29-го червня 2017 р. у Львівській державній обласній бібліотеці відбулася презентація книги Олега Багана «Актуальна націософія: теоретичні, культурологічні, геополітичні та історіософські аспекти». У презенції взяв участь керівник політико-пропагандивного відділу Правого Сектору у Львівській області, організатор і видавець серії ідеологічних книжок Володимир Москаль. У рамках цього проекту вийшли, крім книги О.Багана, об’ємні збірники політологічних та ідеологічних статей Василя Іванишина «Українська ідея», Петра Іванишина «Свобода нації: Герменевтика політичної та культурної дійсності», книга Дмитра Яроша «Нація і революція», монографія О.Багана «Націоналізм і націоналістичний рух».
У своєму виступі О.Баган окреслив широку проблематику сучасного українського буття, яку містить його книга, пояснив, до яких висновків підводять напрямні її головних концепцій. Керівник Науково-ідеологічного центру ім. Д.Донцова виділив такі основні проблеми для України, про які йдеться в книзі і які залишилися нерозв’язаними і після Майдану.
Перша проблема: вибір стратегічного геополітичного курсу для держави. Після Майдану однозначно запанувала думка, що Україні треба орієнтуватися тільки на концепцію ЄС. Тому безвіз сприймається як величезна перемога. Однак вартує задуматися, які нові виклики готує нам зближення з ЄС і чи готові ми до цього? Так, ЄС здатен запропонувати великі кошти для нашого соціального розвитку, але водночас він ставить чіткі ультимативні вимоги: прийняти космополітичну ідеологізацію країни, тобто призупинення виховання суспільства в дусі національної консолідованості, що означає ослаблення українства перед присутніми у країні проросійським і малоросійським стратумами, а це логічно поведе до дальших дестабілізацій держави; ЄС вимагатиме ще більшої толерантності до національних меншин, навіть тих, які намагаються знищити українську державність, як російськоцентрична меншина, яка зараз повністю перемогла на Донбасі і в Криму; це за вказівкою ЄС проводяться реформи в освіті, які ведуть до дехристиянізації і космополітизації українства (примусова пропаганда ЛГБТ, дегероїзація національної історії, надмірні права для мов нацменшин, технізація і прагматизація освіти і т. ін.); відбувається гальмування питомих сфер господарства в Україні, зокрема сільського господарства, які б могли в майбутньому скласти конкуренцію європейському виробництву. Та найголовніше, що в умовах ідеологічної підтримки з боку ЄС радикальних лібералів, які в Україні вже давно ідейно злилися з олігархатом, наше зближення з ЄС може обернутися загальною поразкою українства у своїй державі. Відтак влада в державі опинилася в руках агресивно космополітичних сил: етнічно чужих українству, вкрай меркантильних, «озброєних» величезним капіталом. Ідеологію цього нового політичного «кентавра» можна побачити на Громадському ТВ, яке активно переймається долею і правами мешканців Донбасу, які воюють з Україною. Це звідси йдуть моральні імпульси до влади, яка тотально повертає в усі можливі сфери управління суспільством колишніх «регіоналів». Усе це призводить до тієї масової і страшної еміграції українців із країни, яка відбувається уже в післямайданний час, бо люди втрачають надію, відчуваючи інтуїтивно більше, ніж раціонально усвідомлюючи, що суспільство не розвивається, а заганяється у неприродні рамки. Українство як дешева робоча сила розповзається по Європі й Америці, полишаючи свою країну і її надродючу землю для інших.
