ЦЕНТР ДОСЛІДЖЕННЯ СУСПІЛЬСТВА
Протести, перемоги та репресії в Україні

Спеціальний огляд: протести проти реформування медичної галузі

Чарівні слова «оптимізація» та «реорганізація» останнім часом вже легко асоціюються з галуззю охорони здоров’я в Україні. У потребі реформи цієї галузі мабуть ніхто не сумнівається: корупція, низька якість послуг, застаріле обладнання – наявність цих проблем очевидно стає на перешкоді виконанню статті 49 Конституції України, згідно з якою «кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування». Однак концепція та методи реалізації цієї реформи залишають бажати кращого.
Два місяці тому ЦДС прогнозував почастішання об’єднаних протестів медиків та звичайних громадян проти «оптимізації» медичних закладів. Їх кількість і справді збільшується, хоча вони досі лишаються локальними та не виходять на рівень всеукраїнської організованої кампанії.
Минулого тижня у місті Нікополь Дніпропетровської області приватна охорона, найнята мерією, буквально захопила приміщення діагностичного центру. «Оптимізувати» заклад вирішили передавши його у розпорядження ЖЕКу, а приватну фірму найняли, щоб не пускати всередину обурених працівників. Потрапити на своє місце роботи лікарі намагалися кілька днів – вони приходили під стіни закладу, незважаючи на погрози чиновників, що їм зарахують прогули і взагалі – звільнять. Результат «оптимізації» – до найближчої амбулаторії людям тепер їхати 6 кілометрів, а будівлю медзакладу здаватимуть в оренду – сумнівний плюс для бюджету, зважаючи на глибокі кишені чиновників, і очевидний мінус для галузі охорони здоров’я.

Подібні протести спалахували минулого року в різних областях України, і з початку 2012 року нікопольський виступ лікарів не перший. 13 січня близько тисячі мешканців Алупки вийшли на центральну площу міста, вимагаючи скасувати рішення місцевої влади про ліквідацію міської лікарні і переведення її в склад Ялтинської поліклініки. Під тиском громадськості, через кілька днів міська рада Ялти відмінила свої рішення про «оптимізацію».
17 січня більше сотні мешканців Черкас вийшли на акцію, виступаючи проти можливого закриття дитячої поліклініки. І хоча місцева влада заявляє, що планувала закрити заклад лише на час ремонту, люди переконані, що ремонт – лише привід, щоб звільнити приміщення.

17 січня мешканці різних населених пунктів Дніпропетровської області вийшли на мітинг проти медичної реформи загалом і закриття стаціонарної лікарні, яка обслуговувала близько 8 тисяч людей. Закривши лікарню, влада пообіцяла, що приймати хворих будуть приїжджі спеціалісти. Однак 2 години навіть не щоденної уваги до здоров’я громадян, очевидно, жителів області не задовольнили.

Ці протести ще не порівнювані за масштабами до кампаній дрібних підприємців, чорнобильців та ветеранів Афганістану через відчутні удари по матеріальному становищу цілих соціальних груп. Українським громадянам досі бракує солідарності та міцних організацій для захисту колективних інтересів і поки «оптимізація» не заторкує їхнє власне село, район чи місто вони не схильні виходити на протест проти скорочень у галузі охорони здоров’я вцілому.

Однак, навіть локальні протести наочно демонструють основні вади «оптимізації» медичних закладів в Україні. Реформа проводиться часто без належного інформування, не кажучи вже про громадське обговорення, що призводить до недовіри будь-яким заявам та обіцянкам місцевої влади. Більше того, методи реформування часто є, м’яко кажучи, сумнівними – непрозорість та залучення приватних структур, погрози та тиск на невдоволених – все це, очевидно, не сприяє порозумінню між місцевою владою і громадянами.

Якщо вже говорити про концепцію «оптимізації» загалом, то у тій же статті 49 Конституції України чорним по білому сказано, що «у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена». Досить категоричне твердження, яке ігнорується теперішньою владою. Нею також ігнорується разюча невідповідність мантри «економії», яку вона так любить повторювати на місцевому і державному рівні, та вертолітні майданчики, нові машини і палаци для чиновників. Очевидно економити влада готова. Але на медицині, освіті, довкіллі – навіть якщо це прямо порушує Конституцію.

