«Буна зіва*, я вернувсь до Львова,
Змівши плин і машкару століть!»
В центрі міста кошовий Підкова
Між людей, немов живий, стоїть…
*«Добрий день!» (по-молдавськи)
В лапкáх ‒ назва ошатної книжечки обсягом 56 сторінок, яка щойно побачила світ (підписана до друку 25.06.2020) у видавництві «Коло» (м.Дрогобич). Її автор ‒ патріарх львівської поетичної еліти Микола Петренко; наповнена численними світлинами та віршами як самого автора, так й інших талановитих поетів вона заворожує легкістю викладу, а через невеликий наклад (200 примірників) вже, мабуть, стала раритетом:
Це, очевидно, перша ґрунтовна публікація про талановитого скульптора Петра Кулика, який неочікувано і явно передчасно відлетів у вирій, не встигнувши втілити чимало творчих задумів, хоча навіть короткий перелік встановлених ним пам՚ятників таки вражає: Іван Підкова ‒ у Львові, Черкасах і Каневі; князь Володимир і княгиня Ольга в Чікаго; Іван Франко в Торонто; Роман Купчинський в с.Розгадів; Василько Теребовлянський в Теребовлі; Борцям за волю України в Золочеві; Володимир Макар в с.Поториці; Пилип Коновал в с.Кутківці (Чемеровецький р-н Хмельницької області); Володимир Гжицький на могилі (Личаківський цвинтар у Львові) та багато інших. Одначе в книжці Миколи Петренка основна увага приділена саме монументам Іванові Підкові, й головний акцент зроблений на львівському пам՚ятникові.
Оскільки Микола Петренко довгі роки приятелював з Петром Куликом, то все викладене в книжці про скульптора, очевидно, є документально-достовірним, але я хочу зупинитися на деяких моментах, про які автор мови не веде ‒ можливо з етичних міркувань, а можливо й не відає: йдеться про реакцію львів՚ян, гостей міста та властей, а головним чином відомих «органів», які вели прискіпливе спостереження за громадською думкою, вміло поширюючи через свою аґентуру слухи, коли в центрі Львова раптово й неочікувано з՚явився пам՚ятник Іванові Підкові.
Це був травень 1982-го року; в Кремлі завершувалося правління так званої «дніпропетровської мафії» на чолі з чотирикратним Героєм СССР і «соціалістичної праці», генсеком КПСС і маршалом Леонідом Брежнєвим (помре в листопаді того ж року), але кожен розумів, що «першу скрипку» в цементуванні комуністичної імперії грає не компартія, а КҐБ й відповідно його очільник Юрій Андропов, зусиллями котрих присікались в зародкові найменші прояви національного життя найперше в Україні, а у Львові ‒ особливо. Будь-яка правдива історична згадка, переконливе поетичне чи прозове слово трактувалося не інакше, як «український буржуазний націоналізм», котрі негайно «бралися до уваги компетентними органами», тож невипадково в народі побутувала приказка про «найвищу будівлю Львова», з підвалів якої видно Колиму (малася на увазі резиденція КҐБ на вул.Дзержинського ‒ нині Дм.Вітовського). Показовою в цьому плані була також «іновгураційна промова» призначеного на посаду першого секретаря Львівського обкому КПУ Віктора Добрика (фактично правителя Львівщини, теж, до речі, представника «владної мафії» ‒ закінчив Дніпропетровський інститут інженерів залізничного транспорту) у листопаді 1973-го року: «Я прийшов на цю посаду найперше для боротьби з проявами буржуазного націоналізму!» Віктор Федорович «правив» до 1987-го і своїх слів дотримував ‒ за роки його урядування у Львові та області було засуджено десятки (чи може навіть сотні) осіб, звинувачених в «антирадянській діяльності та пропаґанді».
