Як стати Данією?

Олег Баган

Мрія про цю країну сьогодні витає в головах мільйонів людей із третього світу. Її рівень соціальної стабільності й гармонії є заповітним для мешканців всього постсовєтського простору. Це країна, в якій дивовижно поєдналися людська простота й інтелектуально-технологічна вишуканість цивілізації. Добротність данської державно-політичної системи, закономірно, викликає заздрість у тих людей, які проживають в загрожених та економічно репресивних державах. Данія є взірцевою в контексті загальних успіхів Європейського союзу за всіма показниками господарського, технологічного, інноваційного, соціального, гуманітарного поступу. Про феномен Данії пишуть свої дослідження сотні науковців з усього світу: економісти й історики права, екобіологи й соціологи, політологи й історики.

Приклад Данії поставив у епіцентр свого дослідження визначний сучасний американський філософ Френсис Фукуяма в книзі «Політичний порядок і політичний занепад: Від промислової революції до глобалізації демократії» (укр. перекл. 2019, видавництво «Наш формат», Київ). Він, роздумуючи над причинами людського поступу, формами вдосконалення політичного, правового, соціального життя, так і сформулював питання: «Як стати Данією?», розуміючи під умовною «Данією» весь комплекс ідей, суспільно-політичних моделей, на основі яких Західна цивілізація досягла такого високого рівня розвитку в сучасності. Книга Ф.Фукуями є другим томом його тритомника, перша книга якого має назву «Витоки політичного порядку: Від прадавніх часів до Французької революції» (укр. перекл. 2018 р.), а третя називається «Ідентичність: Потреба в гідності і політика скривдженості» (укр. перекл. 2020). Вчений на колосальному науковому, історичному та теоретичному матеріалі спробував виявити закономірності політичного та цивілізаційного успіху різних народів. Він логічно дійшов висновку, що лише в двох великих частинах світу – на глобальному Заході (Західна Європа й Північна Америка) та на Далекому Сході (демократії «крайнього східного півмісяця» – від Японії до Малайзії) – людству вдалося створити досконалі держави й суспільства. Решта світу, з тих чи інших причин, відстає і в’язне у різноманітних проблемах соціального розвитку. Особливо відстають і грузнуть в корупції країни Субсахарської Африки (зона розселення негроїдних народів) і Південної Азії.

Головними чинниками світового цивілізаційного поступу, на думку Ф.Фукуями, були розвинена державна бюрократія (якісний апарат управління і його ментальність), правова держава і демократична підзвітність. Добре злагоджена бюрократія давала можливість певній державі задіяти й мобілізувати для загального розвитку всі ланки національного господарства й закутини національного буття. Перший такий централізований апарат управління створили давні китайці ще в ІІІ ст. до н.е. В Європі – французи під час Великої французької революції кінця ХVІІІ ст., а найдосконалішою його моделлю стала знаменита пруська (згодом всенімецька) «державна машина» ХІХ ст., яка розвинулася як відповідь цього дисциплінізованого й відповідального народу на географічні виклики – геополітичні загрози з усіх боків надто відкритому німецькому етнічному просторові.

Розвинута правова демократія, яка найповніше спочатку утвердилася в Англії внаслідок революції 1640 р., убезпечує суспільство від тиранії влади і гарантує індивідові вільну ініціативу, захищені права, тверду приватну власність. Особливо сильно ця ідея вплинула на Західний світ після перемоги американської революції 1776 р. і прийняття американської конституції 1787 р. та суми тих законів, які були прийняті в ході Великої французької революції від 1789 р. до Кодексу Наполеона 1804 р. В інших частинах світу, зокрема в добре розвинутому Китаї до 1500 р., ідея вищості правових норм і шанування демократичних законів не набула розвитку, і тому вони почали суттєво відставати.

