Заява

Організації Українських Націоналістів (бандерівців)

Україна повертає своїх Героїв

Організація Українських Націоналістів (бандерівців) вітає повернення на рідну землю праху Голови Проводу ОУН, полковника Армії УНР Андрія Мельника та його дружини Софії Федак-Мельник. Це не лише акт історичної справедливості, а й чергове свідчення того, що Україна поступово повертає собі власну історію та власних Героїв.

Ми переконані, що на українській землі мають бути перепоховані всі визначні діячі українського визвольного руху, а Національний Пантеон Героїв повинен стати місцем вшанування всіх поколінь борців за незалежність України.

ОУН (б) рішуче засуджує спроби іноземних держав втручатися в українську політику національної пам’яті. Заява Міністерства закордонних справ Ізраїлю щодо перепоховання Андрія Мельника, як і останні заяви окремих польських політиків щодо вшанування Героїв УПА та українських військових традицій, є неприйнятними. Українська Нація не потребує ні дозволів, ні погоджень з боку інших держав для того, щоб шанувати своїх Героїв.

Ми з повагою ставимося до права кожного народу на власну історичну пам’ять. Водночас вимагаємо такого ж ставлення до української історії. Ніхто не має права диктувати українцям, кого вважати героями національно-визвольної боротьби, як називати свої військові підрозділи чи кого перепоховувати на рідній землі.

Показово, що одночасно із зовнішнім тиском активізувалися й внутрішні антиукраїнські середовища. Люди та організації, які роками атакували український визвольний рух, сьогодні фактично підспівують закордонним критикам України. Багато з їхніх аргументів уже десятиліттями використовуються російською пропагандою для дискредитації ОУН, УПА та всієї української визвольної традиції.

У той час, коли українські воїни стримують російську агресію, будь-які спроби нав’язати українцям комплекс меншовартості щодо власної історії є особливо небезпечними. Україна має право на своїх Героїв так само, як Польща має право на своїх, а Ізраїль — на своїх.

Ми продовжимо справу повернення на Батьківщину праху видатних борців за державність України. Ми будемо відстоювати створення повноцінного Національного Пантеону Героїв. І ми ніколи не погодимося з тим, щоб українська політика національної пам’яті визначалася за межами України.

Україна повертає своїх Героїв.
Слава Україні!

8 червня 2026 р.

Вже віддавна спостерігаю дику для мене річ – навіть в час найбільшої небезпеки значна кількість політичних гравців оцінює ситуацію не з позицій самодостатньої і непорушної цінності Держави, але розглядає її як поле для власного позиціонування. Й при цьому готові до сентенції: «Хай навіть згине Держава, але моє має бути зверху!». Думаю, для таких навіть не має значення, яка держава буде на українській землі після їхнього «зверху». Вони пристосуються до кожної!… Тож після завершення війни будь-який результат влада оголосить перемогою, а непримиренна опозиція – зрадою. Й, що найголовніше, кожна буде мати для цього свої аргументи. А в результаті – суспільство знову опиниться розірваним на шматки. Тож вже від нині аналізую поняття «перемоги» для себе. Просто розмірковую, й нікому не нав’язую… Аналізую його як націоналіст – крізь призму трьох базових категорій: Нація, Держава, Екзистенційна війна за Незалежність. Перша із них лежить в основі мого світогляду, друга є програмною і нею послуговуюся в щоденній дії, а третя – характеристикою війни, перемогу в якій ми прагнемо отримати.

Щодо війни, то вона екзистенційна для обох сторін, бо остаточна доля кожної залежить від її кінцевого завершення. Тож основна мета Московщини – знищити нас як Націю і Державу. А наша – протилежна, втримати свою Незалежність і знищити саму Московщину. 

Здійснюю аналіз на трьох рівнях досяжності бажаного – макро-, мезо- та мікрорівні: – макрорівень означає досягнення максимальної цілі екзистенційного змагання з Московською імперією – розчленування її на національні держави й зведення самої Московщини до історичних кордонів; – мезорівень – це проміжний стан екзистенційного змагання і він означає відновлення кордонів 2014-го; – мікрорівень – мінімально прийнятний, а отже базовий межовий стан, нижче якого нам загрожує поразка. Очевидно, він означає зупинення бойових дій на лінії зіткнення й збереження Української держави та демографічної субстанції нації від винищення.

В екзистенційному змаганні досягнення кожного із таких рівнів – це перемога. Лишень в першому випадку вона є остаточною, а в двох інших частинною. Й головне на цих двох рівнях – збереження Держави як інструменту продовження змагання. Бо без неї нас, як Націю, точно очікує забуття. З позицій екзистенційного змагання проміжний і базовий рівень слід розглядати як стан перемир’я для відновлення сил і для подальшого змагання. Навіть, якщо він буде тривати десятки літ… А тому ці умови мають бути використані для максимальної мобілізації Нації, що передбачає виконання трьох головних завдань:

1. внутрішнього – консолідація суспільства;

2. безпекового – розбудова армії й мобілізація економіко-технологічного потенціалу спочатку для оборонних, а потім і наступальних цілей;

3. зовнішнього – розбудова самодостатнього європейського оборонного військово-політичного альянсу, демонтаж рашистських мереж і впливів у світі, виявлення і ліквідація військових злочинців.

Для їх реалізації в суспільстві слід культивувати відповідні їм головні почуття: національну солідарність, мілітаризм, реваншизм. Ними мають бути просякнуті всі види української творчості. Й на них від народження мають формуватися нові, переможні, покоління українців.

Майбутні перемоги – це не тільки нова технологічна зброя, але й вигострений Дух. Дух – це не «також» зброя. Дух – це головна зброя!

Олександр Сич

Ярослав Сватко

Раз на рік росія спромагається на запуск хваленого Орєшніка по Україні, і кожного разу подія викликає всесвітнє обговорення. Коментують і лідери держав, і бабусі у фейсбуці, ніхто не байдужий. Берусь стверджувати, що оцей розголос і є головною метою застосування цієї недоробленої балістики. Тому що суто воєнних причин (для отримання потрібних результатів у війні наземній) – немає. Тільки психологічний тиск: “у нас є вундервафля”.

Війна, яка йде в Україні давно перейшла в боротьбу за витривалість. Переможе той, у кого більше матеріяльних ресурсів. Хто зможе тими ресурсами виробити більше зброї, яка зараз домінує на полі бою. По простому: хто виготовить більше дешевих дронів і ракет, якими зможе знищити більше засобів війни у ворога.

Якби Україна стояла проти москви один на один, з ресурсами у нас було би скрутно. Все таки, москалі загарбали за час розширення імперії багато територій, з яких вони зараз продають нафту, газ та інші копалини. Але багато європейських націй сприйняли цю війну як загрозу для себе, вони бояться, що після України москва піде походом на них, тому, поки Україна стримує агресора, до них справа не дійде. І вони замість посилати на фронт солдат, воліють помагати Україні фінансово. А фінанси Європи суттєво більші від фінансів федерації. Тому росії не вдається зламати наш фронт, а останнім часом узагалі вони почали потрохи втрачати загарбане.

Вони бачать тенденції, і намагаються їх переламати. І є ще один фронт цієї війни, неявний, у який вони багато вкладали коштів попередні роки – інформаційний. Він дозволяє впливати на громадську думку в країнах, приводити до влади своїх симпатиків, а якщо таких нема – то корисних ідіотів. Змінюючи владу можна вплинути на допомогу Україні. Ось допомогли Трампові стати президентом – і Україна втратила суттєву частину допомоги і півтора роки вимушена була стояти в глухій обороні. Так вони намагаються діяти і в інших країнах. Але їхнім рупорам, які формують громадську думку, потрібно мати аргументи. Ось Орєшнік є одним з них. Це балістична ракета, яка розроблялась, щоб бити не по Україні – для наших відстаней досить Іскандера – а власне щоб бити по Європі.

Тепер російські боти в Європі отримали аргумент: давайте домовимося з москвою, щоб вони не били цією ракетою по нас, у нас же бракує Патріотів, щоб їх збивати, а Трамп не продає. Зразу повинні вилізти свої орбани, які почнуть просторікувати “я маю дуже добре порозуміння з путіним, виберіть мене і я домовлюсь”. Таким чином росія розраховує повернути політичним шляхом гроші, які вона вкладала в свою політичну аґентуру а Європі і змінити матеріяльну ситуацію на полі бою. Україна буде мати менше дронів за європейські гроші, а росія отримає перевагу.

І це єдине притомне пояснення, навіщо було бити Орєшніком по Білій Церкві. За оцінками експертів один пуск Орєшніка коштує 100 млн. доларів. Річний бюджет всієї Білої Церкви у 2025 році в перерахунку з гривні складав 73,5 млн. доларів. Навіть якби в результаті удару вони позбавили Україну джерела доходу в 73 мільйони, це війна в програш. Але ж не позбавили. Вартість гаражів, у які вцілив Орєшнік, явно менша від вартості самої ракети. Ракета недороблена, інтервал між запусками великий, вплинути на перебіг бойових дій вона не в стані. Тому не гарячкуймо, не повторюймо російських наративів, і помагаймо ЗСУ.

Надзвичайники гасять гаражі в Білій Церкві. Офіційне фото ДСНС

Ну і реакція більш-менш притомного ворога:

Вітання

Організації Українських Націоналістів (бандерівців)

з Днем Героїв

Дорогі подруги і друзі!

23 травня в Україні традиційно відзначається День Героїв. У цей день українці вшановують Героїв усіх історичних епох: князів України-Руси та їхніх дружинників, гетьманів і кошових отаманів козацької доби та запорозьке лицарство, Січових Стрільців та воїнів періоду УНР, бойовиків ОУН, вояків УПА та сучасних Героїв Сил оборони України.

День Героїв – це свято української мужності, відваги та шляхетності, яке у наші дні набуло особливо актуального значення. На фронтах війни за Незалежність новітні Герої, як і їхні славні попередники, ведуть звитяжну боротьбу проти одвічного ворога.

Ми щиро вітаємо всю українську спільноту: військових, ветеранів, волонтерів із цим правдивим національним святом!

У 2023 році Організація Українських Націоналістів (бандерівців) виступила з
ініціативою щодо встановлення Дня Героїв на офіційному державному рівні. Нашу ініціативу підтримали авторитетні військові, волонтери, представники місцевого самоврядування, громадські діячі, митці, журналісти, як в Україні, так і в діаспорі. Ми віримо в те, що голос громадськості буде почуто і українська влада, нарешті, встановить День Героїв як державне свято, яке об’єднує Героїв усіх епох та гуртує українців всього світу. Будьмо достойними спадкоємцями слави наших великих предків і вдячними сучасниками Героїв сьогодення!

Слава Україні!
Героям Слава!

Провід ОУН (бандерівців)

На пропозицію Українського інституту національної пам’яті (УІНП), депутатки міської ради Юлії Городчаніної та громадсько-державницької ініціативи «Місто Петлюри» розпорядженням в.о. Полтавського міського голови Катерини Ямщикової утворено робочу групу з проведення у Полтавській міській громаді заходів до 100-річчя дня пам’яті (дня трагічної загибелі) видатного українського державного і культурного діяча, борця за незалежність України у ХХ столітті, Голови Директорії та Головного Отамана військ Української Народної Республіки Симона Петлюри. Очолив групу перший заступник міського голови Полтави Валерій Пархоменко, а увійшли до неї краєзнавці, депутати міської ради, керівники міських департаментів гуманітарного напряму та представник УІНП в Полтавській області Олег Пустовгар. Симон Петлюра прожив у Полтаві половину свого короткого життя – 23 роки з 47. Тож серед пріоритетів групи-виконання п.2.п1. розпорядження Кабінету Міністрів щодо ревіталізації (тобто оновлення) та розширення просвітницького, інформаційно туристичного маршруту «Полтавський період Симона Петлюри». Першим вагомим кроком з реаліазації цього масштабного проєкту стала тематична екскурсія, яку забезпечили наукові співробітники Полтавського літературно-меморіального музею Панаса Мирного за сприяння Департаменту культури та молоді Полтавської міської ради.

