Щойно побачила світ збірка російськомовних статей ідеолога українського вольового націоналізму Дмитра Донцова (1883-1973) під назвою «Русский либерализм и украинское движение». Видання здійснене Науково-дослідницьким центром ім. Д.Донцова, який діє при Мелітопольському державному педагогічному університеті ім. Б.Хмельницького (керівник – Олександр Ситник, доктор історичних наук, професор, упорядник збірки) і був заснований з ініціативи дрогобицького Науково-ідеологічного центру ім. Д.Донцова (керівник – О.Баган, який виступив у цьому виданні відповідальним редактором). Книжка складається зі статей, написаних протягом 1912-1914 рр. для журналу «Украинская жизнь», який видавався у Москві за редакцією Симона Петлюри і мав за мету інформувати культурні еліти Російської імперії про український національний рух, його засади, культурні особливості.
Сам Д.Донцов у цей час мешкав у Галичині як емігрант, і тому виступав у часописі як галицький кореспондент у рубриці «Письмо из Галиции», в якій він з особливою концептуальностю, широтою й достеменністю аналітики розповідав про галицьке національно-культурне життя. У цей час зародилася його дружба з С.Петлюрою, зав’язалося цікаве листування, яке сьогодні проливає багато світла на приховані моменти політичного життя українства початку ХХ ст. (листи були згодом опубліковані Д.Донцовим в журналі «Літературно-науковий вісник», 1931 р.).
Центральне місце в тодішній публіцистиці Д.Донцова загалом займала критика Російської імперії як своєрідного цивілізаційного феномену, агресивної політичної свідомості та ідеології, деструктивної ментальності її мешканців. У цій книжці вміщено чотири проникливі статті на цю тематику: «Русский либерализм и украинское движение», «Еще о русском либерализме (Ответ г. В.Жаботинскому)», «Русская идея в Галиции», «Русский империализм и українство». Дві перші статті і сьогодні звучать вельми актуально. Д.Донцов ще в 1912 р., коли в Україні ніхто не наважувався критикувати російських лібералів, бо ця частина російського суспільства вважалася «передовою», «пройнятою правдивими демократичними і гуманістичними принципами» (щось подібне ми чули від українських лібералів недавно, протягом 1990-2000-х рр.!), відважився сказати правду про шовінізм у свідомості всіх російських еліт. Він застерігав українську інтелігенцію від ілюзій щодо російської майбутньої ліберальної політики (тоді всі очікували, що невдовзі царська Росія перебудується на демократичну державу), пояснював, що всі російські еліти з насторогою і ненавистю спостерігають, як розбудовується українська культурно-національне життя в Галичині, тому вони ніколи не приймуть можливої незалежної України як рівноправного партнера.
У статті «Русская идея в Галиции» Д.Донцов дає короткий, але всебічний і вичерпний аналіз москвофільства в Галичині як своєрідної ідейно-політичної патології. Цей рух не тільки безнадійно відстав в ідеологічному та інтелектуальному планах, не тільки вже давно виявлений як провокаторське утворення за гроші таємної царської канцелярії, він ще й на культурному рівні пробує організовувати різні антиукраїнські диверсії, паплюжачи українську художню літературу, зокрема Т.Шевченка, і стаючи зручним знаряддям для поборювання українського руху в руках галицьких поляків.
Д.Донцов чи не єдиний тоді в українській журналістиці сміливо аналізував складність українсько-російських стосунків, наголошував на стратегічних помилках, допущених лідером українською ліво-ліберального руху Михайлом Драгомановим (1841-1895), який привчив українську інтелігенцію з надією і довірливо дивитися на російський ліберально-демократичний табір, який, мовляв, єдиний здатен просвітити Україну європейськими ліберальними ідеями, здатен культурно вплинути на загальне піднесення України в цивілізаційному вимірі. Це була велика помилка, це розслабило національну пильність українства, яке не розуміло, що російські ліберали фактично б’ють йому в спину, стимулюють зневагу і ненависть до всього українського в російському суспільстві – і це невдовзі, в роки Революції 1917-1920-і рр., підтвердила історія. Про це трактує Д.Донцов у статті «Русский империализм и украинство».
