Всупереч усім, Україна буде
24 серпня, у День Незалежності, вже давно кожен відзначає те свято, яке вважає для себе ближчим. Влада – своє, офіціозне, з радянською пафосністю, неодмінною шароварщиною, роздаванням нагород за вигадані і лише подекуди справжні заслуги, обов’язково чергових звань своїм охоронцям з МВС, СБУ тощо. Українці святкують натомість своє – вистраждане, виборене нашими дідами та батьками. Лише гидливо кривлячись від різнокольорових політиків, які перед камерами поливають один одного брудом а потім йдуть у куточку домовлятися про розподіл посад чи бюджету. Вболівають за долю малозабезпечених громадян, після чого, поручкавшись і повсміхавшись журналістам, відлітають продовжувати «вболівати» на Азори, Мальдиви чи ще там кудись. Поведінка їхня аж ніяк не визначається наявністю у кишені того чи іншого партквитка. Це – кастова поведінка, поведінка касти «обраних», народних депутатів (бо де у нас ще є впливові політики, окрім парламентарів?).
Спостерігаючи вже 22 роки за цим трагіфарсом, який називають політикою, здавалося б, українці мали б давно розчаруватися, залишити свято 24 серпня виключно для касти «обраних», від яких в Україні все і всі залежать. Мовляв, я – маленький гвинтик, однозначно – нічого не вирішую. Єдина моя мрія – бути якнайдалі від тої держави, влади, від тих політиків, аби тільки мене не чіпали і дали жити спокійно і сяк-так забезпечувати собі хліб, бажано з маслом (бо видовища все одно телебачення демонструватиме). Але не так все просто. Виявляється, всупереч титанічним зусиллям політиків, всупереч, врешті, здоровому глузду, українці продовжують цінувати країну, у якій живуть, державність, яка відродилася в 1991 році. Принаймні, про це свідчать результати останнього дослідження Соціологічної групи «Рейтинг» у серпні 2013 року.
Виявляється, 81% опитаних українців так чи інакше таки вважають себе патріотами своєї країни. Незважаючи на те, що керують нею «такі політики», з якими героїчно бореться «така опозиція». При цьому з 2010 року цей показник зріс на 4% – всупереч всім і усьому.
Більшими патріотами себе вважають найстарші та наймолодші респонденти. Водночас, чим старші громадяни, тим менше вони підтримують Незалежність України. Прикро, звичайно, але дається який не який, але вкарбований радянський патріотизм, який суперечить тому державному утворенню, у якому тепер доводиться мешкати колишнім ідейним комсомольцям та комуністам, і який вони хотіли би хоч трошки наблизити до втраченого ідеалу, хоча би до сучасного московського взірця, де все ще спить у Мавзолеї вождь, а поряд, біля кремлівської стіни, тліють рештки його кращих та гірших послідовників.
І загалом з перспективами Незалежної України все виглядає досить оптимістично. Навіть живучи у такій країні – «з’януковиченій», без надій на перемогу хоч у віддаленій перспективі опозиції (бо що зміниться, навіть коли переможе – злодії та корупціонери в кабінетах?) – все одно 61% опитаних підтримали б проголошення Незалежності України, якби перед ними постав такий вибір сьогодні. Лише на Донбасі кількість противників Незалежності перевищує кількість прихильників, хоч рік тому ці показники були майже рівні. Зрештою, це зрозуміло. Відчуваючи на власній шкірі усі принади влади ПР, люди там наївно сподіваються, що, можливо, у сусідній Росії їм було б хоч трохи краще. Бо там на всю країні – єдиний Господар, і всі там живуть однаково, а не по «заповідниках» з різними звичаями, правилами, віддані на «прогодування» окремим партіям чи персонам. Наївні надії людей, доведених раніше до зубожіння, яким дозволили пишатися, що вони – «донецькі», які правлять усім… До речі, чим краще матеріально забезпечена людина, тим вища підтримка Незалежності – люмпену, як відомо, ніколи перейматися високими матеріями.
Цікаві також показники підтримки ідеї Незалежності і з огляду на конфесійну приналежність респондентів. Майже 90% прихожан УГКЦ, понад 70% УПЦ (КП) та майже 60% просто віруючих, які не відносять себе до жодної конфесії, підтримують її. Водночас серед прихожан УПЦ (МП) таких менше половини, хоча все одно кількість прибічників Незалежності перевищує кількість противників. Так що не допрацьовує «батюшка Кіріл», не допрацьовує. Бажано інтенсифікувати поїздки, зусилля примножити, а то за таке і в Кремлі можуть погладити, але не по голівці, і не рукою.
Можна щось мати, для прикладу, Незалежність, навіть любити її – але не цінувати. Наскільки українці саме цінують власну Незалежність, свідчить те, що 46% опитаних готові у випадку виникнення відповідної загрози відстоювати територіальну цілісність України зі зброєю в руках. За останні три роки це найвищий показник (у 2010 році таких було 43%, у 2012 – лише третина). І що варте уваги: якщо раніше вищу готовність захищати свою країну висловлювали переважно прихильники лише партії «Свобода», то зараз таких однакова кількість і серед прихильників УДАРу та «Батьківщини» – близько 60%. Все ж таки образ Віталія Кличка надихає скоріш до рішучості, а постаті Яценюка не вдається надто демотивувати своїх прихильників.
Ще один цікавий момент. На Донбасі кількість опитаних, які готові відстоювати територіальну цілісність України зі зброєю в руках, у 1,5 рази вища, ніж кількість людей, які підтримали б Незалежність. Так, саме така Незалежна Україна там багатьом недовподоби. Але ж бачимо – ідеї сепаратизму, начебто особливо притаманні мешканцям цих областей, є не більше ніж міфом. Як і всі українці, вони теж хочуть жити у сильній, стабільній, заможній Україні, якою можна пишатися і яку варто захищати. Таку країну ми нарешті побудуємо разом, всупереч усім противникам, зовнішнім і внутрішнім.
А тому нині можемо сказати: Слава сьогоднішній, Незалежній Україні! І Слава завтрашній, прийдешній, Українській Самостійній Соборній Державі!
Юлій Хвещук