Серед учасників – депутатка Полтавської міської ради Маріанна Соліман, представник УІНП в Полтавській області Олег Пустовгар, заступник директора Департаменту культури і туризму Полтавської ОВА Лілія Федорченко, професор-краєзнавець, дослідник історичних районів Полтави Леонід Булава, науковці, учасники ініціативи «Місто Петлюри», культурні діячі, краєзнавці, історики. Екскурсія «Полтавський період Симона Петлюри» побудована у форматі туристичної прогулянки рідним містом Симона Петлюри, під час якої присутні ознайомилися з історичними місцями й об’єктами, пов’язаними з життям і діяльністю видатного полтавця.

Перше місце пам’яті – місце будинку родини Петлюр у Полтаві (вул. Загородня, 20; з 1944 р. Зигіна, нині територія житлового кварталу на розі вулиць Капітана Володимира Кісельова та Симона Петлюри). Хата пережила господарів, її останніми офіційними власницями були молодші сестри Симона Петлюри Марина і Феодосія. У будинку нікого не поселили, простояв пусткою всю Другу Світову, згодом зруйнували і звели на цьому місці «хрущовку». Але у дворі тривалий час лишалися господарські будівлі (стайні для візницького промислу Василя Петлюри), у часи мера-комуніста Анатолія Кукоби, вже на початку 21 ст. їх теж зруйнували. У 2016 році у межах декомунізації у Полтаві перейменували вулицю, у назві якої звеличувався червоний сепаратист Артем на пошану Симона Петлюри, а у 2018 році зусиллями Героя України Юліана Матвійчука меморіальну дошку відкрили вже на будинку по вулиці Петлюри 7/22. Учасники екскурсії поклали квіти до цієї дошки та проїхали повз площу біля ОЦЕВУМ, де Полтавська міська рада у 2020 році погодила місце встановлення пам’ятника: він має бути споруджений неподалік вулиці Симона Петлюри і місця, де стояла хата, в якій він народився і провів дитинство.

До речі, під екскурсії Олег Пустовгар сформулював ідею щодо створення нового місця пам’яті «Будинок дідуся Симона Петлюри, ієромонаха Аркадія» по вулиці Підмонастирській. Мати видатного державного діяча Ольга Петлюра (у дівоцтві Марченко) виросла у козацькій, священицькій родині Марченків, яка мешкала поблизу полтавського Хрестовоздвиженського монастиря. Батько Ольги, рідний дідусь Симона Петлюри Олексій, овдовівши, пішов у чернецтво: постригся з іменем Аркадій, долучився до заснування Київського Іонівського скиту, помер у сані ієромонаха. У 1919 році Ольгу Олексіївну Петлюру (Марченко) російські більшовики заарештували, утримували у в’язниці, ймовірно катували, оскільки вже на третій день після звільнення померла. «Таке місце пам’яті також могло б увиразнити у публічному просторі релігійність родин Петлюр-Марченків-Скрипників, підкреслити, що священицьке коріння Симона Петлюри», – висловив думку Олег Пустовгар. Батько Петлюри Василь Павлович був прихожанином Хрестовоздвиженського монастиря, як власник візницького підприємства обслуговував єпископів Полтавської православної єпархії. Бабуся по батьковій лінії Ганна Петлюра (у дівоцтві Чоловська) походила із священицького роду, після смерті свого чоловіка постриглася в черниці, стала ігуменею Топловського жіночого монастиря у Криму. Усі рідні брати і сестри Симона-православні християни. Іван навчався у Київській та Полтавській духовних семінаріях. Федір і Олександр теж закінчили Полтавську духовну семінарію. Єфросинія – черниця Свято-Покровського монастиря в Криму, загинула у 1918 році під час його руйнування більшовиками. Черниці Згідно з дослідженнями Леоніда Булави, Марина закінчила Полтавське жіноче єпархіальне училище, тож мала середню освіту. Марина і Феодосія все життя мешкали в Полтаві, у 1937 році були розстріляні НКВД за звинуваченням у «поширенні петлюрівства» – прилюдно обурювалися Голодомором і хвалили брата. Ще одна сестра Маріанна (Маріамна) – мати Патріарха Мстислава (у миру Степана Скрипника), разом із чоловіком і донькою переховувалися в Дніпропетровську; остання інформація про неї – від 1937 року.

Леонід Булава розповів представництву УІНП в Полтаві про місця пам’яті Симона Петлюри у мікрорайоні Павленки. «На місці, де зараз будівля загальноосвітньої школи №9 розташовувалася Покровська дерев’яна православна церква 1864 року побудови, прихожанами та учасниками церковного хору якої могли бути Василь і Ольга Петлюри та їх діти – Симон, Іван, Федір, Олександр, Єфросинія, Тетяна, Марина, Феодосія, Маріамна. За спогадами племінника Петлюри, Патріарха Мстислава, що були опубліковані у журналі «Церква і нарід», Симон та його брати і сестри здобували початкову освіту в церковнопарафіяльній школі (ймовірно, мова йшла про Павленківське народне училище, згодом у часи Української революції та національного відродження-гімназія імені Івана Стешенка). При Сталіну в 1940-му році цю будівлю було знесено, на її місці спорудили турбомеханічний завод. Нині це територія поруч із ТРЦ «Київ».

Олег Пустовгар звернув увагу, що у перспективі одною із петлюрівських музейних і туристичних локацій міг би бути щойно виявлений об’єкт культурної спадщини в мікрорайоні Кобищани—хата небожа Симона Петлюри, Патріарха Мстислава (1888 рік) по вул. Патріарха Мстислава. У маршруті цього об’єкту не було, оскільки роботи з реставрації так і не проводилися, хата у занедбаному стані. А Леонід Булава поділився своїм краєзнавчим дослідженням про ще одну історичну будівлю на Кобищанах по вулиці Оксани Мешко – хату, де мешкав Прокіп Понятенко. Симон Петлюра та Прокіп Понятенко — давні друзі та соратники родом із Полтави. Їх пов’язувало спільне навчання, підпільна робота та політична діяльність на початку XX століття. Познайомилися під час навчання в Полтавській духовній семінарії, звідки обох виключили за участь в українському національному русі. Рятуючись від арешту російської імперської влади, разом виїхали на Кубань. Там вони заснували підпільну «Чорноморську вільну громаду» та розповсюджували прокламації Революційної української партії (РУП). Прокіп Понятенко став відомим публіцистом та дипломатом УНР.

Учасники маршруту поклали квіти до пам’ятника Борису Мартосу – уродженцю Полтавщини, соратнику Симона Петлюри, організатору українського кооперативного руху, видатному вченому-економісту, у першому уряді УНР – Генеральному секретарю земельних справ, а за Директорії – міністру продовольчих справ, фінансів, прем’єр-міністру УНР. Маріанна Соліман і Олег Пустовгар привернули увагу до потреби заміни анотаційної таблиці на пам’ятнику, адже на чинній відсутні відомості про Бориса Мартоса як петлюрівця і державного діяча.

Друге і третє місця пам’яті – будівлі Полтавських духовного училища та семінарії по вулиці Григорія Сковороди. На будівлі Полтавського духовного училища (функціонувало з 1818 по 1918 рік, тепер приміщення-аграрно-економічного коледжу по вулиці Сковороди, 18), де у 1891-95 рр. навчався Симон Петлюра поки-що, на жаль, немає меморіальної дошки. А от на будівлі семінарії, де з 1893 по 1901 рік навчався майбутній лідер Української революції 1917-21 рр. (нині один із корпусів Полтавського державного аграрного університету) зусиллями Департаменту культури Полтавської міської ради та знаного скульптора Дмитра Коршунова було створено привабливий для туристів мистецький проєкт – бронзовий барельєф на честь Симона Петлюри. Присутні поклали квіти. Також завітали до актової зали університету, де учасників екскурсії чекала мистецька імпреза – прослуховування кантати Миколи Лисенка «Б’ють пороги».

Екскурсоводи із музею Панаса Мирного розповіли, що у 1901 році майбутнього Головного отамана військ УНР виключили з Полтавської духовної семінарії за організацію акції духовного опору атмосфері «руского міра», яку культивував ректор академії Іван Пічета. Причиною виключення стало те, що Симон Петлюра та інші семінаристи розучили заборонену російською владою кантату «Б’ють пороги» Миколи Лисенка на слова Тараса Шевченка та запросили самого композитора до закладу. Керівництво розцінило це як «мазепинський дух, мазепинскую измену». Вже тоді Петлюру і петлюрівців називали мазепинцями. Тепер це ім’я звучить гордо, пам’ять про гетьмана Мазепу у Полтаві відродилася у пам’ятнику. Тож логічно, що однією із локацій маршруту став монумент Іванові Мазепі.

Оглянули й четверте місце пам’яті – будівлю Полтавської духовної констистаторії по вулиці Володимира Козака (колегіальна установа при єпархіальному архієреї Полтавської православної єпархії). Нині тут медичний заклад. «Консисторія мала винятково багату бібліотеку, яку часто відвідував Симон Петлюра. Готуючи семінарські завдання, Симон Петлюра днями просиджував в архіві архієрейського будинку», – розповіла молодша наукова співробітниця музею Панаса Мирного Альона Плахтій.

П’ята локація маршруту – будинок, де мешкало подружжя українофілів-інтелектуалів Олександра та Софії Русових по вулиці Воскресенський узвіз поруч із коледжем мистецтв імені Миколи Лисенка. Тут Симон Петлюра та його брат Олександр 3 березня 1900 року брали участь у «Шевченківській вечірці», на якій адвокат Микола Міхновський проголосив маніфест «Самостійна Україна». Це знакова подія української історії, адже у маніфесті було сформульовано ідею утворення самостійної соборної Української держави («Одна, єдина, неподільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі»). У 2015 році за ініціативи Юліана Матвійчука (учасник Революції Гідності і російсько-української Війни на фасаді хати родини Русових встановлено меморіальну дошку на честь Міхновського. Учасники екскурсії вшанували видатного самостійника покладанням квітів до дошки. Поки-що на цій будівлі Софія Русова, Симон і Олександр Петлюри ніяк не пошановані, тож є поле для праці.

«На частині згаданих локацій, безпосередньо пов’язаних з життям видатного полтавця, у 2019 році з нагоди 140-річчя від дня народження були розміщені відповідні QR-коди. Нині жоден з них «не працює». Тож є сенс вирішити цю проблему», – зауважив Олег Пустовгар.

За задумом організаторів, оновлення чинних і започаткування нових місць пам’яті, їх меморіалізація, підготовка фахових екскурсій, напрацювання нового туристичного маршруту «Полтавський період Симона Петлюри» покликані популяризувати історичну спадщину Полтави, відновлювати національну пам’ять та вшановувати постать Симона Петлюри як одного з провідних діячів українського державотворення

Представництво УІНП в Полтаві

В інтерв’ю для ватиканських медіа українська тенісистка, яка минулої суботи виграла черговий турнір у Римі, ділиться думками про те, що надихає її до боротьби в той час, як її батьківщину спустошує війна та про свої мрії долучитися через спорт до реабілітації молодого покоління.

«Народження моєї доньки Скаї 15 жовтня 2022 року та війна, яка вже понад 4 роки вирує в моїй Україні – найпрекрасніша та найгірша події в моєму житті, що сталися майже одночасно, – зробили мене сильнішою жінкою: тепер я дивлюся на речі по-іншому, як мама, і молюся за мир для свого народу», – розповіла Еліна Світоліна в інтерв’ю для ватиканського часопису «LʼOsservatore Romano». В суботу, 16 травня 2026 р., сьома ракетка світу (в 2017-2019 роках – третя), вона втретє виграла Італійський відкритий чемпіонат з тенісу на «Форо Італіко».

Мама і чемпіонка

Еліна розповідає: «Брати участь у турнірах з усією родиною – це щось особливе. Присутність Скаї дозволяє мені грати більш розслаблено. Я хочу здобути ще багато перемог перед завершенням кар’єри, а зараз я дуже зосереджена також на моментах поза кортом, які можна розділити з родиною – Гаелем і Скай».