У чотирьох статтях – «Point des reveries», «За украинский университет», «Украинско-польское соглашение», «Начало конца» – Д.Донцов уважно аналізує українсько-польські стосунки в Галичині. Він показує, наскільки поляки, хоч і на той час бездержавна, підневільна нація, засліплені шовінізмом щодо українців. Особливо це видно з того, як завзято протидіяли всі польські середовища ідеї відкриття у Львові українського університету (Д.Донцов докладно описував перепитії цих протистоянь). Поляки продумано й методично завжди протистояли будь-яким спробам українців здобути вищі й якісніші форми культурно-національної самоорганізації. Водночас процеси повноцінної емансипації українства ставали щораз наполегливішими і беззупинними (про це стаття «Начало конца»). Д.Донцов, застосовуючи статистичні відомості, переконливо показував, що в демографічному, соціальному, культурному планах українці Галичини постійно зростають у силі, наступають, перетворюються на якісно організований, мобільний національно-визвольний рух. Народжувався модерний український націоналізм – більше експансивний, інтелектуально пружинний, морально наполегливий, відкритий до світових ідей.
Ще у двох статтях – «Австрийская raison d’etat в Галиции» і «О.Бауэр о национальной ассимиляции» – Д.Донцов продемонстрував, яким вправним політологом і націологом він був. До слова, за гостротою і яскравістю публіцистичної думки він тоді перевершував усіх в Україні. Тут випливала тема закономірностей національного розвитку народів і Д.Донцов аргументовано показував, що, попри всі бюрократично-імперські перешкоди в державній системі Австро-Угорщини, попри протидії поляків, підлощі москвофілів, українство з кожним роком виробляється у щораз ефективніший політичний рух, що в ньому неухильно діють закони піднесення і розвитку націй (власне, теоретичний аспект статей Д.Донцова був дуже сильним). Автор морально готував свою націю до одного потрібного національного переконання: в історії вирішальною є політична сила і без неї неможливо.
Стаття «Украина в новейшей европейской литературе» мала за мету показати, яку увагу викликає Україна в світі, як поступово відомі науковці усвідомлюють, що на Сході Європи підіймається давня велика нація і потенційно вона може змінити цивілізаційне обличчя континенту.
Уже ці ескізні оцінки статей Д.Донцова із «Украинской жизни» дають уявлення про нього як нестандартного автора, який орієнтувався в націологічних теоріях часу, використовував найновіші методики вивчення націй і культур – ідеї цивілізаційної теорії, описово-статистичної методології, культурології. Він тоді ще соціал-демократ виходив у свій націології зі школи лівої, соціал-демократичної політологічної думки – Отто Бавер, Карл Ренер, Карл Каутський. Саме ці автори були тоді піонерами в Європі з осмислення проблематики національно-визвольних рухів бездержавних народів, формування їхніх молодих націоналізмів. До сьогодні їхні праці, особливо О.Бавера, вважаються класичними в націології і теорії націоналізму, передруковуються в усіх хрестоматіях з теорії націоналізму. На цій площині Д.Донцов навіть випереджав тоді провідного українського націолога – Ольгерда Бочковського (1884-1939), який жив в еміграції (Австрія, Чехословаччина) і добре орієнтувався в нових ідеях (зараз київським видавництвом «Дух і літера» здійснено чудове перевидання великої частини творів О.Бочковського у 2-х томах). Правда, надалі Д.Донцов, відійшовши від соціал-демократії, припинив працювати як націолог і перейшов до чистої ідеології, формуючи ірраціоналістичний за своєю філософією вольовий український націоналізм.
Напередодні 1-ї Світової війни дуже вчасно прозвучали його застереження про те, що не треба мати ілюзій щодо російського лібералізму, який завжди протидіятиме українському рухові, що треба готуватися до завзятої і довготривалої боротьби із поляками, що в міжнародній грі імперій українство повинно насамперед сподіватися на власні сили. Остання теза Д.Донцова згодом стане ідеологічним і стратегічним гаслом нового вольового українського націоналізму міжвоєнної доби.
Не секрет, що сьогодні в Україні залишається значний соціальний пласт російськомовних мешканців, які категорично не беруть до рук книжки, якщо вона написана українською мовою (традиції російського шовінізму є вельми глибокими і заразними!). Тож можна визнати вдалим розрахунок видавців цієї збірки, які в такий спосіб сподіваються все-таки включити в діалог ті зрусифіковані верстви українського суспільства, до яких ніколи не доходять українські ідеї через їхню заскорузлу упередженість до всього українського. Гадаємо, саме таке видання, хоч і невелике за обсягом, буде добрим вшануванням 135-річчя від дня народження Д.Донцова, яке відзначаємо в цьому році.
Олег Баган, Науково-ідеологічний центр ім.Д.Донцова