…Центром Львова, так званою «стометрівкою», яка починалася від пам՚ятника А.Міцкевичу і впиралася в обов՚язковий для кожного обласного центру (ба навіть містечка і в багатьох випадках ‒ села!) монумент «вождю світового пролетаріату» ‒ Володимиру Ульянову (псевдонім «Лєнін») я, пересічний громадянин, в силу обставин проходив досить часто ‒ не рідше, як раз на тиждень. Тоді це називався (вгадайте з першого разу!) «проспект Лєніна», і крім добре всім відомих будівель та аршинних лозунгів типу «Слава КПРС, праці, робітничому класові etc» тут нічого особливого не було.
Того травневого дня (дата, на жаль, забулася) мою увагу привернув чималий гурт людей, який нуртував перед тоді магазином квітів (нині це ресторан «Віденська кав՚ярня») ‒ на площі Івана Підкови. Багато хто (але далеко не всі) знали, що саме тут 17.06.1578 р. було скарано на смерть кошового отамана Запорізької Січі, молдавського господаря Івана Серпягу-Воду, котрого козаки нарекли псевдом «Підкова». Про цю трагічну для України подію повідáв скромний гіпсовий барельєф на фронтоні вже згаданого магазину: силует козака з булавою замість голови, але без будь-яких текстових пояснень.
Я підійшов до гурту і буквально обімлів: на площі стояло бронзове погруддя мужнього козака (про це свідчило пасмо волосся у вигляді «оселедця») талановитої мистецької роботи й лаконічний підпис бронзовими ж літерами «Іван» із «прибитою» нижче підковою. Незнаний мені (і, як виглядало, ‒ багатьом присутнім) скульптор зумів своїм твором лаконічно передати всю козацьку епоху ‒ героїчну добу української історії!
Біля підніжжя постаменту лежало багато квітів, а люди несли їх все нові й нові ‒ хто поодинокі, а хто букети; натовп милувався посталим пам՚ятником й ніхто не знав, коли ж його спорудили! Кілька днів перед цим я вже проходив через площу Івана Підкови й жодних приготувань щодо спорудження такого направду грандіозного монумента не помічав. Можливо просто не звертав уваги? Але згодом почув легенду (вона, до речі, згадується і в українській Вікіпедії), що був споруджений той пам՚ятник «за одну ніч» та й ще «без офіційного дозволу».
Пам՚ятник Іванові Підкові у Львові.
Скан задньої обкладинки книжки Миколи Петренка, про яку мова
Той, хто народився в СССР не пізніше 1970-го року і має, як кажуть, «елементарну клепку в голові» розуміє, що встановити не те що пам՚ятник, а навіть маленьку табличку в публічному місці найменшого села (не кажучи вже про обласний центр!) без «благословення» комуністичної влади було просто неможливо: самоуправця негайно було б заарештовано, а встановлене ним ‒ демонтовано. У своїй книжці Микола Петренко майже не торкається питання, яким чином не надто знаний на той час скульптор Петро Кулик зумів переконати партійних кураторів в тому, аби саме його проект був реалізованим.