Чи можна бути мамою і водночас спортсменкою найвищого рівня? «Чесно кажучи, – розповідає Еліна, – якби хтось мені сказав, що після вагітності я знову почну перемагати і повернуся до топ-10 рейтингу… Насправді, коли я повернулася на корт, я хотіла лише дати собі шанс знову змагатися на високому рівні. Спочатку я прагнула потрапити до перших 100, потім – до сіяних. Лише з минулого року я почала справді вірити, що зможу повернутися до першої десятки рейтингу».

Випробування війною

Еліна відклала ракетку також через повномасштабне російське вторгнення в Україну 24 лютого 2022 року. «Я дякую Богу за Скай і молюся про мир: щоб війна закінчилася і я могла спокійно повернутися додому, щоб знову обійняти своїх близьких, починаючи з моєї бабусі Тамари! Я сказала “стоп” тенісу на сім місяців просто тому, що вже не була у повній формі і мені потрібно було віднайти кращу версію себе, не лише фізично, а й психологічно», – говорить вона, додаючи, що тут годі уявити, що переживають люди в Україні, де ти не знаєш, чи будеш живим наступного ранку: «Моя бабуся живе на тринадцятому поверсі будинку, не маючи можливості користуватися ліфтом: немає електрики. Немає води. А як у лікарнях?».

Надія для молоді

«Коли можу, я повертаюся до своїх, але подорож нелегка. У мене є Фонд, названий моїм ім’ям, який не стоїть осторонь: іноді важливо просто організувати тенісні матчі з дітьми та підлітками, щоб дати надію», – розповідає Еліна, зізнаючись, шо війна зробила її сильнішою. «Психологічно я більше не сприймаю складні ситуації як катастрофу. Я зрозуміла, що в житті є гірші речі», – каже чемпіонка.

Еліна дякує своїй польській колезі Ізі Сьвйонтек, яка виграла 6 турнірів Великого шолома, за допомогу в зборі коштів. «Коли війна закінчиться, я маю намір підтримати створення тренувального центру для молодих тенісистів, – говорить вона. – Пошкоджень зазнали не лише споруди, а й самі діти, які психологічно страждають від таких трагічних подій. Деякі втратили на війні батьків або домівку. Вони й надалі є свідками насильства. Ціле покоління чекає трагічна боротьба за відродження».

о. Тимотей Т. Коцур, ЧСВВ / Giampaolo Mattei – Ватикан

Сьогодні почався новий вектор історії.

Ми пишемо історію. І вона зводиться до одного простого, але випалювального слова «ляпас». Тотальний, нищівний і абсолютно невідворотний.

Понад 120 дронів в один момент зламали міф про «неприступну» столицю ворога. Москва та область здригнулися від масованої атаки. Палає технопарк «Елма» у Зеленограді, вибухає Сонячногірська наливна станція, розлітається на шматки Московський НПЗ. Те, що вони вважали своїм глибоким тилом, сьогодні перетворилося на зону вогню та паніки. Це наймасштабніший удар, який доводить – недоторканних місць більше немає.

Кожна російська родина – від Дагестану до Архангельська, від Калінінграда до острова Ратманова – має нарешті закарбувати у своїй голові: війна, яку ви принесли на нашу землю, вже вибила ваші власні двері.

Ми цього не обирали. Україна – це нація творців. Ми вміємо створювати технології, плекати культуру і будувати майбутнє для своїх дітей. Але коли загарбник приходить, щоб стерти нашу самоідентичність і забрати наші здобутки, життя наших людей, мова дипломатії закінчується. Починається мова сили.

Сьогодні ми остаточно довели: ми більше не будемо лише жертовно захищатися. Ми вміємо бити у відповідь. Жорстко, технологічно і прямо в серце агресора.

Ви прийшли на нашу землю окупантами. Тепер ви будете здригатися від кожного звуку в небі. Ви будете отримувати цей гучний, нищівний ляпас щодня – і вчитися жити в страху, який самі ж і породили.

Ігор Лосєв

На фронті маємо складну ситуацію. Піхоти бракує. Призов заблоковано владою і російською агентурою в Україні. Зеленський дозволив нашому мобілізаційному ресурсу (хлопці від 18 до 25 років) виїхати до Європи. Проти призовних структур розгорнута масова пропагандистська компанія, що явно інспірована москвою.

В Україні на офіційному рівні від призову звільнено 1,5 мільйони людей (це так звана бронь). Чому так робить Зе зрозуміло, це особливий різновид популізму, що має електоральний сенс.

Є значні резерви, котрі держава не використовує. Наприклад, велика кількість поліції. Це люди підготовлені, такі що володіють зброєю і здебільшого служили в ЗСУ.

Але від фронту вони відмовляються. Нещодавно в Голосіївському районі столиці стався прикрий випадок. Там на вулицю вийшов колишній підполковник російської армії ( на який підставі він жив у нас?) і почав стріляти по мирних людях. Хто в МВС України дав йому дозвіл на зброю? Поліціянти, замість захищати беззбройних громадян, почали тікати… Маленький хлопчик, який став жертвою цього російського негідника, виявився гідним чоловіком. Він сказав поліціантам: «Не рятуйте мене! Врятуйте маму!» Але ті, до кого він з цим звернувся, ганебно покинули місце трагедії… Потім на пресовій конференції шеф Національної поліції генерал Ігор Клименко, явно відчуваючи гострий сором, нічого не міг пояснити суспільству щодо поведінки поліціантів…

На жаль, таких випадків з нашим МВС було чимало.

У Криму в 2014 році під час російської інтервенції понад 80% кримської міліції зрадили Україну і перейшли на бік росії.

Чи ведеться в нашому МВС хоч якась виховна ідеологічна робота? Чи виховують там патріотизм? Вони, присягнувши Україні, відмовляються її захищати на фронті. Чи потрібні такі нашій країні?

Як показали події в Голосіївському районі Києва, ці поліціянти не хочуть на фронт, але в тилу від них користі також небагато. Отже, в системі оборони України, що охоплює ЗСУ, поліцію, національну гвардію, прикордонну службу, СБУ, СЗР, МВС є найслабшою ланкою.

А за кордоном нині перебуває кілька мільйонів українців призовного віку. Уряди деяких європейських країн уже відверто і публічно їм кажуть: «Повертайтеся до України і захищайте свою землю!»

А кому не соромно і хто повертатися не хоче, тих будуть примусово повертати в Україну. Ситуація ганебна, однак це наслідки того, що майже всі роки незалежності пострадянська керівна номенклатура всіляко блокувала патріотичне виховання.

Держава може існувати без багатьох речей, але без чого вона не зможе існувати – це без патріотизму її громадян.

26 квітня 2026 року українці по всьому світу вшанували 40-у річницю Чорнобильської катастрофи – найсерйознішої аварії, що коли-небудь трапилася в ядерній енергетиці.

Було виявлено три вкрай тривожні факти щодо Чорнобильської ядерної катастрофи:

1) Її можна було уникнути. Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ) розмістило на своєму вебсайті таку пряму оцінку: «Заходи безпеки були проігноровані».

2) Кремль розглядав Чорнобильський ядерний вибух як державну таємницю, тим самим погіршуючи серйозні людські проблеми, що виникли внаслідок нього. Під заголовком «Міжнародний день пам’яті про Чорнобильську катастрофу» ООН оприлюднила на своєму вебсайті таку викривальну інформацію: «Жодних повідомлень не було оприлюднено до третього дня після Чорнобильського вибуху. Тоді шведські органи влади […] оголосили світові, що десь у Радянському Союзі сталася ядерна аварія. До оголошення Швеції радянська влада […] вирішила не повідомляти про аварію або її масштаби повною мірою. Жоден встановлений легітимний орган влади не зміг негайно відреагувати на ситуацію й надати відповіді на такі запитання: Чи безпечно виходити з дому? Чи безпечно пити воду? Чи безпечно споживати місцеві продукти? Своєчасне інформування про захисні заходи також, найімовірніше, дало б змогу населенню уникнути впливу деяких радіонуклідів, таких як йод-131, які, як відомо, спричиняють рак щитоподібної залози. Рання евакуація допомогла б людям уникнути перебування в зоні в період, коли йод-131 є найнебезпечнішим – через 8–16 днів після викиду».

3) Радянська влада вчинила жахливий злочин проти українського населення, коли вирішила провести першотравневий парад у Києві під радіоактивним небом лише через п’ять днів після ядерного вибуху і всього за 90 кілометрів від Чорнобиля, тим самим наражаючи на небезпеку життя понад 120 000 невинних людей, включно з підлітками та дітьми, особливо школярами, які були зобов’язані брати участь у параді з нагоди Міжнародного дня праці. У своєму звіті за 2008 рік під назвою «Вплив радіації від аварії на Чорнобильській АЕС на здоров’я» Науковий комітет ООН з дії атомної радіації зазначив: «станом на 2005 рік було зареєстровано понад 6 000 випадків раку щитоподібної залози серед дітей і підлітків, які зазнали впливу під час аварії, і в наступні десятиліття можна очікувати нових випадків. […] багато з цих випадків раку, найімовірніше, були спричинені радіаційним опроміненням невдовзі після аварії». За місяць до Чорнобильського вибуху Михаїл Горбачов виступив на XXVII з’їзді Комуністичної партії, щоб оголосити про новий спосіб мислення під гаслами «гласності» та «перебудови». Очевидно, ці два гасла не були застосовані до Чорнобильської катастрофи.

Відповідним епілогом до цієї шокуючої інформації є те, що в лютому 2025 року, під час повномасштабної війни Росії проти України, через 39 років після Чорнобильської катастрофи, російський дрон пошкодив металеву конструкцію, встановлену у 2016 році для накриття реактора Чорнобильської АЕС і захисту попереднього саркофага. Вартість відновлення цієї конструкції оцінюється приблизно в 500 мільйонів євро.

Не менш, а можливо й більш тривожним через потенційно широкомасштабні руйнівні наслідки є те, що через 36 років після пережитих жахів Чорнобиля, Росія атакувала найбільшу в Європі атомну електростанцію в Запорізькій області.

На Екстреному засіданні Ради Безпеки ООН року щодо Запорізької атомної електростанції України 4 березня 2022 Посол США Лінда Томас-Грінфілд зробила такі моторошні зауваження щодо цієї атаки: «З Божої ласки світ минулої ночі ледве уникнув ядерної катастрофи. Ми всі затамували подих, спостерігаючи, як у реальному часі розгорталася жахлива ситуація. Я відзначаю здатність українських операторів підтримувати всі шість реакторів у безпечному стані під час атаки й повідомляти, наскільки це було можливо, свого ядерного регулятора. […] Атака Росії минулої ночі поставила найбільшу в Європі атомну електростанцію під серйозну загрозу. Це було неймовірно безрозсудно й небезпечно. І це загрожувало безпеці цивільного населення в Росії, Україні та Європі».

Ці історичні зауваження є визнанням Посла США того, що Україна не лише захищала свою територіальну цілісність під час повномасштабної війни Росії проти України, але й успішно захистила Європу, коли Росія атакувала найбільшу в Європі атомну електростанцію в Запорізькій області, оскільки радіації не потрібна Шенгенська віза щоб пересуватися з України по Європі.

Росія перетворює на зброю все, що може, включно з атомними електростанціями. Її армія досі тримає в окупації Запорізьку атомну електростанцію України й продовжує свої щоденні руйнівні атаки на цивільну інфраструктуру України ракетами та дронами.

Щоб усунути загрозу Кремля глобальній безпеці та запобігти спричиненню ним ще більше катастроф із довготривалими і широкомасштабними наслідками, країни-члени НАТО повинні визнати, що Кремлю не можна довіряти, і допомогти Україні ефективно захистити свій повітряний простір та звільнити території, що наразі окуповані російською армією, включно із Запорізькою атомною електростанцією.

