Про маму
Мама відійшла у вічність на сотому році життя. Відійшла спокійно у сні. Треба помиритися з природним переходом часу і відходу у вічність представника старшого покоління, та ще при такому віці. Це розумове сприймання, одначе, інколи, емоційно різні переживання переважають. Головне мабуть трохи егоїстичне. Чим була для мене моя мати? Вона була найдорожчою цінністю мого життя і тому її відхід позбавляє мене її товариства, її усмішки, її ніжного доброго слова, її поради.
Здавалося вона була звичайною людиною з різними позитивними рисами але також пристрастями. Правда вона була для мене прикладною християнкою, хоча навіть при цьому не удосконалена бо так як сильно любила свою церкву і свій народ, та само ненавиділа ворогів тої церкви і того народу. Націоналістка з переконання, немов з гімну націоналістів вона вродилася “великої години, з пожеж війни і полум’я вогнів, плекав їй біль по втраті України, кормив їй гніт та гнів на ворогів.” І тому вона безмежно любила, але так само безмірно противилася злу. Любила своїх дітей, внуків, правнуків, свою ширшу сім’ю, свій народ і ціле своє життя боролося з тими силами і ворогами які намагалися чинити лихо об’єктам її любови.
Вона родилася у відносних матеріальних родинних достатках, але у часі війни на землі зрошені кров’ю різних воєнних фронтів. Крім господарства батьки відзначалися громадською виробленістю та діяльністю. Вона була доброю ученицею, відомою декламаторкою, успішною студенткою учительської семінарії, стривоженою революціонеркою, компетентною машиністкою, блискучою актрисою, милозвучною хористкою та вже в 1936 році фільмовою зіркою на всю Галичину. Прийшла друга війна, прийшли більшовики, потім німці, потім вдруге більшовики, вона була секретаркою в допомаговому комітеті, а опісля скитальцем, дружиною, мамою, бідною імігранткою без достатків, спершу на американському засланню, другий раз мамою, кельнеркою, пресовою референткою, касієркою, генеральним секретарем, головою, хористкою, бабцею і прабабцею. У кожній ролі вона вив’язалася бездоганно.
Громадська, а то і революційна діяльність починалась змалку виступами при різних культурних національних заходах у рідних Копичинцях (Тернопільської області), анти-польськими протестами проти “пацифікації” українського населення в учительській семінарії у Львові з погрозами вилучення її з семінарії без дипломи, відтак поворот до дому батьків, неможливістю працювати учителькою, діяльність в Союзі Українок що її мама очолювала, в хорі, на сцені, у першому українському художньому фільмі у Галичині “Для добра і краси.” Вона переживала і намагалась зберегти родину від розкуркулення та виселення більшовиками, остаточно виїхала з своє мамою коли другий раз прийшли більшовики, вони поневірялись в таборах для переселенців, одружилася та врешті поселилася в Мюнхені як дружина українського політв’язня з німецького концтабору в Авшвіці. В Мюнхені народилася перша дитина, опісля подорож за океан, переслідування на Елис Айленд в США за націоналістичну приналежність мужа, народження другої дитини, а відтак праця в Союзі Українок Америка, довгі роки в Об’єднанню Жінок Оборони Чотирьох Свобід України, 41 років на пості кореспондентського секретаря Головної Управи та 21 років на пості голови відділу у Ню Йорку, участь у церковному хорі, Марійській дружині та в других громадських установах. Не було політичної зовнішньої акції чи демонстрації у котрій не тільки вона приймала участь але долучила до цього і своїх дітей як ще один спосіб виховання.
Моє життя з мамою було завжди цікаве виповнене любов’ю яку відчувалося на кожному її кроці. В мене і сестри ніколи нічого не бракувало хоча батьки були бідні, але перед нами ставили обов’язки. Мій батько був юристом, тільки не в США де його доля закинула. Тут він носив тягарі спочатку, а опісля відкрив власну крамницю. Мама завжди працювала також поза хатою, щоби Св. Миколай міг і нам роздати дарунки. В додатку вона була господинею в дома. А також мамою і вчителькою. Вчителькою всього – релігійного, українського, театрального, суспільно-громадського. Якось вистачало її часу і енергії на все. А може і ні, робила все коштом власних вигод і відпочинку, але її діти цього не знали і не відчували. Дякую тобі мамо за все, за твою матірну щиру любов, за твій труд, за невиспані ночі, за хвилювання, за клопоти.
В сам “День Матері” у травні цього року, я з мамою спільно обідали. Подумав я який я щасливий, що маючи сам 62 роки можу обідати в цей день з моєю мамою. І ще з якою. Для кожної людина мабуть його мати найкраща. Не кривдячи других матерів, скажу тільки, що не було і не буде кращої матері як моя. За її доброту і ласки не тільки для своє родини але для нашого українського суспільства, для нашої церкви, Господь певне влаштує її відповідно у своєму царстві. І мамі буде добре. Тільки як нам жити без неї? Вона залишиться не тільки у нашій пам’яті, залишиться і мабуть далі працюватиме вона через нас, її дітей, внуків, правнуків, взагалі всіх котрі мали нагоду відчути її теплу любов та опіку.
25 листопада 2014 Аскольд Лозинський