Інша мантра, яку любить повторювати влада, проводячи непопулярні і антиконституційні реформи, це мантра про «необхідність» та «невідворотність» подібних кроків. Цією мантрою реформи переводяться у начебто нейтральну сферу управлінських та адміністративних рішень – скорочення видатків стає суто технічним («як?»), а не політичним («чи потрібно?») питанням. Це дуже небезпечний міф, який усіма силами підтримують політичні гравці, зводячи різницю своїх передвиборчих програм до мовного чи інтеграційного питання. Але соціально-економічні реформи завжди базувалися і будуть базуватися на глибоко політичних рішеннях – як влади, так і громадян. І останні, на щастя, приймають свої політичні рішення не лише раз у кілька років у встановлений час та у встановленому порядку. А й кожного разу, коли вони виходять на вулиці і ставлять під сумнів мантри та міфи влади.

Центр дослідження суспільства (ЦДС) – незалежний некомерційний науково-дослідний центр дослідження соціальних проблем і колективних протестів. З вересня 2009 року ЦДС фіксує усі протестні події, позитивні та негативні реакції на них влади або інших об’єктів протесту в Україні на основі регулярного моніторингу більше 180 національних, обласних та активістських засобів масової інформації.

Received: from centre.society.research@gmail.com Wed, 22 Feb 2012 06:31:55 -0800 (PST)

Порушники спокою вождя пролетаріяту підписалися на постаменті статуї лідера більшовицької партії Російської імперії і засновника СРСР Володимира Леніна – “кличківці”.

Керівник обласної організації партії “УДАР” Сергій Рахубенко заявив, що розцінює це як провокацію щодо його партії.

“Звичайно, я сподіваюся, що мало місце звичайне хуліганство, що це не інші політичні сили настільки опустилися, – сказав він. – Ми звернулися до міськрайонного відділу міліції і до куратора Ізмаїла від СБУ з проханням вжити всіх заходів для встановлення осіб та затримання зловмисників”.

Витирати напис почали зі слова “Донецьким”. Фото: Ігор Бутров, “Думская”

Правоохоронці кваліфікували подію як адміністративне правопорушення. Зараз працівники ізмаїльських комунальних служб намагаються очистити пам’ятник.

Це “Український націоналізм. Антологія”, том 3, в якій зібрані кращі праці основоположників українського націоналізму, та третє видання “Українофобія, п’ята колона та її ляльководи”. В ній зібрані статті про антидержавну діяльність в Україні агентів іноземного впливу. Презентуючи книги, він зазначив, що всі теоретики були вихідцями із центральної та східної України.

Миколаїв Рух/Прес

А тепер давайте спробуємо розібратися з походженням Дня захисника Вітчизни і чи мають українці до цієї дати, хоч якесь відношення. Згідно з радянським міфом, який був особисто придуманий Сталіним, 23 лютого 1918 року Червона Армія здобула блискучу перемогу над німцями під Псковом і Нарвою. Про це він пише у своїй статті «К 20-летию РККА и ВМФ. Тезисы для пропагандистов», опублікованій в «Известиях» 16 лютого 1938 року. Ключова теза звучала так: «Під Нарвою і Псковом німецькі окупанти зазнали поразки. Їх просування на революційний Петроград було призупинено. День відсічі військам німецького імперіалізму і став днем народження молодої Червоної Армії». Ще рішучіше обґрунтування цього свята Сталін дав у своєму наказі від 23 лютого 1942 року: «Молоді загони Червоної армії, які вступили у війну, вщент розбили німецьких загарбників під Псковом і Нарвою 23 лютого 1918 року і тому цей день оголошено днем народження Червоної армії». Проте сучасні історики, дослідивши ті події, встановили, що й справді розрізнені загони щойно сформованих червоноармійських загонів у лютому 1918 року намагалися обороняти підступи до Пскова та Нарви, але були розбиті, розсіяні, а ці міста майже безперешкодно взяті німцями. Наступ останніх припинився лише після того, як 4 березня 1918 року було підписано принизливу Брестську угоду. Ніде не згадується, що в тих подіях брали участь загони Української народної республіки — їх тут не могло бути на той час навіть теоретично. Найбільш активними були матроси і латиські стрільці. Отже, жодним боком ті події української доблесті не торкаються. Виходить, що ми й досі живемо за «кратким курсом ВКП б» і сталінською вказівкою від 16 лютого 1938 року?
Отож треба знайти свою дату національної доблесті та вшанування мужчин. Останні мусять бути не безнаціональними(радянськими) і абстрактними, як досі, а реальними, українськими. Я гадаю, що українським жінкам із такими чоловіками буде приємніше мати справу.

