Як бідній Україні знайти собі союзника?
Олег Баган
(Дещо про логіку геополітики)
Нещодавно в контенті «Вголосу» з’явилася цікава стаття політолога Валерія Майданюка «Чи справді Україна є пішаком на геополітичній шахівниці?», яка вартує окремого обговорення, оскільки автор поставив низку питань, відповіді на які містять важливі для кожного українця тлумачення міжнародної перспективи нашої держави.
Стаття складається із трьох основних тез, які ми обговоримо за чергою.
Перша теза: Західна Європа, передусім Німеччина і Франція, є абсолютно пасивною в плані допомоги Україні в її теперішньому протистоянні Росії, оскільки прагне підтримувати Росію, аби та цілковито не зблизилася із Китаєм і таким чином не посилила цього економічного й політичного гіганта; Захід розглядає Росію як велетенський простір природних ресурсів, дешевої робочої сили, що в сумі є великою користю для нього в економічному плані.
Теза друга: об’єктивно вимальовується спільність геополітичних інтересів країн Східної і Середньої Європи, Балто-Чорноморського простору і дещо ширшого союзу Тримор’я, який охоплює ще й Балкани; однак народи, які проживають у цьому просторі і які колись зазнали російської агресії в різних формах і в різних дозах, чомусь виявляють пасивність і не створюють дієвого військово-політичного блоку держав, аби нині протистояти Росії. Є, правда, така ініціатива, як Люблінський трикутник (Польща, Литва, Україна), який на дипломатичному рівні прагне виробляти спільну міжнародну стратегію трьох держав. Особлива перспектива проглядає за союзом держав Тримор’я (правда, серед таких В. Майданюк чомусь називає тільки Польщу, Україну, країни Балтії, Молдову і Грузію, забувши, очевидно, що ця міжнародна ініціатива включає ще й Хорватію, Словенію, Чехію, Словаччину, Угорщину, Румунію і Болгарію), на думку автора, цей союз міг би стати авангардом Пентагону в Східній Європі, бо США єдині усвідомлюють глобальну загрозу Росії і готові боротися з її планетарними впливами. В майбутньому цілком реальним міг би стати геополітичний трикутник «Вашинґтон – Варшава – Київ».
Третя теза: вона має назву «Китайський гамбіт» і означає широке залучення Китаю в справи Східної Європи з метою включення його потенціалу в глобальне протистояння Росії. Для цього треба відкрити перед Пекіном в Україні широку панораму для інвестицій, віддати в лізинг і оренду китайцям чорноморські пляжі й промислові об’єкти, створити для китайського капіталу вільні економічні зони, взяти саме в китайців великі кредити на економічний розвиток України, а це в сумі й підсумку дало б підстави покінчити з російською агресією (???).
Висновок автора такий: якщо Україна використає протиріччя між великими світовими гравцями, вибудує архітектуру безпеки та заручитися підтримкою нових союзників (тобто насамперед Китаю, треба думати), тоді вона стане не пішаком, а ферзем на світовій геополітичній шахівниці.
Як бачимо з ключових думок В. Майданюка, у світовій геополітиці головне хитрість, вміння пристосуватися до тенденцій, використати сильних, врахувати інтенції руху великодержавних інтересів. Виграє той, хто прагматичніше розраховує. І найдивніше: в автора нема жодних критичних зауважень до міжнародної стратегії самого суб’єкта, тобто України, до її політичних, суспільних, військових, гуманітарних тощо якостей. Хоча при цьому в усій статті відчувається, що вона націлена передусім на пошук союзника для України, який би розв’язав усі її проблеми. Але спочатку проаналізуємо описані головні три тези за чергою, щоб цілісно увиразнити картину сучасного геополітичного становища України.