Багато хто робить акцент на тому, що влада «клюнула» на пропозицію Петра Кулика встановити «пам՚ятний знак» (саме так: не пам՚ятник, а пам՚ятний знак ‒ ця категорія мала нижчий статус і затверджувалася місцевими партократами, тоді як пам՚ятники дозволялося встановлювати лише з «благословення» центральних партійних органів ‒ Києва чи навіть Москви) власним зусиллям ‒ тобто без виділення державних коштів (жодних інших ресурсів ‒ типу «меценатських» ‒ в ті часи не існувало). Смію запевнити, що це не так: ідеологічні відділи парткомів найнижчих рівнів знали, що радянська система ніколи не економила коштів на пропаґанду, а будь-який публічний матеріал (оголошення, плакат, пам՚ятний знак, пам՚ятник etc) мав відповідати «генеральній лінії ЦК КПСС» й економія чи затрати коштів при цьому до уваги не бралися. І ще: автор монумента мав бути «відданий справі комунізму», а не, борони Боже, з якоюсь «плямою в біографії», найгіршою з яких була приналежність до родини «ворогів народу». В Україні до «першої гільдії» таких були зачислені, зрозуміло, ті, хто мав ярлик «українських буржуазних націоналістів»…
Але я трохи «забіг наперед». В гурті людей, котрі обступили новопосталий монумент я нікого зі своїх знайомих не помітив, зате можна було легко зауважити підозрілих особистостей, котрі прислухалися до розмов, тримаючи руки в кишенях. Було зрозуміло: то або кадрові «каґебісти», або їхні аґенти-сексоти. Це, як також той факт, що через ніч принесені квіти з-під монумента хтось старанно забирав, не залишаючи жодної з них, вказував на таке: «органи» стурбовані популярністю монумента і старанно «моніторять» ситуацію довкола нього, тож можна чекати найгіршого ‒ знесення споруди, або певної її «коректури» з метою применшити увагу громадян до пам՚ятника «нереволюціонерові-некомуністові», адже оголосити Івана Підкову апологетом ідеї, пропагованої КПСС, було б чистої води анекдотом.
Сталося друге. Через три або чотири дні після появи монумента Івана Підкови, його закрили брезентовим покривалом. Чому ‒ ніхто не знав і нічого не пояснював. Роботу виконували, очевидно, вночі. Коли відкрили ‒ містяни зітхнули з полегшенням: на перший погляд все було на своїх місцях. За винятком однієї деталі: «підкоригували» напис. В тексті, який гласив, що «Іван Підкова ‒ герой спільної боротьби українського та молдавського народів проти турецьких поневолювачів» додалося на першому місці… «російського»!
Протестувати ніхто не посмів ‒ бо й дуже мало хто знав таку «дрібну» деталь: коли боровся Іван Підкова, «російського народу» просто не існувало. Московське князівство в ту пору очолювала Іван IV Грозний ‒ номінальний васал кримського хана, якому Москва платила щорічну данину як до-, так і після ще понад 150 років. Якраз в роки керівництва Запорізької Січі Іваном Підковою, московити (саме під такою назвою цей народ знав увесь тодішній світ) вели так звану «Лівонську війну» ‒ за вихід до Балтійського моря, яка тривала 25 років. Про землі України Іван Грозний й не помишляв. Варто нагадати, що в 1571-72 роках кримський хан Девлет І Гірей двічі бував у Москві, спаливши значну частину міста (такі дії він мотивував тим, що Грозний без його відома й дозволу посмів проголосити себе царем; при нашесті кримців московський правитель полишав столицю напризволяще й переховувався то в Ярославлі, то в Ростові…)
«Поправка» в тексті (нині вона «зашпакльована» стилізованим зображенням підкови з гронами калини) багатьма була розцінена як доказ того, що той функціонер львівського міському компартії, який дав дозвіл на встановлення «пам՚ятного знаку» допустився ідеологічного прорахунку, за що, очевидно, був виведений з партійної номенклатури і ще добре для нього, якщо без формулювання «за націоналістичний ухил». В сталінські часи за таке отримували мінімум 10 років таборів, а то й кулю в потилицю. Чи звинуватили в чомусь скульптора, ніхто до пори, до часу не знав, як і більшість (в т.ч.і я) його особи. В засобах масової інформації (телебачення, радіо, газети) про відкриття монумента Івана Підкови в центрі Львова, мабуть, не повідомлялося взагалі ‒ в усякому разі нічого такого я не чув і не читав.
Розпитувати в присутніх біля пам՚ятника хто є автором цього монумента я порахував за недоцільне: з вірогідністю майже 80% міг задати таке питання або сексотові, або навіть співробітнику КҐБ ‒ спробуй відрізни таких у натовпі! Тому дочекався зустрічі з приятелем-викладачем Інституту прикладного і декоративного мистецтва (нині ‒ Львівська Академія мистецтв). Він і повідав, що автором є скульптор Петро Кулик і що пам՚ятник він виготовив та встановив власним коштом ‒ «з патріотичних міркувань» ‒ додав мій «інформатор», попередньо крутнувши головою, чи хтось нас не підслуховує. На моє питання, де працює цей Петро Кулик, чи може викладає в Інституті ‒ приятель ухильно відповів, що не викладає, а де працює ‒ він не знає.
