Правда визволить нас
Скажімо собі правду,
і якщо ми спроможемося на це —
наша правда нас визволить”.
Лонгин Цегельський
Знову наближається річниця одного з найславніших моментів історії України – Дня Злуки. Сучасна Українська Вікіпедія подає цю подію, як “Велика Злука — урочисте оголошення 22 січня 1919 р. на Софійському майдані в Києві універсалу про об’єднання УНР і ЗУНР у соборну Україну, День соборності України”.
Справді, день 22 січня 1919 року був одним із найпрекрасніших моментів нашої непростої, нерідко трагічної історії, назавжди залишившись у пам’яті українського народу як свято Соборності України.
Все ж далеко не все і далеко не повністю згадується, недостатньо знають українці про дійових осіб тих буремних літ. Зокрема, незаслужено призабутим залишається постать Лонгина Цегельського, а саме він 22 січня 1919 року зачитав у Києві славнозвісний маніфест про Злуку ЗУНР і УНР. Доктор міжнародного права Лонгин Цегельський був видатною постаттю, надзвичайно дієвою й багатогранною, якою може гордитися українська нація. Саме його перу належить більшість офіційних відозв ЗУНРу і саме він очолював найважливіші міжнародні переговори від імені ЗУНРу.
У цьому 2015 році виповнюється 140 літ від його народження і 65 літ від його дотепер загадкової смерті. Тож звернімо свої погляди до цієї неординарної особистості.
Лонгин Цегельський
( 29.08.1875 – 13.12.1950 )
Лонгин Цегельський народився 29 серпня 1875 року в містечку Камінка Струмилова (тепер Кам’янка-Бузька). Був нащадком давніх священичих родів Цегельських і Дзеровичів, відомих своїм патріотизмом і жертовністю для українського народу і Української Церкви.
Говорячи про походження Лонгина Цегельського, варто згадати його батька о.Михайла Цегельського (1848–1944), котрий був знаним священиком, просвітителем і громадсько-політичним діячем, який після висвячення на священика був скерований на парохію в Камінку-Струмилову і протягом 70 років душпастирював там. Згодом став ще й деканом Камінецьким.
Отець Михайло Цегельський з юних літ і до смерті був активним просвітянином і громадським діячем. Ще студентом він був учасником установчих зборів Товариства «Просвіта» у 1868 р., а в 1892 р. виступив ініціатором створення філії цього Товариства у Кам’янці-Струмиловій і був довголітнім головою її. Крім «Просвіти», о.Цегельський був членом-засновником ще багатьох українських товариств та організацій. Перемігши завдяки своєму великому авторитету на виборах до Галицького сейму, о.М.Цегельський віддав мандат своєму заступникові у виборчій кампанії В.Сінгалевичу, вважаючи, що як парох він зможе зробити для Кам’янки-Струмилової більше, як сеймовий посол. (Тепер, мабуть, важко уявити собі такий вчинок?)
У 1918 р. о.Цегельський двічі їздив до Києва як Генеральний Вікарій України. Був послом до парламенту ЗУНР і головою Повітової Української Національної Ради. Після падіння ЗУНР був заарештований польською владою…
Помер отець Михайло Цегельський 5-го квітня 1944 р. і похований у Кам’янці Бузькій.
Освіченість, активність і таланти Лонгина Цегельського вражають.
Державна академічна гімназія, юридичний факультет Львівського університету, правничо-адміністративна практика при міністерстві закордонних справ у Відні та в австрійському посольстві у Стокгольмі, захист докторату у галузі міжнародного права – такі віхи його освіти.
Організаторські здібності та почуття дієвого патріотизму висували Лонгина Цегельського в середовище найбільш активних студентських діячів, він завжди намагався брати безпосередню участь у тодішніх акціях.
Для прикладу, він виголосив запальне слово на студентському конґресі в Англії, де обстоював інтереси Галичини в процесі перебудови Європи. При цьому образливо висловився про російського царя, за що був вигнаний з Конґресу і з самої Англії, а в місті Пассау на німецько-австрійському кордоні його заарештували австрійці за “образу маєстату іншого монарха”. Лише завдяки старанням ректора і сенату Львівського університету, а також намісника Галичини графа Бобржинського Лонгин Цегельський був звільнений з-під арешту і уникнув відповідальності.