Вибрати таку дату є з чого. Можна почати з переможного походу київського князя Олега на Візантію у 860 році. 11 березня 1238 року військо Галицько-Волинського князя Данила під Дорогочином розбило війська Тевтонського ордену. 16 квітня 1492 року козацька флотилія здобула перемогу над турецьким флотом на Чорному морі під Тягинею. 8 вересня 1514 року 30-тисячне військ українського князя Костянтина Острозького під Оршею (тепер територія Вітебської области, Білорусь) здолало 80-тисячне військо великого князя Московського Василія ІІІ. За символ української доблесті можна було б узяти і якусь із переможних битв військ Богдана Хмельницького. Найвизначніші з них відбулися під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, Батогом. А, може, такою датою визначити 9 липня 1659 року, коли козацькі війська під проводом Івана Виговського у битві під Конотопом завдали нищівної поразки 100-тисячній російській армії? До речі, 350-річчя цієї події 2009 року відзначалося на державному рівні. Кілька варіантів відзначення українського Дня захисника Вітчизни пропонує ХХ століття. У 30–40-х роках XX ст. у середовищі борців за незалежну Українську державу 31 серпня відзначалося Свято зброї, на згадку про події 1919 року, коли частини Об’єднаних Армій (дієва армія УНР і Українська Галицька армія), після переможних боїв із Червоною армією, увійшли до Києва. У цьому конкурсі героїчних дат може взяти участь і 29 січня 1918 року – бій під Крутами («Українські Фермопіли»), коли загін першої Київської військової школи та Помічний студентський курінь прийняли нерівний бій з військами М.Муравйова, що рвалися до Києва. Таким Днем може бути і 14 жовтня — Покрова Пресвятої Богородиці, яку українські козаки вважають своєю покровителькою.

На жаль, 6 грудня 1991 року — офіційний День збройних сил, ніяких позитивних емоцій не викликає, бо за цією датою стоїть не військова доблесть, а бюрократична. Цього дня народні депутати схвалили один із своїх законів — «Про збройні сили України». А тому не склалося традиції відзначати це свято, як велике, всенародне. Хоча загалом, якби держава надала українській армії таку ж матеріальну, моральну та ідеологічну підтримку, яку свого часу мала Радянська, то цілком імовірно, що й 6 грудня одержало б всенародне визнання. Та, мабуть, справа не в конкретних датах, а у байдужому ставленні держави і всього суспільства до українського патріотизму, війська, проблем національної безпеки. Комусь дуже вигідно мати непатріотичне суспільство, деморалізовану, недієздатну армію. Таку країну можна взяти за кілька діб, без жодного пострілу. Даремно ми сподіваємося на Гельсінські угоди, якими закріплено післявоєнний устрій Європи. Адже світ на порозі нового переформатування, викликаного нестачею життєвого простору, продовольства, природних ресурсів. Чи готові ми до цього виклику? Чи станемо, як один на захист Вітчизни, чи знову пошлемо на бій із ворогом жменьку школярів, як вже було під Крутами? Салоїди ми чи козаки?
Отож День Захисника Вітчизни нам потрібен не для парадів і не для спочинку на лаврах, а для зміцнення нашої незалежності. Підкажімо цю дату українській владі у листах, електронних посланнях, телефонних дзвінках. Всебічно підтримаймо нашу рідну армію.
Олександр КАРПЕНКО.

В лютому 1918 Кубанська Військова Рада прийняла рішення про відокремлення Кубані від Росії, а трохи згодом – про приєднання на федеративних засадах до УНР. Щоправда, де-факто це так і не сталося.

Захід було організовано історичним клубом «Холодний Яр». На вечері звучали українські пісні, які чи не найкраще збереглися саме на Кубані. Більшість з них виконувалась під бандуру, хоча дехто з виконавців використовував сучасну обробку. Так, лідер гурту «Тінь сонця» Сергій Василюк заграв на гітарі давню кубанську козачу пісню «Там на Кубані єсть (станиця) Брюховецька».

Також свою майстерність показували такі виконавці як Тарас Силенко, народна артистка України Ніна Матвієнко, Тетяна Лобода, Тарас Компаніченко та гурт “Хорея козацька”, які виконали відому пісню «Ой на горі та й женці жнуть».

Ведучий вечора президент історичного клубу «Холодний Яр» Роман Коваль зробив короткий екскурс в історію Кубані, розповів про кубанських майстрів бандури, про українську пісню в краї, її розквіт і переслідування російською та радянською владою. Також ведучий зачитав маловідомий загалу вірш кубанського козака-бандуриста, чоловіка знаменитої поетеси та учасниці національно-визвольного руху Олени Теліги Михайла Теліги «Бандура».

