Про що і навіщо ця книга
У видавництві «Холодний Яр» вийшла книга Романа Коваля «Здолати Росію» (упорядники Віктор Рог та Юрій Юзич), до якої увійшли публіцистичні статті періоду 1989-1996 років.
Пару років тому я звернувся до Романа Коваля з ідеєю видати збіркою його тексти початку 90-х. Думка ця в мене виникла під час пошуку й оцифровування націоналістичного самвидаву 1990-91 років. «Ось же воно! А ми ж казали! А ми ж попереджали! А ми ж знали!» – хотілося голосно кричати, гортаючи сторінки «Нескореної Нації», «Напряму», «Українських проблем», «Нової України» та інших видань СНУМу-СУМу, ДСУ… наче у відповідь на розпачливе «А хто ж міг подумати? А як так сталося?», що часто звучало тоді з вуст багатьох політиків.
Спочатку пан Роман поставився до моєї пропозиції без особливого ентузіазму, був зайнятий іншими справами, вважав цей проект не дуже актуальним, відкладав на потім… А я наполегливо сканував і надсилав йому тексти, нагадував, просив, переконував, аргументував… І ось він зацікавився, занурився в свої архіви, загорівся, запалив інших, а скажу я вам, що якщо Роман Коваль загорівся ідеєю і взявся за справу, то вже не зупиниться. І тоді вже я не мав від нього спокою…
І коли спочатку були сумніви, чи ми назбираємо невеличку брошуру, то потім вже довелося «наступати пісні на горло», бо збірка переростала в дуже об’ємний том, тим більше, що пан Роман вирішив не обмежуватися вузькотематичними авторськими текстами і хронологічними рамками 1990-1994 років, як планувалося на початку, а значно їх розширив. Так до збірки увійшли й тексти інших публіцистів, зокрема Василя Барладяну, Зеновія Красівського, Григорія Приходька, Анатолія Щербатюка та багатьох інших і деякі політичні документи того часу. Спочатку я намагався ставити цьому спротив, але в ході роботи переконався, що Коваль був правий. Те, що скажімо для мене й для сучасників-учасників було відомим, для багатьох сьогоднішніх читачів стане несподіваним відкриттям, а для декого – нагадуванням.
«Сама думка про те, що РФ є головним ворогом України й прагне знищити наш народ, нашу культуру, мову, національну пам’ять, ніде не звучала. Це трагедія, що 25 років ми будували фантомну державу, подібну до УССР, яка була сателітом Москви… Великою мірою, майже всі президенти України так чи інакше залежали від Москви. На жаль, лише війна розкрила цю велику істину. Війна відкрила очі на те, хто є нашим смертельним ворогом», – ллє сьогодні крокодилячі сльози лукавий Юрій Щербак («День», №132, 1 серпня 2017р.).
Той самий Щербак, про якого пише Роман Коваль у статті «Українські демократи і демократи України»: «Юрій Щербак не хоче жити в незалежній українській державі, він хоче жити в “державі народів України”. Не соромлячись, він стверджує, що “говорити сьогодні про побудову української держави – це реакційна утопія, треба говорити про побудову держави народів України» (“Век XX и мир”. – 1991. – Ч. 3). Споконвічну ідею українського народу жити окремішнім державним життям Щербак трактує як реакційну утопію. Доброго патріота зродила Україна!
“Якщо ми реальні політики, – продовжує Щербак, – то ми повинні враховувати одинадцять мільйонів росіян, що мешкають в Україні. Причому це не окупанти, це дурниця говорити про окупантів. Якщо, скажемо, якісь елементи окупації в західних областях існували, то говорити про росіян, котрі прийшли в Таврію, або росіян, котрі споконвічно живуть у Донбасі, – це просто провокація” (там само)».
Українські дослідники, зокрема провідні діячі ОУН, Микола Міхновський, Дмитро Донцов, Павло Штепа, Василь Косаренко-Косаревич, Роман Бжеський, Юрій Липа, Зеновій Красівський, Роман Коваль та ряд інших в своїх працях вказували на традиційну ординсько-загарбницько-шовіністичну сутність московського монстра, проте їх голос не був почутий і для багатьох чомусь стали «несподіваними» дії Росії останніх кількох років, а дехто ще й нині наївно вірить в «поганого Путіна і добрий російський народ».
Насправді ж основи путінської політики закладені і обґрунтовані дуже давно: «Самодержавство, православ’я, єдинодержавність» – три кити, на яких стояв і стоїть «Третій Рим» (хіба за часів СССР «православ’я» тимчасово замінили «комунізмом»). Принаймні ще в 1912 році Ковалевський писав: «Росія є неподільне і непорушне ціле і в ній мислима виключно єдинодержавність». І тих діячів, які мислили чи намагалися діяти інакше, російське суспільство завжди кидало за ґрати або викидало на маргінес.