І третя велика ідея – демократичної підзвітності й контролю за дотриманням демократичних норм – була суто західноєвропейським явищем, глибинно закоріненим ще в римській правосвідомості. Додатковим стимулом для її розвитку виявилася сувора етика протестантизму, який кладе особливу вагу на особисту відповідальність правителя і підданого перед загальним суспільно-політичним поступом. Протягом ХІХ ст. форми й інституції демократичного контролю за діями влади успішно поширилися країнами Західної Європи, результатом чого стали ефективні демократичні системи, з якими більшість з них увійшла у ХХ ст.

Лідерство в цьому процесі захопили країни Північної Європи і Північної Америки, на що склалися свої географічні й цивілізаційні причини. Хоча Європа й пережила у свій час, 1-а половина ХХ ст., свої ексцеси в бік від демократії, до лівого й правого тоталітаризму комуністичного й фашистського зразка. Після 1945 р. темпи соціально-господарського й політико-правового розвитку тільки наростали.

Вирішальним фактором в модифікації західних суспільств стало народження в них приблизно в період від середини ХІХ ст. до початку ХХ ст. середнього класу, тобто доволі заможної, освіченої, підприємливої частини соціуму, яка і здатна була забезпечувати кадрами бюрократичну систему, вимагати політичних, демократичних прав, контролювати владу, наступати на її надмірні прерогативи. Саме постання середнього класу убезпечило Захід і убезпечує нині різні суспільства від екстрем лівого радикалізму (комунізму, маоїзму, анархізму), унеможливлює радикальний конфлікт класів бідних і багатих, про який мріяв юдейський фанатик К.Маркс і який стався в Російській імперії 1917 р.

Тож сучасна Данія, яку наводить як зразок демократичності Ф.Фукуяма, справді, є унікальною й яскравою моделлю цивілізаційного успіху окремої нації. Вона стабільно посідає чільні місця в різних рейтингах передових держав світу, зокрема за якістю життя, здоров’я, освіти, захисту громадських прав і свобод, конкурентоспроможності, демократії, процвітання, людського розвитку. Це перша країна світу за рівнем соціальної мобільності, а це означає, що в ній створені найсприятливіші й гармонійні умови для розвитку людини як особистості і вільної та якісної комунікації в суспільстві. Данія має одні з найвищих показників рівності доходів, що говорить про великий коефіцієнт можливостей і справедливості. Країна займає перше місце в світі за рівнем зарплати і 3-є місце за рівнем економічної незалежності (після Австралії і Чилі). У підсумку Данія має один з найвищих у світі номінальний ВВП на особу.

У моральному та духовному планах данці також належать до найгармонійніше структурованих, з високим індексом свідомості щастя народів світу (поряд з іншими скандинавськими народами – шведами, норвежцями й фінами та швейцарцями). Більшість данців об’єднані в народну церкву на ґрунті лютеранства. Загалом в країні панує атмосфера великої толерантності, взаємоповаги, свободолюбності.

У філософії Ф.Фукуями, який у 2000-і рр. відійшов від своїх ранніх консервативних переконань, панує доволі упереджене ставлення до ідеї націоналізму. В основному ця тема з’являється в його книгах в якихось негативних контекстах. Тому американський політолог ніяк не пояснює, яку позитивну роль відіграв націоналізм у становленні великої цивілізації Заходу, у формуванні тієї успішної моделі соціально-економічного та політико-правового розвитку, яку він називає умовною «Данією». Ми не думаємо, що було саме так. Тож наведемо кілька своїх контраргументів.

