Голови Тернопільської, Івано-Франківської та Львівської обласних рад оприлюднили звернення з нагоди дня створення ОУН, у якому наголосили, що «основне наше завдання – побудувати Україну українською за змістом».

Компанія зазначила, що “Газпром-Експорт” попередив OMV Group і EconGas, що входить до неї, про плановані скорочення поставок газу. Але при цьому не уточнив, коли саме це наступило і як довго діятимуть обмеження. Австрційська компанія компенсуватиме недостачу газу за рахунок більшого відбору з газових сховищ, в яких накопичено 2,4 млрд. кубометрів газу.

Нагадаємо, низка європейських країн заявили про те, що вони недоотримують газ від російського “Газпрому” – зокрема Італія і Польща. Міністр енергетики та вугільної промисловості Юрій Бойко пояснив, що через істотне похолодання в Росії й вона знизила постачання газу.

Треба зазначити, що відразу після заяв європейських країн про недостачу газу представники “Газпрому” натякнули, що ЄС не отримує повні обсяги газу, бо Україна відбирає його на свої потреби.

Джерело: http://tsn.ua/groshi/avstriyci-zdali-gazprom-rosiyani-sami-poperedili-pro-urizannya-gazu.html

Обставини українського життя останніх років, становище держави Україна та стан української справи в її глобально-історичному вимірі сьогодні дедалі більш конечно вимагають від нас ґрунтовного перегляду своїх поглядів на те, чим є та як має здійснюватися “українська справа”.

У цій статті я намагатимусь коротко висвітлити деякі думки щодо цього в контексті організаційного оформлення, наприкінці минулого року з ініціативи Центру національного відродження ім. Ст. Бандери у Києві, громадської структури саме з такою назвою – Об’єднання “Українська справа”.

Протягом останнього часу в тому, що стосується діяльності українських державних і, особливо, недержавних структур модними були і поки що лишаються передусім такі слова і словосполучення, як “децентралізація”, “деконцентрація”, “делегування повноважень”, слідом за тим – “мережевість” і, нарешті, – “проектний підхід” або “проектний принцип управління”. Не заперечуючи доцільності, на певному етапі, всіх цих речей, зараз ми можемо констатувати, що самі по собі вони більше не є самодостатніми та самоцінними, а тим більше – вистачальними з точки зору тих викликів та завдань, які стоять перед українством на поточний момент.

Відштовхуючись від одного з найвідоміших організаційних гасел минулого ХХ сторіччя “Мисли глобально – дій локально!”, можна сказати, що найбільшу шкоду нині приносить нам ситуація, коли вимовляючи це гасло, ми підмінюємо його прямо протилежним способом діяння. А саме: мислимо вкрай загумінково, висуваючи, при тому неодмінну претензію на “глобальний розмах” реалізації своїх доморощених ідей.

У громадській та політичній сферах, що менше (або, принаймні, менш очевидно), ніж бізнесова, піддаються “приземленню” в категоріях “грубизни гаманця”, це має всім відоме вираження в тому, що абсолютно кожен більш-менш на щось стулений “діяч” неодмінно проголошує себе керівником якоїсь всеукраїнської, а то й міжнародної “організації” чи “мережі”, або такого самого “проекту”. Результатом є хаотична конкуренція непідвладної людському розуму кількості зрізничкованих ініціатив при вкрай обмежених матеріальних ресурсах. Вислідом цього є не лише неможливість до пуття зреалізувати переважну більшість із них, але й, що головне, нівеляція позитивного ефекту тих справ, які все-таки були реалізовані, в умовах, коли вони не є частиною якогось більш широкого плану або “стратегії дій”.

Як наслідок, не лише після невдалих, але й, що найбільш парадоксально, після вдало завершених акцій чи заходів, практично завжди у підсумку лишається сакраментальне питання: “І що тепер?” Для професійного організатора акцій, котрий, прямо або опосередковано, за рахунок їхнього проведення живе, відповідь очевидна: “Проводити наступну!” Для пересічного безоплатного учасника заходу, а тим більше – жертводавця, ця очевидність є, зрозуміло ж, далеко менш однозначною.

Саме цим, зокрема, пояснюється і наявність у сучасних українських організаціях обов’язково щонайменше однієї з “двох крайнощів” (якщо не двох їх водночас): їхнє членство є або вкрай пасивним (якщо воно досить стале), або активним, але – надзвичайно плинним.

“Діяльність заради діяльності”, процес заради самого процесу без стратегічної мети та бодай середньострокових цілей наразі є головною завадою для зростання організованого українського життя. Bestia sine capita, як писав свого часу доктор Дм. Донцов?

Чи ж може за таких обставин когось дивувати, що маючи формально незалежну державу, яка охоплює більшість українських етнічних теренів та де українці становлять близько 80 відсотків населення, ми виявилися неспроможними запевнити в ній українську за персональним складом та змістом її політики владу? – Адже ж будучи навіть у явній більшості ми, водночас, на порядок відстаємо від всякого штибу “меншин” в колективній ефективності своєї діяльності: за рахунок роздрібненості, неорганізованості та (в чому, власне, й корінь усіх подальших проблем) – браку стратегічної спрямованості своїх дій.

Що користі, скажімо, з того, що “протестні виступи студентів зупинили реалізацію планів Міносвіти з комерціалізації вищої школи”, коли очільником відповідального за виховання нашого юнацтва міністерства і далі лишаються автор цих самих “планів” відкритий україножер Табачник? Чи не очевидно, що “гра йде в одні ворота”, а отже вищезгадані “плани” поволеньки-поволі врешті-решт таки реалізовуватимуться, раз жодних альтернативних широко визнаних українським загалом планів, а отже – і стратегії їхнього втілення, у нас наразі просто немає?

Чи не настав час виходити зі стану дитячої безпорадності? “Відстояти”, “видати”, “зберегти” чи просто “провести” що-небудь – можливо і цінна річ, але не самоціль. У нас, українців, повинна зараз, понад усі приватні, “партикулярні” цілі, бути одна-єдина спільна, на жаль поки що не зреалізована, мета, просування до якої є мірилом для оцінки всього іншого: повернути “вкрадену у нас Україну” собі. Українець має бути господарем України, а не наймитом на чужому підприємстві чи батраком на чужій землі. Саме для втілення цієї мети ми творимо сьогодні “Українську справу”. Українською справою є те, що вимірювано, оцінювано та зримо служить цій меті.

Небагато, лише декілька критеріїв оцінки запропонував би я в якості нових (а насправді – таки добре забутих старих) підходів, що мають якісно підвищити ефективність усіх наших дій.

По-перше, замість розпилення ми маємо в найширшому, не лише загальноукраїнському, але й, так би мовити, “світовому українському” вимірі сконцентрувати свої зусилля не невеликій кількості пріоритетних напрямків роботи, якими могли б, як на мене, бути:

- плекання молодого покоління українців як свідомих членів національної спільноти й ефективних у сучасному глобалізованому світі людей;

- зміцнення “економічної бази українства”;

- збереження спадщини, отриманої нами від предків: нашої землі, мови, нашої традиційної віри, наших культурних і матеріальних надбань.

За кожним з цих напрямків невелика, не більше двох-трьох, кількість загальнонаціональних пріоритетних завдань має протягом кожного року виноситись на всесвітньо-український порядок денний. Не сміємо полишити жодного них, якщо лише обставини не зміняться так, що значення якогось різко підупаде через вирішення, по Божій волі, відповідної проблеми іншими засобами.

По-друге, мусимо мати мужність шукати і знаходити для української справи людей, для яких загальні, спільно визначені, завдання й пріоритети стануть попереду їхніх особистих прожектів і амбіцій, водночас відмовляючи тим, хто такого зробити не в змозі. Це – конкретний вимір сакраментального: “Україна для мене (тебе), чи МИ ДЛЯ УКРАЇНИ?” Коли хтось бажає “працювати заради України” ЛИШЕ в межах СВОГО ВЛАСНОГО БАЧЕННЯ, то треба прямо сказати – це логіка “Україна для мене” та “моє Я на першому місці”. Хіба не так?

По-третє, ми маємо ВИМІРЮВАТИ свій поступ. Як посилились ми людьми? Наскільки зміцніли матеріально? Наскільки “піднесли свідомість мас” в сенсі готовності цих самих “мас” практично брати участь в українських заходах і організаціях, купляти українські товари, вкладати гроші в українські, а не іноземні, фінансові установи, ходити до української, а не чужинської Церкви, голосувати за своїх, українців, на виборах?

Загалом, відведений нам Історією час на рефлексію та роздуми спливає. Настає час конкретних дій.

Олексій Кляшторний, заступник Голови ГО “Українська справа”

Олег ЄМЕЦЬ
Пітсбургський університет, доктор філософії (США)

