За застарілим звичаєм: У всьому невістка винна

Йосиф Сірка

„Якщо бажаєш, щоб світ змінився – сам стань його зміною”.

Нагатма Ґанді, інд. політ. діяч.

Цей вислів великого гуманіста Ґанді дуже актуальний сьогодні в Україні, коли частина населення живе ще совком, частина живиться російською пропаґандою, а тих, що змінилися, чи самі хочуть стати „зміною світа”, дехто готовий розіп’яти. Вистачило одного зауваження відомого і, я б сказав, бриліянтого історика Володимира В’ятровича і посипалося на нього “каміння”, як цьому було у середньовіччі з тзв. „відьмами”, чи іншими „грішницями”.

sirkagoodВже другий тиждень в українських ЗМІ поширюються ідеї відомого не тільки в Україні письменника Андрія Куркова. Минулого мисяця він дав інтерв’ю ДС (Деловая столица, 10.1.18) щодо української російської мови. До цієї теми я висловився на стор. Українського погляду (http://ukrpohliad.org/blogs/neslidvygaduvatykolesobovonovzhedavnokrutytsia.html). Дивна ідея ще й тому, що пан Курков ніколи не заявляв, що він пише не російською мовою, але українською російською, яка є надбанням українського народу».

Звичайно, ідея пана Курвова має право на опублікування, як і всяка інша думка. Але, на жаль ніхто не висловлювався проти права письменника на свою думку. Тому дивує, що саме він, автор численних книжок, накинувся,досить брутально, на думку історика В’ятровича. Звичайно, що історик, який привик дотримуватися історичної правди, фактів і наукових доказів, не може змагатися у красномовстві з письменником, який вже не одним твором причаровував читача.

Пан Курков не наводить цитату історика, щодо Висоцького – він наводить лише слова «шупальці русского мира», без контексту, а ми знаємо, що так поважні люди не роблять. Щоправда, він не має сумніву, що цей вислів це дуже небезпечний. «Мені вже написали, що думка ця, висловлена у фейсбучном пості В’ятровичем, всього лише думка і ніяка не пропозиція для подальшого перетворення в законопроект.» (А.Курков про душу Висоцького, «національні дружини» і «русский мир», Радіо Свобода, Рубрика точка зору. 1.2.18). Отже, як звучала думка Володимира В’ятровича ми не знаємо, але про її «небезпеку» заговорив авторитетно міжнародно визнаний український письменник.

Це вже не жарти, коли задля «доказів небезпеки», для людей, для держави, письменник з міжнародною репутацією «арґументує прикладами»: китайською культурною революцією, гітлерівським режимом, але випустив НКВДистів, КГБістів та увесь фашистський більшовицький режим, який і є причиною того, що в Україні досі треба боротися за свою мову, за свою землю, за свої міста.

Мені сподобалося, що пан Курков запримітив, що: «Час від часу виникає у деяких активних людей бажання в чужих душах поритися і подивитися, що там заховано? Після цього можна і оцінку людині дати, підправити її, якщо вона не те в своїй душі зберігає, на відвертість агресивну викликати. У наш час зробити це легко. Варто тільки пост у фейсбуці повісити, який розділить людей на тих, хто з ним, з постом згоден, і на тих, хто проти. І почнеться тоді з’ясовування: хто, що і скільки у себе в душі і в пам’яті зберігає і наскільки він через зміст своєї душі чи пам’яті «наша» людина чи ворог.»

Звичайно, пан Курков має на увазі «сучасні душі українські», бо вони за 27 років вже встигли відродитися, декотрі «реґенерувалися», а деякі вже з «душами» народилися. Понад 4 століття «українські душі» не мали права на існування, бо: «таких не було, нема, і не буде». Правда царат був «гуманнішим», до української душі, бо заставляв її будувати Петербург, завойовувати для імперії нові землі, вирубовувати завойовані ліси та обробляти захоплені землі. Комуністичним бандитам цього було мало, вони винищували українські душі зброєю та голодомлорами.

Та і під сучасну пору найбільшому ворогові «української душі» йдеться не про її існування, а про катування. Шановний письменник, міг би відвідати отих представників «русского мира» в ОРДЛО і розпитати: чому вони щодня мов за зайцями полюють снайперькою зброєю за «українськими душами»? Бо саме нелюдська поведінка отих хижацьких «пазурів», а не «чупальців» «русского мира» і Кремля є причиною вже понад 10 тисяч жертв «українських душ» і щоденного терпіння «живих українських душ». Таке враження, що упирям «русского мира» щодня потрібна свіжа кров, бо ніяк не можуть припинити пити українську кров та вбивати українські душі.

А.Курков не приховує своєї ідеї, коли переходить і до іншої теми: «Якось так співпало, що дискусія про Висоцького і Булгакова, як про «щупальця «русского мира» збіглася з новинами про появу «національних дружин»… «Загалом, попався український народ! Доведеться йому нові, поки не відомі правила і принципи «українського порядку» освоювати”.

Якщо людина обізнана з компютером, то знає, що у неї на столі ціла бібліотека світу. Саме так би я сказав, бо за будь-якою інформацією не треба бігти до словника, до бібліотеки – все перед вами. Тому поєднувати думку історика і намагання Національної дружини „допомогти навести порядок на вулицях українських міст”, виглядає більш ніж підозрілим.

Є підозра, що атака Куркова на В’ятровича не випадкова, бо й Михайло Дубинянський на стор. Української правди вирішив «пофілософствувати» (Нацбілдінґ середнього віку, УП, 2.2.18). Щоправда, він бачить „причину” висловлювань у „старінні”.