Чи могла зародитися західна ефективна державна бюрократично-управлінська система саме з себе, без додаткових стимулів? Наведені та докладно описані Ф.Фукуямою приклади єрархічних систем Китаю, Франції і Прусії постали тільки після того, як названі країни і народи пережили надпотужні спалахи власного націоналізму – це надто відомий факт, який визнає й сам Ф.Фукуяма. У Китаї ІІІ ст. до н. е. це був наслідок довготривалих війн між 7-ма різними царствами, коли врешті перемогла одна держава із династією Цинь. Це й породило великий приплив гордості і потребу згуртувати зусилля для кардинального зміцнення нової держави. Національні заповіти цієї китайської держави тривають і до сьогодні. У французькому випадку бурхливі хвилі внутрішнього націоналізму (тобто стимульованого не зовнішніми війнами, а внутрішніми ідейними, культурними, інтелектуальними, моральними процесами) наростали впродовж усього ХVІІІ ст. На кінець цього століття французи вже дивилися на всі решта народів континенту, як на «менших братів», що й вилилося згодом у їхні переможні наполеонівські війни і в їхній шалений націоналізм, який часами сягав рівня шовінізму. Так само німці створили свою досконалу систему управління державою на період правління канцлера Отто фон Бісмарка (1867—1890 рр.) тільки після величної доби німецького націоналізму епохи Романтизму (кін. ХVІІІ — поч. ХІХ ст.) і кількох переможних війн Прусії (тоді головної німецької держави) на континенті.

Тож чи варто випускати з уваги тему націоналізму, осмислюючи глобальне явище формування європейських єрархічних систем управління? Питання, думаємо, риторичне.

Англія, починаючи від знаменитої Великої Хартії волі 1215 р., коли низка англійських аристократів оборонила свої суверенні права перед королем Джоном І Безземельним, двигтіла націоналізмом упродовж трьох століть. Головними причинами його наростання були наступні: тоді англійці вели безнастанні й запеклі війни з валлійцями, шотландцями та ірландцями; посилений соціальний розвиток англійської держави, динамізація її економіки, піднесення культури (потужне мистецтво готики); активне інтелектуальне зростання англійських еліт (велика роль знаменитих англійських університетів Оксфорда й Кембриджа). У підсумку на початок Столітньої війни із Францією (1337 р.), яка остаточно зцементувала англійську націю, англійці почували велику гордість за свою країну (суспільний міф про «Добру, стару Англію»), бо бачили її динаміку й перші успіхи, вони були загартовані у систематичних війнах із сусідами, мали міцний характер, почували велику потребу в поширенні своїх цивілізаційних впливів – звідси постав феномен великого переселення англійців на континент, у Францію, та їхнє ментальне розвертання до океанів, до розгортання активного мореплавства. Аж до епохи королеви Єлизавети І (1558—1603) англійська нація жила великою ідеєю самоствердження, охоплення безмежності світу, вдосконалення власного соціального життя (тут як символічні виділимо лише дві геніальні постаті того часу – Френсиса Бекона й Вільяма Шекспіра, – яку уособлюють собою злет таланту й інтелектуальної винахідливості англійського націоналізму). Відтак англійська революція 1640 року була лише наслідком того великого національного зусилля до досконалості, до ідеалу, до правди й справедливості, який двигтів у англійському характері і був до нестями й шаленства посилений тодішнім яскравим англійським протестантизмом.

Так само в США й Франції наприкінці ХVІІІ ст. поняття «нація» й «національна гідність» завжди йдуть у парі з ідеями про досконалу республіку й демократію. Скільки гордості, віри у власну велич і призначення віє від всіх тодішніх закликів і постанов американських і французьких реформаторів. Вони свідомі того, що відкривають нові сторінки в історії світової цивілізації, що дають своїм націям небачені перспективи, що вселяють силу і нову героїку у їхні діяння. Чи могли б статися без цієї моральної енергетики усі ці великі пертворення? Питання риторичне.