ЕЛІТА
I. ВОНИ І МИ

    Уперше з нашою «елітою» я познайомився у Москві. Тоді я працював в охороні («лічкє» ) одного чоловіка. Команду дібрали добру, саме для охорони. Різниця між «бичками» з виголеними потилицями і нормальними охоронцями (до речі, популярне «тєлохранітєль» там, у Москві, ніхто не вживає) якраз і полягає в тому, що перших наймають, щоб «понти гонять», а других — щоб людину по-справжньому вберегти.
«Хазяїн» (назвемо його В. С.) був уже у літах. За радянських часів його прізвище можна було зустріти на перших сторінках газет однієї з «братніх республік», особливо в жовтневі дні . На початку «пєрєстройкі» він вийшов із лав комуністичної партії, — відверто кажучи, вийшов чи не вийшов, того я напевне не знаю, але бізнесом займатись почав. Оскільки ж такі люди починають не з «лотка», то й справи свої він вирішував в основному на Старій Площі . З повагою згадую його — то був справжній хазяїн. За радянських часів він обіймав високу посаду, але в комуністичні ідеали не вірив ніколи. Гадаю, по життю його вів саме вроджений інстинкт хазяїна. У ньому не було нічого, разрахованого на публіку; він не тішився владою, якої мав удосталь, не був скупим, але й грошима не сипав. Просто, спокійно дивився в очі тим, хто жадав спіймати його погляд, і так само спокійно дивився в очі своїм ворогам. Одне слово — мужчина.
Спливав час. Я робив свою роботу, він — свою. І от якось, по дорозі додому, він раптом запитав мене у машині: «Ти — хахол?». — «Ні. Я — українець». — «А я хахол», — незвично м’яко відказав він. Із виразом обличчя, котрий у маргелівців називається «бодрий дєсантний оскал» , я повторив: «А я — українець». Ось така розмова сталася між нами, але після неї я не тільки не втратив місця, а й наші стосунки змінилися. Між нами ніколи не було зайвих слів, а проте від того часу я був присутнім майже на всіх його перемовах. У тому не було абсолютно ніякої необхідності, і я тоді не розумів, навіщо він це робить. Тепер, здається, розумію.
Я бачив відомих людей, які вранці виступали по телебаченню, а ввечері підходили «до ручки» можновладців, бачив службовців і артистів, політиків і бандитів, бізнесменів і генералів, депутатів і просто шахраїв. Я бачив, як вони вирішують свої справи. Це було море нечистоти. Тоді я щойно прийшов з іншого світу — ще зовсім недавно я бачив людей, які могли віддати своє життя за товариша, а тут весь простір заповнювався тими, хто легко міг відібрати чуже життя тільки заради грошей. Через якийсь час усі ці «обличчя» злилися у моїй свідомості в суцільне «кишло». Я бачив світ, вивернутий назовні, — той тип особистості, що його у творінні Маргелова розтоптували ще в зародку, тут буяв у всій своїй красі.
На перший погляд, усі ці люди були зовсім різними, але було щось невловиме, що єднало їх. І тільки через якийсь час випадок з одним попом допоміг мені розібратися в цьому. Це сталося, коли наша «двійка» зупинилася одного разу на перехресті біля Трьох Вокзалів. Ще до того, як ми загальмували на червоне світло, я помітив хлопчину, який стовбичив на узбіччі. Високий, модно і охайно одягнений, і тільки одна незвичайна деталь чіпляла за око — на грудях у нього була дешева репродукція ікони Володимирської Божої Матері, недбало прив’язана якимось шнурком. Коли ми зупинилися, він упевнено обігнув нашy другу машину, яка прикривала нам правий борт, і підійшов прямо до вікна, де сидів В. С. Його вуста ворушилися, однак слів не було чути. «Дай єму», — простягнув нову 50-рубльову купюру В. С. Скло поповзло донизу, і стало чути плутані слова: «…да святіцца імя твайо, да пріддьот царства твайо, да святіцца імя твайо, да пріддьот царства твайо…». Я тицьнув йому папірець, але він продовжував свій речитатив. Ще одна купюра впала йому в руки. Обірвавши свій «отче наш» на півслові, хлопчина почимчикував до «Cherokeе» , а проте довго там не затримався. Легко можна собі уявити, що йому сказали наші хлопці…
І тут озвався наш бородатий «пасажир» — він благословляв «дающую руку»! Це був такий собі огрядний попик з вимовою, яка виказувала його поморське походження. Ситуація була настільки кумедною, що я не втримався, аби не позирнути на нього. І диво дивнеє — я побачив, що обличчя «жебрака» і цього попа схожі. А найбільше вражало те, що колись я вже бачив точнісінько такі ж самі лукаві очі. Декілька років тому, у ПМП . Туди мене, нашвидкуруч забинтованого, притягнув на собі молоденький лейтенант. «Тримайся, землячок. Ще на Псел з тобою з’їздимо», — навіщось усе приказував він дорогою. Так от, про очі, — я лежав на підлозі, скарлючившись на плащ-наметі, і бачив немиті пальці ніг тих, хто стояв наді мною. Вони вже зняли ремінь (десантні ремені в радянській армії дуже цінувалися, бо виготовлялися зі шкіри, — всі інші вояки задовольнялися «дерев’яними» ременями ) і питали мене про щось. Я нічого не міг утямити, бо кращий світ уже чекав на мене. Тоді вони почали стягувати з мене чоботи. Новенькі — тільки-но поміняв. Я не чинив ніякого спротиву — мені було вже все одно. Байдуже дивився я, як вони нишпорять по моїх кишенях, як відкривають конверта з материним листом: «Ат баби. Па почерку віжу». — «Всьо. Пустой», — закінчили вони. То був рід щурів. «Пріколи» — називали їх у військах. Не так, щоб краснокнижна, але й не дуже поширена на тих афганських «курортах» порода. Ці щурі, мабуть, у чомусь завинили перед Богом, бо не потрапили у ті місця, де вони звичайно мостять собі гнізда, — поближче до папок і мамок — і змушені були тяжко трудитися писарями і кухарями при штабах, а потім, під дємбіль, за вторговані від продажу тушонки гроші купляти «нагороди Родіни», — щоб було чим бряжчати, виступаючи в ролі клоунів у парку Горького на 2 серпня …
Та лихо не в тих пацюках, які стали клоунами, а в тих подібних до них людях, котрі прагнули «досконалості» і пішли у владу. Перебуваючи при цій владі, я бачив їх безліч. Либонь, Бог і справді почув те попикове «благословенне слово», бо зглянувся на його сусіду, тобто на мене: я раптом ясно побачив, що все це одна порода — і оті «пріколи» з ПМП, і цей попик, і все оце кишло високопоставлених лярв. Так, саме поставлених, бо майже ніхто з них не мав нічого такого, що б дозволяло йому стати над іншими. Люди ці потрапляли нагору зовсім іншими шляхами. Гідними цих шляхів були і вчинки «високопоставлених» людців — тут було чимало «героїв», які зводили свої рахунки чужими руками. Власне кажучи, спостерігаючи за ними, я спостерігав чудеса жорстокості слабких людей. Повірте мені — сильні люди на таку жорстокість не здатні… Терлися тут і ті, хто день і ніч мордувався думкою, як би це його якнайбезпечніше привласнити народне добро. Були навіть і такі, які повторювали «духовні подвиги» одного з біблійних праотців своїх, а саме того, який мужньо підкладав свою жінку під фараона…
Відтоді, як той випадок з попиком подвигнув мене на таке узагальнення, я став замислюватися над питанням — чому вся наша еліта складається з морально і духовно слабких людей? Так, саме слабких, бо на той час я уже виніс із служби в армії розуміння ЗАКОНУ СИЛИ. Армія пропустила нас через сито — там кожен ставав тим, ким був народжений. Слабкі — ламалися, сильні — загартовувалися. Там поважали не за слова, а за вчинки, там неможливо було набити собі ціну, бо все сказане швидко піддавалося перевірці; там простягнути руку допомоги дуже часто означало поступитися власними інтересами, а підлі вчинки дуже часто знаходили гідну винагороду. На цій базі і створювалася своя ієрархія. Якщо хочете — еліта.
