Зе’єв Жаботинський про українську мову та вшанування Шевченка

Хтось спішно переходить на українську мову, коли чує твоє відповідне звернення. І так само спішно переходить до російської назад, коли потрапляє в звичне середовище. Мовляв, “українська мова – це провінція, а столиця ж належить іншим”.

Але. Українській мові належить Незалежність, українській мові належать революції. Українській мові належать війни. Бунтівна мова бунтівного народу. Мова руйнації? Мова змін і мова свободи.

Коли помирали останні надії і сподівання, століттями мова була попелом, з якого кожного разу народжувались нові фенікси. Попелом, який перепалювали, топили в річках, розсіювали вітром. Попелом, який нічого так і не змогло знищити, бо кожного разу вистачало самовільних жертв готових згоріти. Попелом, який став добривом. Тому є Київ (не Киев), Львів (не Львов), Харків (не Харьков). Тому є рух, прогрес, еволюція і зміни.

Це – не лише сучасність. Про це говорили і сотню років тому. Пропонуємо ознайомитись зі статтею про українську мову, автор якої – не українець за національністю, не українець в душі.

200px-Zeev_JabotinskyВолодимир (Зе’єв) Жаботинський – уродженець Одеси (1880). Журналіст, публіцист, поет. Писав московською та на івриті. Провідник правого сіонізму, співтворець Жидівського легіону, організацій “Бейтар” і “Іргун”. Помер 1940 р. у Нью-Йорку, перепохований у Єрусалимі. Дружив із Симоном Петлюрою та підтримував УНР.

Підчас зборів Світового Жидівського Конґресу в 1923-ім році він та його ідейні соратники були витиснуті із провідних посад цеї організації. Їх перемогло соціалістичне крило цього руху, під проводом Хаїма Вайзмана (який з часом став першим президентом Ізраїлю). Для українців різниця поглядів цих двох крил стала наявною підчас справи Шварцбарда, вбивці Симона Петлюри. Світовий Жидівський Конґрес під проводом Вайзмана зайняв про-большевицьку позицію, в той час як Жаботинський обороняв добре ім’я Петлюри.

У 1911-му році Жаботинський був написав (звісно що рідною московською мовою) дуже цікаву статтю на ювілей народження великого пророка. УВ подає цей україномовний переклад оригіналу. Цікавим є розуміння і ставлення автора до Шевченка, українського націоналізму, та його і бачення і передбачення майбутних подій.  

(Слідує переклад Мірка Петріва з московськомовного оригіналу. Його і наголоси та роз’яснення в дужках у цій статті).

Дивно, наскільки  люди непослідовні. Коли ми вимовляємо А, то здебільшого і не думаємо про те, що треба  в такому випадку вимовити і Б. Підходимо до суспільного факту так як ніби він був ізольований, вирваний з життя і якби він за собою ніяких наслідків не тягнув.

Ось тепер ми вшановуємо пам’ять Шевченка або, принаймі відгукуємося на вшанування. Але при цьому – ніяких висновків. Не тільки не слухаємо тих хто читають, але іноді і в друку непомітно, щоби хто з нас добре замислився над тим, до чого зобов’язує визнання цього ювілею.

Адже може бути лише одне з двох: або Шевченко це культурне непорозуміння, філологічний курйоз і раритет, і тоді немає ніякого сенсу влаштовувати йому ювілеї; або Шевченко є закономірним і характерним явищем що розвивається в життя, ознакою чогось прийдешнього, і тоді кожному з нас необхідно. сказавши А, вимовити і Б, тобто, визнавши цей ювілей визначити своє ставлення до того величезного явища, про неминучість якого пророкує нам цей ювілей. А про це, здається, мало хто думає.

Може бути, пояснюється це тим, що внутрішньо ще багато, багато хто з нас і справді потихеньку вважають Шевченка за філологічний курйоз.

Нема де правди діти, багато хто так міркують. Їм це здається примхою, капризом: знала людина прекрасно по-московськи, міг писати ті ж самі вірші на “общепанятному” язику, а ось затявся і писав по-хохлацьки.

Інші йдуть ще дальше питаючи: та хіба є якась серйозна різниця між обома мовами? Одна лише впертість, одне дріб’язкове чіпляння за окремі літери.

Що за чудасія – писати неодмінно так:

“Думи мої, думи мої,

Лихо мeні з вами!!

Чому стали на папері

Сумними рядами?”

– Коли можна було з таким же успіхом написати ось як:

Ах вы думы мои, думы,

Ах, беда мне с вами!

Что стоите на бумаге

Грустными рядами?

Один пан недавно взяв при мені в руки томик віршів Олеся і став доводити наочно, що вірші ці можна читати відразу по-російськи і вийде майже все в повному порядку: і розмір не зміниться і майже всі рими збережуться.