Удосконалення демократії за допомогою інститутів контролю та посилення етики відповідальності, що тривали в європейських суспільствах упродовж ХІХ ст., були неодмінно пов’язані із їхніми націоналізмами, які постійно наростали. Це легко можна вичитати із будь-якого хоч трохи об’єктивного підручника історії кожної з європейських націй (хіба що не з таких дурникувато-лібералістичних, як «Історія Швейцарії» Фолькера Райнгардта, яку нещодавно видало київське видавництво «Темпора»: 2013 р.). Націоналізм був тою вирішальною силою, яка примушувала всіх головних гравців на політичному полі націй – аристократію, партії, профспілки, капіталістів, торгівельні синдикати – знайти єдині правила гри, вгамувати свої апетити, морально об’єднуватися заради спільного добра. Без цієї ідеологічної «амальгами», думаємо, європейські суспільства не сягнули б того рівня згуртованості (солідаризму – казав забутий український ідеолог націоналізму Осип Бойдуник), цілеспрямованості, динамізму, який вивів їх на чільні позиції в світі. Звернімо увагу на той факт, який помічає і Ф.Фукуяма, але робить при цьому цілком невідповідні висновки, що найбільших успіхів у комплексному розвитку досягли ті народи планети, передусім західноєвропейці і народи Далекого Сходу (японці, китайці, корейці, малайці), в яких націоналізм мав довгі, тисячолітні коріння і розвинувся як система понять. Натомість ті народи, які не мали націоналістичних традицій, замість яких у них домінували або релігійні, або кланово-патріархальні традиції, як у всіх мусульманських народів Близького Сходу, Центральної і Південної Азії, чи які сформувалися пізно як етнічні конгломерації, як латиноамериканські народи, чи, як народи Субсахарської Африки, що цілком не мали націоналістичних візій, – всі вони вельми відставали і відстають у своєму розвитку у всіх аспектах. Ці факти й історичні процеси для когось не зрозумілі? Вони надто очевидні і тому не потребують додаткових тлумачень.

Тут вартує зауважити про історичну долю народів Середньої і Східної Європи, зокрема українського, у плані сприйняття ідей націоналізму та демократизму, тему яких чомусь загалом обходить Ф.Фукуяма. Цей мегапростір ще від ХІV—ХV ст. виявився під тиском різних зовнішніх імперій, які врешті покорили його у ХVІІІ ст., змішавши й поруйнувавши етнічне буття багатьох народів. Особливо агресивними були Османська імперія з півдня, Австрійська із заходу і Московська зі сходу; свою участь в цьому руїнницькому процесі взяли ще Шведська держава із півночі у ХVІІ ст., коли вона заволоділа узбережжям усієї Балтики, та Прусія в ХVІІІ—ХІХ ст., яка, тричі поділивши Річ Посполиту разом із Московією та Австрією, захопила великі польські землі. Відтак націоналізм середньоєвропейських і східноєвропейських народів або був цілком поруйнований і формувався у тяжких умовах, або мав етапний характер, як в угорців і поляків, які часами відвойовували собі ліпші суспільно-політичні умови, зберігши якісну національну еліту-шляхту. Нові фази плекання свого націоналізму в ХІХ ст., після ідейно-моральних та політичних бур доби Романтизму, пережили чехи, хорвати, словенці, румуни, литовці, латвійці, естонці й фіни. Це були малі народи, що давало можливість до швидкої консолідації, всі вони, за винятком румунів, пройшли добру школу окциденталізації (засвоєння ідейно-культурних вартощів та поведінкових стереотипів Західної цивілізації), що влило належний динамізм в їхнє національне визрівання, всі домінантно заселяли свій моноетнічний простір, що зняло загрозу асиміляційних ударів з боку імперій.

Інші народи цього мегапростору – албанці, серби, боснійці, болгари, македонці, греки, словаки, українці, білоруси, а також колись імперські угорці й поляки – не мали подібних умов і характеристик, тому лінії розвитку націоналізму пішли у них іншими шляхами. Одні з них, сильніші й динамічніші – серби, греки, угорці й поляки, – маючи розселення на сусідніх етнічних територіях, повернули собі колишні імперські міфи й ідеологеми й увійшли в жорстокі конфлікти з іншими. Це повело їх до різних форм шовінізму та гегемонізму. Тож національна енергетика названих чотирьох народів була витрачена не на вдосконалення власного соціального життя, демократії, а на війни та змагання з сусідами. Це й загальмовувало їхній загальний розвиток, про який пише Ф.Фукуяма.

