Який шанс України святкувати Пасху разом із західним світом?

ugcc_ua

Імпульсом до написання цієї статті стали міркування колишнього Президента Світового Конґресу Українців Аскольда Лозинського щодо переходу українців (або хоч би УГКЦ) на новий церковний календар.

Пане Аскольде, спробую розмислити над Вашими думками з точки зору людини, яка народилася і все життя прожила в Україні. Найперше зазначу, що я не радо коментую теми в яких не є фахівцем. Тому, щоби не видаватись повним анальфабетом, деяких тез не буду торкатись. Отож…

1. З тим, щоби перейти на новий календар, святкувати християнські свята з усім цивілізованим світом і врешті обрубати ще один міцний вузол з Москвою, з Вами я на всі 100 % погоджуюся. Але, як кажуть в нашім народі є одне «але». Біда українців на матірних землях в тому, що вони на жаль сильно поділені між конфесіями, партіями, уподобаннями і купа такого іншого. Ба більше невидимі назовні ментальні поділи є також всередині українських традиційних конфесій. Тому здійснити зараз різкий розворот в системі церковного календаря не так просто, як би цього хотілось, навіть з огляду на те, що більшість вірних різних конфесій висловлюються за такий чин. Будь-яка різка та ґрунтовно непідготована дія неминуче призведе до чергового розколу, а це нам дуже недоречно. Маємо досвід Греції, де Православна Церква перейшла на новий календар, але не менше 10% мирян і священиків не прийняли цього нововведення і ведуть церковне життя за старим календарем. Нині в Україні ситуація виглядає таким чином, що ієрархія та духовенство поступово готують суспільство до нового календаря, і я сподіваюсь, що уже в не так віддаленій перспективі це станеться. І ще одне. Як на мене, такий перехід мали б одночасно здійснити усі українські Церкви: УГКЦ, УПЦ КП та УАПЦ. А тут домовитись трохи складніше, як витлумачити цю справу простому люду. Але все ж гадаю здоровий глузд і практична потреба допоможуть не надто зволікати з вирішенням цього питання.

2. Стосовно причастя малих дітей мої думки дещо різняться. Найперше давайте порахуємо скільки алкоголю міститься в маленькій частичці Євхаристії і тоді, усвідомивши цю мізерію, зможемо хіба покепкувати з наших фобій. Бо виявляється печінка, навіть дитяча, денно виробляє його для травлення набагато більше, як дитина споживає зі Святими Дарами раз в тиждень, у неділю. Тому це побоювання є безпідставним.

А ось чим є Святе Причастя для людини, а дитина (навіть щойно зачата в лоні матері) теж є людиною, то тут варто детальніше розважити. Якщо розглядати Євхаристію як пам’ятку і приємну подію у житті, то перепрошую, якщо для когось це неприйнятно, але тоді взагалі не треба приступати до Причастя. Бо Євхаристія – це не білі чи вишивані сорочечки і сукеночки (вибачайте – не знаю як це відбувається на поселеннях), і не пам’ятні фотографії та привітання з подарунками від батьків, хресних, родини. Все оце зовнішнє нічого не варте, якщо немає внутрішньої правдивої християнської сутності. Для християнина Євхаристія повинна бути бажаною миттю «тілесної» злуки з Христом-Спасителем, своїм Господом і Богом. Прийняти Ісуса в свої уста – це найбільший скарб уже тут на землі, з яким в жодне порівняння не йдуть усі багатства, гроші, коштовності, нерухомості, маєтки і весь інший мотлох цього світу разом узяті. І цей скарб кожен християнин чи дорослий, чи малий, а чи й взагалі немовля, може приймати задармо, з великої Божої любові до нас людей, бодай раз в тиждень в часі недільної Божественної Літургії. Так, дитина ще вповні, або й зовсім не усвідомлює сенсу цього Таїнства, але це зовсім не означає, що її треба позбавляти цього Божого скарбу. Для прикладу, коли мене малого привели до храму, коли (а це було ще в совєтські часи) казали йти до Сповіді (без жодних наук чи катехизацій) я теж багато що не розумів. На вияснення багатьох духовних речей мені пішли роки, а то й десятиліття. Але, якби тоді, в дитинстві не були би зроблені ці перші неусвідомлені кроки, то не було би й подальших вже логічних і зрозумілих для мене. І ще додам:, тоді це робилось зовсім не святковій атмосфері, бо доводилось ховатись з огляду на наслідки, як для батьків, так і для мого майбуття. А щодо того, як часто треба приступати до Христа, в тому числі і дітям, згадаймо, як це робили перші християни і як промовляв сам Спаситель:

«І кожного дня перебували вони однодушно у храмі, і, ломлячи хліб по домах, поживу приймали із радістю та в сердечній простоті» [Дії 2:46].

Тобто Лука, на прикладі першохристиянської спільноти, заохочує нас робити так само: по можливості якомога частіше, а головне — в «сердечній простоті», чинячи з цього не зовнішню пам’ятну подію, а невимовну внутрішню радість у наших серцях.

«Ісус же сказав: Пустіть діток, і не бороніть їм приходити до Мене, бо Царство Небесне належить таким»[Мт. 19:14 також Мр. 10:14].

Не бороніть…

3. Питання «шовіністичного мислення церковної ієрархії» щодо ролі в Церкві жінки я напевно пропущу, як таке, що не зрозумів. Бо термін «шовінізм» означає несприйняття, ненависть, дискримінацію однією нацією іншої, або інших. А до чого тут жінка чи дівчина? А якщо розглядати цей термін у його властивому значенні, то щось не можу пригадати, щоби наші єпископи чи священики пропагували ненависть до інших націй.