Увійти до цієї еліти було дуже важко, а бути викинутим з неї — дуже легко. Ніякі зірочки і лички не були перепусткою, і тільки реальні якості, підтверджені вчинками, давали змогу посісти там своє місце. Широкі плечі також ще не гарантували місця нагорі (хоча, зрозуміло, у того, хто мав завузькі, взагалі ніяких шансів на те не було). Тут потрібні були певна гармонія, різнобічність, треба було поєднувати здоров’я і суто фізичну силу з волею і високими моральними якостями. Інакше кажучи, ЗАКОН БРУТАЛЬНОЇ ФІЗИЧНОЇ СИЛИ суттєво обмежувався ЗАКОНОМ ЕФЕМЕРНОЇ ШЛЯХЕТНОСТІ. Кожен, хто не розумів цього принципу, мав досить великі шанси не повернутися з наступного розвідвиходу. В цій системі завжди вирує життя, там є місто вчинкам, там постійно йде селекція. В основу цієї системи закладено прагнення досконалості, і якби не жорстока специфіка завдань, задля яких і створюються десантні підрозділи, то можна було б без усяких вагань сказати, що то і є сама досконалість. Така система неодмінно витворює нове, і це нове завжди є досконалішим у порівнянні з тим, що передувало йому.
Усе це сказано про «маргелівську» систему. А що ж я побачив серед іншої еліти? Я побачив, що ця порода є настільки слабкою — маю на увазі — морально, — що вона б не мала геть ніяких шансів вижити, якби вона штучно не відгородилася від конкуренції. Тільки звівши навколо себе глухий мур із законів, кодексів, правил писаних і неписаних, «телефонного права» тощо, вона може почуватися більш-менш безпечно. На противагу «маргелівській», вона збудувала іншу систему. В її основу закладено нищення всього, що здатне до зростання, всього, що хоч би якось підноситься над загальним рівнем, спроможне виказати фізичну, духовну, моральну непересічність. Це «творіння» прагне законсервувати все слабке, немічне і виродкове. Я побачив, що творці (вірніше, «користувачі») цієї системи не мають шляхетності і зовсім не поважають законів — ні людських, ані Божих. Вони збудували «реальність, яка тримається на підпорках правил і законів, скерованих на єдину мету — видурити собі місце у іншої, сильнішої за них, породи. Ця система є у самій своїй суті дегенеративною, бо це система слабких людей, котрі тримаються свого замкненого гурту. З логіки завдань, що їх ставить перед собою така машинерія, випливають і критерії добору людей для її верхнього рівня. Тому міністром повинна бути саме така людина, яка не користується повагою серед підлеглих, а «дуполиз» буде завжди в ціні. Ця система відкриває «зелене світло» всьому найпідлішому, що є у суспільстві, бо не допускає добору за здоровими критеріями і здібностями, не допускає прямих зіткнень, не допускає випробування сили, замінивши все це на «боротьбу під килимом». Вона «жаліє» всіх, запроваджуючи у суспільство СЛАБКІСТЬ як норму. Результати такої «жалості» бачимо сьогодні — коли наша Вітчизна може бути продана будь-кому.
Для повнішої характеристики цієї фабрики дегенерації слід згадати її важливу складову — культ СТРАХУ. Сама вирісши зі СТРАХУ, ця система цілком логічно відвела йому гідне місце у своїй «світобудові». Коли вона існує в чистому вигляді — вона просто насаджує СТРАХ, у «ліберальні» ж часи якщо прямо і не насаджує, то дає йому, страху, зачіпки і виправдання. Так, вона завжди має напоготові довжелезний список «високоморальних» виправдань СЛАБКОСТІ, які, за правилами цієї підлої гри, будуть сприйняті суспільством. І тоді наш smart guy з «чистою совістю» скаже собі: «Я не захистив цю жінку, до якої чіплялися хулігани, бо вони їй нічого такого не зробили. Вони її лаяли, але то були тільки слова. Та й втручатися було б нерозумно, бо їх було троє (четверо, п’ятеро, шестеро тощо)». Ця система культивує саме отакого smart guy. Вона оточує його своєю опікою ще з дитинства. А наскільки глибоко це сидить у суспільстві, ти, читачу, можеш судити сам. Бо ж хіба ти ніколи не чув у свої малі роки від матері: «Поступися, синку — будь розумнішим». І казалося це саме тоді, коли під маркою «поміркованості» до твоєї дитячої свідомості уже входив «дорослий» СТРАХ. Ні, мати не бажала тобі зла, вона хотіла лише, аби ти залишився у цій системі живим. О бідолашна українська жінка! Ти — найкраще, що ми ще маємо. Ти мрієш усе своє життя про Щастя і Любов, але сама ж своїми руками і вбиваєш все те. Ти заховала свого батька, чоловіка і сина собі під пелену і ніяк не утямиш, чому за тебе вже ніхто не може стати…
…Отже, я «відкрив» (принаймні для себе) існування цієї машини. Після цього «відкриття» я не дуже довго сходив жовчю, відшукуючи нові підлі риси у моїх «опонентах» та у створеній ними системі самозахисту. Мій мозок огорнуло вже інше питання: що спільного мав В. С. з оцим «кишлом»? Я бачив, що він був зовсім не такий, як вони. Він був явно вищий за них. Порода настільки сильно була виявлена в ньому, що не витруїлася навіть за довгі роки радянсько-номенклатурної «шліфовки». У відповідь на попикове «благословіння» я помітив тоді у дзеркальці на обличчі В. С. тільки задертий догори правий кутик верхньої губи. Той самий вираз був і на моєму обличчі. Мені було легко зрозуміти його — ми ж бо з В. С. були чимось схожі. Не розумів я тільки одного — навіщо йому все це?..
Пізніше я побачив, що В. С. — це я. Я, котрий став грати за чужими правилами, зрісся з ними. Ціна, заплачена ним за це, була велика: ніхто не любив його — ні дочка, ні дружина, ні коханка. Його «друзі» дихали йому в потилицю, і він не довіряв нікому. Я перестав співчувати йому, коли побачив його і своє місце, — місце, відведене нам системою.
«Еліта» потребує не тільки отого smart guy, — їй потрібні також сміливі і чесні люди. Потрібні спецнази і «лічка», опери, які сумлінно роблять свою роботу, їй потрібен навіть цей капітан СБУ, котрий, можливо, читає зараз оце «писання». А хто він, цей капітан? Ти, може, думаєш, читачу, що то такий собі упир? Та ні, зовсім ні. Скоріше за все, цього чоловіка привели ще до радянського КДБ його найвищі ідеали, любов до Батьківщини, розуміння Обов’язку. Налий собі гранчака, капітане, і поміркуй над тим, що зробили з твоїми ідеалами і з тобою особисто ці люди…
СБУшники, «беркутівці», В. С. — то дуже часто сміливі і щирі люди. Система ставить їх Тоді і Туди, де вони їй потрібні. Одного разу запровадивши їх до свого річища, система бажає бачити їх надалі тільки у якості воїнів і завзятих хлопців і всіляко намагається витиснути їх на периферію життєдіяльності, коли вони прагнуть знайти інші форми та сфери застосування своєї активності.
…Невдовзі стався випадок, якому я тоді не надав ніякого значення, а зараз сприймаю його як одкровення. Я побачив інтимну сцену в одній із «бань», куди ми приїхали з В. С. Я робив свою роботу, оглядаючи приміщення. В одній із кімнат якась напівп’яна миршава тушка пробувала мені щось розтлумачити. Переконавшись, що тут усе чисто і не маючи часу слухати п’яні теревені, я прочинив двері до іншої кімнати і застав там дівчину. То була справжня красуня — довге волосся природної блондинки, породна стать… А над нею скарлючилася якась потвора — стареча шкіра в розтяжках, лиса голова з червоною маківкою, конвульсивні рухи, сало, яке стрясалося від кожного зіткнення плоті… Більш неприродного сполучення я ніколи в житті не бачив. Тоді була просто огида. Тепер я розумію — ТАКА «ЕЛІТА» МАЄ БУТИ УСУНУТА.

