Прагнете справедливості? Подбайте про справедливість щодо української мови!

Наближаємось до завершення ювілейного року Української Держави. 25 літ існуємо, але й надалі існує проблема державної мови!

І навіть більше – складається враження, що російська мова наступає. Таке відчуваємо навіть в “українському” (як кажуть) Львові. На вулицях частіше тепер чуємо мову російського агресора. Зрозуміло, що здебільшого її приносять вимушені переселенці зі сходу, але й багато львів’ян, які тільки почали говорити українською, з радістю повертаються до звичної “общепонятної”.

Чому так?  Це питання загострюється напередодні Дня української писемності та мови, який, починаючи від 1997 року святкується 9 листопада. Чим відзначаємо це значиме національне свято?

У наш час, коли Росія почала злочинну агресію щодо України, відбувся сплеск справжнього українського патріотизму. Мільйони українців усвідомили необхідність захищати свою Вітчизну, свою ідентичність. Маємо численні вияви українського патріотизму й героїзму… При цьому про свій патріотизм заявляють (і навіть ділом доводять!) численні російськомовні громадяни України, багато з яких вважають себе справжніми українцями.

І ось тут маємо справжній мовний парадокс. Чому українці, що стали на захист України, не стають на захист української мови? Чому й надалі перебувають у полоні мовного рабства, яке протягом століть насильно й цілеспрямовано створювала їм сусідня, ворожа українцям держава?

Чому, прагнучи справедливості в державі й суспільстві, не боремось за справедливість щодо української мови???

Мої друзі-журналісти із США зібрали перелік із 134 заборон, які за 400 років пережила українська мова від своїх східних і західних сусідів. Це, починаючи від XVII століття, коли на Лівобережній Україні в 1627 був наказ царя Михайла спалити в державі всі примірники надрукованого в Україні “Учительного Євангелія” Кирила Ставровецького, а в 1696 — ухвала польського сейму про запровадження польської мови в усіх судах і установах Правобережної України…

І в наш час спостерігаємо намагання гноблення української мови такими чинниками, як так званий закон Колесніченка-Ківалова, тобто Закон «Про засади державної мовної політики», прийнятий Верховною Радою України в 2012 році.

Всім уже відомо, як забороняли, нищили українську мову в царській Росії, що продовжували, хоч і не так відкрито, більшовики.

Горезвісний Валуєвський циркуляр 1863 року таємно, але дієво, забороняв публікацію “малоросійською”, тобто українською, мовою релігійних, навчальних і освітніх книг, однак ще дозволялась публікація художньої літератури.

Дію Валуєвського циркуляру було закріплено і розширено шляхом видання імператором Олександром II Емського указу 1876 року, згідно з яким видання творів українською мовою заборонялося повністю.

Це були яскраві вияви шовіністичної політики російського самодержавства, спрямованої на посилення національного, духовного і політичного гноблення українського народу.

У результаті такої політики поневолювачів багато талановитих українських письменників (М. Гоголь, П. Гребінка, Т. Шевченко, В. Короленко та ін.) змушені були писати свої твори чужою мовою, оскільки надрукуватися українською було майже неможливо. Згодом захланна Росія багатьох оголосила російськими письменниками.

Дотепер Українська Вікіпедія пише про полтавчанина Миколу Гоголя (1809-1852): “російський прозаїк, драматург, поет, критик, публіцист українського походження”, “визнаний класик російської літератури”.

Але ж він – українець, який походив із старовинного українського козацького роду! Навчався він у Полтаві й Ніжині, захоплювався збиранням українських народних пісень. “Якби наш край не мав такої скарбниці пісень, я б ніколи не зрозумів історії його, тому що не збагнув би минулого…” – захоплено писав Гоголь. Він охоче вивчав давню українську історію, народні звичаї та усну народну творчість, що знаходило відображення у його творах.

