Вже на часі не тільки обороняти, але й наступати!

Йосиф Сірка

Мудрі полководці твердили, а сучасні переможці стверджують, що найкращою обороною, яка приносить перемогу – є наступ, атака. Цю істину було підтверджено вже не одною війною і не одною перемогою ворога. Найбільшою помилкою українців – пясля козацьких часів, була й залишилася саме відсутність атаки. Так воно було за Мазепи, який через зраду не зміг оборонитись наступом, так було за часів УНР, УПА і так скінчилось 2014 р., коли замість атаки погодились на перерву, яку Москва використала на масивну аґресію, що коштувала тисячі життів українським оборонцям державного суверенітету.

Під сучасну пору дуже небезпечною стає постійна тзв. „оборона”, яка за чотири роки війни коштувала вже сотки життів та калік. Ніхто у світі не може зрозуміти українців, чому на щоденні бандитські провокації нема жодної відповіді, а пояснення: не піддаватися провокації – є доказом того, що не військові професіонали вирішують справу застосування зброї. Українська оборона нагадує студентський жарт, коли студент заявив своїм друзям, що він тримався на іспиті – мов партизан. А коли його запитали: Як саме? То він відповів: Мене питали та питали, а я нічого не сказав! Це нагадує, що ворог стріляє й стріляє, а українська оборона мовчить, бо є наказ, яким президент часом і хвалиться: Не відповідати!

А тим часом бандоугруповання не тільки стріляє, але й вбиває, калічить і пробує атакувати. Тож, про які угоди „тиші”, „шкільного миру”, „великоднього (різдвяного) перемиря” може йти мова, коли ні одного дня не було, щоб терористити не порушили домовленості!?

Дедалі стають звичними повідомлення про загибель українських оборонців Батьківщини, до яких долучаються атаки, вбивства та переслідування волонтерів та учасників тзв. АТО проросійськими і російськими бандами. До цього переліку можна зарахувати і напади на українську інтеліґенцію взагалі.

Слід звернути увагу на те, що за 27 років Незалежности, поряд з тисячами полеглих патріотів на російсько-українському фронті, є й сотки волонтерів, журналістів, вчених, які загину від підступного ворога . Досі ще ніхто не зайнявся дослідженням скільки жертв принесли українці на вівтар Батьківщини далеко від фронту – не тільки українські політичні в’язні на чолі зі Сенцовим, але й кримські татари та сотки інших. А скільки захисників України „випадково” потрапляють під кулі російських снайперів, чи „оперативників” Кремля, як це було у випадку соліста Паризької опери Василя Сліпака, чи якогось іншого відомого патріота.

Притім, не слід забувати, що за 27 років не був вбитий тзв. націоналістами ні один відвертий ворог України. Може хтось скаже, що московського пропаґандиста О.Бузину вбили націоналісти, хоч їм досі нічого не довели. Якщо подивитися на діяльність цього антиукраїніста, якого Москва дуже активно використала, то, звичайно, коли з нього не було більше користі, то й спровадила його на той світ, щоб звинувати у смерті націоналістів – точнісінько так скінчилася „кар’єра” бандитського ватажка Захарченка – використали у своїй грі, а потім „відвдячилися”, певно, посмртно нагородили.

Та дива відбуваються не тільки з вбивствами. Візьміть, до прикладу, позбавлення громадянства М.Саакашвілі і його примусову депортацію за межі України. Діяльність в Україні колишнього грузинського президента була спрямована на зміцнення демократії, на боротьбу з корупцією, але „власті” „знайшли причину”, щоб його позбавити громадянства.

В той же час російського православного аґітатора Новінського за явне розбурхування релігійного співжиття і навіть відверту брехню, коли йдеться про українське православ’я, ніхто не чіпає. Зверніть увагу на те, що пан Новінський отримав українське громадянство з порушенням українського законодавства. Його політична і церковна діяльність спрямована не на зміцнення миру, безпеку країни, але на розбурхання ненависті та неспокою у суспільстві. Він навіть, якщо вірити повідомленням, оплатив подорож єпископів до Патріарха Варфоломія, щоб його переконати у тому, що Україні не треба єдину помісну церкву, оскільки це Росія не схвалює. Його заява про «війну», яку викличе Томос, є недоступним втручанням у безпеку країни і прямим закликом до боротьби. Тому дивує поведінка «власть імущих», які з такою наполегливістю «випхали» проукраїнського політика пана Саакашвілі за межі країни, і таке «поблажливе» ставлення до антидержавної діяльности російського політика в Україні Новінського. Дуже можливо, що тут відіграють роль великі гроші, якими володіє російський маґнат, а їх у пана Саакашвілі не було.