II. ЇХНЄ

   Суспільство складається з трьох частин:
* Перша репрезентує один з двох крайніх полюсів людської природи. Це — еволюційний авангард, сюди входять люди ідеалістичні, здатні до творчості і самопожертви заради високого. Тут народжуються всі ідеї і шляхетні поривання. Тут можна зустріти розмаїття вдач, але є одне, що єднає їх усіх: ці люди здатні жертвувати власним задля суспільного. Через цю верству реалізується адаптивна функція популяції.
* На іншому полюсі сконцентрованa темна сила — люди брехливі й лукаві, корисливі, малодушні, підлі й переконані у правоті власного гріха. Ця частина нутром чує інший полюс, ненавидить і боїться його і за кожної нагоди нищить усе вище. Проте обидва ці полюси, виявляючи у собі «безкомпромісну наднапругу» протилежних людських життєдіяльницьких сил, чисельно перебувають у меншості у порівнянні з «поміркованою серединою» — третьою складовою суспільства.
* Тут, у третій складовій, стихія не така сильна, як на полюсах. Оце і є так звані «нормальні» люди. У життєвій боротьбі вони ніколи не виявлять такої твердості і завзятості, яка виявляється на «полюсах». Самою природою вони призначені для того, щоб їх вели. У цих нормальних людей немає вибору — «полюси» б’ються саме за них. Чия візьме — за тими вони і підуть. Саме ці нормальні люди досить просто можуть і охреститися, і зректися віри. Саме їхніми руками творилося найбільше зло у світі, і тими ж руками це зло знищувалося. Це — нормальні люди. Не треба їх зневажати — то їхня природа.
Усе це говорилося про соціальну структуру людського виду. Але ж він має також і біологічну структуру. Уже давно визнано, і не тiльки в природничих науках, що найпрогресивнішою в еволюційному плані є двостатева система організації виду. Мовою кібернетики, система (у даному випадку біологічний вид) складається з двох підсистем (статей). Кожна з цих підсистем відповідає за реалізацію певної функції. «Чоловіча» підсистема відповідає за адаптивну функцію. Ця функція «чоловічої» статі реалізується на всіх рівнях організації виду. Приміром, на молекулярному рівні саме через «чоловічу» частину до генофонду запроваджується найбільша кількість мутацій. На більш високому рівні організації ми бачимо явні, конститутивні відмінності в поведінці статей, — зокрема, пошукова активність завжди вища у самців, вони агресивніші, ніж самиці, тощо. Усе нове приходить через самців, «жіночій» же частині відведена не менш важлива функція — закріпити в генофонді набуті «чоловіками» прогресивні риси і відсіяти непотріб. Отож у людей жінка має прийняти найоптимальніше рішення — вибрати собі чоловіка, який мав би найбільшу кількість позитивних і найменшу кількість негативних рис, та народити від нього дітей. Цим функціям відповідають морфологічні особливості будови тіла, а також психіка обох статей. Складовою частиною адаптивної функції є збереження і розширення ареалу (території проживання), а тому чоловік є завжди агресивнішим, його психіка розрахована на прямі зіткнення з конкурентами; частка того, що називається хитрістю, у порівнянні з жінкою є в його свідомості меншою, бо хитрість дає переваги тільки за дуже специфічних умов, і з цієї ж самої причини не має шансів закріпитися у поведінці популяції як домінанта.
Ви можете називати мене циніком чи ще як там вам заманеться, але те, про що я кажу, — існує. Є єдино можливий і вірний шлях того, як усе має бути, а все, що збочує від цього шляху, нещадно нищиться самою природою. Це — одна з частин задуму Божого.
Однак я не пишу зараз статтю з еволюційного вчення, а міркую над нашими українськими справами. Отож давайте спробуємо через призму всього вищесказаного проаналізувати стан сучасного українського етносу. Якщо брати до уваги тільки довготривалі популяційні процеси, то на сьогодні в Україні спостерігається таке: українська популяція зменшується кількісно; її ареал звужується; її якість погіршується (ідеться про здоров’я фізичне, психічне й духовне); вона явно не здатна конкурувати з іншими популяціями.
Усе це є наслідком недостатньої реалізації адаптивної функції нації. І провина за це лежить виключно на чоловіках. Жінки в цьому процесі відіграють лише опосередковану роль.
ВОРОГ скерував свої основні зусилля на підрив еліти, тобто адаптивної сили української нації. Це його стратегічний напрямок. Тільки цим шляхом він може досягти мети. Стосовно ж техніки і тактичних рішень, за допомогою яких реалізується ця стратегічна лінія, то тут можна виокремити такий комплекс заходів:
1) фізичне знищення найактивнішої частини популяції (без коментарів);
2) спаралізування волі в уцілілої частини еліти. Це досягається запровадженням до життя магічної формули: «Інтелiгенція повинна боротися виключно духовною зброєю, а Армія повинна бути поза політикою». Звісно, за цією формулою нічого не стоїть, але діє вона, повторюся, магічно. Та й застосовують її час від часу тільки з тактичних міркувань;
3) зменшення репродукції еліти. Це досягається шляхом накидання світогляду, який веде популяцію до виродження. Тут усе, що веде до виродження, називається добрим, а все, що хоч якось опирається цьому, — поганим. У даному випадку маємо справу з «комплексом», який складається з таких двох частин:
А. Накидання жіночій частині суспільства в якості позитивного дегенеративного стереотипу чоловіка. Оскільки природний добір у людей не діє, то добір на рівні селекції чоловіків жінками грає ключову роль у закріпленні тієї чи іншої частини генофонду в популяції. Саме цим шляхом дегенерати і пролазять у МАЙБУТНЄ.
Б. Розгортання пропаганди усіх видів виродження серед чоловічої частини суспільства (зниження особистих і суспільних стандартів, розмивання поняття «норми» і відмінностей між статями, штучне усунення конкуренції, протягування у суспільну свідомість боягузства під маркою «помір¬кованості» та безвідповідальності під маркою «суспільної необхідності» тощо);
4) закріплення цього виродкового світогляду у структурі суспільства (створення нових «екологічних ніш» для тих груп і рухів, напрямків суспільної думки, головним завданням яких є підрив здорових засад суспільства, ДЕЗОРГАНІЗАЦІЯ І ДЕЗОРІЄНТАЦІЯ ЕЛІТИ);
5) скерування — шляхом, зокрема, гри на її природному честолюбстві та ідеалізмі — ДЕЗОРІЄНТОВАНОЇ частини ЕЛІТИ на нищення її ДЕЗОРГАНІЗОВАНОЇ частини. (Моя особиста думка — велика частина недобитої еліти була залучена до КДБ. Саме там, точніше, в його правонаступницьких структурах, ще й дотепер можна часто зустріти Офіцерів з великої літери. Упереджуючи усі можливі заперечення з цього приводу, нагадаю лише, що ця організація не лише викручувала руки дисидентам, а й ефективно боролася із соціальними лихами, — такими, наприклад, як наркоманія.)
Результатом реалізації цього комплексу заходів є зниження фізичної частки еліти в українському суспільстві, витиснення її на периферію буття. Це ніколи б не сталося, якби ВОРОГ не знайшов правильного тактичного рішення, — він знав, що справжню еліту не перемогти у прямому зіткненні (як фізично, так і морально). І навіть якби така перемога була можливою, закріпити її все одно не вдалося б: справжня еліта неодмінно відродиться, бо має свої світоглядні засади і суспільну структуру, зумовлену цими засадами. Розуміючи це, ВОРОГ вирішив вдарити у самісіньке серце — в якості основного інструменту нищення еліти він обрав нову систему цінностей, нове світобачення.
Це було геніальне рішення. Протиставивши свою систему цінностей системі цінностей справжньої еліти, ВОРОГ заклав у неї «принаду» для пересічної людини. Він запропонував свою «дружню» руку слабкому і немічному (а більшість нормальних людей — це просто звичайні слабкі істоти), але зовсім не для того, щоб піднести його вище, а щоб поблажливо поплескати його по плечу: «Ну що ж, ти не хочеш боротися за своє місце у житті? У тебе нема для цього сили чи сміливості? Не переймайся, ми подаруємо тобі таку систему, де все це не буде потрібно. Ми зробимо так, що жінки більше не відвертатимуться від тебе, а твоїх дітей захистить замість тебе хтось інший, бо відповідальність — це так важко… Ми навіть зможемо поставити тебе на місце отих звірів — еліти». Ключем до успіху цієї системи є легкість. Боягузом бути вже не так і соромно, набагато гірше не вміти «крутитися». ВОРОГ подарував простим людям «спокій». Ба навіть більше того — ця система таки й справді поставила smart guy на місце еліти. Так-так, «еліта», про яку я писав, у своїй більшості якраз і складається із smart guy. Хто він такий, наш сучасний «елітарний» герой? Та просто такий собі «негордовитий пан» — результат процесів, у котрих якість було принесено в жертву кількості. Однак тут є й інший бік медалі — це бидло може мати скільки завгодно грошей, «куражитися», грати у владу, але ніколи не зможе стати хазяїном на цій землі. То йому не дано.
…Уже було сказано про стратегію, тактику і технікy, задіяні в системі самозахисту «еліти», а проте для повнішої її характеристики необхідно згадати ще одну з її фундаментальних властивостей — здатність до самозбереження.
Подивіться-но, як з Божої волі життя поширилося по всій Землі, як воно проникло у найменші шпаринки і набуло такої багатогранності, що знищити його навряд чи зможуть найжахливіші катаклізми. Навіть після гіпотетичної космічної катастрофи, коли на нашій планеті залишаться тільки найпростіші біологічні форми, поява чимдалі складніших і досконаліших організмів буде, як то кажуть, лише питанням часу…
Лукавий розум ВОРОГА бачить ту досконалість задуму Божого і, намагаючись за своїм звичаєм обернути світло на темряву, заклав у свою систему великий потенціал самозбереження.
Хто стоїть над нами? Коли доля закинула мене до Києва, я побачив тут те ж саме, що й у Москві, тільки з деяким накипом провінційності. Мене це анітрохи не здивувало, позаяк я уже знав, що можновладці є саме такими і бути іншими просто не можуть. Але у Києві я зустрівся з новим типом «еліти» — різного роду борцями за національну ідею, за краще майбутнє, одне слово, з тими, хто любить Україну. Я зустрівся з цими людьми у буквальному розумінні цього слова — я їв і пив з ними. Дехто з них на той час був депутатом Верховної Ради, дехто очолював досить масові громадські організації, а дехто обіймав немаленькі державні посади. І все вони робили правильно, я маю на увазі — казали правильні слова. А втім, коли доходило до діла, то частенько море усіляких негараздів і «накладок» не давали змоги здійснити замислене. І, зійшовшися з ними поближче, побачив я, що вони і ті зайди, проти яких вони «борються», — це одне й те ж.
Хто стоїть над нами? «Еліта» в Україні у своїй масі має неукраїнське етнічне походження. Що то не є нормальним і що з цим треба робити — про це я зараз не говоритиму, бо всі слова на цю тему уже давно сказані. Моє слово про інше: так, над нами стоять зайди. Дуже легко тицьнути в них пальцем і виголосити, що вони і є причиною усіх наших лих. А звідси і простий метод: вигнати їх — і заживемо щасливо! А я кажу — ні, не заживемо щасливо, бо хай би ми навіть тут усіх повиганяли, а коріння нашої слабкості все одно залишаться на своєму місці. І це буде тільки питанням часу, коли зайди повернуться.
Усі оті «поводирі», з якими я пив у Києві, більше нагадували мені навіювачів, аніж вождів. Слабкі душі… Такі не вмирають, а коли це нещастя раптом і трапиться, то, мабуть, і в останню свою хвилину вони залишаться клоунами. Своїми солодкими промовами або закликами до ненависті вони присипляли свою паству. Вони кликали до дії, а проте вся їхня дія — у тому гіпотетичному випадку, якби вона була і справді реалізована в дійсності — звелася б до того, що на місце ублюдків-кацапів неодмінно насадовили б ублюдків-хахлів. Але ж від того нічого б не змінилося. Ото і є генеральний задум ВОРОГА — підмінити Еволюцію Ротацією та, змінюючи форму, не змінювати сутності. Тому місце однієї падлюки обов’язково має заступити інша, а службовець, хай би що він там накоїв, ніколи не випаде з цієї, сто разів перетасованої, колоди карт.
Ці «вожді» навіювали силу» — говорили про славну історію нашу, про ницість ворогів, про необхідність боротьби, про… та про будь-що, тільки не про те, що слабкість звила собі гніздо в душах наших, і в тій слабкості — коріння усіх наших лих. Ними не сказано жодного люблячого, живого і жорстокого слова до пастви своєї. Вони тільки закликали до помсти… Живу у «всесвітньому Вавілоні» — Америці, а перед цим бачив інші країни. Я знаю, як чинять за одних і тих же обставин люди різних національностей. Бачу слабкі і сильні сторони різних народів. І маю тверде переконання, що народ мій є одним із найздоровіших народів світу. У наших людей є здоров’я фізичне й духовне. Це стає очевидним, коли живеш серед чужих. Також знаю і те, що всі вади і «виключно національні риси вдачі», які нібито властиві тільки нам, українцям, — дуже легко знайти у інших народів.
То є народ, здатний підвестися і змести усю оту наволоч. Питання тільки у тому, що буде потім? Ми уже не раз довели, що можемо зруйнувати себе і без допомоги будь-яких зайд. Ми показали, що можемо визискувати з братів своїх сильніше за будь-якого чужинця. Ми постійно вичищали гній, але ніколи не чіпали стін стайні, в якій живемо. Ми не пробували замінити ту стайню на будинок…
Ці ж «вожді помсти», перетворивши націоналізм на антимосковську (чи ще там якусь) рефлексію, понад усе прагнуть перейняти місце зайди в системі, створеній тим же зайдою. Вони зовсім не бажають її знищити і замінити на свою власну. Smart guy відчуває свій кінець.
Ким є отой неодноразово згадуваний ВОРОГ — того ні православним, ні католикам в Україні нема ніякої потреби пояснювати, а проте, як для стороннього вуха, про нього тут і так забагато вже сказано…