В.Майданюк цілком справедливо оцінює міжнародну політику Німеччини й Франції, наймогутніших представників ЄС, як, по-суті, зрадницьку, егоїстичну, меркантилістську й недалекоглядну у тому плані, як вони розуміють ситуацію в Східній Європі і як діють щодо Росії (наприклад, відомо, що попри офіційні санкції з боку ЄС, насправді країни Західної Європи, особливо Франція, по-тихому дуже багато інвестують в російську економіку). Правда, не цілком можна погодитися з тезою автора про аж таке легке можливе узалежнення Росії від Китаю. Росія є вельми сильною державою в усіх аспектах, вона озброєна добротною ідеологією власної цивілізаційної унікальності (євразійства), має потужні імперські амбіції, які частково успішно реалізовує (зберігає свої війська в Молдові, Грузії, Вірменії, Таджикистані; військово присутня в Сирії, Лівії, приховано в низці африканських країн, успішно розбалансовує суспільно-політичну ситуацію в країнах ЄС, веде глобальні інформаційно-пропагандистські війни в світі, що дозволяє їй впливати на важливі міжнародні тенденції тощо); Росія, попри складну внутрішню етно-політичну структуру, є добре зцементованою й збалансованою державою, яка може постійно підживлювати свою політичну й економічну могутність; зрештою вона має якісну політичну еліту, яка володіє великим потенціалом мобілізації задля втілення імперських мрій (див. на цю тему нашу статтю: Баган О. Чи розпадеться Росія? // Вголос). Щоб Китай міг так легко абсорбувати в свою цивілізацію таку амбітну, воєнізовану, багату державу – це радше тема якогось роману-фентезі, аніж політологічного аналітичного матеріалу.
Друга проблема: справді, витворення блоку середньоєвропейських держав для протистояння Росії – це заповітна мрія й можлива надійна геостратегічна платформа для України. Це усвідомлювали ще творці УНР, а найяскравіше про неї написав ідеолог українського вольового націоналізму Дмитро Донцов у книзі «Підстави нашої політики» (1921). Однак головна проблема, як і в ті часи початку ХХ ст., так і сьогодні залишається невирішеною: такий блок держав не формується з об’єктивних причин. Пояснимо докладніше. Кожна з держав Середньої і Східної Європи (будемо окреслювати цей географічний простір саме так) не має головних властивостей для ведення активної, наступальної і творчої, геополітичної гри. Такими властивостями є наступні: 1) наявність добре організованої, амбітної, твердо націоналістичної, етично героїчної еліти; 2) наявність яскравої волюнтаристської, ідеалістичної ідеології в цієї політичної еліти; 3) наявність мілітарної свідомості нації; 4) наявність військового потенціалу, який би дозволяв здійснювати наступальні геополітичні інтервенції; 5) наявність економічної основи в країні, яка б уможливлювала швидке й ефективне зміцнення, відновлення й тривале утримування якісного військового потенціалу.
Після 1990 р., коли розпалася соціалістична система держав, у свідомості середньоєвропейців сформувалися тверді переконання, що вони повинні приєднуватися до могутнього блоку держав на Заходи, тобто до ЄС і НАТО. Це спричинило, за рідкими винятками, формування в усіх цих країнах пристосуванських, лібералістичних еліт. Ментальне пристосуванство множилося від того, що всі середньо- і східноєвропейці (крім білорусів, які щойно тепер це усвідомили) насамперед хотіли економічно скористати від приєднання до ЄС. І вони скористали (за винятком сербів, які спокусилися імперськими амбіціями й розв’язали війну проти хорватів і боснійців, чим загальмували свій вступ до ЄС). Зараз в усіх країнах, які приєдналися до ЄС, йде процес постійного зростання економіки, соціальної стабільності, комфорту. Проте паралельно цей процес розкладово діє на етику й ментальність усіх середньо- та східноєвропейських політичних еліт: вони не прагнуть робити сильними у військовому плані свої держави, в усьому покладаючись на могутність НАТО і насамперед США, вони ведуть суцільно меркантилістську політику й пропаганду, перетворюючи свої народи на споживацькі стада, вони привчають свої суспільства до крайнього прагматизму (цінним є те, що корисне) й безвідповідальності за долю Європи.