Може бути що він і мав рацію: я його не дослухав до кінця і поки він декламував на московський лад: “Ой, на що ж малу дитину доручала ти степам?” – Я задумався про інше. Я згадав, що Шевченко писав щось таки й по-російськи.

Літератори з газети “Киевлянин” признають йому це як велику заслугу і соромлять теперішніх мазепинців: ніби бачите, він не так як ви, він “не цурався загальноруської мови”! Навіть якби так, але якимсь дивом “загальноруська” мова цуралася українського поета, і не склеїлося у нього нічого путнього на цій мові.

І Шевченко – не одиноке таке явище. В [18]40-х роках жив у Римі великий поет Беллі: про нього здається є десь згадка у Гоголя. Він писав головним чином на римському діалекті. Римський діалект,  в порівняні із іншими місцевими говорами Італії, майже зовсім збігається з італійською мовою: якби це не нудило читача, я би міг вичерпати всі розходження рівно в п’ятнадцяти рядках.

Але Беллі писав на діалекті чудові речі, а на італійській мові – речі абсолютно бездарні. Його сонети на romanesko дивовижні, його італійські елегії водянисті, риторичні і – забуті.

Теж, очевидно, він міцно затявся: так затявся що і сам Бог його покидав, як тільки він у своєму творчому пориві переступав через якусь ледь помітну межу – і Беллі, по сю сторону межі великий поет милістю Божою, а по ту сторону раптово перетворювався на жалюгідного писаку …

Рідна мова! Потрібна вся наша московська наївність, недосвідченість, соціальна неосвіченість, вся наша пегасовщина, весь грубої емпіричної площини практицизм, сповідуваний нами по відношенню до багатьох священних питань духу, щоби так робитивеликі очі і дивуватися навіщо це нормальній людині, при повнім розумі і здоровій пам’яті, неодмінно впиратися й наполягати на тому. що говориться “світ”, а не “свєт”.

Дурість, примха! Мадяри скільки років ведуть боротьбу за мадярську команду в угорській армії, а всього лише мова команди складається рівно з 70 слів.Через 70 слів падають міністерства, відкладаються найважливіші реформи, тріщить по шву річки Лейті політична карта Європи.

В угорському парламенті, серед чотирисот з лишком мадярів, сидять сорок депутатів з Хорватії і свято зберігають своє право говорити з трибуни по-хорватськи, тобто мовою, яку ніхто, крім них, не розуміє і вживання якої в парламенті тому, здавалося б, не тільки марно, але навіть шкідливо для самої хорватської справи.

Ці ж хорвати підняли бунт, коли угорське начальство спробувало завести в деяких урядових установах Загреба, поруч з хорватськими вивісками, також і мадярські: були вуличні демонстрації, сутички з військами, лилася кров …

Дурість, примха! – Говоримо ми, ми, закуткові жителіі глухої країни, ми, з висоти нашого політичного розуму і досвіду. А чи не набагато правильніше було б поглянути на справу з іншого боку і зрозуміти, що з фактами нема як сперечатися?

Адже тут перед нами цілий ряд яскравих фактів, чи то масових, чи то ще більш характерних, індивідуальних. Ось біснуються мало не цілі народи через сімдесят слів або десяти вивісок чужою мовою: ось великі поети, миттєво втрачають дар Божий, як тільки спробують зробити в собі маленьке, крихітне, безневинне підроблення: сказати “свет” замість “свiт” , чи “buona sera” замість “bоna sera”.

Це все факти, непорушні явища життя, які не зміняться від того, чи ми будемо їх засуджувати чи схвалювати.  Не засуджувати і не схвалювати їх треба, і не ставити двійки чи п’ятірки світовому порядку та його проявам, – а треба скромненько вчитися з них уму-розуму: приймати життя таким, яким вона є в основі своїй, і на цій основі будувати наш світогляд.

Попри то що Шевченківський ювілей ми святкуємо з шанобливим поклоном, нам навіть не спадає на думку то, що це факт виняткової симптоматичної важливості, на підставі якого, якщо б ми були розумні, досвідчені і передбачливі слід було б перемінити деякі суттєві елементи нашого світогляду.

Що таке Шевченко? Одне з двох.

Або треба дивитися на нього як на курйозну гру природи, щось на кшталт безрукого художника або акробата з однією ногою, щось на кшталт рідкісного допотопного експоната в археологічному музеї. Або треба дивитися на нього як на яскравуознаку національно-культурної життєздатності українства, і тоді треба відкрити ширше очі і добре вдивитися на висновки, які звідси випливають.

Ми самі тут на Півдні (на Україні) так старанно і так наївно насаджували в містах московське зерно, наша преса стільки клопоталася тут про московський театр і поширення московської книги, що ми на кінець зовсім не зауважили справжню, відчутну, арифметичну дійсність, як вона “виглядає” за межами нашого курячого світогляду.