Дивує, що ніхто з авторів не звернувся до історика, як він розуміє слово „щупальця”. Гадаю, що тоді б не можна було залякувати читачів „китайською культурною революцією”, ґестапівцями, та іншими. А шкода, здоровий глузд вимагає питання: що мав на мав на увазі історик своїми „щупальцями”, які так „глибоко” пощупали декого?

А назагал, дивно, що ніхто із дискутуючих не згадав українського барда – талановитого копозитора Володимира Івасюка (1949-1979), пісні якого завойовували серця та перші місця на конкурсах та фестивалях. Для комуністичних московських пазурів він був небезпечним, бо мав українську душу. Наступною жертвою ідеолоґії „Русского мира” вже в незалежній Україні став інший композитор та співак – Ігор Білозір (1955-2000), якому не те, що не дозволили співати, але й підступно до смерті побили, і тільки зате, що він стверджував і показав УКРАЇНСЬКУ ДУШУ через українські пісні.

Пан Курков цілком слушно зауважив, що: „ держава будується не «національними дружинами», а всім народом, а для цього народ повинен об’єднуватися, а не ділитися на «правильних» і «не правильних», на «щупальці» і на «пальчики». Може пан Курков нарешті зрозуміє, що ані Висоцький, ані Булґаков ніяк не допоможуть будувати українську державу, але їх можуть дуже зручно використати у гібридній війні пропаґандисти Кремля і «русского мира» і в цьому Володимир В’ятрович має цілковитку правду.

А всім в Україні слід би припинити дискусію про мову, бо українська мова повинна панувати на всіх ділянках суспільного життя, так як цьому є у будь-якій ци вілізованій державі. Вдома ви собі розмовляйте, як вам хочеться – навіть по китайському, чи мовою ескімо, якщо володієте, але на державній посаді, на місці обслуговування ви повинні притримуватись закону про державну мову! Коли всіх громадян обслуговуватимуть державною, то це не означає, що продавець, службовець не може пояснити, відповісти комусь іншою мовою, якщо той чужинець, чи щойно став громадянином і не встиг вивчити державну.

В Канаді спвіснують найрізноманітніші етнічні групи, які мають свої релігійні, культурні об’єднання. Тут навіть християни, могамедани, євреї, гінду та інш. Живуть по сусідству у злагоді й толерантності. Вдома, чи на власних сходинах вони вживають переважно мову даної етнічної групи, але в крамницях вас обслуговують державною, або мовою клієнта – якщо її знають.

Отже не привласнювати собі те, що вам не належить, але зрозуміти, що без української мови не можна побудувати Українську Державу. А коли ця мова запанує, то слухайте не тільки Висоцького, але й Кім Ірсена, чи Мао Тце Дуна, бо це буде ваша приватна справа. І не слід шукати в г…. родзинку, бо її там нема, а якщо знайдете, то вона й не їстивна.

Стосовно ж «Національної дружини», то, може, їх потрібно, щоб не дозволити поширювати московські пазурі в Україні і таких пропаґандистів, якою є відвертий ворог української нації пані Вітренко. Саме вона зараз виступає ворогом української ідеї, але чомусь у ЗМІ її не помічають, а місце її вже давно мпло б бути в ізоляторі, бо її «ідеї» протистоять не тільки ідеї Української держави, але й ідеї здорового глузду, а таких людей слід лікувати у відповідних закладах, але не пропаґувати у ЗМІ.

Якщо ж завести розмову про «об’єднуючий фактор країни”, то, гадаю, що саме Андрій Курков міг би вплинути на „одномовників”, щоб допомогти їм зрозуміти ідею демократичної України. Він опанув українську, хоч не народився в Україні, став патріотом України без етнічного походження, він би міг повторити поведінку іншого вихідця з Росії Фітільова-Хвильового. Умови для цього у Куркова кращі, ніж були у Хвильового.

Можна було цілком зрозуміло висловити свою думку щодо Висоцького, Булґакова та ін.. Сказати, шановні читачі, хто з вас полюбляє голос Висоцького, то слухайте, а хто любить твори Булґакова, то читайте, бо історик В’ятрович порядний науковець і має на увазі не вас, але підступні методи «Русского миру» та кремлівської пропаґанди.

На жаль, пан Курков обрав інший шлях, який далекий від зусиль об’єднувати, але скоріш роз’єднувати українське суспілььство. Шкода, що часто буває так, що люди не здатні очолити певний рух, незважаючи на те, що мають на це можливість, талант і розум, але тут потрібно ще й охоту і розуміння потреби стати провідником. А погляди Курова у його інтерв’ю та в “Точках зору” є лише підтвердженням того, що він не зрозумів будівництва демократичної України і залишився жертвою колоніяльної ідеології, яка панувала в Українгі понад 4 століття. А шкода, бо, я певний, що пан Курков знайомий з філософією Ґанді – щоб світ змінився то потрібно самому змінитися, але імперське ярмо йому цього не дозволяє. Тому й не дивно, що для пана Куркова навіть Т.Шевченко „російськомовний” письменник, а для цього можна й збрехати, мовляв, Кобзар прозу писав тільки російською, а половину поезії українською.

Тому й не дивно, що А.Курков не може повторити феномен Фітільова – Хвильового, бо він не здатний змиритися з тим, що в Українській державі повинна панувати українська мова, а не „украдена”, чи присвоєна російська. Тобто, дехто може вирости на українському хлібі, здобути в Україні освіту, досягти творчих, чи професійних вершин, а основ української державності так і не зрозуміти!

Торонто, 4.2.18 р.

Опубліковано Блоги.