Інший аспект окресленої ситуації – це сама природа більшості середньо- та східноєвропейських держав: це переважно малі країни й народи, вони не мають ані ментальності, ані ідеології змагання за якісь великі ідеї (а ідея оборони Середньої і Східної Європи, про яку пише п. Майданюк, є якраз такою «великою ідеєю»). Окрім того, ці держави мають свої специфічні властивості, які обумовлюють їхню «дрібнопоблемну», скажемо так, політику. Так, сучасні Хорватія, Словенія і Чехія є цілком «розвернутими» до Заходу в ментальному плані, тобто інтеграція в західні структури є для них абсолютним пріоритетом. Може, в Чехії ще розуміють, що діється на Сході Європи, що обумовлюється їхнім історичним москвофільством (на противагу германству) і їхнім трагічним соціалістичним досвідом, але це є для чехів лише такою собі «інтелектуальною вправою». Інші держави, такі, як Словаччина, Угорщина, Румунія і Болгарія, більше інтегровані в східноєвропейську геополітику, однак кожна з них має свої особливості й внутрішні проблеми, щоб стати якимось дієвим міжнародним фактором. Словаччина є занадто дрібною країною, щоб діяти самостійно, і зараз її головною ідеєю є зміцнення власної національної ідентичності перед новими викликами доби глобалізації; Угорщина є надто перейнятою, аж до самозасліплення, ідеєю реінтеграції свого колишнього етнічного простору, суттєво обрізаного Тріанонським мирним договором 1920 р., і тому радо залучає Росію до своїх планів геополітичної гри; Румунія вигідно відрізняється своєю твердою протиросійською позицією, є головною регіональною базою для військових сил НАТО, однак вона цілком позбавлена наразі якісної, високоідейної політичної еліти, яка б мислила стратегічно, на перспективу (про це див. докладніше нашу статтю: Баган О. Складний сусід: Румунія в зовнвшньополітичній стратегії України // Вголос), наприклад, з розумінням того, що саме Україна має бути головним союзником для Румунії, бо в такий спосіб цей тандем цементував би Причорноморську зону; Болгарія зараз має суттєві соціальні проблеми, там глибока економічна стагнація, до того ж це все-таки мала країна за усіма вимірами, вона не може вступати в якусь ширшу геополітичну гру (великим героїзмом для болгарів є вже те, що вони не стали абсолютними васалами Росії на Балканах, роль яких готувала для них Москва століттями).
Інші малі держави Середньої Європи – Чорногорія, Албанія, Боснія і Герцеґовина, Північна Македонія – є цілковито маргінальними в геополітиці за своїм комплексним потенціалом (масштаби території, кількість людності, величина економіки), і тому не можуть грати важливої ролі. Поряд з ними стоїть Сербія, яка загнала себе в глухий кут власним шовінізмом та імперіалізмом (війни початку 1990-х рр.). Провізорично вона ще декларує про себе як союзника Москви, але реально робить кроки в бік до ЄС. Ця внутрішня роздвоєність країни, її погана міжнародна репутація як агресивної перетворюють Сербію на своєрідного «паралітика на роздоріжжі».
Як справедливо висновує В. Майданюк, найнадійнішими союзниками України в побудові протиросійського фронту є три балтійські держави – Литва, Латвія та Естонія. Однак це надто маргінальні країни за геополітичним розташуванням, від їхньої позиції мало що залежить. Як і від позиції розколотих внутрішнім сепаратизмом та невеликих Молдови й Грузії, про яких згадує автор. Про Білорусь, яка на 30 років застрягла в постсовєтському неототалітаризмі, не будемо говорити.
Отже, у просторі Тримор’я, який би мав бути, на думку В. Майданюка, «авангардом Пентагону в Східній Європі», окрім Польщі, немає держав, здатних на таку роль. Простір Середньої Європи, яка плавно переходить у Європу Східну, має мозаїчний геополітичний зміст і характер. Це означає, що він нестійкий, не цілісний, пройнятий внутрішніми дисбалансовими інтенціями. Це й унеможливлює розбудову в ньому надійного «геополітичного валу» проти Росії.