Кореспондент УІС поцікавився у фронтмена гурту «Тінь Сонця» Сергія Василюка про його враження від творчого вечора та про його думки щодо долі Кубанського краю: «Без жодних вагань скажу, що для мене Кубань завжди була Україною. Я прекрасно розумію, що якби історія склалась інакше, сьогодні цей край був би ментально майже ідентичним з Одещиною чи Донеччиною. Коли я спостерігаю сучасних кубанців на російських каналах, я бачу, що це абсолютно такі самі українці, як і у нас на Великій Україні – і не лише прізвищами, а й вимовою, поведінкою».

«Розумію, що сьогодні це територія Росії, але я ніколи не відмовлюсь від Кубані, бо відчуваю її невід’ємною частиною наших земель. Прикро, що наша держава нічого не робить, аби будувати культурно-ідеологічний зв’язок з Кубанню, адже за успішного пробудження українськості на Кубані, ми би мали чим відповісти на територіальні зазіхання росіян.

Вечір Романа Коваля присвячений річниці проголошення самостійності Кубані дав можливість більше дізнатись про цей край і запалив в мені ще більше бажання відвідати цю українську землю», – підкреслив Сергій Василюк.

УІС

Керівники низки громадських організацій просять міського голову на сесії 29 лютого підтримати проект рішення, розроблений фахівцями ГоловАПУ, управління внутрішньої політики міської ради, який передбачає повернення вулиці Косіора її історичної назви – Бульварна, найменування вул. Чубаря на честь останнього дніпровського лоцмана, відомого краєзнавця і діяча культури Григорія Омельченка, а вул. Постишева – імені двічі героя Радянського Союзу льотчика Олексія Попкова.

«Сподіваємося, що наш рідний Дніпропетровськ нарешті почне очищуватися від спадку тоталітарного режиму, зокрема від імен одіозних осіб, визнаних винними рішенням українського суду, як це вже робиться владою інших українських міст: Харкова, Черкас, Києва, Олевська Житомирської області та ін.», – йдеться у зверненні. Під ним підписалися громадські організації ГРАД, «Українська національна громада», «Самозахист підприємців», асоціація «Наш дім», «Білокнижник», творче об’єднання «Вертеп» та інші.

PGNiG вимагає змінити цінові умови довгострокового контракту на поставку газу від 25 вересня 1996 року. Польська компанія не наводить деталі позову, посилаючись на характер арбітражних процедур і положення про конфіденційність.

У листопаді минулого року польська монополія оголосила, що прийняла рішення звернутися в міжнародний арбітраж у зв’язку з ціновою суперечкою з “Газпромом”. Ще в квітні 2011 року PGNiG направила російському концерну офіційне прохання про зниження ціни на газ. Паралельно “Газпром” і PGNiG вели переговори про коректування ціни, проте вони не дали прийнятного результату.

В цілому європейські клієнти “Газпрому” нарікають на те, що ціни, закладені в довгострокових контрактах з концерном, перевищують вартість газу на спотовому ринку.

В “Газпромі” ж заявляють, що спотові ринки в даний час недостатньо розвинені, а тому не можуть служити орієнтиром для вартості поставок трубопровідного газу.

За матеріялами Bloomberg

23 лютого 2012 р. о 16-й годині

у Львівській обласній універсальній науковій бібліотеці (проспект Шевченка, 13) відбудеться презентація нового видання Української видавничої спілки ім. Юрія Липи “Антологія українського націоналізму”

вхід вільний

Довідка:

Хрестоматія українського націоналізму

Українською Видавничою Спілкою імені Юрія Липи в Києві ( з нагоди сторіччя з дня народження Провідника ОУН Степана Бандери та 80-ліття створення ОУН) видано збірку «Антологія українського націоналізму».

Потреба у виданні такого збірника назріла давно, адже найкращим аргументом в дискусії про роль і значення українського націоналізму в національно-визвольному русі та процесі українського державотворення є першоджерела.

Брак відповідної літератури є очевидним, як очевидним є і той факт, що уявлення про український націоналізм у багатьох співвітчизників сформовані під впливом комуністичної пропаганди, дуже далекої від історичної правди. Та і сьогодні не бракує чинників, які продовжують всіляко паплюжити і перекручувати ідеологічні засади та політичну практику українського націоналізму.

До збірки, котру сміливо можна вважати своєрідною хрестоматією українського націоналізму, увійшли основоположні праці теоретиків українського націоналізму першої половини ХХ століття. Тематика творів охоплює широкий спектр проблематики: моральноетичні аспекти, геополітичні напрямні, філософські підстави, державотворчі концепції, соціальні питання, політичні візії. Ідеологічна спадщина українського націоналізму багата, обширна і багатогранна, в одній книжці неможливо охопити повне коло авторів, тем і текстів, зокрема нажаль до тому не увійшли вартісні праці Юрія Бойка, Дмитра Штикала, Євгена Онацького, Михайла Колодзінського, Ярослава Старуха, Ярослава Оршана, Дмитра Маївського, Євгена Маланюка та ряду інших теоретиків і публіцистів. Сподіваємось, що зацікавлений читач знайде можливість ширше ознайомитися з писаннями цих та інших авторів завдяки публікаціям в збірниках і періодичних виданнях.