Я продовжував ходити повз монумент, для чого злегка «відкоригував» своє пересування по Львову: надалі йшов повз латинський кафедральний собор, виходив на вулицю Театральну і з неї перетинав площу Івана Підкови. Переважно проходив зранку і зауважив, що квітів біля підніжжя пам՚ятника ніколи не було ‒ чи то їх справді прибирали через ніч, чи люди перестали їх сюди приносити. Але коли траплялося проходити тут вдень, особливо ж у вихідні, то біля пам՚ятника неодмінно було чимало відвідувачів ‒ я навіть бачив кілька екскурсій, але що говорили гіди ‒ ніколи не прислухався. Був переконаний: вони базікали про те, як кошовий «мріяв про союз вільних народів» під егідою, зрозуміло, московитів. Цікаво, але вдень невелика кількість квітів була ‒ поодинокі гвоздики і троянди лежали покладеними на середині постамента, в стволі гармати, на підкові, безпосередньо біля бронзового силуета, але не в підніжжі.
Десь приблизно через місяць після відкриття я почув перший слух про автора, тобто Петра Кулика. Він, виявляється, «з родини бандерівців» і емігрував до Канади. Ненав՚язливо формувалася думка, що скульптор ‒ націоналіст, а його твір мистецьки недосконалий. У Львові, мовляв, є багато талановитіших майстрів скульптури і дуже дивно, що саме Петро Кулик, а не хтось інший, тобто видатніший, не був залучений до створення відповідного пам՚ятника. «Поінформовані» натякали, що дехто із міському партії отримав хабар у доларах і саме тому посприяв, аби була встановлена робота Петра Кулика. Кошти на спорудження дали, як шепталося, «націоналісти-емігранти, котрі перебувають на утриманні американського ЦРУ».
Що тут було наближенням до правди, а що відвертою вигадкою ‒ сказати напевно в ту пору було абсолютно неможливо. Незабаром помер правитель Леонід Брежнєв, а його місце зайняв голова КҐБ СССР Юрій Андропов, призначивши замість себе очолювати «комітет» Віталія Федорчука ‒ намісника відомства по Україні, українця родом, але ревного яничара московської імперії духом. На вулицях Львова можна було побачити ВДРУГЕ чекістів у формі ‒ з темно-синіми погонами та літерами «ГБ» (абревіатура від «государственная безопасность», себто «державна безпека»; вперше так публічно від 1967-го року вони «дефілювали» кілька днів під час похорону замордованого ‒ очевидно ними ж ‒ молодого композитора Володимира Івасюка). Юрій Андропов ‒ немічний старець з цілим «букетом» хворіб (про це стало відомо згодом), в якого не функціонували нирки і йому двічі на тиждень робили процедуру гемодіалізу, взявся укріплювати трудову дисципліну методом свого попередника 30-х років, відомого під терміном «єжові рукавиці». Зондеркоманди вривалися до ресторанів та кінотератрів в робочий час (з 9.00 до 17.00) і перевіряли документи там присутніх. Тóму, хто був працездатним і не мав законного права на відпочинок (відпустка, відгул чи вільна від роботи зміна) було непереливки, а вже про «вияви націоналізму», тобто, наприклад, покладання квітів «не Лєніну» чи іншим комуністичним ідолам, як кажуть зараз «по замовчуванню» не могло бути й мови. Здавалося, що на Україну опустилася чергова епоха дикунських репресій, але Бог змилосердився і покликав «товаріща» Андропова на той світ в дуже скорім часі. На престол зійшов інший немічний старець ‒ хворий на важку форму бронхіальної астми Костянтин Черненко. Син переселенця з України до Красноярського краю, цей правитель СССР ніколи не згадував про своє етнічне походження, але драконівські методи «укріплення дисципліни» свого попередника Андропова суттєво послабив ‒ і у Львові люди знову стали відвідувати пам՚ятник Іванові Підкові.