Водночас нерозв’язаною залишилася проблема зміцнення Середньої Європи, про яку О.Баган писав ще у 2001 р. в книзі «Українська Понтида: геополітичні виміри сучасної України». Це означає, що Україна не розв’язала трьох великих задань для себе: не налагоджено пріоритетних союзницьких стосунків із трьома провідними державами Середньої Європи – Польщею (з якою у післямайданний час навіть погіршилися стосунки), Румунією і Туреччиною. Власне, є лише одна Польща, яка суттєво підтримує Україну, але це більше заслуга польських еліт, аніж української дипломатії. Натомість Румунія як ключова країна балканського регіону (велика берегова лінія на Чорноморї, охоплює річище Дунаю на великому просторі, понад 20 млн. населення, геостратегічні ресурси, тобто вдале географічне розташування для ведення військових дій, суспільство, спаяне міцним націоналізмом і т. ін.) залишається далекою для України в усіх сенсах: політичному, культурному, інформаційному – хто в Україні знає щось більше про Румунію і чи ведуть з нею діалог українські еліти? Туреччина після встановлення «султанату» Ердоґана, який відвернувся від Європи до такої ж «султанізованої» Росії, стала дальшою для нас. Відхід Криму до Росії означає майже повну поразку України в чорноморському напрямі.
Так, це були трудні завдання. Однак ми не бачимо, щоб українська влада хоч би розуміла їх і ставила собі за завдання реалізувати ці життєво потрібні стратегеми. І це засмучує. Бо нині пропагована геополітична стратегема «Балто-Чорноморського союзу» є радше геополітичною метафорою, ніж конкретним і реальним геостратегічним кроком Чому? Тому, що суцільність Балто-Чорноморського регіону розділяє проросійська Білорусь, тому, що три прибалтійські країни – Литва, Латвія і Естонія – є надто малими і малозначущими в геополітичному сенсі (хоч вони й так зробили для нас багато!), тому, що Придністровя, травмована війною Грузія, «замкнута» карабаським конфліктом з боку Туреччини й Азербайджану Вірменія і кволий через власний скорумпований султанат Алієвих Азербайджан не можуть наразі бути для України надійними союзниками. Тож зміцнювати треба насамперед Середню Європу, до якої Україна тяжіє за своїми ментальними, культурними, цивілізаційними характеристиками. І тут випливає фактор нової словянської єдності ( О.Баган навіть назвав себе жартома новітнім «слов’янофілом»), тобто зближення середньоєвропейських країн на основі мовно-культурної спорідненості. Наприклад, яким колосальним фактором з виховання правильної середньоєвропейської ідентичності українства міг би стати спільний словянський телеканал, який би розповідав про суспільне, культурне, господарське, інтелектуальне життя словянських народів і об’єктивно ніби «відтягував» би Україну від російського суспільно-політичного й інформаційного дискурсу, був цивілізаційною альтернативою щодо православної Росії, в інфорамаційно-ментальному полоні якої ми й далі перебуваємо: адже навіть в умовах війни до 40 % українців виступають за зближення з Росією. Щойно в Дрогобичі була проведена друга українсько-хорватська наукова конференція з означенням кроків на культурне зближення (ініціатива Бойківського етнологічного товариства), але чи багато таких реальних кроків робиться в Україні?
І ще один випущений напрям зовнішньої політики України: зближення із тюркомовними країнами в Євразії (Туреччина, Азербайджан, Туркменістан, Узбекистан, Казахстан, Киргизстан), які, по-перше, об’єктивно за своєю географією є продовженням Чорноморського геополітичного простору, по-друге, налаштовані на творення своєї цивілізаційної основи, хоч поки що і кволо (бо відчувають тиск на себе з боку Росії, арабського світу, до якого, попри спільний іслам, відчувають насторогу ментальну, і Китаю, який наступає). Майже всі тюркські народи є історично ображені на Росію за її столітні домінування над ними, і тому в них антиросійські настрої будуть тільки наростати і з цієї тенденції має скористатися Україна. Але наша дипломатія, здається, не робить нічого в цьому напрямі.