Але вимушений був писати російською! Зрештою, обставини переконали його, що всі повинні писати по-російськи…

Що з того, що Гоголь з любов’ю описував красу України, що кожен знає його знамените “Чуден Днепр при тихой погоде, когда вольно и плавно мчит сквозь леса и горы полные воды свои…”, – він став російським письменником! Що з того, що критикував, гостро висміював весь державний лад Російської імперії – він став окрасою російської літератури! Що з того, що своїми творами він показав разючий контраст ментальності українців і росіян, – він став російським письменником!

Ось так, відбираючи українцям мову, відбирали її славу!

Про Володимира Короленка (1853-1921), родом із Житомирщини, Українська Вікіпедія пише: “російський та український письменник, журналіст, публіцист і громадський діяч”.

Володимир Короленко щиро любив Україну за дивовижну красу її природи, любив український народ за його працьовитість, співучість, нездоланну жагу до волі, палко захищав від переслідувань царських властей українську культуру й мову, за що майже шість років провів у тюрмах та на засланні. Але писав російською!

І сучасники назвали Короленка “совістю Росії”.

У ХХ столітті російськомовні українці вже виривалися із мовного полону Росії. Яскравим прикладом цього стала Олена Теліга (з дому Шовгенова або Шовгеніва, 1906-1942) – українська поетеса, публіцист, літературний критик, діячка ОУН.

Народившись в Іллінському під Москвою в напівбілоруській-напівукраїнській родині, проживши значну частину життя в Петербурзі, Чехословаччині й Польщі, вона стала однією з найбільш відданих патріоток України. І хоч в родині Шовгенівих панувала російська мова, батьки зуміли зберегти вірність своєму українському походженню. Змалку Олена вивчала іноземні мови: добре засвоїла французьку і німецьку, не знала лише української. Але, керована загостреним почуттям історичної справедливості, зуміла вернутися до мови предків і мужньо стала на захист української мови та піднесла на вищий щабель українську поезію.

Показовим є такий епізод із подєбрадського періоду життя Олени: на одному із зібрань в Народному Домі, де були присутні російські емігранти-монархісти, пролунали образливі випади проти української мови. Олена одразу ж знайшла в собі мужність, щоб безкомпромісно заявити: “Ви хами! Та собача мова – моя мова! Мова мого батька і моєї матері. І я вас вже більше не хочу знати”.

Чому ж такої хоробрості не виявляють наші російськомовні українці?

Немало часу в полоні чужої мови перебували й українці Західної України. Тут терпіли від ополячення. За часів Австро-Угорщини, а потім і Польщі, влада належала полякам, які, як і кожна окупаційна влада, розуміли, що національний дух народу ґрунтується на його рідній мові. Тому всіляко старалася ополячити українців. І це певною мірою вдавалося…

Проте передові представники Галичини самовіддано протистояли польському гнобленню та примусовому ополяченню українців. Найбільш такий опір очолювали священики та письменники.

Величним зразком спротиву ополяченню та боротьбі за права українців можна вважати видатну галицьку письменницю Катрю Гриневичеву (1875 – 1947).

Постать Катрі Гриневичевої цікава не лише з огляду на її вклад у розвиток української літератури, але також – на ту активність, яку вона виявила, включившись в освітню працю для блага українського суспільства.

Те, як прийшла вона до цієї діяльності, вражаюче незвично…

Народилась майбутня письменниця у містечку Винники біля Львова в сім’ї міщан Марії та Василя Банахів, спольщених українців. Коли Катрі було три роки, сім’я переїхала до Кракова.

До вісімнадцяти років Катря не лише не знала української мови, але й соромилась, що силою факту свого народження вона належить до українців, тобто до нації, яку всіляко зневажала тодішня шовіністична Польща. Вдома говорили по-польськи, з малих літ її вчили французької мови, а потім віддали вчитися під опіку черниць у німецьку, так звану, “виділову школу”. Після закінчення цієї школи поступила у Краківську Вчительську семінарію, відому своїми шовіністичними спрямуваннями. Там готували вчительські кадри, котрі повинні були витіснити українських учителів із державних початкових шкіл Галичини.