4. Щодо різного прислуговування хлопчиків і дівчаток в храмах теж багато сказати не можу, бо в цьому питанні теж не надто компетентний. Хіба, що зазначу, що не нам сперечатись з Творцем, який створив людину чоловіком і жінкою, наділивши їх різними призначеннями у житті. Як би чоловік не намагався винищитись, але не має він від Бога привілею і благодаті давати нове життя. Тому роль жінки в християнстві є не менш вагомою, як чоловіка і ролі ці різні. Так визначено Творцем.

«Горе тому, хто з Творцем своїм свариться, черепок із земних черепків! Чи глина повість гончареві своєму: Що робиш?» [Іс. 45:9].

В Україні я ще не чув, щоби з різного служіння хлопців і дівчат хтось робив трагедію. Хлопці прислуговують біля престолу, дівчата славлять Господа, тримаючи хоругви чи фани і так кожен у свій спосіб чинить на прославу Бога-Творця.

5. Врешті ми плавно підійшли до питання жіночого священства та єпископства. Коли поглянути в двотисячолітню історію християнства, то неважко не помітити, що традиційна Церква збереглась як єдиний моноліт і витримала неймовірні потрясіння світу зокрема через те, що крізь віки залишалась глибоко консервативною структурою, збудованою на традиціях та духовній основі ранньохристиянської спільноти. Посилання на практику інших християнських Церков мабуть не є вдалим, бо їхній досвід показує, що надмірна лібералізація і необдумані нововведення спричиняють розлами, розколи, поділи і нині хіба вже навіть фахівці у галузі релігієзнавства не в стані порахувати, а скільки ж таких відламів функціонує в світі. А нам, до наших постійних внутрішніх і зовнішніх проблем, особливо з хижою північною сусідкою хіба ще цієї біди з поділами бракує.

А ось з тезою, що жінок-апостолів не було з причини «характеру тогочасного примітивного суспільства, а не вибору Ісуса» погодитись важко, або й взагалі не можливо. Для цього досить навіть поверхово перечитати Святе Письмо, де говориться, що Ісус особисто обирав тих чоловіків, які стали апостолами [Мт. 4:18-22; Мр. 1:16-20; 3:13-19; Лк. 6:13-16]. Для більшої наочності з наведених посилань дещо зацитуємо:

«…і покликав, кого Сам хотів; вони ж приступили до Нього. І визначив Дванадцятьох, щоб із Ним перебували…» [Мр. 3:13-14].

«А коли настав день, покликав Він учнів Своїх, і обрав із них Дванадцятьох, яких і апостолами Він назвав…» [Лк. 6:13].

Гадаю ці тексти Святого Письма коментарів не потребують. А чи були взагалі серед Христових послідовників жінки, які чисто теоретично могли би стати апостолами? Так, були. І в достатній кількості, щоби, висловлюючись сучасною термінологією, «витримати гендерний паритет». Але чомусь жодної з них не вибрав і не настановив Ісус за апостола. Чому? Вище ми говорили про різні служіння чоловіка і жінки. Але остаточну відповідь гадаю дізнаємось, як перетнемо цю межу, яка називається смертю і матимемо нагоду запитати про це самого Спасителя. А стосовно того чи коректувати або реформувати вибір Христа, то доречно ще раз розмислити над цитованим вище пророком Ісаєю: чи будемо ми як творіння перечити задуму Творця?

6. Стосовно висновку до цих роздумів-пропозицій. Початок його дуже добрий, хоч і не повний. Церква – це не тільки ієрархія та духовенство але й миряни, монахи і монахині. Але реальна Христова Церква це також і ті мільярди усопших від сотворіння світу, які там у потойбічні є продовженням нашої видимої земної Церкви. У Бога Живого всі живі. А головою Церкви є Ісус Христос який сказав чітко і однозначно:

(про ієрархію) «Хто слухає вас Мене слухає, хто ж погорджує вами погорджує Мною…» [Лк. 10:16].

(до ієрархії) «Поправді кажу вам: Що тільки зв’яжете на землі, зв’язане буде на небі, і що тільки розв’яжете на землі, розв’язане буде на небі» [Мт. 18:18].

Але навіть попри це, що самим Христом встановлена жорстка ієрархічна вертикаль все ж Церква живе також за принципами соборноправності, коли голос мирян чи монашества далеко не є «голосом волаючого в пустелі». Це особливо помітно в останні часи коли в структурах церковного управління усіх рівнів включно до Патріаршого собору беруть діяльну участь миряни та монашество.

А стосовно доцільності реформування чи удосконалень церковного життя з врахуванням конкретних реалій часу, то в цьому питанні сумнівів бути не може. Єдине, що необхідно враховувати, що для такої велетенської структури як Церква їх треба робити виважено, професійно, з врахуванням усіх потенційних наслідків, без надмірного поспіху, а головне, дбаючи, щоби вони пішли найперше на вдосконалення Христової євангельської проповіді і спасіння Божого люду, а відтак на добро народу.

zborovecОсь такі хаотичні роздуми, пане Аскольде, викликав у мене Ваш допис. Очевидно тут я висловив свою власну думку, яка в дечому збігається, а в дечому розходиться з Вашою, але все ж я надзвичайно вдячний Вам, бо ви озвучили важливі теми, які зокрема мені особисто допомогли ще раз переосмислити окремі аспекти життя моєї Церкви.

4 квітня 2018 р.Б. Зенон Боровець, мирянин.

Опубліковано Блоги, Пряма мова.