Іншим доказом «різної мірки» українського правосуддя є й не тільки поблажливе ставлення до ворогів України, які планують реванш. Справа з телевізійними каналами Інтер та 112 є також дуже підозрілою. Всі знають, що існує в Україні закон про безпеку країни – так, як і в кожній цивілізованій країні. Дивує лише те, що закон той ніхто не застосовує, коли справа заторкує проросійські телеканали та проросійських політиків та російських оліґархів і аґентів.

У незанґажованих людей виникають законні питання: Яким чином телевізійний канал 112 міг купити невідомий німецький «бізнесмен» Едуард Катц, який займається продажем кількох старих авт. Як він міг призначити на на керівну посаду каналу Портнова, який разом з Януковичем дав драла до Росії? Журналістське розслідування «Схеми» стверджує, що не Катц є справжнім власником накалу 112, але сумнозвісний «адвокат» Медведчук.

Невже ж це таке «дотримування свободи слова»? І цю свободу слова канал зразу й використовує для пропаґанди кума Путіна, якого й величає «великим політиком». Всі знають, що, коли б не Путін, то Медведчук вже давно б спочивав на смітнику політиків, а при «житті» він трмається лише завдяки кремлівському кумові, який його вважає своїм ґубернатором Малоросії.

Оголомшуюче відкриття, оприлюднене журналістським розслідуванням «Схеми» на Радіо Свобода : «Нафта для куми Путіна» (6.9.18) вказує не тільки на те, чому війна з Росією не закінчується, але й чому в Україні нема праці, де українські оліґархи інвестують, що й пояснює відхід мільйонів працездатних за кордон у пошуках праці, якої вдома нема, бо ж оліґархи вивозять капітал і дають можливість заробляти іншим.

З розслідування журналістів довідуємось, що: “Згідно з витягом із реєстру Мін’юсту в Україні у Віктора Медведчука бізнесу майже немає.Єдина комерційна компанія, засновником якої є політик, – ТОВ “Форпостінвест”, яке займається бізнес-консультуванням. Решта заснованих Медведчуком фірм пов’язані з громадською діяльністю: він співзасновник ГО “Спілка адвокатів України” та керівник ГО “Український вибір – Право народу”.

Далі довідуємось, що: «його дружина – Оксана Марченко (згідно з інформацією у реєстрі) є засновницею, кінцевим бенефіціаром чи власницею істотної участі у щонайменше десяти компаніях, які займаються нерухомістю і будівництвом, фінансами, працюють у сільському господарстві, заготовляють ліс, проводять інженерні вишукування, працюють у медіа.»“Схеми” виявили, що дружина Медведчука володіє компаніями не тільки у Росії, але і в анексованому Кремлем Криму.» Щойно тут нам стає зрозумілим, чому одинокому Медведчуку, попри заборону літати прямо в Росію, вдається відвідувати Москву, Сочі, Крим. Літав туди Медведчук не для того, щоб допомогти обмінові полоненими, ув’язненими, а щоб доглянути бізнесом, який записаний на дружину.

Оскільки ГПУ вже два роки не реаґує на вимоги депутатів щодо В.Медведчука, то й не дивує, що й недавній протест під вікнами ГПУ з вимогами притягнути Медведчука до відповідальності – залишився без реакції. А шкода, що ГПУ «прогавила» можливість, показати суспільству, що вона за справедливість. Замість справжніх порушників закону прокуратура вдалася до підслуховування журналістки Н.Седлецької, певно, щоб унеможливити появу сенсаційного відкриття про те, що колишня ведуча з телебачення стала власницею третього за багатством нафти родовища в Росії.

Слід зазначити, що досі ще не були спростовані факти з діяльности Медведчука не тільки як аґента КГБ, але й людини, яка ганебно й непрофесійно поділялася на засуджені українського поета Василя Стуса та ін.. Працю Дмитра Чобота «Нарцис, або Штрихи до потітичного портрету Віктора Медведчука» (2001) слід би було перевидати зараз, а не чекати, коли цей кум Путіна наробить ще більше біди українцям. Можна погодитись з фактом, що він вірний кум Путіна і дослівно переповідає його програму стосовно України, але його вірність кумові не робить його українським політиком – ані малим, ані великим.

Його роль переговірника дуже сумнівна, бо ж звільнення Н.Савченко було обміном на російських офіцерів, а не заслугою Медведчука. Зате дуже можливо, що саме він «допоміг» «переоформити» Савченко з патріотки на людину, яка заблукала у сітці кремлівської брехні. Іншими словами, його не можна взагалі зараховувати до українських політиків, а кумівство з найзапеклішим українським ворогом лише пригадує прислів’я: Скажи мені, хто твій друг (кум), а я тобі скажу хто ти!