Тексти, поміщені в антології, з’явилися на світ в різний час і за різних обставин. Передвісниками та ідеологічним обґрунтуванням організованого націоналістичного руху слід вважати праці Миколи Міхновського “Самостійна Україна” і Дмитра Донцова “Націоналізм”, написані на початку століття, перша – ще до початку Української революції, друга – по її поразці. Добір-ка творів Юліана Вассияна, Дмитра Андрієвського – це початки творення ОУН, Зенон Коссак, Дмитро Мирон, Олег Ольжич, Олена Теліга, Ярослав Стецько, Микола Сціборський, Юрій Липа писали в 30-х на початку 40-х років минулого століття, до початку нападу Німеччини на СССР. Петро Полтава, Василь Галаса і Осип Горновий пропонували свої розробки в часи безпосередньої збройної боротьби УПА, а статті Степана Бандери, Романа Бжеського, Володимира Яніва та Степана Ленкавського написані в умовах вимушеної еміграції в кінці буремних сорокових. Відповідно всі ці обставини наклали відбиток на стиль, тематику і тональність текстів.

Готуючи антологію, вважали доречним помістити до неї окрім власне авторських текстів також основні світоглядні заложення ОУН, так званий “Катехизис українського націоналіста” (Декалог, 44 правила життя, 12 прикмет характеру, але за час, протягом якого готувалася книга, ці документи були надруковані в кількох виданнях (зокрема “Іди за мною!”, “Нарис історії ОУН” Петра Мірчука) досить масовим накладом і таким чином нагальна потреба поміщати їх в антології відпала.

До другого тому увійшли матеріали Великих Зборів та конференцій ОУН і авторські публікації другої половини ХХ століття.

Віктор РОГ

Придбати книгу можна, зголосившись за адресою: 01034 м. Київ, вул. Ярославів Вал, 9 п. 4, тел. (044) 234-70-20, 246-47-83

Про це повідомляє прес-служба Фонду Бьолля.

Лекція “Степан Бандера: життя українського революційного ультранаціоналіста та пам’ять про нього, 1909-2009 рр.” (німецькою мовою з синхронним перекладом українською) відбудеться 1 березня 2012 р. о 18:30 у посольстві ФРН за адресою: Київ, вул. Б.Хмельницького, 25.

Подальші заходи за участі Ґжеґожа Россолінського-Лібе в Україні:

27.02, 13:00 – публічна лекція “Степан Бандера: життя українського революційного ультранаціоналіста та пам’ять про нього, 1909-2009 рр.” у Національному гірничому університеті (українською мовою, Дніпропетровськ, пр. Карла Маркса, 19, центральний корпус, ауд. 1/121)

28.02, 18:00 – публічна лекція “ОУН-УПА та етнічне й політичне насильство в Західній Україні, 1939-1950 рр.” у Всеукраїнському Центрі Вивчення Голокосту “Ткума” (українською мовою, Дніпропетровськ, пр. К. Маркса, 88-а)

29.02, 17:00 – публічна лекція “ОУН-УПА та етнічне й політичне насильство в Західній Україні, 1939-1950 рр.” у Центрі візуальної культури Національного університету “Києво-Могилянська Академія” (українською мовою, Київ, вул. Григорія Сковороди, 2).

Ґжеґож Россолінський-Лібе – випускник Університету Гамбурга. Він пише дисертацію “Степан Бандера: життя українського фашиста і пам’ять про нього (1909-2009)”.

Цитата з праці Россолінського-Лібе “Свято фашизму і військових злочинів в Едмонтоні. Політичний міф і культ Степана Бандери в мультикультурній Канаді”:

“Міф Бандери змусив частину української діаспори в Канаді та інших країнах вшановувати фашистського, антисемітського і радикально націоналістичного політика, прихильники якого не тільки прагнули співпрацювати з нацистами, але також убивали євреїв, поляків, росіян, тих українців, які не були націоналістами, та інших людей в Україні, котрі сприймалися як вороги священної ідеї нації”.

http://www.istpravda.com.ua/short/2012/02/20/74045/

Текст заяви словацьких українців читайте тут:

http://ukrpohliad.org/komentari/zayava-shhodo-anality-chnoyi-zapy-sky-natsional-nogo-insty-tutu-strategichny-h-doslidzhen-3.html