Друга велика проблема: втрата після Майдану революційної енергії в українському суспільстві. Жодна з націоналістичних політсил не зуміла організувати майданні середовища і задекларувати національно-революційні принципи та проголосити сувору боротьбу за них. Революційну програму змін в суспільстві успішно заговорили і розпорошили, в т. ч. за допомогою масових ЗМІ. Зрозуміло, тут перешкодила і війна, яка відволікла енергію найактивніших людей. Однак вартує скритикувати і стан ідеологічної готовності, який не дозволив опанувати суспільні настрої націобудівними ідеями. Перемогли ліберальні візії суспільства, тобто уповання на економічні реформи, всетолерантність, мультикультуралізм, прогресизм, практицизм, пацифізм. Навіть більше, деякі ідеологи націоналізму (О.Сич) вирішили відмовитися від героїчних ідеологем націоналізму і проголосили якийсь «соціальний націоналізм», що є нонсенсом, бо націоналізм – це завжди морально-духова революція у напрямку до набуття суспільством більшої наступальності, жертовності, дисциплінованості і героїчності, а не обіцянки матеріальних благ. Тому й вийшло так, що революційні зміни були переважно заговорені і спрофановані, і цим найбільше скористалися приховані проросійські середовища, радикальні ліберали і кланово-олігархічні групи, які й повели гру на дискредитацію національної революції.
Третя проблема: посилення ролі Галичини в загальноукраїнській політиці. О.Баган назвав у своїй книзі цей процес «створенням української Баварії», тобто перетворення Галичини на регіон особливої інтелектуально-іннноваційної, націотворчої та авангардної суспільної потуги, якою є земля Баварія в Німеччині як лідер технологічних новаторств, політичних ідей і водночас національного самоствердження і збереження національної гідності. Галицькі еліти повинні перестати усвідомлювати себе лише «додатком» до національного відродження наддніпрянських українців, як це було в галицьких народовців ХІХ ст. Навпаки, сьогодні реальність вимагає від них іншої ролі: як органічно середньоєвропейський соціум, галичани мали б творити свій самобутній простір соціальних, культурних, інтелектуальних, націотворчих змін у країні, ставати національно-консервативною антитезою до всуціль олігархізованого, космополітизованого Києва, який продукує лише нові гігантські хвилі корупції всеукраїнського масштабу і хвилі розростання малоросійства з його обов’язковою «елітарною» російською мовою. У Львові передусім мали б творитися якісно нові політологічні і культурологічні центри, мали б відбуватися регулярні симпозіуми чи конгреси з консолідації інтелектуалів Середньої Європи (до слова, щось подібне робив Андрей Шептицький, організовуючи систематичні Велеградські (Чехія) богословські зустрічі). І в цьому перспектива і Галичини, й України.
Натомість галичани ще перебувають в полоні ліберальницьких ілюзій, уповаючи на практицистські розрахунки й голосуючи за такі проекти, як «Самопоміч», катастрофальним символом політики якої є сьогодні «сміттєвий герой» Андрій Садовий з його російськомовним джаз-фестивалем серед відходів старовинного міста. Це велика поразка Галичини. Тому наш регіон потребує кардинального переосмислення засад свого майбутнього розвитку. Його місія може реалізуватися тільки на ґрунті відродження правдивих правих ідеологій: християнської демократії, консерватизму і націоналізму. Тих ідеологій, яких як творчих струменів бракує всій Україні, але які можуть здобути собі масовість наразі тільки в Галичині. У цьому й полягає «баварськість» Галичини. І цивілізаційна складова тут є конче важливою: відродити політичні традиції Середньої Європи у світі, в якому втратили вартість будь-які принципи. Так, скажімо, щойно нібито християнсько-демократична Німеччина (за результатами виборів принаймні) проголосувала за одностатеві шлюби: важко визначити, чи в цьому є хоч дещиця християнства, а чи це звичайний радикальний і агресивний лібералізм? Це своєрідна зла гримаса геть розмитого у своїх світоглядних принципах неоліберального Заходу, коли в одній великій країні, Німеччині, християнсько-демократичну партію очолює колишня комуністка й атеїстка із НДР (Ангела Меркель), а в іншій великій країні, Франції, перемагає як презедент цілком без ідеологічного визначення (Еммануель Макрон).
Прес-служба НІЦ ім. Д.Донцова