Початок дев’яностих характеризувався кристалізацією і формуванням позиції націоналістів, які прагнули боротьби за омріяну Велику Україну і їх відмежуванням від колаборантів-угодовців, які пригнули посад і статків. І коли перші рішуче проголосили своєю метою державну незалежність України та визнання боротьби ОУН-УПА, яка була для нас зразком, вказали на конкретного ворога і шляхом здобуття мети визначили революційну боротьбу, перефарбовані комуністи та ліберальні дисиденти задекларували принципи «ленінської політики» і відмежовувалися від боротьби ОУН-УПА (та і боротьби взагалі, як такої, шукаючи злагоди з ворогом та щедрих зовнішніх опікунів). Як приклад останнього наведу висловлювання чільних діячів Руху:
«Вот о нас писали, что мы защищаем и оправдываем бандеровцев… Но мы никогда не говорили, что защищаем и оправдываем ОУН. Если мне кто-нибудь это скажет, то я того человека вызову на дуэль». (Вячеслав Чорновил, «Правда Украины». 9 лютого 1989 р.)
«Вживати слово «націоналіст» треба було б заборонити в Україні років на десять як найобразливіше, як таке, що шельмує людську гідність». (Іван Драч, «Літературна Україна. 1.02. 1990 р.)
Конференція Народного Руху за перебудову 1 серпня 1989 року прийняла засади, згідно яких РУХ декларує за мету допомогу КПСС в поверненні до «ленінських принципів національної політики» і підтримує рішення 27 з’їзду КПСС і 19 партконференції. Слід наголосити, що більшість функціонерів НРУ на той час були членами КПСС.
«Ми прагнемо допомогти партії перебудуватися, самоочиститися… Рух не бажає йти в напрямку, відмінному від того, яким ідуть кращі сили партії». (В. Яворівський «Культура і життя» 13 серпня 1989 р.). Як ілюстрацію до вищеподаної цитати наведу один факт, згаданий в газеті «Голос» № 1 за 1989 рік: автор репортажу про мітинг в Києві з захопленням інформує як Яворівський «прєсьок провокационную попитку поднять бандеровский (очевидно синьо-жовтий) флаг».
А ось програмова теза з виступу на Установчому Зборі НРУ Дмитра Павличка «Ми не закликаємо до виходу з Радянського Союзу, а до перетворення СРСР в сузір’я вільних держав, об’єднаних справжньою волею націй… Добре усвідомлюємо – націоналізм і український націоналізм як крайня реакція на шовіністичні утиски й урази не спроможний нам нічого запропонувати, крім сліпої ненависті й злоби». («Три дні вересня вісімдесят дев’ятого», Київ, 2000 р., стор. 44). На Зборі Д. Павличко висловився щодо співпраці з КПРС доволі ясно. «…я кажу, що ми 99 відсотків там за КПРС. Я говорив і зараз скажу. Ми за співробітництво з партією. Якщо ви проти цього, то вже можете йти звідси, або ми підемо звідси. Ми за співробітництво.» (там само, стор. 417).
А ось уривок з передмови Івана Драча до книги М. Хвильового: «В чорному списку пересічного думання, який… існує чорним мартирологом, само собою зрозумілим, що навіть і згадувати не годиться, щоб вуста не бруднити, встають одне за одним хронологічно такі імена: Мазепа, Петлюра, Бандера, Донцов…» (Микола Хвильовий, Сині етюди, К. «Радянський письменник», 1989, стор. 5)
З одного боку відомі письменники, дисиденти, науковці, які мали титули й імена, життєвий досвід і певні ресурси, вплив, трибуну і авторитет, з іншого – зовсім юні, нікому тоді не відомі безсрібники, які під впливом писань Донцова, Міхновського, Стецька, Липи, Штепи, Бандери та інших ідеологів українського націоналізму, після спілкування з ветеранами УПА, діячами ОУН, в розмовах з Красівським, Шухевичем, Лупиносом доходили до очевидної істини, що ми заходимось не десь на лагідній Венері, а в пащі московського хижака, що без боротьби і жертв цей хижак нас не випустить, що в цій боротьбі треба напружити і зорганізувати сили всієї української нації під стягом революційного націоналізму.
В таких умовах націоналістична революційна течія викристалізовувалась і позиціонувалась на принципах максималізму у вимогах, радикалізму і безкомпромісовості у діях.
Але дуже помилятиметься той, хто легковажно оцінить це добротне видання лише як переконливий історичний документ. Ця книга – насамперед виразний орієнтир. Вона дає аргументовані відповіді на багато засадничих питань. Ці питання Роман Коваль поставив у назвах своїх попередніх збірок, більшість статей з яких і складають основу книги «Зупинити Росію». Чи можливе україно-російське замирення? З ким і проти кого? Які підстави націократії? В чому філософія українства?
Віктор Рог