III. НАШЕ

   Усунувши конкуренцію на нормальних засадах, ВОРОГ витворив нову «еліту». Вона тримається не стільки на багнетах, скільки на пануючому у суспільстві світогляді. «Еліта» може час від часу викликати обурення деякими своїми діями, але сутність її влаштовує більшість населення, бо вона (тобто «еліта») потурає слабкості тієї більшості. З цієї ж самої причини не слід очікувати великого ентузіазму з боку народу, коли він побачить наше бажання повернутися до нормального, повнокровного життя. Він нас пошанує і покохає тільки після того, як ми переможемо. То здоровий народ, він чує і любить силу. Ми знищимо Ротацію і поставимо на її місце Еволюцію. І та народна більшість швидко добере сутність цієї зміни. Знайдуться серед тої більшості такі, що захочуть вибити нас із сідла. Коли це їм вдасться, то на добре від цього не стане. На добре поведеться тільки тоді, коли нас переможуть кращі за нас.
Але то все буде потім. Зараз скажемо кілька слів про справи насущні. Коли б люди з такою ідеологією раптом опинилися біля важелів влади, то їм знадобилося б лише десь з десяток років (за умови належних реформ), щоб зібрати перший урожай, — нова молода справжня еліта здатна швидко посісти належне їй місце. Однак реальність є іншою. Цим людям ніхто не дасть важелів влади. Отож перед нами стоїть поки що значно складніше завдання — виховання еліти в умовах недоступності влади.
Я уже писав вище про маргелівську систему, про її особливості, про наслідки її реалізації. Також було писано і про специфіку завдань тих колективів, в яких вона застосовується. Ця система створювалася, щоб перемагати. Проте я хотів би застерегти читача від спокуси звести її виключно до мілітарних суспільств або до військових еліт. На одну з модифікацій маргелівської системи мені випало натрапити в демократичному Гарварді. У цьому дописі я кажу про два діаметрально протилежні принципи добору й організації еліт та про неприродність заміни Еволюції Ротацією (неприродність, бо така заміна прямо веде до виродження). І насмілюся ствердити, що той, хто спробує проповідувати антимаргелівську систему добору еліти в Гарварді, виглядатиме там досить кумедно. Мабуть, саме тому, що в Гарварді добре розуміють ціну усім отим закликам до «гуманності» — Гарвард залишається Гарвардом і не має ніяких перспектив стати Воронезьким університетом. Повторюся ще раз — маргелівська «негуманна» (з погляду наших міщан) система створювалася, щоб перемагати і чавити всіх, хто перебуває не на своєму місці.
Бачу велику користь у тому, щоб познайомити з нею нашого українця. Щоправда, треба гадати, що вона не стане для нього чимось аж дуже новим, до цього зовсім незвіданим, бо ж тіло і дух його, які дісталися йому від пращурів, явно мають сліди «контакту» з подібними, але куди давнішими системами. Необхідно тільки правильно нагадати йому про ці системи, і він сам повернеться до них.
Хто він є, сучасний український мужчина? Які чоловічі чесноти зараз найбільше пошановуються в українському суспільстві? Не будемо брати крайні випадки. Найкращий середній українець — то добрий господар, хазяїн. І боягуз. Так, саме боягуз, але він не такий боягуз, як онук Авраама, — то не вроджений страх, то інше. Ти, українець, мене зрозумієш без зайвих слів. Просто знай, що ти повинен усіма засобами вбити в собі СТРАХ.
Жодне писання не виправило нічого в цьому світі. Мертва буква не сильніша за живе слово. Проповідь не може зрівнятися в силі з прикладом. Тому потрібна орга¬нізація, яка б на своєму прикладі показала вищість системи, про яку я зараз кажу.
Отже, організація. Ми ніколи не будемо гнатися за кількістю — якість для нас головне. Там кожен має посісти своє місце, і те місце не буде випроханим чи видуреним. Чоловік, піднімаючись нагору в такій системі, мусить знати, що чим вище він підніметься, тим більшу відповідальність має нести. І він не нестиме якоїсь там абстрактної «відповідальності», а відповідатиме своїм майном, здоров’ям і головою. Останнє правило є запорукою того, що на верхівку в тій ієрархії не дертиметься smart guy, якщо його нелегка і занесе до нас.
На противагу нинішній системі добору «еліти», до підгрунтя нашої системи буде покладено селекцію на основі найкращих людських якостей — мужності, волі, сили, розуму. У своїх лавах ми не терпітимемо нічого слабкого. Сильні люди здатні швидко створювати ієрархічні структури. Про це виразно свідчать не тільки дані історії та археології, а й практика сьогодення.
Своїм прикладом ми притягатимемо молодь, бо вона є найчутливішою до Сили. Але при цьому на один рівень із Силою ми поставимо Справедливість.
Усе це надасть змогу створити передовий загін майбутнього нового суспільства. Цей загін складатиметься з людей виняткових якостей. Приходячи до нас, вони мають знати і розуміти, що їхні імена будуть вимащені брудом, а якась частина їх просто загине. Так повинне бути, позаяк ми йдемо не проти влади, не проти зайд, а проти світогляду, а зміна світоглядів на зламах епох, як про те свідчить історія, завжди супроводжувалася найжорстокішою боротьбою. Ми мусимо довести, що наш світогляд кращий, бо те, що ми робимо, скеровано проти тих, хто виступив проти задуму Божого.
На шляху реалізації усіх цих завдань ми маємо витворити таку структуру, яка б дозволила нам уникнути:
* СЕКТАНТСТВА. Від найперших своїх кроків ми повинні бути максимально відкритими для суспільства. Ми не повинні мати «двох правд» — для внутрішнього і зовнішнього вжитку. Люди мають право знати, Що, Для чого і Як ми робимо. Це необхідно для того, щоб перемогти чужий світогляд.
* ТЕРОРИЗМУ. Бо тероризм нам не потрібен. Коли ми прийдемо до влади, то просто ухвалимо закон, згідно з яким отримають по заслугам усі торговці людьми, наркотиками і Батьківщиною. На всі інші категорії є кримінальний кодекс. Усі чесні люди зітхнуть із полегкістю.
* РОЗКОЛІВ усередині організації. Це убезпечуватиметься за рахунок ієрархічної структури і беззастережного прийняття усіма членами організації ідеології нашого руху. Після того, як ця ідеологія у початковий і дуже короткий період буде «відшліфована», вона більше не підлягатиме сумніву та обговоренню. Усі не згодні з нею виключатимуться з лав організації.
* ЗАЙВИХ РОЗМОВ. Піднявшись в ім’я Боже, ми будемо утримуватися від спекуляцій на релігійні теми, розтоптувати найменші зародки «нових релігій» і релігійних вождів серед нас. Ми розуміємо, що якась частина людей здатна вірити до самозречення, якась частина має межу своїй вірі — там, де потрібно поступитися чимось суттєвим, а якась частина нездатна вірити взагалі. То є природа людей, і не нам її міняти. Можете називати це віротерпимістю. Наше завдання полягає тільки в одному — дати суспільству структуру замість того «киселю», що його воно має зараз. В усьому ж іншому ми довіримось Церкві. Але довга борода не буде для нас авторитетом — отці сами повинні бути прикладом того вчення, яке проповідують.
* ВИРОДЖЕННЯ. Наша система повинна бути дуже надійною, забезпечуючи, зокрема, такі умови:
А. Перекриття можливості для smart guy займатися мімікрією — він не повинен потрапляти до нас ні через накачування м’язів у спортзалах, ні через вивчення української мови, — одне слово, через усе те, що називається імітацією. Кожен з нас має виявляти природні якості і посідати те місце, яке відповідає цим якостям.
Б. Наша система, заснована на Праві Сили (розуму, волі, суто фізичної сили), має відкинути принцип колективного прийняття рішень. Рішення пропонуватимуться на радах, але прийматимуться виключно лідерами руху. Ці ж лідери нестимуть персональну відповідальність за наслідки. Лідери обиратимуться на загальних зборах прямим голосуванням, перед цими ж зборами вони повинні будуть бути готовими дати відповідь у будь-який час. Про види відповідальності було сказано вище. Упроваджуючи в життя принцип — той, хто не може нести відповідальності, не має права приймати рішення, — ми отримаємо низку суттєвих переваг у порівнянні із сучасною системою: мобільність, гнучкість, адекватність. Ми не повинні дати втопити наш рух у нескінченних балачках на зборах і нарадах.
В. Ми повинні повернути принцип гуманності в суспільство. І почнемо те з власних лав. Культ гуманності дозволить нам уникнути виродження. Щоб було зрозуміло, про що йдеться, наведу цитату з однієї праці: «Якщо якийсь вид (біологічний. — Ред.) має соціальну організацію, то відбір проходить як на рівні окремого організму, так і на рівні популяції, отари, зграї, сім’ї… Класичний приклад на вовках, його можна розглядати як модель. Є вовча зграя, вона складається з десятка чи десятків вовків. Серед них є вожак. Як правило, це найдосвідченіший i найспритніший вовк. Він — найголовніший. Він тримає порядок у зграї. Він — командир, менеджер, управляючий. Він — президент. Час працює проти нього. З кожним роком він втрачає силу, спритність, у нього випадають зуби. Час грає на користь молодих. Один з молодих набирає сили, стає спритним і досвідченим. Він прагне стати вовком-президентом. Одного дня інстинкт йому підказує, що його час прийшов. Старий схиблює у стрибку чи просто дає слабинку. Молодий оголошує себе вожаком. Старий насправді ще не старий, а тільки старший, і навіть якщо одного зуба вже нема, то це не означає, що ікла стерті. Вони б’ються. Здається, що на смерть. Але в якийсь момент молодий побачить, що інстинкт його обманув, він програє, він зарано став проти вожака. І що він робить? Здається нелогічним, але він стає у «позу покори». Цю позу всі мали бачити на прикладі собак чи цуценят, коли на них замахуються, щоб вдарити, — голову повертають набік, а шию вигинають так, що артерія, якою кров тече в мозок, стає доступною для смертельного ікла. І що робить старий вовк? А нічого. Він пробачає виступ молодого. Молодий залиже свої рани і чекатиме другої або третьої спроби… Може, довше чекатиме, але настане такий момент, що він буде сильнішим і затисне вовка-президента, і той виставить артерію, і молодий його відпустить. Біологічний сенс: якщо старий вби¬ватиме свого наступника-конкурента, то таким чином у зграї вовків будуть вбиватися найдаровитіші молоді вовки, і коли старий помре, то на його місце стане кращий з гірших. Якщо молодий вбивав би старого, то зграя залишалася б без екс-президента, хай старого, але все-таки досвідченого вовка. Популяція вовків при втраті цього інстинкту ненападу на одноплемінника в позі покори вироджується протягом кількох генерацій. У людей цей інстинкт є не у всіх. Він притуплений, майже непомітний».
Те говорено про справжню першородну гуманність. Ми ж стверджуємо, що гуманність уже давно відкинута сучасним суспільством, а те, що smart guy видає за гуманність, є просто жалістю. Більше того, ми стверджуємо, що тільки ми і є здатними повернути гуманність у суспільство, бо ми єдині, хто ризикує зникнути, якщо гуманність не буде повернуто.

НАШЕ ЗАВДАННЯ — НЕ ВИДЕРТИСЯ НАГОРУ ЗА БУДЬ-ЯКУ ЦІНУ, А ДАТИ СУСПІЛЬСТВУ ПРАВИЛЬНИЙ ЛАД.

В Україні є стара легенда, що її той, хто виріс «на асфальті», може, і не чув ніколи: коли настане найважча година і нікому вже буде стати ні за Правду, ні за Землю, ні за Бога нашого, тоді розкриються могили і прийдуть з небуття невмираки, воїни Меча і Духа, — ті, хто поклав голову за святі речі. Через них усі і спасуться.

Джерело: Журнал “Перехід-IV”, №7-2001.

В повідомленні маю на меті привернути суспільну увагу до критичного стану національних Збройних Сил в надії започаткувати дискусію

Навколишній світ завжди був, нині є, та й буде жорстоким. В цьому світі були, є і будуть успішними лише спільноти, що здатні акумулювати для виживання усі матеріальні й духовні ресурси.

Однак, при постійній присутності у генетичній пам’яті нашої нації ідеї державності, соборності, на протязі століть нашому народу, а, понад усім, його зверхникам не вдавалось спромогтись до її реалізації.

Не претендуючи на всебічний аналіз українського державотворення, все ж зауважу – в свідомості сучасної української політичної еліти ця державницька ідея відсутня, або ж не превалює. Попри те, що Україна, завдячуючи, перш за все, потужному на початках незалежності державницькому інтелектуальному потенціалу, що був залучений до створення основ держави, першою на пострадянському просторі створила усесторонню нормативно-правову основу національної безпеки і оборони, нині наша країна не захищена ні економічно, ні політично, ні інформаційно, духовно, ні військовою потугою.

Замість того, щоб розбудовувати й укріплювати свою державу, якої ми спромоглись вперше після століть бездержавності, наша, з дозволу сказати, «еліта», дорвавшись до влади, використовує її виключно для влаштування життя свого оточення, своїх близьких, рідних, дітей, внуків й правнуків.

Як не гірко, але маємо усі підстави стверджувати, що найвищі посадовці держави, серед яких й очільники військового відомства та їх команди (за одиничними винятками) приходячи до керівництва, у першу чергу піддають остракізму своїх попередників, відкидають без аналізу чинні документи ними розроблені, імітуючи діяльність розпочинають писати нові концепції, доктрини, стратегії й програми, не підтверджені ні інтелектуально, ні ресурсно, то й реалізовувати їх в атмосфері загальної безвідповідальності ніхто наміру не має.

Уже нинішньою владною командою зведена нанівець роль Ради національної безпеки й оборони (екс-перший заступник її секретаря С. Гавриш: «…РНБО перестала взагалі працювати, як центр формування державної політики у сфері національної безпеки») [1]. Уряд, як видно, не вважає пріоритетним укріплення обороноздатності, бо чомусь профільний у цій сфері урядовий комітет з питань національної безпеки, оборони та правоохоронної діяльності перейменовано в урядовий комітет з питань національної безпеки, правової, молодіжної політики, екології та підготовки до проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу [2]. Уявили спектр його відповідальності.