Інші середньо- та східноєвропейські народи – албанці, боснійці, македонці, болгари, словаки, українці й білоруси – мали ще трагічнішу долю. Всі вони опинилися під потужними ударами зовнішніх ворогів, які розглядали їхню етнічну територію, а часто й їхню історію і культуру, як «свої», тому прагнули не тільки покорити ці народи, відібрати в них землі, а й зруйнувати їх етнічно, культурно, морально, тотально асимілювавши. Зрозуміло, що це приносило страшні травми в національне буття цих народів, які відчуваються до сьогодні. Їхній націоналізм розвинувся відносно пізно, повноцінних форм він набув лише у кінці ХІХ ст., а іноді тільки на початку ХХ ст., як у випадку з білорусами, македонцями чи боснійцями. Переважно він мав і часто має до сьогодні тільки захисні ознаки, тобто всю вагу своїх зусиль ці народи кладуть на те, аби зберегтися етнічні і цілком не думають про якісні форми зовнішньої експансії (мається на увазі не воєнної, а соціально-творчої). Відповідно ці народи, за винятком албанців, довго не могли охопити своїми націотворчими впливами всі свої етнічні території, тому їхній етнічний простір часто «хитається» до сьогодні (як «розхитався» Донбас на Україні!), всі вони, не переживши у свій час повноцінної окциденталізації-модернізації, не мають належного рівня динамічності розвитку у всіх вимірах демократизації.

Якщо ми поглянемо на політичну карту Середньої і Східної Європи, то побачимо, що «лінії переломів» за рівнем соціально-економічного, демократичного, громадянського розвитку пролягають якраз так, що чітко вирізняють, які народи пережили свою добу якісного націоналізму, а які – ні. Тож ми бачимо, що колись завзяті націоналісти – чехи, хорвати, словенці, румуни, литовці, латвійці, естонці, фіни, а також поляки й угорці, які дещо вгамували свій імперіалізм-шовінізм після кількох історичних поразок, – успішно долучилися до Західної цивілізації, перебувши понад 40 років в умовах соціалістичного тоталітаризму (кін. 1940-х — 1990 р.). Сьогодні вони навіть випереджають за темпами розвитку деякі західноєвропейські народи з ЄС, як то Португалію чи Грецію. До них з національно ослаблених народів і країн долучилася зараз дуже яскрава в націоналістичному плані Словаччина. Натомість народи, які не пережили потужної історичної фази націоналізму, помітно відстають. Це очевидний висновок, який не хоче зробити всезнаючий Ф.Фукуяма, заґратувавши своє мислення догмами ліберально-космополітичної ідеології.

Отже, коли ми сьогодні моделюємо свій цивілізаційний розвиток, входячи до кола європейських успішних держав, мусимо пам’ятати про ці уроки історії. Часто нам нав’язують лібералістично-космополітичні стереотипи поведінки і вартощів закордонні і свої теоретики-політологи і науковці, критично не враховуючи історичний досвід Європи. Вони воліють бачити лише те, що лежить на поверхні. Як і Ф.Фукуяма, вони навмисне випускають із поля уваги націоналізм як теорію і моральну силу, аби уникнути спокуси ірраціоналізму та волюнтаризму, які натомість є неодмінними чинниками національного буття. Європейці, перш ніж «розкрутити» динаміку своїх соціальних перетворень, виформувалися як завзяті, вольові, принципові нації. Поступ починався у них тоді, коли суворість добору, покара за зраду і профанаторство, помста за відступництво і брехню ставали в них нормою. Так молоде курча, яке хоче стати півнем, мусить навчитися битися, мусить загартувати собі характер, вигострити вміння змагальності, бо інакше воно знидіє у безвольності і пристосуванстві, як нидіємо і деградуємо зараз ми, українці, абсолютно піддавшись напливам лібералізму і космополітизму (перемога «лібертіанця» В.Зеленського і його ніякої партії).

Опубліковано Блоги.