Евген Чолій

Президент Громадської організації «Україна-2050»

Почесний консул України в Монреалі

Президент Світового Конґресу Українців (2008-2018)

Пропонуємо вашій увазі коментар головного сержанта батальйону безпілотних систем 5-ої окремої штурмової Київської бригади ЗСУ, директора Недержавного аналітичного центру «Українські Студії Стратегічних Досліджень» Юрія Сиротюка щодо належного відзначення 9 травня у ворожій столиці.

Перемирʼя на святкування “побєдобєсія” в Кремлі занадто коштовний подарунок, щоб давати його путіну. Усі попередні перемирʼя ні на секунду не наблизили нас до миру. Росія підтягувала сили, перегруповувалася, завозила БК і щосекунди порушувала перемирʼя оголошене ними ж.

Ми гіпотетично могли б погодитися на режим тиші 8 травня, але в жодному разі не 9 травня. 9 травня над красною площею має пройти парад наших безпілотників. Москва має почути феєрверки і салюти. Це має бути вибухове свято! І ми мусимо гарантувати небезпеку усім, хто попреться в Мордор святкувати перемогу Гулагу над Бухенвальдом.

Щодо погроз друга Дональда Трампа, то вже Віктор Орбан пересвідчився, що дружба з Дональдом гірше війни з ним. Вибори в Угорщині у квітні малюють тренд результатів виборів у США в листопаді. До того часу, навіть, розмови про справедливий мир не можливі. А в грудні може вже й не буде з ким про це говорити.

Привид революції вже бродить в головах московських еліт. І не треба лякати нас ні ядеркою, ні мобілізацією на болотах…

Володимир В’ятрович

Я не знаю, чого чекати протягом наступних десяти років. І ніхто не знає. Бо наше майбутнє сьогодні визначає війна. А війна – це найменш передбачуваний фактор у політиці й історії.

Тому кожен, хто впевнено розповідає, коли і як вона закінчиться – або невіглас, або брехун, або провокатор, який працює на нашу поразку.

Ми це вже бачили. «Ще 2-3 тижні» – ці слова звучали не раз. І кожного разу реальність їх спростовувала.

Але якщо ми не можемо передбачити майбутнє – це не означає, що ми не можемо до нього підготуватися. Я не знаю, як саме виглядатимуть наступні десять років.Але я точно знаю, до чого нам треба готуватися.

До війни. Не тому, що ми хочемо війни. А тому, що ми хочемо миру.

Si vis pacem, para bellum. Хочеш миру – готуйся до війни.

Наша проблема в тому, що ми системно не були готові.

Ми не були готові 100 років тому, під час революції 1917–1921 років. Ми не були готові під час Другої світової війни, хоча частина українців зробила висновки і створила УПА. Ми не були готові після Революції гідності. Ми не були готові у 2019 році, коли повірили, що війну можна просто припинити. Ми не були готові у 2022-му, коли повномасштабне вторгнення стало для багатьох несподіванкою.

І саме тому ми зазнали поразки у 1921 році, ми не змогли перемогти у 1940-х, ми втратили території у 2014-му і у 2022-му. Це не випадковість. Це наслідок неготовності.

І ще одна річ, яку треба сказати чесно: загроза війни для нас – надовго. Фактично, доти, доки поруч існує росія в її нинішній формі.

Бо війна – це не лише фронт. Це інформаційна війна. Економічна.Енергетична.

Культурна. Політична. І на всіх цих фронтах проти нас воювали ще задовго до 2014 року. Ми просто не завжди це розуміли.

Тому відповідь на питання «чого чекати?» проста. Не чекати. Готуватися.

Готуватися до війни на всіх рівнях: військовому, економічному, інформаційному, культурному, політичному. Бо тільки підготовлена країна має шанс виграти. І тоді ми зможемо говорити про перемогу.

А перемога – це не просто зупинка ворога і, навіть, не лише повернення територій.

Перемога – це ліквідація російської імперії і поява на її місці нормальних, відповідальних, демократичних держав.

Це звучить амбітно. Але історія знає такі трансформації. І вони стають можливими тоді, коли їх готують. І тільки після цього стане можливим справжній мир. Не пауза. Не перемир’я. Не відкладена війна. А мир.

Тому головний урок наступних десяти років простий: ми не маємо права знову бути неготовими. Бо: si vis pacem, para bellum.

Ігор Лосєв

Майже всі російські ЗМІ кричать про трагедію міста Туапсе. Справді, вся нафтова інфраструктура цього куточку Чорноморського узбережжя Кавказу була знищена нашими дронами. Вже кілька днів горить палає нафта, нічим дихати, повітря отруєне, грунт також, величезна нафтова пляма рухається морем. А нафта падає на голови мешканців разом із дощами… Виведено з ладу нафтопереробні заводи, що готують російські енергоносії до експорту за кордон.

Потім гроші від продажу цієї сировини витрачаються росією на зброю, котрою вона нищить українців. Ними ж оплачуються гонорари російських військових-убивць.

Ці удари наших дронів дуже корисні. Вони позитивно впливають на доволі підлу національну психологію росіян. Вони вперше замислилися і намагаються визначитися з причинами і наслідками цієї злочинної війни росії проти України. Але далеко не всі і навіть не більшість.

Після того, що сталося в Туапсе, якась пані з тих країв почала пред’являти претензії українцям, звинувачувати нас у жорстокості, закликати зглянутися на мирних мешканців, дітей і старих. Причому виглядало так, що вона геть не уявляла, хто ж почав цю війну, хто чинив звірства на українській землі. Коли москалі нищили українські міста і села, вбивали наших дітей, та жінка чомусь не згадувала про людяність, а коли до них з України прилетів бумеранг-згадала…

Росіяни демонструють цілковитий брак емпатії (себто здатності співчувати іншим), мовляв, нас чіпати не можна, а з українцями можна чинити все.

Ось такий жорсткий і безсовісний народ виховала росія… Ми ще раз переконуємся, що єдине, що вони розуміють – це сила, це жорстока відсіч, це безжальне реагування на їхні злочинні дії.

Ще тисячу років тому великий поет Омар Хайям писав: «Зло, заподіяне тобою, до тебе повернеться неодмінно». Воно й повернулося до міста Туапсе. Але абсолютна більшість росіян через їхню тупість цього принципу не засвоїла. А тепер доведеться споглядати численні прильоти бумеранга, котрий вони відправили в Україну, а тепер він повертається додому, звідки його спрямували проти нас.

Мешканці Туапсе кричать про екологічну катастрофу, що їх спіткала. Нехай згадають, як росіяни зруйнували Каховську греблю, втопили сотні людей, безліч свійських тварин тощо. Не можна назвати всі різновиди шкоди, що вони заподіяли Україні бо розмірів цієї статті на це просто не вистачить. І тоді громадяни росії жодної уваги на Каховську катастрофу не звернули. Бо то не їх, любих, стосувалося…

Здається, що ми лише зараз починаємо воювати так, як треба було від початку, тобто адекватно за схемою «Око за око, зуб за зуб». Страх помсти – це єдине, що може зупинити цих нелюдів. Якби вони знали, що за кожен зруйнований український будинок буде зруйновано російський будинок, вони б відчепилися від наших житлових кварталів. Така вже аморальна російська вдача, що тільки на такі акції реагує. Тож треба з ними розмовляти зрозумілою москалям мовою.

Пропонуємо вашій увазі виступ представника Карельського національного руху Владислава Олійника на Другому ювілейному світовому Конгресі АБН.

Я представляю Карельський національний рух, а також карельську бойову групу – Карельський батальйон NORD. Обидві ці ініціативи виступають за право народів Півночі на самовизначення, за створення незалежної Карелії, а також за міжнародне визнання актів геноциду, етноциду, лінгвоциду та екоциду, здійснених проти автохтонних народів Півночі та нащадків насильно репресованих народів. Крім того, наша діяльність спрямована на підтримку споріднених народів.

Історія карельського руху сягає початку ХХ століття. Уже в 1906 році на території Велике князівство Фінляндське виникли перші ініціативи, спрямовані на розвиток карельської ідентичності. Після революцій і воєн значна частина карельської інтелігенції опинилася в еміграції. Лише в часи перебудови, у 1980-х роках, виникли культурні та громадські організації, які ставили за мету відродження карельської культури та ідентичності. Саме тоді з’явився Карельський національний рух, який я сьогодні представляю.

Безумовно, з огляду на історію та географію, особливе значення для розвитку фінно-угорських контактів мають держави Балтійського регіону та Фенноскандії. Зокрема, Естонія та Фінляндія залишаються найважливішими партнерами у гуманітарній та культурній взаємодії. У межах концепції «карелізації» безпеки Північної Європи іноді розглядається ідея своєрідного північного щита від експансіоністської політики кремля.

Карельський національний рух прагне вибудовувати гуманітарні мости між карелами, вепсами та інгерманландцями з Фінляндією та Естонією, а також між поморами та кольськими норвежцями з Норвегії. У цьому контексті Карелія, як і сусідні регіони – Інгерманландії та Помор’я, виступає своєрідним перехрестям нордичних і фінно-угорських культур, історичне коріння яких сягає далеко вглиб Волго-Уральського регіону.

Ще одним важливим напрямом є розвиток культурно-політичного діалогу з Угорщиною. Ми вважаємо, що корінні фінно-угорські народи Євразії можуть відіграти роль своєрідного мосту між Будапештом і Києвом. В умовах війни та трансформації політичної архітектури Європи така гуманітарна дипломатія стає особливо важливою. Розповідаючи про становище фінно-угорських народів у росії та взаємодіючи, зокрема, з угорською громадою Закарпаття, ми можемо сприяти формуванню простору діалогу.

Говорячи про війну, не можна не згадати і карельський, а сьогодні вже значною мірою загальнофінно-угорський добровольчий батальйон NORD. Продовжуючи історичну традицію карельського спротиву — від повстання дев’ятсот двадцять другого року до добровольчих підрозділів періоду Війна-продовження — сьогодні у складі батальйону можна зустріти представників різних фінно-угорських народів. Серед добровольців є також люди зі Скандинавії та Угорщини, а також ті, чиї родини у минулому зазнали репресій з боку радянської влади та хто висловлює солідарність з ідеєю визволення фінно-угорських земель.

Паралельно на місцях діє народне ополчення «Північне братство» – самостійна структура, яка веде незалежну партизанську діяльність на просторі від Карелії до Уралу.

Говорячи про етноактивістів, не можна не згадати тих, хто вже постраждав за свої переконання.

Серед них – Антті Васюренко, нащадок репресованих українців і карелів, учасник карельського спротиву, якого російська влада засудила до дев’яти років позбавлення волі. Ми вдячні Антиімперському Блоку Народів за підтримку у спробах його визволення.

Інший трагічний приклад – Андрій Лажієв, дев’ятнадцятирічний солдат-строковик із Карелії. Він відмовився брати участь у війні у 2022 році, а на його сторінці в соціальних мережах були знайдені заклики до спільної боротьби України та Карелії проти московії. Згодом силовики кремля закатували й убили молодого хлопця.

Ми налаштовані на співпрацю з Україною у боротьбі за нашу і вашу свободу!

Даян Френсіс, редакторка канадського National Post, колумністка в Kyiv Post, старша науковиця, співробітниця Atlantic Council, Eurasia Center, авторка, дописувачка на Substack

Джерело: Френсіс на Substack

Повітряна війна в Україні та Росії загострюється, наземна війна зайшла в глухий кут, а серед союзників панує безлад. Трамп переглядає намір надати Україні ракети Tomahawk для бомбардувань на території Росії, а потім звільняє від енергетичних санкцій США, спрямованих на припинення війни, найбільшого покупця російської нафти та союзника Путіна — Угорщину. Ця лазівка дозволить прослизнути й іншим, а саме Словаччині, Франції, Нідерландам, Бельгії, Туреччині, Індії та Китаю, які продовжують фінансувати російську війну, купуючи нафту, попри санкції. Тож не дивно, що Путін продовжує війну в Україні. З наближенням зими 2025-2026 років конфлікт перетворився на повітряну енергетичну війну, оскільки обидві країни повільно знищують енергетичну інфраструктуру одна одної. 8 листопада Росія зруйнувала всі теплові електростанції України, щойно їх відремонтували після попередніх атак, знову залишивши мільйони людей без тепла та світла. Але Президент України Володимир Зеленський попередив: “Якщо вони хочуть залишити нас у темряві, ми зробимо те саме”.