А стосовно кремлівської страшилки з націоналістами, бандерівцями, Правим сектором і т.п., то саме існування й процвітання антиукраїнської брехні в програмах декотрих телеканалів та ЗМІ, та пропаґанда проросійських аґітаторів, свідчать про відсутність націоналістичної активності через брак ідеолоґії.

Коли б ті, що себе зараховують до націоналістів ставили питання національної ваги понад свої «сектантські» інтереси, то вони б об’єднались в одну організацію – за зразком інших европейських націоналістичних організацій. Тоді вони б наводили справжній страх на різних виродків та ворогів України. Напад якоїсь групи (яку назвали націоналістичною) на циганський табір не можна зараховувати до вчинків, якими можна боротися за національну державу. Якщо ж ромські групи займаються торгівлею наркотиків, то цією справою повинна займатися виключно кримінальна поліція, але не якась громадська, чи політична організація. В противному разі це шкодить суспільству і іміджу держави. А от, коли б українські націоналісти брали приклад з націоналістичної діяльности в Ірляндії, в Іспанії, чи в будь-яких інших країнах, то й залякування ними мало б сенс.

Націоналістичний рух незалежної країни повинен спиратися на закони держави і використовувати їх для просування національних інтересів – хіба не так це роблять у Франції, Іспанії, Австрії, Польщі та деінде? В противному разі демократію та свободу слова використовуватимуть грошові перевертні, які сумнівними шляхами набули маєтки, а зараз скуповують ЗМІ, щоб знов обвести українців навколо пальця – якщо не гречкою, цукром, олією, чи пляшкою горілки, то з брехливим каналом, перекручуванням фактів.

Іншими словами, ЗМІ в руках ворогів України, які є майстрами перекручення, брехні й пропаґади будуть використовувати демократію. І тут на допомогу повинен прийти закон про безпеку країни, яка не цікавить всяких медведчуків, шуфричів та новінських, бо ж вони є лише виконавцями бажань неоголошеного царя, який спеціалізується на гібридній війні, в якій зумів «зелених чоловічків» поміняти на «зелених політиків». Українські жертви – чи то на фронті, чи в тилу – їх не болять і не цікавлять.

.

Уявіть собі хоч на хвилину, як би реаґували ізраїльські власті, військове командування, коли б їхнього солдата, чи громадянина, вбивали ворожі снайпери? Не щодня, чи тижня (як це роблять бандити на російсько-українському фронті), бо ж ізраїльська армія діє швидше, ніж араби встигають думати. Гадаю, що вже давно палестиці залишилися б без будь-якого снайпера і рушниці. А тим часом в Україні щодня російські й проросійські бандити калічать фізично й душевно українців, а вбивство ватажка Захарченка свідчить про те, що і «своїх» не жаліють.

Український президент, який не є військовим професіоналом повинен наважитись і довірити відновлення територіяльної цілісности України офіцерам нового покоління. Вони вже з прикладів Ізраїлю та Хорватії знають, що ніякі миротворчі солдати не допоможуть відновити суверенітет (миротворчі солдати на Кіпрі вже 54 роки!, але єдности острова досі нема) і звільнити окуповані території. А що атака є найкращою обороною, то вже відомо з російсько-фінляндської війни 1939 р.. Тоді фінляндські захисники, число яких не перевершувало 400 тисяч, зуміли перемогти сталінську півторамільйонну армію, яка за спробу Сталіна приєднати до СССР Фінляндію, втратила понад 200 тисяч солдат.

Отже, українські військові і політики мають від кого повчитися, справа лише в тому, чи керівництво держави здатне до рішучих кроків. Це вже можна буде встановити найближчим часом – як ГПУ реаґуватиме на російський бізнес куми Путіна – О.Марченко, та чи здатний Порошенко позбавити Медведчука мандата довіреної особи щодо обміну полоненими та ув’язненими, доля яких Медведчука не цікавить? Доказом цьому і є російське Гавриківське родовище нафти, яке відкриє кожному очі на майбутнє, яке голова Українського вибору і прихильник кандидата у президенти Абрамовича готує для українців. Зрештою і мабутню нафту вже запрограмовано обробляти в Ростовській області – ближче до тзв. республік, де Медведчука можуть обрати царьком, бо некоронований цар вже сидить в Кремлі.

Отож – слово за Порошенком та Луценком.

Торонто, 7.9.18 р.

Опубліковано Блоги.