У цьому просторі є лише три значущі, великі держави, які потенційно можуть грати видатну роль у розбудові такого валу. Це Польща, Україна й Туреччина (про останню п. Майданюк чомусь і не згадує). Наразі ці держави лише частково виконують свої понадчасові геополітичні ролі. Безумовно, найліпше підготовленою до такої ролі є Польща: ця країна має добру політичну, традиціоналістську еліту (партія ПІС та інші праві середовища), яка розуміє історичні завдання нації, усвідомлює вагу мілітарного чинника й наступальної, героїчної ідеології, ця країна створила надійні основи для власної модернізованої економіки, веде тверду лінію на зміцнення своєї безпеки (недавня угода про переведення частини американських військ із Німеччини до Польщі і побудова американських військових баз на її території). Єдиною завадою для польської еліти є її зобов’язання перед пацифістським, лібералістичним Європейським Союзом, який «не хоче сваритися з Росією». Тож офіційна Варшава, стимульована масово вихованою за 1990-2000-і рр. в лібералістично-меркантилістському дусі великою частиною польського соціуму, мусить робити реверанси в бік Брюселя і включатися в його фальшиву міжнародну гру.
Туреччина, маючи на сьогодні колосальний економічний та військовий потенціал, мало включається в східноєвропейську геополітику з двох основних причин: по-перше, Туреччина не має спільного з Росією кордону (хіба що морський – на Чорному морі), і тому не відчуває загрози з її боку, а це «морозить» її участь в якихось протиросійських союзницьких тенденціях; по-друге, Туреччина мислить себе як геополітичного гегемона в регіоні Східного Середземномор’я, тому Анкара сміливо втручається в справи в Сирії і Лівії, тисне на Єгипет, конкурує з Ізраїлем тощо. До того ж, Анкарі певною мірою вигідна активна планетарна роль Росії, бо через неї вона комбіновано може тиснути на ЄС, з яким стосунки раз у раз псуються через надмірний антидемократизм сучасної турецької влади. Можливе загострення російсько-турецьких стосунків могло б відбутися в разі великої вірмено-азербайджанської війни, загроза якої раз у раз зринає. Москва неодмінно стане на бік Вірменії, чому є суттєві історичні та геополітичні причини, а Туреччина не зможе відмовити єдинокровному народу Азербайджану. Однак це лише умовний спосіб розмови.
Найслабшою ланкою у великій геополітичній тріаді Середньої Європи є, власне, Україна, але про цю головну проблему В. Майданюк чомусь цілком не згадує. Нинішня Україна не має якісної політичної еліти, перейнятої героїчною націоналістичною ідеологією, не має мілітарних візій у свідомості й ментальності українського соціуму (захисна війна на Донбасі є радше спонтанним сплеском національного інстинкту, аніж спланованою елітами військовою операцією), не має економічної бази для розбудови власної якісної армії і флоту. Нинішня українська політична еліта є фатально пацифістською за ментальністю, міщансько-клептократичною за етикою, що унеможливлює якісний розвиток нації і держави, до чого в останні роки додався надпотужний сплеск малоросійських, міщансько-охлократичних настроїв у суспільстві (перемоги на президентських і парламентських виборах В.Зеленського і його партії «Слуга народу»). Усе це в сумі перетворює нашу державу на міжнародного слабака, який тільки й розглядається по боках, де б знайти собі якусь підтримку, якогось союзника, який би вирішив всі її проблеми.
І третя теза В. Майданюка про Китай як можливого геополітичного рятівника і союзника України. У ній нас дивує не так вибір цього несподіваного «союзника» України через його екзотичність, як сам спосіб наскрізь матеріалістичного мислення автора статті. Складається враження, що єдиною проблемою України є її економічна відсталість, що ні абсолютно бездарна політична еліта, ні впливи цинічних, злодійкувато-бандитських олігархів, ні малоросійський стан суспільної свідомості, ні громадянська пасивність нації, ні загальний надзвичайно низький рівень патріотизму-націоналізму не є жодними проблемами. Головне – завести в Україну побільше китайських капіталів, віддати китайцям в оренду пляжі і порти, поробити для них вільні економічні зони – і Україна буде врятована від Росії, заживе щасливо і багато! Навіть в самого Карла Маркса не завжди знайдеш таку послідовно матеріалістичну логіку осмислення геополітичних проблем!