За цими містами колишеться суцільне, майже тридцятимільйонне українське море. Загляньте колись не тільки в центр його, в який-небудь Миргородський або Васильківський повіт: а загляньте в його околиці, в Харківську або Воронезьку губернію, у самій межі, за якою починається “великоруська” мова, – і ви здивуєтеся, до якої міри недоторканим і незабрудненимзалишилося це суцільне українське море.

Є на цій межі села, де по цей бік річки живуть “хохли”, по той бік – “кацапи”. Живуть споконвіку поруч і не змішуються. Кожна сторона говорить по своєму, одягається по-своєму, зберігає особливий свій звичай: одружуються тільки зі своїми; цураються один одного, не розуміють і не шукають взаємного розуміння.

З’їздив би туди П.Б. Струве, автор теорії про “національне відштовхування”, перш ніж говорити про єдину трансцендентну “загальноросійську” сутність. Такого виразного “відштовхування” немає, кажуть, навіть на польсько-литовськім або польсько-білоруськім етнографічному кордоні. Знав свій народ український поет, коли поучав нерозумних дівчат:

Кохайтеся, любітеся,

Та не з москалями,

Бо москалі – чужі люде …

Я не поділяю теорії П. В. Струве і не думаю, щоб таке “відштовхування” належало до необхідного і нормального виявлення національності, – в усякому разі вважаю, що озаконення (в науковому сенсі) ці “відштовхування” дозволено було б тільки з великими і суворими застереженнями.

Я не вважаю ні нормальним, ні вічним явищем той антагонізм між москалем і українцем, який наявний в простонародних кличках “хохол” і особливо “кацап”; я впевнений, навпаки, що при поліпшенні зовнішніх умов не тільки українство, а й взагалі всі народності Росії (імперії) гарненько заживуть з москалями на підставі рівності і взаємного визнання; я навіть вірю, що велику і доброчинну роль в цьому зіграє саме московська  демократична інтелігенція – і нещодавно, в одній київській лекції, підкреслив цю віру настільки різко, що навіть зустрів спротив з боку деяких українських слухачів.

Але не можна заперечувати, що “відштовхування” від чужинця є одна з ознак присутності національного інстинкту, особливо там, де національна індивідуальність, через зовнішний гніт, ні в чому іншому, ні в чому позитивному висловитися не може. У таких випадках “відштовхування”, що спостерігається на етнографічних межах, залишається мимоволі кращим доказом того, що пригноблена народність стихійно противиться перетворенню свого єства, що справжні шляхи її нормального розвитку тягнуться в інший напрямок.

Таким стихійним є настрій всякої великої і однорідної маси; таким є стихійний настрій тридцятимільйонного українського простолюду, скільки б не перечили це різні експерти з національних перевертнів. Експерти цього роду мають стільки ж компетентні в оцінці національних почуттів того народу, від якого вони відстали, наскільки компетентний може бути дезертир в оцінці патріотизму та бойового духу тієї армії, з якої він втік.

Український народ зберіг недоторканним те, що є головною, непереможною опорою національної душі: село. Народу, коріння якого міцно і густо вп’ялися на величезному просторі в суцільну рідну землю, нема чого боятися за свою родову душу, що б там не діялося в містах над бідними паростками його культури, над його мовою і його поетами.

Мужик все витримає, все переживе, всіх переспорить і повільно, крок за кроком, але неухильно і непереможно з усіх сторін втіснется в міста, і те, що тепер вважається мужицькою говіркою, буде в них через два покоління мовою газет, театрів, вивісок – і ще більше.

Ось що значить ювілей Шевченка для кожного, хто вміє послідовно мислити і дивитися в майбутнє. Ми, на жаль, цими талантами не багаті.Український рух, що росте у нас під самим носом, вважається нами чимось на зразок спорту: ми його ігноруємо, ігнорували до цього ювілею і будемо ймовірно, ігнорувати і після ювілею.

Це або сліпота самовдоволення, або відсталість людської думки що керує нашими діями, і в результаті ми допускаємо грубу, непростиму політичну помилку: замість того, щоби рух, величезний в своїх можливих наслідках, розвивався з підтримкою впливових кіл еліти суспільства і звикав бачити в них свою опору, своїх природних союзників, – ми змушуємо його пробиватися своїми власними силами, гальмуємо його успіхи замовчуванням і неувагою, дратуємо і штовхаємо в опозицію (імперії) – до ліберального і радикального суспільства.

Ріст руху це не зупинить, але понівечить це зростання, і спрямує його по найменш бажаному руслі – ось чого неважко, і ось чого варто було б (москалям) остерігатися.

