Нещодавно в серії «Отаманія ХХ століття» Бібліотеки Історичного клубу «Холодний Яр» вийшла друком нова книга відомого дослідника Визвольної боротьби українського народу першої половини ХХ століття Романа Коваля «Батькам скажеш, що був чесним». Автор, ґрунтуючись на архівних документах, подає понад 60 біографій учасників українсько-російської війни в 1917-1930-х роках. Коваль називає своїх героїв Тарасовими онуками і дітьми Миколи Міхновського. Тому, що в них «Кобзар» Тараса Шевченка, українська книга, пісня, театр пробудили національні почуття. І вони взяли в руки зброю, щоб визволити Батьківщину. Вони боролися за Незалежну Україну і в лавах Армії Української Народної Республіки, і в повстанських загонах. Багато з них загинули. Чимало мусили залишити Батьківщину і податися на чужину. Там частина емігрантів продовжила боротьбу пером. Вони написали й видали спогади про героїзм і трагедію Визвольної війни. Ці мемуари відкривають нам правду про ті грізні роки і водночас наснажують на продовження боротьби і її переможне завершення. Є і художні твори.
Нині Історичний клуб «Холодний Яр» відновлює і зберігає цю правду. Діти й онуки легендарних отаманів нарешті чують слова пошани про своїх героїчних предків. Роман Коваль подає широку картину боротьби за волю України. Хоча тоді українці зазнали поразки, але вони боролися. Було багато переможних боїв. Московських окупантів били. Дослідник не приховує, що повстанці нерідко вдавалися до дуже жорстоких методів боротьби. Але це була відповідь на звірства російських загарбників.
Коваль наголошує, що були герої, які брали участь у двох визвольних війнах: «Нарис «Козацька доля Івана Трейка» – це шкіц майбутнього багатосерійного детективу про героя двох визвольних епопей – повстанського отамана доби УНР, якого 1945 року підвищено до генерал-хорунжого УПА. І Василь Совенко з Верхньодніпровського повіту взяв участь у двох визвольних війнах. Начальник штабу повстанського отамана Заболотного та політичний референт УНР при Запорозькій дивізії під час Першого Зимового походу Василь Совенко у роки Другої світової воював у лавах Української Повстанської Армії, у відділі «Саблюка»!
Коваль пише: «З цієї книжки читач довідається про нині табуйовану тему українсько-єврейського протистояння, зокрема про активних його учасників – отаманів Семесенка і Козиря-Зірку. Висвітлюючи цю вибухову тему, я дотримувався настанови Миколи Міхновського, який вважав, що треба однаково засуджувати і тих, хто закликає громити євреїв тільки тому, що вони євреї, і тих, хто вимагає безкарності євреїв-експлуататорів на тій лише підставі, що вони євреї».
Книга про події, які були сто років тому. Але вона актуальна. Ось розповідь про поневіряння козака Валентина Сім’янціва в 1919 році: «А між людьми тільки й чув Валентин: «Досить воювати, розходьтеся, хлопці, по домах». Від Тирасполя до Гомеля, від Гомеля до Шепетівки – скрізь одна й та ж пісня: «Досить війни!» І це при тому, що абсолютна більшість населення вороже ставиться до більшовиків. А хто ж воюватиме проти них, хто захистить своїх батьків та дітей?! Надломлений народ, повний суму і безнадійності».
Війна закінчилася окупацією, хоча й закамуфльованою під Союз Республік. Росія загарбала Україну тому, що не весь народ піднявся на боротьбу за свою свободу. А потім був Голодомор, масові репресії… І діти й онуки тих, хто не захотів воювати за Незалежність України, потім гинули в Афганістані та на інших неоголошених війнах за інтереси кремлівських імперіалістів. Тим, хто зараз «стомився від війни» і хоче миру за будь-яку ціну, необхідно це пам’ятати.
Роман Коваль підбиває підсумки: «Закінчуючи звіт про Зимовий похід Головному отаману, Василь Совенко висловив думки народу, які чув під час рейду Правобережною і Лівобережною Україною: «Всі чекають твердої влади, – писав він, – безпартійної, з відомих громадських діячів, людей чесних і щирих синів свого народу. Неукраїнські культурні фахові сили повинні бути використані Урядом лише як фаховий елемент, не віддаючи в його руки відповідальних, державного значення посад. Тяжко повинні бути покарані зрадники і казнокради. Поява цих людей на відповідальних посадах може підірвати довір’я народу. Урядом повинна бути звернена в першу чергу увага на ті сім’ї, батьки чи брати яких поклали свої голови в боротьбі за незалежність. Для цього повинна бути утворена окрема комісія, яка б подбала і про відновлення могил загиблих. Для пошани загиблих мусить бути призначений день Загальної Всеукраїнської Скорботи».
Надії народу досі не втілено. Немає твердої української влади, сформованої «з відомих громадських діячів, людей чесних і щирих синів свого народу». Державного значення посади віддано в руки національних меншин. Не покарані зрадники і злодії. Поява цих людей на відповідальних посадах підірвала довір’я народу. Жодний уряд України не звернув уваги на родини, батьки чи брати яких поклали свої голови в боротьбі за незалежність. Не відновлені їхні могили. Для пошани героїв не визначено День Всеукраїнської Скорботи. Донедавна на державному рівні віддавали належне лише тим, хто в 1940-х роках разом із катами нашого народу виганяв з України іншого – німецького – окупанта. Тепер ситуація суттєво змінилася на краще, та все ж ушанування героїв Армії УНР державними діячами має формальний характер. А як може бути, коли Україною продовжують керувати чужі люди! Цікаво, у якому війську служили діди, наприклад, прем’єра, коли Василь Совенко у складі українського війська здійснював Зимовий похід? Відповідь на це питання прояснює, чому прем’єр і президент не співчувають українським жертвам. Тому, що їхні діди були по той бік барикад».
Дослідник присвятив свою книгу добровольцям Запорозького корпусу Армії УНР, ДУК «Правий сектор», полку «Азов», батальйону «Айдар», ОДЧ «Карпатська Січ», які чесно виконали обов’язок перед Батьківщиною.
Анатолій Зборовський