Але у Кракові Катажина Банах (як звали її тоді) зійшлася з демократичною польською молоддю, яка гуртувалася навколо Артура Гурського, редактора часопису “Жицє”. З уст цього прогресивного польського письменника вона вперше почула схвальний відзив про українців, вперше побачила український часопис – львівське “Діло”. Далі доля подарувала їй знайомство з Василем Стефаником, він подарував їй український буквар, і вона із запалом почала вивчати рідну мову. І пірнула в читання – українські часописи, твори Франка, Шевченка…

Почалось прозріння, різке й болюче, із нестримною тягою до всього українського. Катря закинула лекції в семінарії, демонстративно відмовляється від спілкування польською мовою (і це в польському середовищі!), читає вірші Шевченка на вечорі, присвяченім його пам’яті в Кракові. З неї насміхаються подруги, батьки дорікають, що псує собі репутацію у польських властей. Доходить до того, що вона відмовляється здавати польською мовою матуру, вона отримує ярлик “велика русинська патріотка”, що в очах семінарії було рівносильне злочину.

Все це було неабияким випробуванням сили духу, та пройшла його Катря вражаюче стійко. Усвідомивши велич свого народу і трагічність його долі, Катря вважає прожиті нею вісімнадцять літ життя гріхом супроти свого знедоленого, але нескореного народу. І постановляє спокутувати цей гріх упродовж свого подальшого життя.

Працює як письменниця, редакторка українських часописів, як громадська діячка в Союзі Українок. При цьому постійно терпить матеріальну скруту, бо польська влада не давала їй ніякої посади. У час Першої Світової війни самовіддано служить знедоленим українцям у таборі в Гмінді, куди австрійський уряд зігнав на час війни українських селян з усіх куточків Галичини, боячись, що вони можуть стати на бік Росії.

Її діяльність в Гмінді можна по-теперішньому назвати жертовним волонтерством. Катря Гриневичева ранки проводила в таборовій школі, а решту дня – в бараках, серед людей і їхнього горя, писала листи і скарги, надавали першу необхідну допомогу. Вона постійно інформує часопис “Вісник визволення України” про нечувані злочини в таборі, знущання, заперечення будь-яких прав людини і про геноцид, у якому уряд вправляється над українським народом. Ці матеріали сколихнули світ. Під тиском громадськості Гмінд закривають.

Визначальною темою творчості Катрі Гриневичевої була віра у величність свого народу, в його незламний дух, в його непоборність. Вона прагнула піднести чоло свого народу, віками гнобленого і нищеного різними зайдами, вселити в нього віру.

Багато моральних і матеріальних труднощів випало на долю цієї української жінки, та вона достойно несла свій хрест, турбуючись лише про те, як прислужитись рідному народові. “Чи будуть мені прощені мої гріхи і чи я спокутувала їх?” Це її слова, сказані на чужині незадовго до смерті. Це її найбільше хвилювало. Бо гріхами вважала тих 18 літ, прожитих у відчуженні від рідного народу, від рідної мови. (Хоч у цьому не було її вини!)

То ж не забуваймо цей приклад! Черпаймо в ньому свідомість і сили, адже і нам належить спокутувати свої відчуженість, байдужість, занедбання, які не раз допускаємо щодо рідної мови, а тим самим – до Вітчизни!

На кінець хочу навести думку визнаного науковця-мовознавця, лектора Колумбійського університету Юрія Шевчука:

“Російська мова, подобається це комусь чи ні, завжди робила, робить і робитиме Україну легкопроникною для московської пропаганди й ідеології колоніального реваншизму. Натомість українська, подобається це комусь чи ні, завжди була, є і буде потужним засобом захисту від неї”.

Задумаймось над цим!

Ми не можемо, чи принаймні нам важко, впливати на справедливість законів та їх справедливе виконання, але справедливість щодо української мови – у наших можливостях. Свідоме й наполегливе повернення до рідної мови, яку в силу обставин втратили батьки й діди, конче потрібне! Україна дуже потребує тепер такого розуміння справедливості своїми громадянами.

Опубліковано Блоги.