, перм’яки та ін.) народів в Росії. Зрозуміло, усі вони перебувають у різних «вагових категоріях», тобто відрізняються за політичними умовами, в яких проживають (не можна порівнювати демократичні умови для валлійців Великої Британії, де ті сьогодні успішно відроджуються, і умови в авторитарній, шовіністичній, історично беззаконній Росії, де вже не один народ «пропав безвісти»), за рівнем національної самосвідомості й мобілізованості (наприклад, баски і шотландці цілком відрізняються від удмуртів і перм’яків), за рівнем культурної виразності (майже всі названі західноєвропейські народи на чолі з каталонцями в цьому набагато випереджають кавказькі й фінно-угорські народи Росії). Однак потенційно усі вони (а ми ще не назвали зо два десятки дрібніших народів) можуть пришвидшити процеси свого національного самоствердження і почати дестабілізувати політичну ситуацію в своїх країнах. Це розуміють уряди європейських держав і остерігаються цих процесів. Адже, скажімо, баскський націоналізм в Іспанії може захопити 250 тис. басків у Франції і стати зазивним прикладом для бретонців та провансальців чи для сардинців в Італії. Чи хтось до 1991 р. сподівався, що свої держави утворять цілком невеликі за чисельністю боснійці та македонці? А вони утворили.

Тому зараз офіційна Європа буде робити добру міну вдавання, що нічого серйозного в Каталонії не відбувається. Натомість ми бачимо (це докладно я пояснив у своїй вельми популярній статті), що відроджується до повноцінного державницького життя давня, висококультурна, розвинута нація. Виявляється, що багатство і спокій (а Каталонія є дуже багатою і комфортною провінцією для життя) не можуть затамувати потребу національної гордості і свободи.

– Відомо, що в Україні певні середовища висловили застереження щодо каталонського сепаратизму. Чому?

– Це ви маєте на увазі статтю С.Борщевського «У Барселоні теж не обійшлося без «руки Москви» про те, що нібито російські і венесуельські хакери стимулювали події в Каталонії під час останнього референдуму в жовтні 2017 р. А ще виступи українських традиціоналістів-монархів (І.Загребельний і Ко) – є й такий покруч на землі, створений за принципом, «аби й цього не бракувало», – які не приймають національно-визвольний рух каталонців «через те, що він лівий». У першому випадку маємо справу з азартом до псевдосенсаційності, яка завжди виявляється в журналістиці. С.Борщевський гадає, що 7,5 млн. каталонців (це більше мешканців, ніж у всій Галичині) можна легко збаламутити провокаціями в соцмережах і ось так легко, за кілька днів, намовити їх голосувати за вказівкою, штучно зробити самостійниками. Зрештою, вибори в грудні, коли каталонці ще масовіше підтвердили свої голоси за незалежність на референдумі в жовтні це заперечили самі собою. Росіяни, безумовно, виявляли якусь активність, бо вони «кровно» зацікавлені в будь-якій дестабілізації Європи, але важко повірити в те, що вони скеровували мислення нації, яка має свою велику політичну традицію, свою культурну еліту, свою відпрацьовану національну пропаганду. На такі думки в нас «клюють», бо українці люблять конспірологію через слабку дозу аналітизму в національній свідомості, все, мовляв, відбувається за таємними змовами певних кіл, колись називали частіше масонів, тепер більше полюбляють олігархів.

Несприйняття каталонського націоналізму від наших «ультранаціоналістів», бо він «лівий» – це теж дурне. Тут треба знати і розуміти, що таке ліві ідеології в Європі. Європейські соціалісти і соціал-демократи – це дуже авторитетне, масштабне явище. Не треба його ототожнювати з російським комунізмом, від якого постраждала Україна, який був радше релігією, але релігією Ненависті, а не Любові. Російські большевики свого часу лише як моду використали соціалістичні ідеологеми, кличі, фразеологію, а насправді маніякально бажали тоталітарної влади, отримували садистське задоволення від масового терору, палали ненавистю до інших народів через свій фанатичний шовінізм та імперіалізм, яким вони заразилися від російських консерваторів-слов’янофілів, від монархістської «Чорної сотні», з якими нібито боролися, але мимовільно перейняли їхній стиль і спосіб мислення (про це гарно написали ще Н.Бердяєв і Г.Федотов).