Енергійно поширюючи національні ідеї, Лонгин Цегельський включається в процес творення студентських товариств, редагує різні студентські журнали, сам пише багато статей, пронизаних ідеєю державності і соборності України, є автором праці “Русь-Україна і Московщина”, яка здобула велику популярність у Галичині та є цілком актуальною і в наш час.
Після закінчення університету та захисту докторату Лонгин Цегельський деякий час займається адвокатською діяльністю, та згодом покидає її і цілком присвячує себе журналістській і громадсько-політичній діяльності. Був активним членом національно-демократичної партії, редактором газет “Свобода” (1907-1908), “Діло” (1908), “Українське Слово” (1915-1918), працював редактором “Літературно-Наукового Вісника” Наукового Товариства ім.Шевченка у Львові.
З 1909 року був послом австрійського парламенту. У 1913 році його обрали послом до галицького сейму від Бібрецького повіту. Як член комісії закордонних справ їздив з дипломатичними місіями по різних країнах.
Одночасно належав до проводу організації “Сокіл”, був членом Надзірної Ради Убезпеченевого Товариства й Банку “Дністер”, одним із директорів Земельного Банку Гіпотечного і т.п.
З 1914 року д-р Лонгин Цегельський стає членом Головної Української Ради на чолі з Костем Левицьким. Згодом став членом Боєвої Управи, що в часі війни мала кермувати Українськими Січовими Стрільцями. Часто їздив з дипломатичними місіями до Києва, був добре знайомий із провідними діячами Наддніпрянської України.
Лонгин Цегельський брав активну участь у підготовці і організації листопадового перевороту 1918 року у Львові, потім під час боїв у Львові він був уповноважений вести переговори з польською стороною. Він обіймав посади державного секретаря внутрішніх справ Західно-Української Народної Республіки, а також керівника Секретаріату закордонних справ ЗУНР.
Отримавши від Петрушевича доручення очолити посольство ЗУНР у Вашингтоні, д-р Лонгин Цегельський через Чехословаччину, Німеччину і Голландію в 1920 р. прибув до Нью-Йорка. З того часу жив у США, домагаючись визнання ЗУНР Сполученими Штатами Америки та організовуючи постачання в Галичину медикаментів і боєприпасів.
У Нью Йорку Лонгин Цегельський редагував часопис “Український Вісник”, а потім переїхав до Філадельфії, де працював спочатку редактором часопису “Шлях”, а в 1943-1950 рр. – редактором популярного часопису “Америка”. У Філадельфії він видав монографію “Митрополит Андрей Шептицький”.
Помер д-р Лонгин Цегельський 13 грудня 1950 року у Філадельфії, у своєму робочому кабінеті, що було, з одного боку, досить загадковим, а з другого, – символізувало його активне й невтомне життя.
Отакою була ця справді неординарна постать політика, дипломата, поліглота, публіциста і громадського діяча.
Лонгин Цегельський мало дбав про свій власний добробут, ніколи не мав власних домів, коштовностей, автомобілів, а всі сили віддавав тому, що вважав корисним для Української Держави. Порівняння його життєвих принципів і критеріїв із сучасними тенденціями наводить на роздуми. Невтішні, але корисні роздуми…
Особливо багато міркувань, і навіть деяку “революцію” у знаннях і переконаннях, викликає книга спогадів Лонгина Цегельського під заголовком “Від леґенд до правди”, яка вперше побачила світ 1960 року у діаспорі і яку в 2003 році перевидало львівське видавництво “Свічадо”. Передмову до львівського видання зробив академік Ярослав Дашкевич, стверджуючи, що “Лонгин Цегельський залишив після себе важливий документ доби”.