Наземна війна практично зупинилася, переважно завдяки технологічній перевазі України з дронами, які переосмислили війну та нівелювали перевагу Росії в живій силі. (За останніми даними, Росія зазнала 1,2 мільйона втрат з моменту вторгнення 2022 року). Але паралельно загострюється інша війна — енергетична війна — і, знову ж таки, Україна має намір перехитрити нещасних росіян. Київ місяцями руйнував російські нафтові об’єкти, але тепер націлюється на основу електроенергетичної системи Росії — електростанції, підстанції, трубопроводи та високовольтні лінії, які з’єднують величезну російську мережу. Мета полягає в тому, щоб скористатися Ахіллесовою п’ятою Росії: країна не підключена до сусідів для отримання електроенергії під час дефіциту і не може будувати чи швидко замінювати пошкоджені турбіни, оскільки їй бракує промислової бази чи експертних знань. Натомість Україна підключена до європейських джерел енергії, а її кваліфікований персонал може швидко ремонтувати та замінювати обладнання інфраструктури.

Енергетична воєнна стратегія України є водночас оборонною та небезпечно наступальною щодо Росії. Це пояснюється тим, що Україна знайшла ще одну слабкість: саму російську електричну мережу. У 2005 році, після нищівного блекауту по всій Росії — спричиненого принизливою та руйнівною внутрішньою несправністю — Москва нашвидкуруч створила розгалужену, взаємопов’язану систему, розроблену як стійку. Але взаємопов’язаність є палицею з двома кінцями: вона розподіляє потужності, а також примножує точки слабкості. Україна виявила, що її удари по локальних об’єктах поширюються глибше всередині Росії. Наприкінці жовтня та в листопаді її дрони та ракети знеструмили підмосковне місто Жуковський, що призвело до пошкоджень на відстані кількох кілометрів у самій Москві та порушило роботу залізничної системи країни.

Ще одна вразливість полягає в тому, що, на відміну від України, яка може покладатися на імпорт електроенергії з Європейського Союзу, коли її мережа розбита, Росія не має готового “подовжувача”. Вона не може імпортувати європейську електроенергію. Навіть дружні сусіди, такі як Білорусь чи Казахстан, не мають технічної спроможності допомогти Москві у великих масштабах. Додайте до цього технологічну залежність Росії — відсутність власного виробництва великих компонентів для теплових турбін — і розрахунок стає очевидним. Зруйнуйте турбінні зали на теплових електростанціях, і заміна не буде питанням однієї ночі; пошук запасних частин і цілих турбін займає тижні або місяці.

Це означає, що Україні не потрібно завдавати ударів по самому Кремлю, щоб знеструмити місто та його регіон. Знищивши більшу частину генерації та високовольтних магістралей за 100–200 кілометрів, Київ може занурити Москву та інші центри в темряву та холод. Коли Україна виводить з ладу мережеві з’єднання, почнуть каскадно відбуватися почергові відключення, а коли вона знищує підстанції, резервування системи слабшає, поширюється, а потім посилюється. Енергетична інфраструктура тепер є новим фронтом військових дій. Київ знайшов слабке місце та важіль впливу, де сходяться час, виробничі обмеження та геополітика. Занурення частин Росії в темряву більше не є фантазією. У цій жахливій війні XXI століття електрика та зима можуть стати вирішальною зброєю.

Читати далі.

26 квітня 1986 року, коли стався вибух на Чорнобильській атомній станції, вписано чорними літерами в історію людства як день найбільшої техногенної катастрофи.  Цей день став для українського народу та і всього світу символом невимовного болю, втрачених життів та екологічного лиха, наслідки якого відчуватимуть і прийдешні покоління.

​Чорнобильська катастрофа стала наслідком системних злочинних дій радянського режиму: використання реакторів з конструктивними неполадками заради економії, втручання владних структур в технологічні процеси, безпідставне нехтування правилами безпеки, політика замовчування невигідних владі подій. Внаслідок тривалого приховування факту аварії від населення сотні тисяч людей отримали різного рівня дози опромінення, а жителі забруднених радіацією територій змушені були покинути місця свого проживання.

​Сьогодні, як і 40 років тому, знову за наказом москви, Україна та весь світ опинилися на межі ядерного колапсу.  Цього разу через свідомий ядерний тероризм російської федерації. Захоплення найбільшої в Європі Запорізької атомної станції, перетворення її на військову базу та постійний ядерний шантаж світової спільноти є безпрецедентним злочином проти людства.

​Представництво СФУЖО при ООН на підставі досліджень Міжнародної комісії ООН з питань атомної енергії (МАГАТЕ) підготувало Звіт щодо впливу російського військового вторгнення на Запорізьку та Чорнобильську атомні станції на безпекову ситуацію в Україні та Європі в цілому: 

До 40-х роковин катастрофи 1986 року на Чорнобильській атомній електростанції

Towards  the 40th Anniversary of the 1986 Catastrophe at the Chornobyl Nuclear Power Plant

У звіті, зокрема, зазначено: «…Вперше в історії цивільні діючі ядерні об’єкти опинилися в зоні активних бойових дій. Численні  обстріли, авіаудари, втрата зовнішнього енергопостачання вплинули т продовжують впливати на ядерну безпеку». У звіті також сказано про роль МАГАТЕ у небезпечній ситуації; ця організація схвалила комплексну програму допомоги Україні щодо захисту атомних станцій від наслідків військового втручання російського агресора.  

​З метою запобігання ядерної катастрофи в умовах війни СФУЖО звертається до ООН, МАГАТЕ, урядів демократичних країн із закликом:

–        Посилити санкційний тиск на російську атомну галузь (Росатом), яка є співучасником воєнних злочинів

–        Добиватись  повної демілітаризації Запорізької АЕС та повернення її під контроль України

–        Визнати на міжнародному рівні дії російської федерації ядерним тероризмом.

​Українські жінки, об’єднані Світовою Федерацією Українських Жіночих Організацій,  схиляють голови перед героїзмом чорнобильських ліквідаторів, які ціною свого здоров’я та життя врятували людство від радіоактивної смерті. Українки всього світу дякують за мужність та стійкість захисникам ЗАЕС та ЧАЕС, які рятують планету від повторної загрози ядерного колапсу, яка йде від кремлівського режиму.

Велика війна — це передусім змагання економік. Щоб пройти війну на виснаження та післявоєнну відбудову, ми не можемо залишатись країною із сировинною економікою. Говорив про це сьогодні на Business Wisdom Summit.

Наш шлях — це експорт готової продукції з високою доданою вартістю, розвиток машинобудування та сектору мілітарі-тех. Україна має посісти гідне місце на світовому ринку озброєнь. І ми маємо прискоритись, адже вікно можливостей довго відкритим не буде.

Держава має нарешті усвідомити: якщо вона не допомагає бізнесу, то не повинна й заважати. Я послідовний прихильник дерегуляції та моделі, де приватна власність є абсолютно недоторканою.

Відповідаючи на питання щодо перспективи повернення наших громадян з-за кордону: маємо відкинути усі ілюзії. Ніхто не повернеться просто так. Люди чекають реальних гарантій безпеки та створеного економічного підґрунтя.

Також говорили і про кадри під час війни. Відзначив велику роль українських жінок. Адже доки одні чоловіки воюють та працюють, а інші ховаються чи втекли за кордон — саме жінки прийняли на себе відповідальність і стали тим фундаментом, який тримає наш тил і економіку. І це доведено цифрами.

Ігор Лосєв

Днями у Львові відбулося жорстке вбивство. Невідомий вдарив ножем у шию співробітника ТЦК. Таке ставлення до ТЦК пояснюється пропагандистською істерією. Немає жодних сумнівів, що замовник цієї істерії перебуває у москві. Це намагання послабити ЗСУ всередині нашої країни, зробити так, щоби ніде в тилу українські воїни не почувалися в безпеці. Такі дії фактично є внутрішнім заколотом проти України.

Такі заколоти треба негайно придушувати залізною рукою, жорстко і безжально. А що у нас? Майже всі ЗМІ беруть участь у виправданні та героїзації заколотників? І це при тому, у нас проблеми з мобілізацією, не всі хочуть воювати за Україну.

Генерал СБУ Вовк сказав, що треба посилити відповідальність за ухилення від мобілізації до 10 років ув’язнення. Бо зараз в Україні за цей злочин дають винуватцю умовний термін ув’язнення, а незрідка взагалі нічого не дають.

Істерія проти ТЦК (а значить проти ЗСУ і мобілізації) триває вже кілька років. Верховний головнокомандувач Зеленський удає, що його це не стосується. Хоча саме він є головним відповідальним за мобілізацію, він, а не ЗСУ, на яких він усе скинув.

ТЦК те, що раніше називали військоматом, котрий здійснював призов до армії. Якщо ТЦК припинять виконувати свої обов’язки, наше військо втратить поповнення, а це означає, що ЗСУ зазнають поразки. Саме цього й прагнуть противники. І тоді росія захопить всю Україну і почне там здійснювати геноцидні практики, як вона вже робила і робить на окупованих територіях нашої держави.

Злісна пропаганда в наших ЗМІ призводить до таких диких випадків як у Львові і не лише у Львові. Росія активно застосовує тактику політичних атентатів у різних регіонах України. Згадаймо долю Ірини Фаріон і Андрія Парубія…

Чи треба вдосконалювати діяльність ТЦК? Так, треба. Там багато моментів, що потребують вдосконалення. Але це не вирішується цькуванням ТЦК, збудженням ненависті до наших офіцерів, котрі виконують свої обов’язки в ТЦК.

Дуже погано, коли цивільна влада вдає, що мобілізація і ТЦК – то не її сфера відповідальності.

Це наша спільна справа як і перемога над безжальним агресором, який вдерся у нашу країну з цілком визначеною метою.

Ця мета – «остаточне вирішення українського питання», «звільнення» українських територій від українців шляхом фізичного винищення й депортацій.

Зрадник, колишній депутат Верховної Ради України Балицький (часом не родич того Балицького, котрий був шефом ГПУ УССР під час Голодомору?), а нині губернатор окупованої частини Запорізької області, дуже хвалився, що всіх українців, які не взяли російських паспортів, він разом з їхніми сім’ями силоміць вивіз за межі області.

Отже, висновок можна зробити лише один: ті, хто виступає проти ТЦК, поширює ненависть до них – підтримують російських агресорів і є їхнім контингентом всередині України.

Христос Воскрес!      Воістину Воскрес!

Дорогі подруги і друзі!

Щиросердечно вітаємо вас із святом Воскресіння Господнього!
Кожного року величний празник Великодня скріплює у наших серцях віру у перемогу світла над темрявою, добра над злом, правди над кривдою. Саме ця непохитна віра надихає наших Воїнів на героїчні чини, спонукає на щоденну працю невтомних волонтерів, допомагає виховувати нові покоління тих, хто будуватиме вже у найближчому майбутньому сильну і соборну Українську Державу! Саме ця глибока віра забезпечує єдність української нації у боротьбі проти споконвічного ворога, на грані двох світів.

Свято Великодня завжди посідало особливе місце у духовнному і національному житті українського народу. Найбільш виразним символом для поневоленої віками України слугувала впевненість у тому, що після Воскресіння Господього настане воскресіння національне. Немає жодних сумнівів у тому, що так і станеться уже зовсім скоро – після переможного завершення війни за Незалежність.

Тому у цей святочний день, першочергово, складаємо доземну подяку нашим захисникам – Воїнам Сил оборони України, молимось за них і просимо у Воскреслого Господа нашого Ісуса Христа захисту і опіки для усіх Героїв, їхніх родин, для волонтерів, медиків, енергетиків, для всіх, хто бореться і працює заради спільної мети. Віримо, що цей особливий час – час Великодніх Свят додасть усім українцям сили, мужності, стійкості та впевненості у остаточній Перемозі України. Нехай Воскреслий Господь благословить Збройні сили України, нашу боротьбу і весь український народ в Україні та в усьому великому Українському Світі!

