Про нас

Вся історія відносин між Москвою та Україною протягом більше як 250 літ, з моменту злуки цих двох держав є планомірне, безоглядне, безсоромне, нахабне нищення української нації всякими способами, вщерть до стертя всякого сліду її, щоб навіть імени її не лишилось….І здавалось, така політика мала успіх…Лишився сам народ, без панства, без літератури, без школи, безграмотний, знесилений, оплутаний законами й державними апаратами визиску. Він уже забув свою історію, свою колишню боротьбу за соціальне й національне визволення… Здавалось, зроблено було все чисто: закопано, засипано, землю на могилі вглажено й пісочком присипано…Отже, ніби повна смерть нації.

Слова Володимира Винниченка з його opus magnum Відродження Нації. Моє навчання історії визвольних змагань 1917-20 років  було наскрізь насичене негативним відношенням до Винниченка як одного з провідників, через якого були програні визвольні змагання. Винниченко був у постійному конфлікті з Симоном Петлюрою у справі потреби збройного забезпечення української державності, бо виходячи з соціалістичної, а то й комуністичної точки зору, він не передбачав війни між комуністами, чим він був. Це була одна з трагедій його життя, а також трагедія Крут та вторгнення Муравйова, як і подальші події.

При одній з моїх поїздок до княжого города Львова і відвідин там матірного історичного Наукового Товариства ім. Тараса Шевченка я був заскочений, що ця установа знаходиться на вул. Винниченка. Адже ж Львів — п’ємонт українського національного відродження. Чому там у центрі Львова  вулиця Винниченка?

Мушу признатися, що до незалежності я мало читав Винниченка, Хвильового і такого, як  Шахрай. Комуністи просто мене не цікавили, навіть українські націонал-комуністи. Після прочитання цих постатей, і це досить поверхово, я переконаний, що ці особи були більшими українцями, ніж українська влада за останніх тридцять років. Це надзвичайно сумне ствердження, зроблене не для розпачу, але для освідомлення: чим ми стали.

Мушу при цій сповіді висповідатися також за мою святу маму, яка не шанувала зовсім Винниченка, уважала його зрадником, і навіть не шанувала надто Петлюру, бо “він нас продав Пілсудському”. Я тому ініціював виготовлення художньої фільмові стрічки про Петлюру, бо зробили ми фільми про Бандеру, Шухевича, Шептицького. Досить вже тих галичан,  а галичанам потрібно фільм про Петлюру, бо вони його ані не знають, ні не розуміють.

Сьогодні стан провідництва нашої діаспори, чи у США, чи у Канаді, чи ще де-небудь, є для мене застрашаючий. Досить сказати, що тільки дуже малий відсоток моїх ровесників, а ще гірше з молодшими, навіть знає, а тим менше читали, про цих осіб, котрих я згадав. Це мабуть нормальне явище, на підставі чи асиміляції, чи просто ігнорування літератури, мови тощо.

Цей регрес національної свідомості  відчутний також в Україні. Без найменшого сумніву Володимир Зеленський це регрес у відродженні нації, як писав Винниченко, мимо деяких його виступів, адже ж він актор. А його кадри — просто національні дебіли. Першим президентом був лис Кравчук. Він був комуністичним ідеологом але він був багато більш національно свідомим, ніж Володимир Зеленський. Перший міністр закордонних справ Анатолій Зленко був далеко більше свідомий і професійний, ніж Дмитро Кулеба. Мої перші зустрічі з пост колоніальною Україною було через Геннадія Удовенка у ролі Постійного представника України до ООН. Він вперше проголосував ще за Союзу інакше, ніж представник Союзу. На цьому пості були пізніше Анатолій Зленко, Валерій Кучинський, Юрій Сергеєв. Як з ними порівнювати таких, як синка міністра культури за Щербицького, Володимира Єльченка чи якогось там Сергія  Кислицю, котрий публічно заявив, що Україна є ні українська, ні християнська. Ми котимось у національну прірву.

Ми відбули вшанування пам’яті жертв Голодомору, особливо 27 листопада у Катедрі Св. Патрика. Це відзначення має вже майже тридцять років. Це не єдине вже традиційне відзначення. Я пригадую як до відзначення Голодомору на форумі ООН готувався Валерій Кучинський, збирав підписи представників держав на заяви для  голосування на Генеральній Асамблеї (це було за мало свідомого Президента Кучми, у якого в команді були одіозні Табачник, Медведчук), чи Юрій Сергеєв за Ющенка, але пізніше за Януковича і коротко за Порошенка. Кожного року було таке відзначення. Сергеєв організував це навіть незважаючи на московського лакея Януковича.  Минулого року не було, мабуть, через пандемію, цього року поки що немає або через лінивство або брак бажання. Для Кислиці це не важне, як виходить з його веб сайту, де важко знайти будь що про Голодомор.

З другого боку таке відзначення могли б ініціювати речники Світового Конгресу Українців або Світової Федерації Українських Жіночих Організацій, дві діаспорні структури, котрі являються єдиними українськими неурядовими організаціями членами ООН. Потрібно тільки замовити зал і приготувати програму.  Навіть Кислиця з української місії міг би замовити зал. Хіба такого відмічення в ООН знову не буде?

Мені соромно за мій народ! Винниченко, Хвильовий чи Шахрай були б таке влаштували. Бо у них все ж таки була українська душа. А тут національна пустота і примітивність. Доборолась Україна…

30 листопада 2021 року                                            Аскольд С. Лозинський  

Опубліковано Блоги.