Найважчі наслідки для майбутніх відносин на цьому величезному півдні Росії (імперії) можуть якраз тут народитися, якщо ми вчасно не схаменемось, не зрозуміємо і не врахуємо поширення того масового феномена, про який нагадує нам ювілей Шевченка, і не погодимо з ним усі наші позиції, всі наші тактики у справах як і місцевих так і державних.

Висловлю одне міркування, яке давно у мене склалося і підкріплено вивченням західно-європейського досвіду, але у відповідь на яке читач, мабуть, здвигне плечима.

Наш південь (Україна) став улюбленою ареною чорносотенства, і діє у нас воно, особливо в містах і містечках із солідним успіхом. І до цих пір ми собі не здали справи, чи таки можна боротися проти цього явища, і якщо можна, то як, якою зброєю.

А тим часом це питання має право на нашу увагу, тому що при нинішніх настроях не корисне нашому краю ані міське самоврядування, ані навіть право посилати депутатів до Державної Думи. Депутати півдня – це головна опора реакції, і так було ще до зміни виборчого закону, до третьої Думи.

Чим же можна боротися проти цього настрою міщанських мас півдня? Чистий, абстрактний лібералізм будь якої марки їм не підходить: міщанство не йде за лібералами, якщо ті не здогадаються дати йому на додачу ще щось.

На соціалістичну пропаганду міщанство органічно не здатне відгукнутися: економічні ідеали цього середовища завжди неминуче реакційні і обертаються у кращому випадку навколо середньовічних ідеалів цехового ладу, в гіршому – це ми бачимо у Відні, у Варшаві, на останньому ремісничому з’їзді – навколо господарського та правового витіснення чужинців.

Єдине ідеальне гасло, яке, в даних умовах, здатне підняти міські міщанські маси, очистити і облагородити їх світогляд, – це національне гасло.

Якщо вони йдуть тепер за правими, то ж не тому, що праві обіцяють якісь багацтва, а тільки тому, що праві зуміли зачепити в них націоналістичну струну. Але не струну творчого, позитивного націоналізму, а струну “відштовхувань” від чужинця.

І ніякі на світі яскраві прапори не відвернуть наше південне міщанство від гасел ненависті, крім одного прапора: власного національного протесту. Я не компетентний судити про те, наскільки готова якась Слобідка-Романівка до сприйняття української національної свідомості: стверджую тільки одне: здобути звідти союзників вдасться або українському рухові, або нікому.

Повторюю: все це так далеко від сьогоднішнього стану речей, що читач, я знаю, здвигне плечима і скаже: ворожіння, фантазії. Я ж думаю, що ворожать і фантазують ті, які бачать тільки те, що стирчить їм на передньому плані, і не заглядають ані в статистику, ані в історію, ані на досвід мудрого Заходу. Поживемо – побачимо. А може бути, якщо не зміниться вчасно наша тактика, то й відчуємо … Коли доводиться, зі службового обов’язку, вшановувати ювілей Шевченка, ми сором’язливо розповідаємо один одному, що небіжчик, бачте, був “народний” поет, співав про прикрощі простого бідного люду, і в цьому, бачте, вся його цінність.

Ні, не в цьому.

“Народництво” Шевченка є справа десята, і якщо б він все це написав по-російськи, то не мав би ні в чиїх очах того величезного значення, яке з усіх боків надають йому тепер.

Шевченко є національний поет, і в цьому його сила. Він національний поет і всуб’єктивному сенсі, тобто поет-націоналіст, навіть з усіма недоліками націоналіста, з вибухами дикої ворожнечі до поляка, до жида, до інших сусідів…

Але ще важливіше те, що він – національний поет за своїм об’єктивним значенням. Він дав і своєму народові, і всьому світу яскравий, непорушний доказ, що українська душа здатна до найвищих польотів самобутньої культурної творчості. За те його так люблять одні, і за те його так бояться інші, і ця любов і цей страх були б ані трохи не менші, якби Шевченко був у свій час не народником, а аристократом у стилі Гете чи Пушкіна.

Можна викинути всі демократичні нотки з його творів (та цензура довго так і робила) – і Шевченко залишиться тим, чим створила його природа: сліпучим прецедентом, що не дозволяє українству відхилитися від шляху національного ренесансу. Це значення добре зрозуміли реакціонери, коли здійняли напередодні ювілею такий вереск про сепаратизм, державній зраді і близькості до юрби.

До юрби та інших жахів далеко, але що правда, то правда: вшановувати Шевченка просто як талановитого російського літератора якогось рівня таки неможна, а вшановувати його значить визнати все те, що пов’язане з цим ім’ям.

Вшановувати Шевченка – значить зрозуміти і визнати, що немає і не може бути єдиної культури в країні, де живе сто і більше народів: зрозуміти, визнати, потиснутися і дати законне місце могутньому побратимові, другому по силі в цій імперії.

[1911]

 

Опубліковано Культура.