Христос Воскрес! Воскресне Україна!

Провід ОУН (б)

Історія українського визвольного руху сьогодні є важливим джерелом для осмислення сучасних викликів державності. Події весни 1941 року, пов’язані зі створенням революційної ОУН та формуванням її стратегічних засад, стали переломним моментом у розвитку українського політичного мислення, заклавши основу концепції самостійницької боротьби, орієнтованої на власні сили та національну єдність. В інтерв’ю з головним редактором всеукраїнського тижневика «Шлях Перемоги», публіцистом, автором книг і численних публікацій з ідеології українського націоналізму, громадським діячем, сержантом прикордонної служби України Віктором РОГОМ говоримо не лише про історичне значення цих процесів, а й про їхній вплив на сучасне суспільство, трансформацію суспільних уявлень, роль публіцистики та актуальність ідеологічних постулатів у час війни. Також наша розмова торкається проблеми стереотипів, інформаційних маніпуляцій і відповідальності українців за власне майбутнє – тем, що набувають особливої ваги у контексті сьогоднішніх подій.

– Пане Вікторе, як би Ви оцінили історичне значення створення Організації Українських Націоналістів (революційної) для формування українського державницького мислення?

– Ця подія насамперед вплинула на стратегію українського націоналістичного руху, зокрема Збір виробив і затвердив кілька засадничих принципів боротьби ОУН: безкомпромісна революційна боротьба за створення Української Самостійної Соборної Держави, орієнтація на власні сили українського народу, їх організація і мобілізація, принцип спільного фронту поневолених народів під гаслом «Свобода народам! Свобода людині!», союзниками є ті, хто зацікавлений й підтримує ідею української державності.

І проголошення Акту відновлення української державності 30 червня 1941 року у Львові, і створення та діяльність Похідних груп ОУН, і постання УПА, і Конференція поневолених народів Европи і Азії в 1943 році та Антибольшевицького Блоку Народів у квітні 1946, і створення Української Головної Визвольної Ради влітку 1944-го – все це закладалося саме навесні 1941 року.

На Зборі було опрацьовано і прийнято ряд важливих документів та напрямних і обрано молоде, але вже досвідчене і перевірене справою керівництво, – «крайовики», які розуміли ситуацію в Україні і були безпосередньо зв’язані з мережею і закорінені в суспільство. І це дало результат.

 

– У чому полягала стратегічна новизна підходів, які обстоював Степан Бандера, порівняно з іншими течіями визвольного руху?

– Оці вище перелічені принципи і стали стратегічно новими порівняно з очікувально-споглядальними, опінієдавчими, еволюційно-інтервенційними та репрезентативними підходами і функціями інших течій, якщо говорити спрощено і лаконічно.

Формат нашої розмови не дозволяє детальніше заглибитися в нюанси, обставини, причини і передумови ІІ Великого Збору ОУН, про це можна і треба дисертації писати, але сьогодні вже доступні й документи та дослідження, і велика мемуаристика, є відкриті архіви, тож зацікавлений має можливість знайти і розібратися.

Я ж рекомендував би спогади безпосередніх учасників подій, зокрема Миколи Климишина, Василя Кука, Ярослава Стецька, Степана Бандери, Степана Ленкавського, дослідження відомих науковців Володимира Косика, Олександра Сича, Петра Мірчука, Володимира В’ятровича, Івана Патриляка, Миколи Посівнича, Ярослава Сватка.

– Чи змінилося суспільне сприйняття націоналістичного руху за останні десятиліття, і що цьому сприяло?

– Я думаю, що відповідь на першу частину питання є очевидною. Цьому сприяло багато чинників: і повернення історичної правди, і власне активна багаторічна діяльність націоналістичних структур, їх просвітницька і політична робота, а основна причина – московська агресія, люди побачили без маски і макіяжу те, про що попереджали і проти чого боролися націоналісти. Зрештою, і соціологічні опитування підтверджують мою оцінку.

– Наскільки ідеологічні засади революційної ОУН залишаються актуальними для сучасного українського суспільства, особливо в умовах війни та глобальних викликів?

– Українська соборна державність як передумова і механізм захисту і розвитку української нації, орієнтація на власні сили, спільна боротьба і труд, пошук надійних союзників, знешкодження «п’ятої колони», російський шовіністичний імперіалізм, національна єдність і пріоритет національних інтересів, відкидання партійщини та отаманщини в часи війни – все це ідеологічні постулати бандерівців.

Навіть у символіці: червоно-чорний прапор, емблема ОУН, культ героїв, гасла «Свобода народам! Свобода людині!», «Київ проти Москви!», «За Українську Самостійну Соборну Державу!», вітання «Слава Україні! Героям слава!», гімн ОУН «Зродились ми великої години», постаті Бандери, Шухевича та їхніх соратників… Все це сьогодні суспільні явища і суспільні надбання.

– Які найпоширеніші стереотипи або маніпуляції щодо діяльності цього руху Ви вважаєте найнебезпечнішими?

– Вони розвіюються, як пісок під час бурі. Стереотипи про регіональний характер боротьби, про ксенофобію, про колабораціонізм. Ототожнення українського визвольного, державницького націоналізму з гітлерівським нацизмом… Треба докласти максимум зусиль для поборення цих стереотипів на міжнародній арені, де ворог активно працює над їх поширенням, і в цьому є велика потреба.

Ворог шукає кожну щілинку в нашому національному мурі, і де знаходить, намагається роздовбати далі, шукає найдрібнішу причину, щоби розпалити внутрішню гризню, шукає найменший привід, щоби внести розкол і посіяти хаос. В тому числі і в питаннях оцінки тих чи інших історичних подій та діячів. Не піддаваймося на провокації.

– Яку роль сьогодні відіграє публіцистика у переосмисленні національно-визвольної традиції?

– Публіцистика – дуже важливий жанр. На основі історичних документів, досліджень, спогадів, загально кажучи, – першоджерел, саме публіцисти в найбільш доступній формі доносять до читача ту чи іншу тему. Не кожен, далеко не кожен здатен освоїти та проаналізувати томи науковців. Це базове.

Зроблено багато, але тут головне не переосмислення традицій, а роблення висновків з уроків та взяття на озброєння засадничих постулатів.

Саме тому наше видавництво «Українська видавнича справа», наша «Книгарня бандерівців» багато зусиль докладає для видання і популяризації націоналістичної класики. Видаємо як збірники праць ідеологів Дмитра Донцова, Юрія Липи, Євгена Онацького, Юліана Вассияна, Романа Бжеського, Івана Вовчука, Дмитра Штикала, Валентина Мороза, Ярослава Стецька, Миколи Сціборського, Михайла Колодзінського, Дмитра Мирона «Орлика», Ярослава Старуха, так і сучасних теоретиків і дослідників, зокрема Леонтія Шипілова, Олександра Сича, Григорія Роя та інші видання, котрі є не лише пізнавальними, а й унапрямлюючими, формотворчими та мобілізуючими.

Ми можемо довго дискутувати і бавитися в словесну еквілібристику, жонглювати фразами, маніпулювати подіями, проте насамперед маємо опиратися на факти й виходити з того, чи це озброює і унапрямлює націю, чи роззброює і зводить на манівці, чи це головне, важливе, засадниче, чи другорядне, кон’юнктурне, тимчасове, чи мобілізує, чи деморалізує.

Бо на кону не зміна «режиму» чи втрата територій, на кону саме існування держави й нації. І тут не до жартів, не до політичних ігрищ і торгів, тут не про «рейтинги» чи «популярність», тут про відповідність і відповідальність, про ефективність, яка веде до перемоги. А альтернативою нашої перемоги є наша смерть. Отже, усвідомимо, що ще одне бандерівське гасло «Воля або смерть!» є не просто патетичною фразою, а цілком конкретним попередженням-пересторогою.

– Чи достатньо сьогодні використовується потенціал публіцистики для пояснення складних історичних тем?

– Звісно, що недостатньо. Але мене дуже хвилює оце сучасне поверхове «кліпове» мислення, без заглиблення і осмислення, без усвідомлення контексту, роблення висновків без аналізу причинно-наслідкових зв’язків, без «включення мозку» і напруження зусиль. Немає легких шляхів на тернистій дорозі. Ми маємо її самі осилити, і тут гасла на кшталт «Захід нам допоможе» чи «Бандера прийде – порядок наведе» не ефективні, навіть шкідливі, бо психологічно роззброюють і розслабляють, демотивують.

– Які архівні матеріали або дослідження, на Вашу думку, можуть суттєво змінити розуміння того періоду?

– Я вже перераховував деякі прізвища учасників подій та дослідників того періоду. Раджу звертатися до Архіву ОУН-УІС, Архіву СБУ, періодики тих часів, підпільних видань. Благо, багато документів і матеріалів тепер оцифровані та є у вільному доступі. Велика робота проведена Інститутом Національної Пам’яті, Центром досліджень визвольного руху, Історичним клубом «Холодний Яр» та іншими аналогічними інституціями, але цього недостатньо.

Сьогодні дуже важливо розрізняти правду від «фейків», перевіряти, звіряти, звертатися до першоджерел, і архіви в цьому дуже допоміжні.

Має бути державна підтримка цього напряму, досі багато роботи проводять ентузіасти без належного ресурсу, багато архівів в діаспорі втрачаються, і на це слід звернути належну увагу, а не займатися дешевим популізмом.

– Як варто говорити про ідеологію українського націоналізму з молоддю, щоб уникнути стереотипів?

– Щиро, фахово і аргументовано. Не знаєш, не вмієш, – не берись до повчання молодих. Бо молодь відчуває фальш. Зрештою, про молодь, це знову ж якісь стереотипи, що її треба повчати, сварити та таке подібне. Молодь є різною, до кожного має бути свій підхід. Хтось і сам може детально пояснити різницю між Липою, Липківським, Лепким, Липинським та Липовецьким і їх роль та внесок в національно-визвольну боротьбу, а хтось і про Бандеру та УПА вперше почув.

Та і сам статус «молоді» у мене викликає деколи сміх чи сум, в тому розумінні, що там, де я зараз знаходжуся, молодими вважаються воїни, віком до 50, а коли ми згадаємо про часи 85-річної давнини і про події, які обговорюємо, то більшості їх учасників на тоді виповнилося близько 30 і вони були цілком дорослими та відповідальними людьми.

Не зі слів знаю і добре розумію, як бракує належної мотиваційної просвітницької патріотичної роботи не лише у війську, а й загалом в суспільстві, і тут віковий поділ є умовним. Сьогодні молодь часто є більш обізнаною в цій справі, ніж люди у віці.

– Який головний урок цієї 85-ї річниці Ви б сформулювали для сучасного українського суспільства?

– Український народ має взяти відповідальність за свою долю. Головним пріоритетом, власне єдиним пріоритетом, має стати боротьба проти споконвічного ворога, який вів і веде проти нас екзистенційну війну без правил, на знищення. І компроміс неможливий. Вони ж відверто про це кажуть, і напевно, це єдиний момент, коли не брешуть.

Тож вигнати окупанта, усунути загрозу, не розраховуючи ні на НАТО, ні на те, з якої ноги зранку встане Трамп чи Путін, ні на міфічні «перемир’я» чи «вигідні угоди», як бандерівці 85 років тому не розраховували ні на «добру волю» Гітлера, ні на «милість» Сталіна, ні на «ласку демократичних країн».

Івано-Франківська обласна рада ухвалила рішення «Про політику національної пам’яті на Прикарпатті у 2026 році» задля утвердження української національної ідентичності, збереження та популяризації історичної пам’яті про визначні події, ювілейні дати та постаті, пов’язані з історією Прикарпаття, а також для забезпечення належного вшанування культурної, духовної та суспільно-політичної спадщини краю. Серед цьогорічних ювілейних дат, що мали вплив на суспільно-політичний, культурний і духовний розвиток краю – 85 років з часу створення Організації Українських Націоналістів (революційної) на чолі зі Степаном Бандерою.