Урядування К.Черненка було коротким ‒ трохи довшим року, а тоді Генсеком КПСС став Михайло Горбачов ‒ ініціатор «перебудови і нового мислення», котрі завершилися дезінтеграцією СССР, але попервах про це нічого не віщувало. Одначе проголошена М.Горбачовим політика «гласності» відчутно послабила ідеологічний прес в усіх сферах суспільного життя, в т.ч. й питаннях історії України, про що стало можливим говорити якщо й не абсолтно відкрито, то напівлегально таки точно.
Якось я потрапив на зібрання митців Львова ‒ письменників, художників, артистів etc і серед інших тем для обговорення виринула проблема пам՚ятника Іванові Підкові. Не торкаючись особи скульптора, товариство жваво обговорювало два аспекти: чому саме спорудили пам՚ятник цьому козацькому кошовому, а не, скажімо, Богданові Хмельницькому чи Максимові Кривоносу і чим мотивувався невідомий нікому з присутніх партфункціонер львівського міськкому КПУ, коли підписував дозвіл на спорудження монумента ‒ чи в глибинах його душі «ворухнулася національна струна» (згодом таких ‒ а їх буде немало, назвуть «націоналкомуністами»), чи мотив його дій був зовсім інший ‒ а тоді який саме?
Один з присутніх на цій зустрічі (на жаль не пригадую, хто це був) нагадав, що свого часу (в 1965-му) Рада міністрів УРСР прийняла спеціальну постанову «Про увічнення пам’ятних місць, пов՚язаних з історією запорізького козацтва». Але це було давно, і тоді верховним правителем України (першим секретарем ЦК КПУ) був Петро Шелест, який займав проукраїнську позицію, за що згодом поплатився посадою і був фактично депортований вглиб Росії без права повернення в Україну, тож всі тодішні починання й постанови ‒ як партійні, так урядові ‒ плавно перемістили до «шухляд» й реалізовувати не стали.
Львівські митці, продовжував оратор, ще від 1965-го оббивали пороги партійних комітетів з численними пропозиціями встановлення пам՚ятників Богданові Хмельницькому в кількох місцях Львова ‒ адже під час визвольної війни 1648 року козацьке військо під його орудою оточило Львів. Сподівання на захист фортечних мурів та гарнізон Високого замку «випарувалося» після того, як козаки під керівництвом полковника Максима Кривоноса взяли приступом останній, тож власті міста запропонували Хмельницькому викуп ‒ аби лиш козацьке військо не плюндрувало Львів; гетьман погодився. Як відомо, зі всіх українських гетьманів Хмельницький був по-суті єдиним, кого шанувала Москва ‒ як царська, так і більшовицька ‒ і все через приснопам՚ятну Переяславську раду. Тому митці вважали, що їхні пропозиції щодо встановлення у Львові пам՚ятника Богданові Хмельницькому ‒ варіант безпрограшний. Їх ввічливо слухали, розглядали численні проекти, але окрім балачок справа далі не йшла (лише було дозволено встановити скромну меморіальну таблицю там, де знаходився постій гетьмана ‒ поблизу собору Святого Юра); аналогічна ситуація склалася і з пам՚ятником Максимові Кривоносу: постамент під нього на Високому Замку був встановлений ще в першій половині 50-х років, а пам՚ятника як не було, так і досі нема.