Абсолютне нехтування з боку керівництва держави загрозливим станом її обороноспроможності рельєфно підтверджується відношенням уряду до фінансування потреб оборони.

Загальновідомо, що достатній рівень обороноздатності може бути досягнутий, якщо держава є членом оборонного союзу, де існує принцип взаємодопомоги, або, якщо й самотужки, то лише за наявності достатніх за чисельністю, оснащених сучасним озброєнням, навчених, тож, природно, дорогих Збройних Сил.

Маємо підрахунки експертів, серед яких і голова комітету Верховної Ради з питань європейської інтеграції Б. І. Тарасюк, що нейтральна Швеція пару років тому витрачала на оборону 608 доларів США в рік на одного громадянина, що у 4,5 рази більше, ніж Польща (136 дол. США на душу населення), яка є членом НАТО і близька за своїм потенціалом, географією та населенням до України. А от цифра по нейтральній Фінляндії ще більша – 745 дол. США, що в 5,5 разів більше, ніж в Польщі.

Наша ж армія впродовж усіх років, при усіх президентах, урядах і міністрах фінансів (навіть записних патріотах) фінансувалась практично вполовину від мінімальної потреби, тож фактично втратила боєздатність.

Так, закон про оборону в редакції від 05.10.2000 р. визначав оборонні витрати на рівні 3 відсотків від ВВП, одним із рішень Ради національної безпеки і оборони часів Ющенка цей рівень був понижений до 2%, законом від 28.12.2007 N 107-VI (про Держбюджет) цифру-показник прибрали взагалі, реально ж військо ніколи не отримувало більше 1, 5%, в останні роки – менше одного! відсотка. Нині визначили 1,1% [3].

Гарантувати оборону держави може лише сучасне, оснащене якісною зброєю, навчене військо. Передові армії світу мають такий бюджет, що дозволяє їм витрачати на утримання війська лише до 50 відсотків його обсягу, а не менше 20% виділяти на бойове навчання та 30% – на розвиток озброєнь.

При таких стандартах нормативна річна потреба національних Збройних Сил, яка забезпечила б відновлення боєздатності та розвиток армії (бюджет розвитку) – повинна становити щонайменше 30 млрд. грн., а мінімально-необхідною потребою у кризових умовах має бути цифра хоча б 20 млрд.

Виділений же урядом ресурс на поточний рік (16 387,5 млн. грн., але за загальним фондом, тобто гарантовано – лише 14 171,0 млн. грн. або 86 %) змушує Міноборони витрачати 81% річних призначень на утримання Збройних Сил (тобто проїдання), і лише 726,4 млн. грн., – біля 4,4% (менше у п’ять раз! від світових показників) – на навчання війська, та й то разом з витратами на миротворчі контингенти й закордонні вояжі керівництва. Тож, «чисті» видатки на бойову підготовку становлять лише 297,1 млн. грн. (або мізерні 1,8% ). Якраз вистачить на фінансування фізичної підготовки (бо рік такий).

На розвиток озброєння, військової техніки та інфраструктури військовому відомству призначено 2 343,2 млн. грн., або трохи більше 14% оборонного бюджету. Для порівняння, у 2011 р. в оборонному бюджеті Російської Федерації на ці цілі спрямовано близько 40%, Туреччини – 49%). Якогось помітного впливу на закупівлю нових чи глибинну модернізацію існуючих озброєнь очікувати не варто. Адже, щоб забезпечити прийнятний цикл заміни озброєнь потрібно міняти щороку хоча б 4% кожної номенклатури. А це немала-небагато – 28 танків, 86 бойових броньованих машин, 50 артсистем, 9 бойових літаків, 9 вертольотів та один бойовий корабель або катер за рік-два. Та ще тисячі набоїв, сотні автомобілів, десятки зразків спеціальної техніки.

Чи є обґрунтованою вже згадувана потреба у 30 млрд. грн. бюджету Міноборони. Чи, може повірими на слові її керівникам (Михайло Єжель: «Більш оптимального бюджету Міністерства оборони України, ніж той, що закладено в проекті Держбюджету на 2012 рік, ще не було»).

Проведемо найпростіші розрахунки на прикладі наведених вище показників бюджету Міноборони на 2012 р. Видатки на утримання Збройних Сил знову становлять левову частку бюджету – 13,3 млрд. грн. (81%). Керуючись стандартами розвинутих країн (утримання – 50%), простим множенням на два отримуємо більше 26 млрд. грн.

Але ж, виділеного на утримання війська нині вистачає лише на оплату енергоресурсів, бідненьке харчування, злиденну зарплатню офіцерів та бензин для сотень машин начальників. Навіть визначений у бюджеті 2012 ресурс дасть змогу підвищити грошове утримання окремих категорій військовослужбовців у середньому всього на 25%. А підвищення сміхотворних окладів за військовим званням Міністр фінансів блокує.

Наведемо для прикладу розрахунки додаткових потреб у грошовому забезпеченні, що провів Мінфін, заперечуючи проти розробленого Мінсоцполітики проекту постанови Кабінету Міністрів «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 7 листопада 2007 р. № 1294», котрим пропонували підвищити розміри посадових окладів військовослужбовців та осіб рядового і начальницького складу на 55-100 відсотків, а також окремих додаткових видів грошового забезпечення – на 50 відсотків. Так ось, лише щоб усунути дискримінацію в посадових окладах військовослужбовців (про що нижче) фінансисти нарахували додаткових видатків з державного бюджету на суму понад 11,0 млрд. грн. (з яких на грошове забезпечення – понад 5,0 млрд. грн. та пенсійне забезпечення для перерахунку раніше призначених військових пенсій – 6,4 млрд. грн.), які, мовляв, не враховані у Державному бюджеті на 2012 рік.

А ще додаткових щорічних видатків обсягом не менше 3 млрд. грн. потребує вирішення проблеми бездомних військовослужбовців. А скільки треба мільярдів, щоби знищити не придатні для використання боєприпаси. Їх у нас, з урахуванням цього «добра» на Чорноморському флоті, не мало-не багато – понад… 2 мільйони тонн (!). А щоб ліквідувати наслідки від сотень колишніх баз і складів пального, що отруїли землю.

Таким чином, бюджетні призначення для Міноборони у Державному бюджеті на 2012 рік не забезпечують не тільки розвиток, про що безпідставно стверджують заповзяті до брехні керівники Міноборони, а навіть зупинення руйнування Збройних Сил. Тому й не дивно, що нинішній Начальник Генштабу ЗС, анонсуючи проект Державної програми реформування ЗС, заявив, що вона має на меті лише: «… створити умови для подальшого розвитку Збройних Сил, підвищити їх боєздатність та забезпечити часткову готовність до виконання завдань за призначенням, розпочати розвиток Збройних Сил шляхом збільшенням бюджетних видатків на підготовку …»[4].

Так влада визначає собі «надзавдання» – через 5 років реформування, витративши більше 86 млрд. грн. “забезпечити часткову готовність (ЗС) до виконання завдань” (якщо така мета залишиться у затвердженому документі). Але коли, і хто визначив таку мету військового будівництва, хто бере на себе відповідальність за обеззброєну країну, широкому загалу невідомо.

Українське суспільство має знати про наслідки такої оборонної «стратегії», – нині у війську 80 – 90% озброєнь вичерпали технічний ресурс, оперативних запасів матеріальних засобів нема.

На кінець 2010 р. основні показники бойової підготовки військ (сил) були у три-чотири рази менші ніж, навіть у 2006 р. Частини десятиліттями не виходять на бойові навчання, літаки падають, гармати не стріляють, ракети летять не туди, навіть – влучають у цивільні літаки та будинки.

Військова служба стала непрестижною та невмотивованою, бо грошове забезпечення молодшого офіцера є нижчим ніж середня заробітна плата по державі, а контрактника – майже удвічі менше. Наші військовослужбовці отримують менше ніж в усіх навколишніх країнах, нині вже російський військовий отримує у 5 разів більше. Посадові оклади держслужбовців нині є майже на 55% вище від посадових окладів військовослужбовців за порівняними посадами. Оклади за військові звання не підвищувались давно  і є ганебними та знущанням над військовиками (генерал-полковник «коштує» 150 гривень). Чинне законодавство містить дискримінаційні норми по відношенню до сімей військовослужбовців. Нині за померлого державного службовця пенсія сім’ї у разі втрати годувальника призначається у розмірі 70% від його заробітної платні, а за військовослужбовця тільки 30% (учасників б/д – 40 %).

Квартирна черга лише в Міноборони станом на 01.01.2011 – 45,2 тисяч сімей. Більше 15 років чекають житла 8,2 тисяч бідолах, а ще у черзі – 1,6 тис. соціально-незахищених сімей (загиблих, померлих, інвалідів, багатодітних). Ситуація катастрофічна з огляду на те, що уряд спромагається профінансувати щорічно будівництво не більше 3 тисяч квартир. На квартирному обліку у виконавчих органах місцевої влади перебувають ще 26 тисяч осіб, що звільнені у запас або відставку з Міністерства оборони, Міністерства внутрішніх справ, Міністерства надзвичайних ситуацій, Служби безпеки України та інших силових структур. У інших військових формуваннях, правоохоронних органах спеціального призначення та Держспецтрансслужбі на квартирному обліку також перебувають 28 тисяч осіб [5].

Постає питання, чи повинна держава в умовах повсюдної бідності відривати немалі кошти на утримання боєздатного війська. Чи сприйме суспільство такі трати.

Визначаючи свої оборонні видатки, кожна держава має виходити насамперед з інтересів власної національної безпеки.

Як доводить світова практика, фінансування національної безпеки — гарантія зміцнення країни, умова стабільності та ефективності її економіки. Експерти зазначають, що Польща два роки тому мала чисельність війська трохи більше 100 тисяч осіб та витрачала на оборону 9 мільярдів доларів, в Румунії чисельність армії була 90 тисяч, витрати на оборону – близько 3 мільярдів доларів. Італія, при чисельності 293 тисячі витрачала на оборону 23 мільярди доларів.

Без сумніву, щоби переконати суспільство у необхідності достойного фінансування оборони, політичні рішення, що визначають параметри військового будівництва, а серед них – чисельність війська, мають прийматись лише опісля їх всебічного стратегічного обґрунтування та громадського обговорення.

Наша ж влада, діючи за дилетантським принципом «хай гірше, зате своє» ще наприкінці позаминулого року анонсувала розробку основоположних документів, що визначають оборонне планування: нових Стратегії національної безпеки, Воєнної доктрини, Стратегічного оборонного бюлетеня та Державної комплексної програми реформування і розвитку Збройних Сил [6].