Книга “Від леґенд до правди” є унікальною, цікавою і вельми потрібною. Адже рідко ми маємо спогади і міркування безпосередніх учасників важливих історичних подій. А це – спогади людини, яка так окреслила своє місце в історії:
“Доля розпорядилася так, що я найбільше з усіх діячів українського державного будівництва 1917-1919 рр. був ознайомленний як з галицькими, так і з наддніпрянськими людьми і подіями. Ні один з галицьких політиків не бував стільки разів на Великій Україні, спостерігаючи власними очима за розвитком подій над Дніпром, як я. Також жоден із придніпрянців не мав спромоги пізнати тогочасну Галичину настільки, як я – Велику Україну. Склалося так, що я зміг витворити собі загальноукраїнський образ наших визвольних і державних змагань”.
Прочитавши цю книгу, ми не лише вияснимо для себе, як відбувався Листопадовий Чин, а й можемо усвідомити типові риси ментальності нашого народу. Попри багато славного й позитивного, в українському характері є й немало огріхів, які приводять до фатальних, іноді, помилок. Варто їх усвідомити, застановитися, як позбутися некорисних рис. У цьому книга Лонгина Цегельського дуже повчальна. Вона, на відміну від багатьох мемуарних творів, нічого не прикрашає і не згущує трагічних фарб. Вона спонукає думати та аналізувати. Дуже важливою і завжди актуальною є думка, що не досить проголосити державу, треба вміти її вберегти. Ця думка проходить через усю книгу.
Правда, ці спогади багато в чому суперечать вже усталеним описам цих подій. Багато з того, що преса і навіть науковці подають, як дійсні факти, Лонгин Цегельський називає легендами і переконливо арґументує це. Для прикладу, він спростовує надто гіперболізований міф навколо постаті Дмитра Вітовського і наголошує на важливій ролі незаслужено забутого Петра Бубели, розстріляного більшовиками в Одесі. Також конкретизує участь, чи точніше, неучасть Січових Стрільців у львівських подіях. При цьому подає багато “закулісних” справ періоду 1918–1919 років.
Автор був свідомим того, що не всім сподобається його бачення, але вважав своїм обов’язком зафіксувати все.
“А ті три місяці, що їх я описав. залишаться величною епопеєю в нашій історії. Бо це був час великих зривів, великих змагань та подвигів і великих промахів, – пише Лонгин Цегельський. – Хоч як боляче згадувати його, але я щасливий, що пережив ті дні – епопею нації, яка народжувалась у муках…”
Оцінка Лонгином Цегельським подій, які описував, викликало неоднозначне сприйняття як при його житті, так і після смерті. Зрештою, ймовірно, це спричинилося і до загадкових, майже детективних, подій, вияснення яких не маємо дотепер…
Вже сама його смерть викликає деякі запитання-сумніви: Чому людина так раптово помирає під час праці у своєму робочому кабінеті? Чому це трапляється у момент, коли членів його сім’ї немає в місті? І чому так загадково і нахабно викрадає хтось те, над чим він працював і що мав у своєму архіві?
І ще цікавим є те, чому при посмертному виданні книгою “Від леґенд до правди” його публікацій у журналі “Америка”, редактором якого був Лонгин Цегельський, видавництвом був випущений розділ про місію генерала Бартлемі. І дуже добре, що у львівському виданні поміщено відомості про ці події та пригоди навколо них.
Сучасним нашим патріотично-налаштованим лідерам особливо корисно було б вдуматися у слова автора:
“З таким політичним проводом ми були приречені на поразку. Наші лідери нe вміли використати вдалий момент, не могли зорієнтуватися, що в наших силах, а що ні. Як діти залишалися при своїх мріях, не здатні пожертвувати дрібним та другорядним задля важливого й основного. Не мислили реально, жили патріотичним сентиментом. Жертви нашої армії йшли намарне при такій політиці. Трагічність цього посилює та обставина, що ці політики були справжніми патріотами. Та для проводу держави самого патріотизму явно замало. Ось так і програли ми. Були на порозі обітованої землі, бачили її і не дійшли до неї. З власної вини. Не нарікаймо на лихих людей, на чужих. Скажімо собі правду, і якщо ми спроможемося на це — наша правда нас визволить”.
Як актуально це для нас… Доктор Лонгин Цегельський своєю книгою мовби волає до нас: “Українці, схаменіться!”
Господи, допоможи нам зробити добрі висновки із тих подій! Допоможи, щоб наша історія таки навчила нас чогось!