«Я не знаю, ‒ вів далі мову оратор.‒ чи роботу над погруддям Іванаі Підкови відомий лише у вузьких колах Петро Кулик розпочав сам, чи йому «порекомендували» з міському компартії. І тут постає питання, чому саме цей персонаж, а не Хмельницький чи Кривоніс зацікавив партійних чиновників, і чому саме Петро Кулик, а не хтось інший розпочав таку працю. Як на мене, то причин саме такого розвитку подій було декілька. Іван Підкова, як відомо, Львова не облягав і був доставлений сюди в кайданах з метою публічної страти, про що розпорядився польський король Стефан Баторій. Коли це сталося, то стосунки між козаками і польською державою ‒ напружені й так, загострилися до краю: Січове Товариство не могло пробачити полякам підлого вбивства свого улюбленого отамана, до того ж здійсненого на вимогу турецького султана. Загибель Івана Підкови на багато століть наперед «отруїла» взаємини між українцями та поляками, «доживши» до наших часів, асоціюючись з післявоєнною депортацією українців Лемківщини, Холмщини і Підляшшя.
«В останні роки, ‒ продовжував промовець, ‒ польська комуністична держава суттєво послабила тиск над депортованими, дозволивши відродження національних традицій, навіть виділяючи на це бюджетні кошти. В цьому легко переконатися, взявши до рук газету «Наше слово» української діаспори Польщі. Її напівлегально, а частіше зовсім нелегально, привозять ті, хто відвідує сусідню державу, або приносять зі собою українці Польщі, навідуючи родичів в Україні. В цій газеті друкуються такі матеріали з історії й літератури, про які в СССР навіть натяку немає! У поєднанні з якісними товарами ‒ одягом і взуттям, виробленими у Польщі, придбати які ‒ мрія кожного з нас, формується позитивний імідж поляків, обумовлений також діяльністю папи Римського Івана Павла ІІ ‒ колишнього польського кардинала Кароля Войтили, мати якого, кажуть, була українкою. Ні для кого не секрет, що офіційно хвалені «інтернаціоналізм» та «дружба народів соціалістичних країн» ‒ це пропагандистська балаканина, адже в реальності схвалюється лише «дружба» того чи іншого народу «з великим російським», а коли задекларувати якусь особливо дружбу, наприклад, українського з литовським, цим неодмінно зацікавиться КҐБ. Імперії існують лише тоді, коли постійно впроваджується політика divide et impera, тобто «поділяй і владарюй», а це значить, що в Кремлі абсолютно незацікавлені в зближенні українців і поляків ‒ радше навпаки. І в цьому аспекті фіґура Івана Підкови ‒ кошового отамана Запорізької Січі, підступно скараного на смерть поляками та ще у Львові ‒ доволі доречна для «вбивання клина» в нормалізацію польсько-українських взаємин. Гіди, які проводили екскурсії, на площі Підкови обов՚язково наголошували на тому факті, що Іван Підкова добровільно прибув до Варшави, аби порозумітися з польським королем, але був заарештований і страчений, причому не в столиці Речі Посполитої, а саме у Львові ‒ з демонстрацією зневаги до україського люду.
На завершення промовець наголосив, що Петро Кулик ‒ автор пам՚ятника Іванові Підкові у Львові ‒ є пересенцем з Польщі і, очевидно, особливих симпатій до тих, хто депортував його родину зі споконвічних українських теренів, очевидно не має. «Але незабаром після встановлення пам՚ятника кошовому, скульптор виїхав до родини в Канаді і зараз творить там, тож думайте самі, чи випадково саме йому була надана можливість реалізувати цей проект».
Компанія цю розлогу промову не коментувала, але я подумки співставляв її зі слухами, котрі поширювалися ще 1982-го і стосувалися особи скульптора. Якщо Петро Кулик родом із Закерзоння, а зараз пребуває в Канаді, то цілком реально, що він з родини повстанців, але як радянська влада дозволила йому виїхати за океан?!
