Потрібно чесно визнати: від 90-х років і по нині в націоналістичному дискурсі можна знайти чимало тривіальних речей. А тому кожен оригінальний артефакт націоналістичного мислення заслуговує на увагу. До таких артефактів безперечно належить видана Українською видавничою спілкою книга Леонтія Шипілова «Quo vadis? Аспекти теорії українського націоналізму».
«Quo vadis?» – це збірник, що об’єднав публікації різної жанрової спрямованості, написані протягом останніх двадцяти років. Ці публікації можна поділити на дві групи: есе та статті, присвячені висвітленню теорії українського націоналізму (як на науково-популярному, так і на академічному рівнях).
Можна було б зробити вибірку і детальніше зупинитися хоча б на третині публікацій. Наголосити на актуальності піднятих тем, відзначити слушність міркувань або вказати на тези, що вимагають подальшого обговорення. Але вдатися до такого збалансованого аналітичного підходу не дозволяє магнетизм декількох есе, що розпочинають збірник. Бо вони – прекрасний документ епохи, ескіз портрету самого автора і ключ до кращого розуміння його книги.
«Святому пілігриму», «Питання на зламі», «Медитації на тему наступних перемог»… Написані у 90-х роках юнаком родом із одного з промислових міст Луганської області, ці есе вражають своєю атмосферністю.
2011 року, сидячи у в’язниці у самий «розквіт» правління Януковича, я певний час обмірковував написання інтелектуального роману «Готика-Vista. Буденна історія епічних рефлексій» (потім я зарікся братися за написання художніх текстів, а зошит із нотатками так і лишився у лабіринтах Запорізького СІЗО). Це мала би бути книга про пошуки сенсу, про готичні поривання у світі, де все «глючить», немов відома операційна система. Згадані есе Леонтія Шипілова – це якраз про такі поривання, про епічні рефлексії в атмосфері «прогазованих кварталів серед сірої нецікавості».
Автор «Quo vadis?» старший за мене на десять років і «східніший» десь на 300 км. (цікаво, чи пробував хтось побудувати шкалу, яка дозволяла б конвертувати кілометраж у рівень русифікованості, депресивності та прихильності до радянської міфології?). Тим не менше, передана ним атмосфера і зафіксований спосіб мислення дуже знайомі. «Сенс втрачено. Натомість постала штучна конструкція тих, кого Ніцше називав “останніми людьми”. Платонове пророцтво здійснилося: місце пана зайняв простак, і Держава вмерла. Світ забув, що мораль раба і на троні лишається рабською».
З віком здатність мислити у такому ракурсі зникає. Відчуття нелегітимності навколишньої реальності раціоналізується. Радикальний запал переходить у тверезі пропозиції. Стиль переливається в аналітику. Це добре помітно по структурі збірника. За есе «із буремних 90-х» ідуть пізніші тексти, власне і присвячені аспектам теорії українського націоналізму. Ці тексти будуть корисними для історика ідей, що хоче краще збагнути спадщину українського націоналізму. Тим не менше, без вступних есе вони неповні, незрозумілі до кінця. Адже вся множина дискурсивних смислів – від академічних текстів до політичних рішень – так чи інакше зводиться до хімічної реакції між атмосферою і тими особистостями, які, живучи в ній, готові її змінювати.
Ігор Загребельний