На жаль, громадське й експертне обговорення цих документів відповідними державними органами не проводилось, за виключенням окремих кулуарних заходів, організатори котрих проігнорували навіть встановлені урядом вимоги щодо публічності та репрезентативності таких консультацій [7].

Тож, українське суспільство, політичні сили позбавлені можливості висловити свої оцінки відносно життєво важливих для країни документів, що мали б формуватись виключно на основі консенсусу, оскільки є довгостроковими. Для прикладу, чинний основоположний документ оборонного планування – стратегічний оборонний бюлетень розроблявся у 2003-4 р.р. (згадайте, яка політична сила була при владі) та мав визначати орієнтири оборонного будівництва до 2015 р. Але ж розраховувати на те, що він буде виконаний тодішня влада могла б розраховувати лише тоді, якби він вводився в дію у перший місяць першої каденції президента, або ж якби він розроблявся спільно з політичними силами, що знаходились в опозиції. Такі ж сумніви щодо реальності оборонного планування виникають і сьогодні. Посудіть самі, Чинний Президент керує державою уже майже половину першої каденції, але розробляє Стратегічний оборонний бюлетень з терміном дії, як заявлено, до 2025 року. Тобто, або нинішня політична сила має амбіції залишатись при владі ще 13 років, аби виконати заплановане, або ж на нинішні основоположні документи у сфері оборони очікує доля попередніх – бути спочатку забутими, а потім відкинутими.

Більше того, окремі ідеї вище означених документів, що попали у ЗМІ, дають підстави підозрювати їх авторів у невиправданому суб’єктивізмі. Для прикладу, в попередні роки поетапне скорочення війська обумовлювалось перспективою приєднання України до системи колективної оборони – Організації Північно-Атлантичного Договору. Нині ж влада волюнтариськи змінила безпекову політику, проголосила ефемерний «позаблоковий статус». В той же час, продовжує скорочувати Збройні Сили. Але ж нейтральні держави військо не скорочують, оборонні витрати не урізують. Тож, наша влада внаслідок бездумного скорочення війська роззброює державу. Такий собі сучасний «троцькіський» принцип – ні миру, ні війни.

Про «ефективність» державного управління сектором безпеки можна скласти уявлення на прикладі того, як контролюється виконання оприлюдненого ще 10 грудня 2010 року рішення Ради національної безпеки і оборони від 17 листопада 2010 року «Про виклики та загрози національній безпеці України у 2011 році» [6]. В цьому рішенні РНБО були визначені, серед іншого, такі терміни виконання основних завдань. Але, пройшов рік – документів нема.Показово, що не затверджені навіть документи, виконання котрих мало б розпочатись цьогоріч та гроші на них мали б увійти до держбюджету. Для прикладу, проект Державної цільової оборонної програми розвитку озброєння і військової техніки на 2012-2017 роки нині все ще перебуває на розгляді в Уряді. Мало того, що програми розвитку озброєнь (а це і дослідження, і випробування й серійне виробництво) не можуть бути короткостроковими (в Росії така програма розрахована до 2020 р.), то ще рік відкушують не спромігшись своєчасно її затвердити.

Гострим сигналом для суспільства мали б стати наслідки такого оборонного «менеджменту» – тобто те, що виконання рішень найвищого у сфері безпеки органу не контролювались і не контролюються нині. Для прикладу, жодна з багаточисельних державних програм реформування Збройних Сил (ще вони називались – розбудови, розвитку, будівництва і т.і) не пройшла через процедуру офіційної державної оцінки стану її виконання та ефективності витрачання державних коштів.

Військо небоєздатне, державні програми зірвані, але винних нема.

Таким чином, громадськість та експертна спільнота мають докласти усіх зусиль, щоб все-таки отримати відповіді хоча б на такі ключові питання військового будівництва:

1. Якими є концептуальні засади нової редакції Стратегії національної безпеки України, що мала б бути подана на затвердження Президенту ще у січні 2011 р [6].

2. Які нові загрози безпеці країни визначатимуться у новій редакції Воєнної доктрини України та як передбачається забезпечити нашу безпеку, враховуючи статус позаблоковості. Експерти вважають, що позаблоковість України, при критично низькому фінансуванні власного війська не зможе гарантувати захист нашої держави у випадку збройного конфлікту.

3. Чи правда, що серед загроз безпеці фігуруватиме абсурдна, на наш погляд, дефініція: – втручання у внутрішні справи, здійснюване за допомогою … фінансової та моральної (?) підтримки окремих політичних сил, неурядових організацій?

4. Чи є рішення Президента – Верховного Головнокомандувача ЗС, що визначало б метою реформування сектора безпеки, утримання впродовж 5 років небоєготових ЗС? [4]

5. Чи є рішення Президента – Верховного Головнокомандувача ЗС, що визначало б, яким чином в умовах позаблоковості забезпечити обороноздатність держави впродовж 5 років небоєготовими ЗС?

6. Чи має уряд концептуальний документ, що визначав би об’єктивну потребу у видатках для утримання боєздатних ЗС?

Постановка питання про необхідність розробки і затвердження чи то Президентом, чи Радою національної безпеки і оборони рамкового документа, що встановлював би нормативну потребу у фінансуванні оборони є, на нашу думку, вкрай важливою.

Адже, з одного боку, закон зобов’язує Кабінет Міністрів визначати матеріальні, фінансові і людські ресурси для гарантованого забезпечення потреб оборони та прогнозні показники видатків Державного бюджету на оборону [8]. У розвиток закону, Постанова КМ зобов’язую органи влади, що здійснюють керівництво військовими формуваннями подавати Мінфіну пропозиції до прогнозних обсягів видатків державного бюджету на відповідний рік [9]. На жаль, цілком правильна схема оборонного планування не отримала логічного завершення – Мінфіну не визначене завдання здійснювати пріоритетне фінансування оборонних потреб, керуючись затвердженими нормами.

Тож, на практиці розвиток армії сьогодні фактично визначає не міністр оборони, не Генштаб і навіть не вище керівництво країни, а Міністерство фінансів бо оборонні витрати Мінфін визначає залежно від наявності грошей. Виключно у його компетенції є – задовольнити бюджетний запит Міноборони, чи зрізати його, й наскільки. А відстоювати свій бюджетний запит Міноборони змогло б, якби цей запит ґрунтувався на нормативному документі. Але, на прикладі поділу цьогорічного «бюджетного пирога», стверджуємо, що стан боєздатності війська турбує нашу владу в останню чергу, а Міноборони ніхто не слухає, його думка про необхідні обсяги фінансування армії в уряді нікого не цікавить. Як вже зазначалось, керівництво військового відомства, нахвалюючи свою владну команду, анонсувало цьогорічний бюджет, як такий, при якому «Збройні Сили України переходять від бюджету проїдання до бюджету розвитку і модернізації». Міністр навіть брався при опрацюванні того бюджету добитись, щоби 1 мільярд гривень перенести зі спеціального фонду оборонного бюджету до загального. Цілком обґрунтовано пов’язуючи таку потребу з тим, що надходження коштів до спеціального фонду є негарантованим з огляду на відсутність законодавчих підстав для реалізації нерухомого майна разом із земельними ділянками.

Що ж отримали? Уряд і Верховна Рада так подбали про боєготовність Збройних Сил, так послухали п. Міністра, що у Держбюджеті на цей рік зменшили видатки Міноборони на більше ніж 1 млрд. грн. від тої суми, що була визначена після прийняття його у першому читанні. І, що головне, зменшили не віртуальний спецфонд, наповнення якого й так не буде, а гарантовані видатки із загального фонду. Бо якщо в проекті на перше читання частка із цього фонду становила 15 185, 7 млн. грн., то Мінфін не лише не збільшив цю частку, як хотілось Міноборони, а ще й самочинно зменшив більше ніж на мільярд, і дали, як згадувалось, лише 14 171,0 млн. грн. Тобто, ось ця сума й буде тим реальним ресурсом, що отримає Міноборони, і яка й має, за заявами його керівників, забезпечувати розвиток війська.

А може Міноборони саме таку суму й просило? Бо Мінфін чомусь стверджує нібито «..заявлену та обґрунтовану Міністерством оборони у бюджетному запиті потребу в коштах на 2012 рік забезпечено у повному обсязі». А ще Міністр фінансів (тепер уже колишній) повчає РНБО та промовисто вказує на її місце. Оцініть:«У разі врахування пропозицій РНБО та встановлення для Міноборони видатків по загальному фонду у сумі 20,1 млрд. грн. приріст видатків на 2012 рік буде становити 75,1 відсотка, що значно перевищує темпи приросту ВВП (16,6 %), а також видатків державного бюджету у проекті ДБУ-2012 (10,8%)».

Вважаємо, що свій бюджетний запит Міноборони, якщо він дійсно розрахований на боєздатне військо, було б легше обґрунтувати, якби на початку бюджетного процесу РНБО затвердила б обґрунтовану потребу у фінансуванні сектору оборони та забезпечила гарантоване її задоволення.

Необхідність такого нормативного документа можна хоча б на прикладі вкрай низької навченості військ, що стала наслідком недостатнього фінансування, про що вже йшлося.

Нині командувачами й комкорами є генерали, що, як кажуть, “живого” корпусу не бачили, а деякі, навіть бригади. Тобто не управляли з’єднанням (не кажучи вже про об’єднання) у повному складі на оперативних чи тактичних навчаннях, не виводили авіаційний полк на бойове застосування.

Військовики, котрі служили в радянських ЗС знають, що полк у повному складі у групах військ та прикордонних округах виводили на тактичні навчання мінімум 1-2 рази на рік. З позицій нинішнього часу можемо констатувати, що це занадто, бо грошей ніхто не рахував, все ж було народне.

Але іншу крайність маємо у нашому війську – навіть з батальйоном роками не проводять тактичні навчання, не кажучи вже про бригаду. Це нормально чи ні? Хтось же має визначити, провівши перед цим дослідження й обрахунки, з якою періодичністю проводити ці навчання. Щоб, з одного боку, мати боєготову частину, а з іншого –  вкластися в бюджет.

На нашу думку, тактичні навчання мали б проводитись з такою періодичністю, щоби кожен командир протягом терміну перебування на посаді хоча б один раз мав можливість отримати практику реального керування відповідним підрозділом, частиною чи з’єднанням повного складу в полі, в повітрі, в морі, на бойових стрільбах.

І мала б це визначити Настанова з бойової підготовки у Збройних Силах, встановивши інтенсивність її відповідно до перспективної моделі війська, можливостей економіки та з урахуванням переходу на комплектування військовослужбовцями, які проходять військову службу за контрактом і стандартів розвинутих армій. Але підготовка проекту такого документа, навіть попри те,  що Кабмін зобов’язав Міноборони розробити його ще у 2010 році, теж чомусь затягується.