Моє толерантне ставлення до спілкування з російськомовними сформувалося на Донбасі, де усі мої родичі, як і я до 13 травня 1998 року, спілкувалися російською мовою. Мати інколи намагалася спілкуватися зі мною українською мовою, але десятиліття змосковщення на Донбасі з 18 років, коли вона приїхала на заробітки працювати в шахті (жінкам заборонили працювати на підземних роботах 13 липня 1957 року), давалися взнаки – виходило спілкування зі мною суржиком.

Нікому з родичів ніколи я не висловлював претензій щодо приватного спілкування зі мною російською мовою. Але коли організовував суспільно-громадські події за участю своїх племінниць: презентацію своєї книжки «Моя боротьба за мову» у Львові 2010 року; створення «перукарні на майдані» у грудні 2013 року (одна із племінниць закінчувала ПТУ у м. Краснодоні за фахом перукарка) тощо, то основною умовою їхньої участі ставилося спілкування українською мовою з моменту виходу з дому і до повернення з події.

Цими днями до мене зайшла сусідка – внутрішньо переміщена особа з Костянтинівки,

Донецької області – поскаржитися на скандали у гуртожитку, в якому ми разом мешкаємо.

Спілкування відбувалося у звичний спосіб – я українською мовою, сусідка – російською.

Розбірки в гуртожитку з п’яничками – не рідкість. Але цього разу сусідка поскаржилася:

– Якийсь військовий-п’яничка, один із яких бігають до однієї мешканки гуртожитку, висловив мені претензію щодо висування йому вимог дотримання правопорядку російською мовою.

• Я йому відповіла: «Это моё конституционное право», – аргументувала сусідка, демонструючи свій середній палець(як і під час сварки з військовим).

Мені довелося їй пояснити, що ніякого конституційного права висловлювати іншим особами, без їхньої згоди, претензії чи вимоги іноземною мовою, якою є російська, у неї немає. Жодна норма українського законодавства не зобов’язує громадянина України володіти іноземними мовами.

Законом України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» ч. 8 ст. 1 встановлено: «Українська мова як єдина державна мова виконує функції мови міжетнічного спілкування, є гарантією захисту прав людини для кожного українського громадянина незалежно від його етнічного походження, а також є фактором єдності і національної безпеки України».

Мовне питання в Україні, зокрема права російськомовних громадян, завжди використовувалося ворогами України для розпалення міжнаціональної ворожнечі та аргументації Москвою своєї воєнної інтервенції в Україну під приводом захисту російськомовних громадян України.

Усім борцям за права російськомовної меншини в Україні вчергове хочеться нагадати: голодомори і репресії, якими радянська влада очищала Україну від українців і масово заселяла іншими етносами, формуючи таким чином російськомовне населення України, статтею 2 Конвенції ООН «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» кваліфікуються як геноцид. Надання російській мові статусу регіональної в Україні створює прецедент узаконення наслідків геноциду, що не запобігає злочину геноциду, а навпаки заохочує до вчинення геноциду як до одного із найефективніших методів реалізації нацистської ідеології, в даному випадку «русского мира» — «рашизму», та провокує міжнаціональні війни за принципом національного дарвінізму.

05.04.2026 р.

Сергій Мельничук – правозахисник із Луганська, лауреат премії Олекси Гірника

Головні тенденції на фронтах війни ми попросили прокоментувати Віктора Ягуна – військового та громадського діяча, директора «Агентства реформування сектору безпеки», генерал-майора запасу СБУ.

Станом на зараз на фронті не видно ознак якогось одного великого і швидкого російського прориву. Але це зовсім не означає полегшення. Навпаки. Противник входить у фазу жорсткого багатоділянкового тиску, коли він не стільки шукає один “переможний” удар, скільки намагається розтягнути нашу оборону по всій дузі, виснажити її, перевантажити логістику, вибити управління, бити по тилу і крок за кроком покращувати своє тактичне положення.

Фактично мова йде про класичну російську модель війни на виснаження. Не швидкість, а тиск. Не маневр, а перевантаження. Не один прорив, а десятки дрібних вклинень, які мають створити ефект постійної напруги по всьому фронту.

Головні зусилля ворог і далі зосереджує на Покровському напрямку. Там його мета зрозуміла: повний контроль над Покровсько-Мирноградською агломерацією і подальший тиск у напрямку Костянтинівки та логістичних вузлів далі на захід. Це не імпровізація, а послідовна операція, яка триває вже багато місяців і залишається одним із центрів російського наступального задуму.

Підтягуються безпілотні підрозділи, групи спеціального призначення, висуваються ближче до переднього краю пункти управління, нарощується контур розвідки. Тобто ворог не відмовився від задуму і буде дотискати саме тут, намагаючись не стільки прорвати фронт, скільки поступово розхитати оборону і змусити нас витрачати резерви.

Друга небезпечна зона – Костянтинівський, Олександрівський і суміжні напрями. Там росіяни намагаються вийти до адміністративної межі Донецької області, розширити зону контролю в бік Запорізької та Дніпропетровської областей і одночасно тиснуть на Костянтинівку з кількох напрямків. Уже видно не просто окремі штурми, а поетапне планування з визначеними рубежами і поступовим введенням сил. Це ознака того, що противник мислить не добою бою, а наступними хвилями операцій.

На Куп’янському напрямку ситуація також залишається складною. Ворог не просто проводить штурмові дії, а системно нарощує присутність у районі Осколу, формує логістичну основу і управління для подальшого тиску. Це означає підготовку не ситуативних атак, а тривалої боротьби за Куп’янський вузол, який має значення як для оперативної географії, так і для подальшого просування.

На Лиманському напрямку та суміжних ділянках спостерігається та сама логіка: більше розвідки, більше інженерного обладнання позицій, більше дрібних штурмових груп, активне використання легкої мототехніки для інфільтрації. Це типова тактика пошуку слабких місць через постійний тиск малими групами.

Окремо треба дивитися на Оріхівський напрямок. Туди вже введено додаткові сили з резервів. Ворог готує нову активізацію у напрямку Малої Токмачки та Оріхова із застосуванням бронетехніки та мототехніки. Попередні атаки були відбиті, але сама повторна підготовка означає, що цей напрямок залишається для них одним із пріоритетних, особливо з огляду на відкриту місцевість, де вони намагаються використати чисельну перевагу.

Паралельно вони планують удари БПЛА і ракетними засобами по військовій та критичній інфраструктурі Запорізької і Дніпропетровської областей. Тобто схема незмінна: тиск на фронті плюс удари по тилу для дестабілізації забезпечення.

На Сумщині, Харківщині і загалом на північно-східній дузі противник також не знижує активності. Він веде розвідку, уточнює наші позиції, застосовує ударні БПЛА, намагається формувати нові точки напруги. Важливо розуміти: росіяни зараз воюють не тільки штурмовими діями, а комплексним розвідувально-ударним контуром, де дрон, артилерія, КАБ, РЕБ і штурмова група працюють як єдина система.

Якщо коротко, задум ворога читається доволі чітко. Не один прорив – а виснаження. Не одна ділянка – а кілька одночасно. Не тільки передній край – а логістика, енергетика, пункти управління, маршрути забезпечення.

Саме тому найближчий період буде важким.

Але є і другий бік цієї ситуації. Російська армія також платить за цей тиск дуже високу ціну. Фіксуються значні втрати особового складу, проблеми з укомплектуванням штурмових підрозділів, зниження якості підготовки, а також внутрішні перевірки через викривлення реальної ситуації у звітності командирів. Тобто ресурс тиску у них є, але він не безмежний.

Більше того, навіть західні військові оцінки зараз сходяться на тому, що росія, попри активізацію, скоріше розраховує на повільне продавлювання і тактичні успіхи, ніж на швидкий оперативний прорив.

Висновок простий.

Фронт входить не у фазу швидкого обвалу, а у фазу жорсткої боротьби на виснаження.

Найбільш небезпечні напрямки зараз – Покровський, Костянтинівський, Куп’янський та Оріхівський. Саме там ворог намагатиметься продавлювати ситуацію найближчим часом.

Наше завдання очевидне: витримати цей тиск, зривати підготовку їхніх штурмів, берегти логістику, бити по їхньому дроновому контуру, знищувати управління і не дати противнику перетворити тактичні вклинення на оперативний успіх.

Розмовляв
Олег Клич

Володимир В’ятрович

путін не може виграти війну проти українців. Не через брак ресурсів – через саму мету, яку він собі поставив: ліквідувати українців як окрему націю. Частину – фізично знищити, іншу – змусити відмовитися від власної ідентичності заради виживання. Така мета проступає з його заяв, і з його дій. І це – нездійсненна стратегія.

Фактично, путін намагається продовжити місію одного зі своїх натхненників – сталіна. Той також чітко усвідомлював, що існування українців як нації є загрозою для імперії. Але навіть сталіну не вдалося досягти цієї мети, попри значно сприятливіші умови: більшість українців уже перебувала в межах його держави, здатної на масовий терор. Більшість, але не всі. Частина залишалася поза його досяжністю. А спроба «доробити справу» на приєднаних після 1939 року територіях наштовхнулася на завзятий, тривалий і добре організований спротив. Його вдалося придушити, але ціною виснаження, яке підірвало імперію. Вона почала тріщати відразу після смерті сталіна. Врешті, пам’ять про цей спротив стала одним із чинників її розпаду.

путін не має навіть таких можливостей. Він не контролює території, де живе більшість українців. Тому свою стратегію здатен реалізовувати лише на окупованих землях – і він це робить. Це страшно і боляче для нас, але цього недостатньо для нього.

Більше того, сама загроза знищення мобілізує більшість українців, пробуджує частину з тих, хто залишався байдужим до своєї ідентичності. Вона додає сил, консолідує суспільство і робить реалізацію плану ще менш імовірною. Ця загроза також знищує інструменти «м’якої сили», які росія роками, перед початком війни в 2014 році, успішно використовувала для русифікації.

Тому путін програє вже сьогодні.

І програє остаточно саме тому, що його стратегія – хибна, побудована на нереалістичній меті. А такі стратегії завжди ведуть до поразки. Можливо, не так швидко, як нам би хотілося. Але – неминуче. І жодні зміни тактики (яких насправді мало) цього не змінять. Тому тримаймося, вкладаймося в спільну справу перемоги і ми дочекаємося краху імперії.

Відкритим питанням серед політичних експертів є те, як завершиться війна Росії?

Щоб відповісти на це запитання, спочатку необхідно зрозуміти, чому Росія вторглася в Україну у 2014 році та розпочала повномасштабну війну проти України 24 лютого 2022 року.

Під час пресконференції після саміту на Алясці з Президентом Дональдом Трампом 15 серпня 2025 року Путін заявив, що «ситуація в Україні пов’язана з фундаментальними загрозами нашій безпеці […] ми переконані, що для досягнення тривалого та довгострокового врегулювання нам потрібно усунути всі першопричини, основні причини цього конфлікту, і ми неодноразово про це говорили, врахувати всі обґрунтовані побоювання Росії та відновити справедливий баланс безпеки в Європі і в світі загалом».

Що це означає?

До початку повномасштабної війни проти України, 17 грудня 2021 року Росія запропонувала НАТО та США «безпекові» угоди ялтинського типу.

Проєкт Угоди про заходи щодо сприяння безпеці Російської Федерації та держав-членів Організації Північноатлантичного договору пропонував таке:

«Стаття 4

Російська Федерація та всі Сторони, які були державами-членами Північноатлантичного альянсу станом на 27 травня 1997 року, відповідно, не повинні розміщувати військові сили та зброю на території будь-якої з інших держав Європи додатково до сил, розміщених на  цій території станом на 27 травня 1997 року. За згодою всіх Сторін таке розгортання може мати місце у виняткових випадках для усунення загрози безпеці однієї або кількох Сторін. […]

Стаття 6

Усі держави-члени Організації Північноатлантичного договору зобов’язуються утримуватися від будь-якого подальшого розширення НАТО, включаючи вступ України, а також інших держав.