Ми розуміємо, що автор статті написав такі «віддані» рядки на честь всемогутності китайського капіталу, мабуть, з підсвідомого відчуття розпачу щодо геополітичної ситуації у Середній і Східній Європі, яку ми описали вище, через її ненадійність перед загрозами з боку Росії. Тут, для доброго інтелектуально-психологічного релаксу, можемо хіба порадити авторові почитати щось про роль еліт в політиці з праць Ґюстава Лебона, вони пояснюють доволі переконливо, що історію творять все-таки не гроші, а особистості, не розрахунки, а сильні емоції, не пристосуванство, а героїка.
Тож на закінчення зробимо кілька власних висновків. Справді, загальна геополітична ситуація в Європі є тривожною. Західні політичні еліти не усвідомлюють всіх загроз, які нині несе Росія, навіть більше – вони остерігаються не так російського імперіалізму, як націоналізму народів Середньої і Східної Європи, який постійно зріє. Тому західні європейці через важелі ЄС систематично тиснуть на середньо- та східноєвропейські політичні еліти, щоб ті ще більше космополітизували свої суспільства через пропаганду, освіту й культуру, щоб ті вели суцільно меркантилістську внутрішню політику (виховання народів як споживацьких отар), відмовляючись від високих ідеалів та широких стратегій змагання за європейськість як ідею свободи націй. Така глобальна тенденція може призвести до цілковитого морально-національного розкладу цих народів, які й стануть легкою жертвою для Росії.
Наразі Україна не може сподіватися на сприятливу союзницьку політику якихось впливових держав. «Бурхливі хвилі» геополітичного моря, тобто національні інтереси великих держав, ще довго гойдатимуть державу Україна, як човен без стернового (без якісної політичної еліти). Перехитрити всіх неможливо, збудувати поміст безпеки на стрімких водах геополітичних бажань і поривань доволі трудно. Нові союзники не будуть приходити до країни без власної гордості, позбавленої високих ідеалів, малоросійської за духом (тобто націленої на «покиваніє глави в людєх» – цитував біблійну фразу Т.Шевченко).
Геополітика – це не тільки розрахунки мір чужих інтересів та устремлінь, це передусім глибоке усвідомлення власної історичної місії. Таке усвідомлення веде до наступної великої думки, як воно свого часу привело Євгена Коновальця при створенні ОУН, до думки про «опір на власні сили». Коли нація шукає свого місця на геополітичній шахівниці, то вона передусім повинна створити себе як центр тяжіння. Це означає створити потужний націоналістичний рух, здатний на героїчні пориви і величні жертви, на кардинальні перетворення і грандіозні проекти, на суворі вироки і тверді рішення. Лише такий рух здатен народити якісну політичну еліту, яка змінить державу. А вже до такої держави потягнуться союзники.
Тож держави Середньої та Східної Європи ще довго залишатимуться в зоні нестабільності через збереження агресивного потенціалу Московії і це буде однією з найбільших проблем планетарної геополітики. Ніякий Китай, який цинічно підтримує всі можливі авторитарні, репресивні режими в світі, включно з режимом А.Лукашенка, цьому не зарадить. Його міжнародна інтенція якраз полягає в тому, аби стишувати, пов’язувати економічними залежностями енергетику інших націй, а не розбуджувати в них активний націоналізм.
Українська стратегія в міжнародній політиці має полягати в тому, аби зміцнювати свій цивілізаційний простір, тобто передусім велику зону Причорномор’я (див. статтю: Баган О. Як нам перемогти на Чорному морі? // «Вголос» та іншу: Баган О. Український цивілізаційниц простір // УССД). Сумнівно, що ця зона зміцниться, якщо в неї потужно увійде така авторитарна, цинічна, брутальна держава, як Китай. Нинішня бідність України, матеріальна і моральна, не повинна стати мотивацією для підтримки такої ненадійної, навіть загрозливої ініціативи.