Висновки:

Відсутність політичної волі вищих керівників України до укріплення обороноздатності держави спричинила її падіння до критичної межі. Наші Збройні Сили, отримуючи вкрай недостатнє фінансування, фактично втратили боєздатність. В таких умовах гарантувати безпеку країни можна або вклавши в оснащення і підготовку війська кошти, непомірні для нинішньої економіки або ж відмовитись від позаблокового статусу на користь входження в одну із систем колективної оборони.

Або влада має взяти на себе відповідальність за утримання протягом якогось часу небоєготового війська, сказати про це суспільству, але розпочати планомірне відновлення їх боєздатності.

Список використаних джерел

1. Степан Гавриш: «Порядок денний країни виписує не влада, …» http://glavcom.ua/articles/5645.html.

2. Розпорядження Кабінету Міністрів України від 1 листопада 2010 р. N 2071-р «Про затвердження переліку урядових комітетів та їх посадового складу»

3. Закон України 6 грудня 1991 року N 1932-XII «Про оборону України».

4. Підсумки підготовки Збройних Сил України у 2010 навчальному році та основні завдання на 2011 рік”. Прес-конференція за участю начальника Генерального штабу – Головнокомандувача Збройних Сил. http://www.mil.gov.ua/index.php?lang=ua&part=news&sub=read&id=19899.

5. Біла книга 2010. Збройні Сили України. http://www.mil.gov.ua/index.php?part=white_book&lang=ua

6. Указ Президента від 10 грудня 2010 року № 1119/2010 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 17 листопада 2010 року «Про виклики та загрози національній безпеці України у 2011 році».

7. Постанова Кабінету Міністрів України від 3 листопада 2010 р. № 996 «Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики»

8. Закон України від 18 листопада 2004 року № 2198-IV «Про організацію оборонного планування»

9. Постанова Кабінету Міністрів України від 5 квітня 2006 р. № 447 «Про затвердження Порядку організації та фінансування стратегічного планування у сфері оборони і військового будівництва».

П. Й. Процик, військовий експерт, заступник Начальника Генерального штабу Збройних Сил у 1997-2002 рр., генерал-лейтенант запасу

]]> http://ukrpohliad.org/analytics/obezzbroyena-krayina.html/feed 0 http://ukrpohliad.org/komentari/pravlinnya-tsentru-svoboda-slova-pro-sy-tuatsiyu-shho-sklalasya-navkolo-ex-ua.html http://ukrpohliad.org/komentari/pravlinnya-tsentru-svoboda-slova-pro-sy-tuatsiyu-shho-sklalasya-navkolo-ex-ua.html#comments Fri, 03 Feb 2012 14:03:40 +0000 editor http://ukrpohliad.org/?p=1687 У зв’язку з ситуацією, що склалася навколо EX.UA, Правління Центру «Свобода слова» заявляє:

1) Вибіркова боротьба з піратством в інтернеті не принесе користі суспільству і не змінить реальну ситуацію з дотриманням авторських прав в Україні.

2) Представники правоохоронних органів зобов’язані пояснювати суспільству логіку своїх дій, а також не погрожувати розправою за дії, що не заборонені законом.

3) Українському суспільству варто звернути увагу на дотримання авторських прав в усіх сферах життєдіяльності, що дозволить формуванню повноцінних ринків авторського права. У свою чергу митці мусять створити професійні гільдії, які захищатимуть дотримання авторських прав українських митців як на території держави, так і за її межами.

4) Ситуація довкола EX.UA дозволяє законодавцям, політикам, митцям, громадянському сектору суспільства докласти максимум зусиль, щоб сфера авторського права в Україні розвивалась за європейськими стандартами.

Правління Центру «Свобода слова»
2 лютого 2012 року, м. Київ

Received:from Центр Розвитку Інформаційних Технологій prcentre@ukr.net Fri, 3 Feb 2012 14:52:55 +0200

Для проведення акції був виготовлений спеціальний банер з отворами для облич, який  встановили біля пам’ятника Тарасу Шевченку. На плакаті зображено трьох повстанців (з них одна дівчина), які тримають у руках стрілецьку зброю.

Перехожих запрошували безкоштовно сфотографуватися <<в лавах Української Повстанської Армії>>, усім зацікавленим роздавали літературу про український визвольний рух. Після <<фотосесії>> в учасників запитували адресу електронної пошти, на котру згодом всі отримають посилання на сторінку із знімками. В акції взяло участь близько 100 чоловік.

Попри сильний холод люди активно обговорювали процес зйомки і висловлювали свої думки:  <<Акція є неординарною – не просто роздаються брошури/газети, а великий ефект дає візуалізація і можна дійсно на хвилинку перевтілитися у повстанця, – ділиться враженнями пан Сергій, один з учасників акції. – А оскільки зараз мороз, і на фото повстанці також зображені в зимову пору року, це надає особливої реалістичності фотографіям>>. <<Я вважаю, що є історичні події, які заслуговують на вшанування і це особливо цікаво для тих, хто живе там, де все це відбувалось.

Разом з тим багато гостей міста із задоволенням фотографуються та хочуть дізнатися більше, про повстанців, – каже одна із організаторів акції Людмила Михайлець. -  Нова генерація повинна пам’ятати свою історію, і лише таким чином ми зможемо сформувати цілісний український менталітет>>. Тетяна – учасник акції: <<Такі заходи є дуже важливими і хочеться бачити їх більше, оскільки історія з часом забувається, а вони спонукають пам’ятати про героїв>>.

Таким чином, незважаючи на морози, акція пройшла вдало, про що свідчать щасливі обличчя організаторів та 70 отриманих фотографій.

Інформаційна референтура СУМ в Україні

Режисер з Донецька Віталій Загоруйко презентував фільм «Служба безпеки ОУН. Зачинені двері» про спецслужбу Організації Українських націоналістів. 

«Служба безпеки ОУН. Зачинені двері» режисера Віталія Загоруйка — перша документальна стрічка про один із найбільш професійних та засекречених підрозділів Організації українських націоналістів. СБ залишила про себе мало інформації, зате багато чуток та пліток, стараннями простих людей та ворогів перетворених на жахливі та таємничі історії.

Багато документів, які свідчили про її діяльність, зникли в спецархівах, інші були знищені співробітниками СБ в останні хвилини свого життя. Ще донедавна дисертації на цю тему були засекречені. Проте інтерес до неї ― безсумнівний.

У презентації-обговоренні взяли участь:

• режисер Віталій Загоруйко (документальні фільми «УПА. Тактика боротьби», «Махно. Невільник свободи», «Україна. Незалежність назавжди», «Ціна перемоги», «Окопна правда живої сили» та ін.);

• історик Володимир В’ятрович (кандидат історичних наук, голова вченої ради Центру досліджень визвольного руху, директор архіву СБУ в 2008—2010 рр.)

Історик В. В’ятрович розповів: «Служба безпеки ОУН творилася як необхідний контррозвідувальний орган для захисту лідерів націоналістичного підпілля від репресивної політики польських спецслужб та радянських терористів. Особливо гострим питання про СБ стало після того, як агент-терорист НКВД Павєл Судоплатов убив Євгена Коновальця».

«Німецькі та радянські органи високо оцінювали роботу розвідки СБ ОУН, відзначали її всюдисущість, уміння своєчасно виявити необхідну інформацію, а в разі потреби — здійснити несподівані збройні заходи. Особливо варто підкреслити те, що СБ створила потужну розгалужену мережу інформаторів та симпатиків серед українського населення, а тому своєчасно була поінформована про основні заходи окупаційної влади», — доповнив дослідник визвольного руху.

Автор сценарію та режисер-постановник — донеччанин Віталій Загоруйко, автор декількох десятків документальних фільмів та телевізійних передач. У фільмі представлені унікальні інтерв’ю колишнього співробітника СБ, зв’язкової УПА та особистого охоронця Романа Шухевича.

«Знімали ми (з перервами) десь півроку. Принциповий підхід до роботи — це не мала бути «агітка», де розповідалось би лише про гарних бандерівців і поганих гебешників. Тому вишукували і співробітників МГБ. На жаль, за свідченнями, колишній член АБГ так і не згодився на зйомку. І навіть Верхоляк — «Дуб» не все розповів, явно якісь речі на бажав розповідати. У цих людях до смерті буде сидіти їхня професія», — згадує режисер.

В. Загоруйко продовжив: «Роботи було багато, робота просувалась важко. У деякі дні знімали зранку і майже до півночі. Більшість акторів — непрофесійні, члени товариства “Пам’ять”, однак надзвичайно «фактурні» і виявили вміння до перевтілення. Тому з людьми було працювати легко. Коли знімали за межами Львова, жили в армійському наметі декілька днів. Дні три зіпсував дощ, проте знімали й під час мряки — у деяких епізодах повстанці вдягнуті в плащ-накидки не лише для антуражу».

Композитор Ярослав Одрин, який писав музику до фільму, сказав: «Якщо для зйомок цього фільму треба долати стільки труднощів — значить він дуже потрібний».

Консультативну підтримку надали Центр досліджень визвольного руху та Галузевий державний архів СБУ. У зйомках фільму взяли участь близько 70 членів товариства «Пам’ять», залучалася авто- та бронетехніка, активно використовувалися піротехнічні ефекти.

Зйомки відбувалися у Національному музеї-меморіалі жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького», музеї-садибі Устияновичів (с. Вовків), інших місцях Львова та Львівської області, в Івано-Франківській області.

Характерні риси фільму — неупередженість та історизм.

Джерело: http://www.cdvr.org.ua/node/1458

Учні української школи (класу) матимуть можливість вивчати не тільки українську мову та літературу, історію України, а й отримувати знання про її культуру, традиції і сучасне життя. Такий навчальний заклад стане своєрідним освітнім і культурним центром для етнічних українців, росіян та представників інших національностей.

Після закінчення навчання випускники отримають документи про освіту державного зразка як Російської Федерації, так і України, які нададуть їм право на вступ до вищих навчальних закладів обох країн.

Організатори зазначають, що відповідно до міжнародних зобов’язань України, передбаченими міжнародними договорами та загальнодержавними програмами, іноземцям щорічно надається можливість здобувати вищу освіту в Україні за рахунок державних стипендій. При цьому, основною умовою для їх отримання є знання української мови на рівні, достатньому для здобуття освіти у вищих навчальних закладах України.

У Робочій групі нагадали, що на сьогоднішній день в Москві діти шкільного віку мають можливість вивчати українську мову і предмети українознавчого циклу в групі україністики Московського міського палацу дитячої (юнацької) творчості на Воробйових горах, Українській недільній школі ім. П. Поповича в Національному культурному центрі України в Москві.

УВКР