У західній Європі соціалізм відійшов від екстремістських, насильницьких заповідей К Маркса, переорієнтувався на еволюційну програму А.Бебеля, Ф.Меринга, Е.Бернштейна, К.Каутського та ін. і саме з його впливами пов’язані величезні успіхи західних суспільств у плані подолання бідності, розвитку гармонійної економіки, захисту прав трудящих через масовий профспілковий рух. Його авторитет тримається на «трьох китах»: а) саме соціалісти зупинили грабіжницький наступ олігархії на Заході, від кінця ХІХ ст. починаючи; б) соціалісти стимулювали всі головні господарські, соціальні і модернізаційні реформи у ХХ ст., які забезпечили нинішнє процвітання і прогресивний розвиток Заходу; в) соціалісти витворили свою героїчну традицію боротьби, спочатку з великим капіталом, потім із тоталітаристськими владами, в т.ч. із фашизмом, в якій загинули сотні тисяч європейців. Тобто лівий рух в Європі – це величезний пласт історії, самовідданих змагань, системної і скрупульозної реформаторської праці задля прогресу. Не розуміти цього, не враховувати цього – значить виявляти дилетантизм. Те, що в Каталонії домінують ліві – ніяка не катастрофа; ліві складають близько 50% громадянської сили в усій Західній Європі. Це може не подобатися українським правим, але так є. Ми не можемо змінити уявлення, уподобання, принципи мільйонів європейців, які формувалися понад століття. Це так само, якби ми злостилися на мусульман за те, що вони такі релігійні і консервативні. Так сформувалася їхня ментальність. І тут важко щось змінювати.

Сьогодні каталонська нація, яка в часи суворої й бюрократичної іспанської монархії ХІХ – поч. ХХ ст., потім в часи диктатури Ф.Франко героїчно боролася з іспанським шовінізмом та імперіалізмом під керівництвом лівих партій, і далі вважає їх своїми героями. Це логічно. Адже ті вибороли для Каталонії автономію, розбудували успішне і багате суспільство, перетворили регіон на найпередовішу провінцію Іспанії – хіба це не історичні заслуги? Як можна все це заперечувати?

Візьмімо для прикладу лідера Каталонії – Карлеса Пучдемона. Це спадковий республіканець, його прадід воював проти диктатури, за автономію Каталонії. Сам він – визначний інтелектуал, відомий журналіст, редактор впливової газети «Ель пунт», автор книги «Каталонія у сприйнятті закордонної преси» (1994). У 1999 р. він заснував і очолив Каталонське агентство новин; згодом керував Домом культури в рідному місті Жирона. Від 2004 р. видає англомовний журнал «Каталонія сьогодні». В політичній боротьбі – з 1983 р., від 21-річного віку. У 2007 р. став депутатом регіонального парламенту, у 2011 р. – мером м.Жирона. Очолив Женералітет Каталонії у січні 2016 р. Тобто ми бачимо постать, людину, яка творить епоху своїми подвижницькими діями, своїм словом.

– Чи можуть каталонські події якось негативно відбитися на діалогові Україна – ЄС?

– Ні. Ніяк, бо національні збурення бездержавних народів у Східній Європі відбулися в 1990-і роки. І власне тоді Захід нечесно, через свій політичний тиск відібрав в України ядерну зброю і змусив передати її історичному ворогові – Росії, що стало для нас, як бачимо, катастрофою. Страх Європи перед дробленням – це тривалий процес, змагання між імперіалізмом і націоналізмом буде довгим. Власне, ЄС мав би роз- працювати стратегію, як розумно реагувати на модерний націоналізм, адже сьогодні з ним вже не можна боротися методами терору і репресій, не на тій фазі цивілізації перебуваємо. Натомість народам, які беруть свою долю в свої руки, треба твердо робити свою національну справу. Ми не повинні дивитися в рот сильним державам ЄС, як Німеччина і Франція, і стежити за тим, чи наші дії їм подобаються, чи ні. Ми просто повинні ставати мобілізованим, принциповим, динамічним суспільством із власною гордістю і власною візією свого майбутнього.

Загалом ЄС має задуматися про цінності, на яких він планує будувати майбутнє. Цінностей матеріалізму, практицизму та технократизму вже замало, щоб створити справді Велику Європу, Європу високих ідеалів, духовної величі, моральної сили. Про це недавно заявила група європейських інтелектуалів правої орієнтації у знаменитій «Паризькій декларації». Я відгукувався на неї (див. про це: сайт «Вголос», стаття «Навіщо і як відвойовувати справжню Європу?») як на сигнал про кризу раціоналістичної, меркантилістської свідомості європейців, таких, що занадто повірили в соціал-демократичні ідеї і практики і при цьому втратили дух героїки та націоналізму як визвольної сили. Національне багатоманіття Європи – це таке ж її багатство, як і модернізаційні проекти, навіть набагато важливіше, бо промовляє про Душу, про щось вище і сакральне в бутті народів, а не тільки про її матеріальні багатства і технологічні потуги.

Розмовляв Олексій Дорофтей

Джерело

Опубліковано Пряма мова.