Це зараз я (і не тільки) знаю, що старший брат Петра Кулика ‒ Микола ‒ багато років воював у лавах УПА, був важко поранений, але все-таки зумів у складі рейдової групи повстанців вирватися за межі «залізної завіси» і на американському континенті продовжити святий змаг за Україну ‒ але вже словом, ставши одним з фундаторів видавництва «Літопис УПА».
Та повернуся до пам՚ятника Івана Підкови у Львові. «Перебудова і нове мислення» М.Горбачова набирали обертів і неподалік цього монумента наприкінці 80-х сформувалася знаментита львівська «клумба», де вперше публічно встановили національний блакитно-жовтий стяг. Згодом тут постане величний пам՚ятник Тарасові Шевченку, але тоді Іван Підкова знову став своєрідним «епіцентром» пробудження національної свідомості ‒ до пам՚ятника знову почали масово приносити квіти і через ніч їх вже ніхто не забирав.
Відвідувачі «клумби» ‒ а це були не лише громадяни УРСР, але й інших «союзних республік» встановлювали на цьому місці свої національні прапори ‒ я, наприклад, вперше побачив тут литовський і нікому досі незнаний біло-червоно-білий з незвичним підписом «Гомельский раён». То був національний білоруський стяг, добре знаний нині за протестами в сусідній країні проти фальсифікацій з «виборами» диктатора Лукашенки.
Як правило відвідувачі «клумби» віддавали шану також і пам՚ятнику Іванові Підкові. Показовим у цьому плані можна назвати візит до Львова на запрошення колективів двох інститутів найвидатнішого археолога України ХХ-го століття Бориса Мозолевського у березні 1990-го року. Борис Миколайович найперше побажав відвідати «клумбу», поспілкувався з людьми, а тоді запитав: «А де тут пам՚ятник Іванові Підкові?» Його провели; першовідкривач всесвітньо відомої скіфської пекторалі довго стояв у задумі, а тоді промовив: «Обов՚язково напишу, це ж старший побратим Івана Сірка!» Борис Мозолевський був не лише талановитим археологом, але й не менш знаменитим поетом і ним написана щемна поема «Смерть Івана Сірка». На жаль написати про Івана Підкову Б.Мозолевський не встиг: в 1991-му він здійснив ще одне епохальне археологічне відкриття в Соболевій могилі (Дніпропетровська область) вперше ідентифікувавши поховання скіфського жерця-енарея. Під час систематизації знахідок неочікувано важко захворів і через два роки відійшов у вічність…
В серпні 1991-го відбулася, як заявив нинішній кремлівський правитель «найбільша глобальна катастрофа ХХ-го століття» ‒ розпався на складові комуністичний СССР. Мені невідомо коли саме, але скульптор Петро Кулик повернувся в Україну аби творити на прославу історії нашої багатостраждальної Батьківщини. В 2010-му ним створений третій в Україні пам՚ятник Іванові Підкові, встановлений біля підніжжя Чернечої гори. Саме тут, «де Дніпро і кручі…» спочивають і козацький отаман XVI-го століття, і український пророк Тарас Шевченко століття ХІХ-го, автор славнозвісної поеми «Іван Підкова». У міжчасі і після Петро Кулик створив низку шедеврів на прославу героїв України ‒ зокрема й борців за Незалежність в буремному ХХ-му столітті ‒ жертовних воїнів УПА.
Можна вважати, що книжка Миколи Петренка ‒ це «перша ластівка» на прославу творчості талановитого скульптора Петра Кулика, а детальний аналіз його багатогранної творчості ще попереду.
Борис Мозолевський з дружиною Вірою біля пам՚ятника Іванові Підкові у Львові. Березень 1990 р.
«Історія ‒ вчителька сьогодення» ‒ сказав хтось з відомих філософів і цей вислів варто доповнити східним прислів՚ям: «Не пізнавши того, що було, не зрозумієш те, що є». Під знаком Івана Підкови ‒ героя козацької минувшини ‒ Україна крокує у майбуття. Благослови, Боже, наш нелегкий шлях!
Василь Павлів