Стаття 7

Сторони, які є державами-членами Організації Північноатлантичного договору, не повинні вести жодної військової діяльності на території України, а також інших держав Східної Європи, Південного Кавказу та Центральної Азії.»

Запропоновані Росією «безпекові» угоди передбачали б виведення військ і озброєння НАТО з половини з 32 країн-членів НАТО, а саме: Албанії, Болгарії, Естонії, Латвії, Литви, Північної Македонії, Польщі, Румунії, Словаччини, Словенії, Угорщини, Фінляндії, Хорватії, Чехії, Чорногорії та Швеції, оскільки всі вони стали членами НАТО після 27 травня 1997 року.

Іншими словами, під хибним приводом того, що кордони Росії нібито постійно перебувають під загрозою через розширення НАТО, Кремль прагне:

а) відновити російську сферу впливу на території колишніх країн Східного Блоку; та

б) закрити політику «відкритих дверей» НАТО, щоб гарантувати, що Україна ніколи не стане країною-членом НАТО.

Це не має нікого дивувати, оскільки Путін публічно заявив у своєму посланні до народу 25 квітня 2005 року, що розпад Радянського Союзу був «найбільшою геополітичною катастрофою століття».

Відтоді Путін пообіцяв відновити так звану «минулу славу» Росії та систематично діє для досягнення цієї мети, зокрема через такі імперіалістичні проєкти, як Євразійський Cоюз, Русскій Мір та «безпекові» угоди, запропоновані НАТО та США в 2021 році.

Чому Україна є головним об’єктом уваги Росії?

Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, підтверджений референдумом 1 грудня того ж року, на якому всі області та Крим схвалили незалежність України, призвів до розпаду Радянського Союзу 26 грудня 1991 року.

Отже, щоб відновити Радянський Союз, Росії потрібно повторно завоювати Україну.

У своїй книзі «Стратегічне бачення: Америка і криза глобальної влади» радник Президента Джиммі Картера з національної безпеки, Збігнєв Бжезінський пояснив, чому Україна є ключовим елементом у відтворенні Радянської імперії:

«Не можна переоцінити, що без України

Росія перестає бути імперією,

але з Україною, підпорядкованою, а тоді підкореною,

Росія автоматично стає імперією.»

Саме тому Путін ніколи добровільно не погодиться на будь-яку мирну угоду, яка не сприяє відновленню нео-Радянського Союзу та нео-Східного Блоку або суперечить цьому імперіалістичному плану.  

У доповіді Мюнхенської конференції з безпеки 2026 року зазначається, що «триваюча агресія Росії становить ‘найбільш значну та пряму загрозу’ для членів НАТО та європейської безпеки. […] Насправді, деякі розвідувальні служби оцінюють, що Росія могла б відновити свої сили для ‘регіональної війни’ у Балтійському регіоні протягом двох років після потенційного припинення вогню в Україні – і для ‘локальної’ війни проти одного сусіда протягом шести місяців».  

Порушення Росією повітряного простору семи країн-членів НАТО у 2025 році, а саме Естонії, Латвії, Литви, Норвегії, Польщі, Румунії та Фінляндії, є нагадуваннями про експансіоністські амбіції Росії, що суттєво виходять за межі України.

Отже, якби Росії вдалося перемогти в Україні і, внаслідок цього, «стати імперією», то Росія, без сумніву, продовжила б реалізацію свого плану з відновлення нео-Радянського Союзу та нео-Східного Блоку. Кремль тим самим спровокував би Третю Світову Війну.

Якщо Україну змусять укласти мирну угоду з територіальними поступками, це заохотить інших диктаторів до реалізації своїх імперіалістичних амбіцій та вторгнення в чужі країни з розрахунком на те, що зрештою вони отримають винагороду за захоплення територій.

Однак, якщо Україна за ефективної та своєчасної підтримки всіх країн-членів НАТО зможе зупинити Росію зараз і змусити її погодитися на справжню, всеохоплюючу та довготривалу мирну угоду з належними гарантіями безпеки, тоді мир, безпека та стабільність глобально зміцняться.

Результат повномасштабної війни Росії проти України зрештою вплине на всіх.

Заради людства країни-члени НАТО повинні вжити негайних заходів, щоб допомогти Україні забезпечити припинення імперіалістичних планів Кремля та щоб війна Росії закінчилася швидко справедливим і тривалим миром відповідно до Статуту Організації Об’єднаних Націй та з архітектурою безпеки, яка запобігатиме безкарному веденню Росією війни проти Європи.

Евген Чолій

Президент Громадської організації «Україна-2050»

Почесний консул України в Монреалі

Президент Світового Конґресу Українців (2008-2018)

Шановні пані та панове, дорогі друзі!

Щиро дякую кожному з вас, що сьогодні прийшли на цей захід. Лондона — один з центрів світової демократії — тому саме тут важливо говорити про свободу і про тих людей, які сьогодні платять за неї найвищу ціну.

Сьогоднішній захід присвячений виставці «Справжні в’язні Путіна».
Вона розповідає історії людей, які опинилися у в’язницях сучасної Росії лише за те, що говорили правду, боролися за свободу або відмовилися підкоритися імперії.

Про саму виставку більш детально розповість виконавчий директор АБН Олег Вітвіцький. Я ж хотів би кількома словами розповісти про нашу організацію, яка стоїть за цим заходом.

Антиімперський Блок Народів — це не просто сучасна ініціатива. Це міжнародний рух із довгою історією боротьби. Він був створений у 1943 році в Україні, на територіях, контрольованих українським визвольним рухом, зокрема Організацією Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери. Тоді він мав назву Антибільшовицький Блок Народів. Його створили представники багатьох народів, які опинилися під владою радянської імперії — народів Східної Європи, Балтії, Кавказу, Центральної Азії. Після падіння Радянського Союзу багато хто на Заході повірив, що імперська проблема зникла. Але сьогодні ми бачимо, що це було лише ілюзією.

Російська Федерація зберегла головну рису своєї історії — вона залишається імперією. Імперією, яка тримається на контролі над десятками народів. Імперією, чия сила базується на експлуатації людських, природних та економічних ресурсів поневолених і колонізованих Москвою народів. Імперією, яка веде війни, руйнує міста, депортує людей і кидає у в’язниці тих, хто наважується виступити проти неї.

Саме тому після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну наша організація була перейменована в Антиімперський блок народів. Адже однією із головних загроз світовій демократії стала нова фома нацизму – російський імперіалізм. Він завжди був в Росії. І за часів царя і за радянського режиму, і особливо загостився у проявах під час правління Путіна.

І саме тут, у Великій Британії, доречно згадати важливий історичний урок. Британська імперія також була великою імперією. Але Велика Британія знайшла в собі політичну мудрість і силу дати своїм колоніям свободу. Сьогодні багато колишніх колоній є незалежними державами, партнерами Великої Британії і частиною міжнародної демократичної спільноти. Це приклад того, як імперії можуть трансформуватися і дати народам шанс на власне майбутнє.

Росія ж пішла іншим шляхом. Вона не змогла — і, схоже, не захотіла — відмовитися від імперської логіки. Замість цього вона намагається утримувати імперію силою, війнами, репресіями і страхом. Саме тому ми переконані, що справжній і тривалий мир у Європі можливий лише після деколонізації Росії. Коли народи, які сьогодні перебувають під владою Москви, отримають право на самовизначення і створення власних держав.

Це не радикальна ідея.

Це той самий принцип, на якому після Другої світової війни будувався новий світовий порядок. Світ стає безпечнішим тоді, коли імперії зникають, а народи стають вільними. Саме тому ми сьогодні говоримо не лише про політичних в’язнів. Ми говоримо про майбутню свободу народів представники, яких є на цих плакатах. А також про відповідальність демократичного світу не заплющувати очі на імперську природу сучасної Росії.

Дякую вам за вашу присутність, за вашу солідарність і за вашу підтримку боротьби народів за свободу.

Свобода народам! Свобода людині!

Слово Олега Вітвіцького

на презентації правозахисного проекту АБН у Лондоні
18.03.2026

Шановні пані та панове!
Дорогі друзі!

Більше року тому, спільно із партнерами Антиімперського Блоку Народів, ми підготували і представили правозахисний проект “Справжні в’язні путіна. Політичні в’язні поневолених народів”. В рамках проекту нами була виготовлена тематична банерна виставка, яку сьогодні ми маємо честь презентувати вашій увазі.

Яку мету ми переслідували? По перше – заявити на весь світ про проблему, про яку майже ніхто не знає і не говорить – розкрити імена політичних в’язнів, які представляють національно-визвольні рухи поневолених народів так званої “російської федерації”, яких ми вважаємо справжніми опонентами путінського режиму.

По друге, ми хотіли донести до цивілізованого світу інформацію про масштаби політичних репресій у росії.

По третє, ми отримали мандат довіри від наших парнерів по АБН стати голосом політв’язнів, які представляють національні рухи колонізованих народів і які є несправедливо засудженими, щоб добиватись їхнього звільнення.

По четверте, ми вважали за доцільне наголосити на тому, що росія продовжує залишатись “тюрмою народів”, проводячи жорстоку колоніальну політику проти чеченців, татар, калмиків, бурятів, башкортів та інших поневолених народів.

І по п’яте, нам було важливо пояснити усім, що росія не є однорідною, монолітною державою. На її території проживають сотні колонізованих народів, які у ХХІ столітті продовжують зазнавати утисків на національній основі.

За час, відколи ми започаткували цей правозахисний проект, нашу виставку побачив, фактично, цілий світ. США, Канада, Німеччина, Франція, Італія, Іспанія і тепер, нарешті, Великобританія.

Завдяки нашому проекту громадяни цих демократичних країн побачили невідому їм росію і зрозуміли, кого найбільше боїться путінський режим. Окрім української армії, окрім єдності наших західних партнерів, він найбільше боїться розвитку національно-визвольних рухів в середині так званої “федерації”.

Цю тезу підкреслює той факт, що за час існування правозахисного проекту АБН лише двоє із представлених на виставці політв’язнів вийшли на волю. Всі інші залишаються в ув’язненні.

Більше того – проти них фабрикуються нові кримінальні справи. Більше того – у тюрми потрапляють нові арештанти.

Наприклад, не встигли представники алтайського народу виступити проти згортання місцевого самоврядування, як їхню лідерку Аруну Арну запроторили до в’язниці. Лише розпочались протести у Сибіру проти незаконного вилучення худоби у місцевого населення – почались масові арешти протестувальників.

І таких прикладів – десятки, а то й сотні. Але, на жаль, про них майже ніхто не знає. Московська пропаганда вміло приховує інформацію про політичні репресії. Національно-визвольні рухи не володіють засобами масової інформації, через які можна доносити правдиву інформацію про покривдження національних і особистих прав та свобод.

Саме тому Антиімперський Блок Народів, як в часи “холодної війни” наші попередники, взяв на себе шляхетну місію – підтримку боротьби поневолених народів, навчання активістів їхніх визвольних рухів, захист їхніх політв’язнів.

На представленій вам виставці – історії життя та поневірянь десяти із таких борців за свободу. Також тут представлені історії двох кримськотатарських активістів та п’яти українців, громадян так званої “російської федерації”, які піддаються репресіям через своє етнічне походження.

Нам важливо не лише те, щоб весь цивілізований світ дізнався їхні імена, а щоб, завдяки міжнародному тиску політиків, правозахисників, громадськості вони отримали шанс вийти на волю і, якщо вдасться, були обміняні на Захід.

Великобританія має добрий досвід захисту справжніх політичних в’язнів путінського режиму. Наприклад, нещодавно відомий татарський громадський діяч, правозахисник, керівник Уряду Незалежного Татарстану у вигнанні Рафіс Кашапов отримав громадянство Великобританії. Це дуже показовий і успішний кейс, який необхідно і надалі використовувати заради підтримки борців за свободу.

Приклад Великобританії повинні підтримати і інші демократичні країни світу, як це вони робили в часи “холодної війни”, надаючи прихисток дисидентам і втікачам із більшовицької “тюрми народів”.

Антиімперський Блок Народів готовий стати партнером і посередником у цій шляхетній місії!

Дякую!