о. Маркіян Шашкевич будив і далі повинен будити українців

 

А Бог неспинний є у ласці своїй
І в доброті до племені людського –
Своїх посланників нам посилає знову,
Та не завжди свідомі ми є того…
/ Зиновій-Тарас Масний /

Погоджуюся із думкою поета Зиновія-Тараса Масного, бо впевнена – впродовж віків усім народам Господь посилає своїх посланників, пророків, добрих провідників. Та не завжди людство є здатне їх помітити й зрозуміти, не завжди може правильно вгадати, що за їх посередництвом вказує нам Всевишній Творець…
Українцям, попри їх наповнену випробуваннями долю, щастило мати численні постаті своїх співвітчизників, яких з плином часу всі визнають справжніми пророками, яскравими світочами праведного й правильного шляху. Життя й діяльність багатьох наших попередників учить нас, як маємо поступати, до чого прямувати… Треба лише не упереджено, з чистим серцем приглянутися до їхніх діянь, повчань, закликів.

Маркіян-Шашкевич -2

Серед таких значимих для українців постатей благодатне місце займає о.Маркіян Шашкевич – український письменник, поет-зачинатель нової української літератури в Галичині, священик, що першим заговорив до парохіян зрозумілою рідною мовою, культурно-громадський діяч, речник відродження західноукраїнських земель.
Задумаймося, чи випадково Маркіян Шашкевич прийшов у світ в роки, які Іван Франко назвав “добою єгипетської темряви”. Тоді, після смерті цісаря Йосифа, який своїми реформами дещо сприяв греко-католицькій вірі та руській мові, ситуація стала дуже прикрою для українців, яких тоді в честь їхньої праматері Київської Русі називали русинами. Під тиском польської шляхти українська мова завмирає на десятиліття, припинено навіть лекції теології і катехизму українською мовою, які за австрійськими законами мали викладатись рідною мовою, майже не видавалися книжки руською мовою. Поступово польська мова стала єдиною державною мовою в Галичині. Українські шляхтичі й священики, і навіть пересічні міщани, спілкувалися польською. Лише хлібороби зберігали ще рідну мову, з чого насміхалися не лише чужі, а й свої…
І ось у таких обставинах появився чоловік, що започаткував відродження рідної мови. Чи не перст Божий був у цьому?
Тож звернімо свої серця до цієї постаті!

Маркіян Семенович Шашкевич народився 6 листопада 1811 року в селі Підлисся тодішнього Золочівського повіту на Львівщині в сім’ї священика. Початкову освіту здобув у дяка, потім навчався в Золочівській німецькій школі та Львівській і Бережанській гімназіях.
З 1829 року він навчається у Львівській духовній семінарії і водночас є слухачем філософського відділу університету. І в ці роки виразно виявляється його невимовне вболівання над долею українського народу та прагнення відродити його мову, його давню славу.
Яків Головацький пізніше згадував: “Він все тужив за чимось, чого в школах не вчили, чого не знаходив ні в старих, ні в нових словесностях”.
Ще в гімназійний період Маркіян Шашкевич почав писати вірші. Перший опублікований вірш Шашкевича «Голос галичан» з’явився в 1835 р. Його вірші мали переважно патріотичний характер (це – «Руська мова», «Дайте руки», «Слово до чтителей руського язика», «Побратим», «Лиха доля» та ін.), висвітлювали історичні теми («Хмельницького обступлення Львова», «О Наливайку», «Болеслав Кривоустий»). Проте було немало віршів ліричного характеру, в яких виразно відбивалася його лагідна, чуттєва й романтична душа.
Поетична спадщина Маркіяна Шашкевича відносно невелика, але високо оцінена Іваном Франком та пізнішими дослідниками.
Під час навчання в семінарії Шашкевич спільно з Яковом Головацьким та Іваном Вагилевичем (яких друзі назвали “руська трійця”) згуртували національно свідому молодь (І.Білинський, Ф.Мінчакевич, М.Козловський, А.Величковський, Г.Ількевич та ін.), яка стала на боротьбу за національно-культурне відродження на західних землях, зокрема за відродження народної мови в письменстві й церковних проповідях. Результатом їхньої діяльності була підготовка рукописів збірок авторських поезій слухачів духовної семінарії «Син Руси» (1833) і «Зоря» (1834), які через цензуру не побачили світ. А найвагомішим результатом стало видання в Будапешті альманаху «Русалка Дністровая» (1837). Це була перша книга народною українською мовою, яка дала поштовх національному відродженню та розвитку української літератури в Галичині.
Серед цих прогресивних діячів Маркіян Шашкевич помітно виділявся. Він активно займається самоосвітою, читає все, що стосується слов’янських культур, глибоко переймається справою слов’янського національного відродження, вчитуючись у твори таких “апостолів слов’янства”, як Добровський, Шафарик, Караджич, Копітар та інші, знайомиться з творами І.Котляревського, граматикою О.Павловського, зі збіркою народних пісень М.Максимовича.
І палко закликає сучасників до відродження рідної мови, руської слави й величі:
Споминаймо, браття милі…
Може, спомин спосіб дасть
Воскресити в новій силі
Руську славу, руську власть.
При цьому закликає не лише згадувати, а й діяти:
Дайте руки, юні други,
Серце к серцю най припаде,
Най щезають тяжкі туги,
Ум охота най засяде.
Разом, разом, хто сил має,
Гоніть з Русі мраки тьмаві;
Зависть най нас не спиняє,—
Разом к світлу, други жваві!
Коли вдуматися в ці нехитрі, а такі щирі заклики, бачимо, що і зараз вони не втрачають актуальності. Можливо, це й до нас звертається цей світлий будитель? Адже і в сьогоднішні дні так необхідна єдність та спільне долання духовного занепаду, пасивного розчарування й бездіяльності для покращення долі України. Сьогодні, коли багато хто розчарувався в усіх сучасних лідерах, варто прислухатися до закликів безсмертного Маркіяна Шашкевича! І боротися, як боровся він…

Організаторський талант Шашкевича, а особливо його надзвичайно чиста вдача, так подіяли на його товаришів, що він став для них кумиром і світочем часто на ціле життя.
“О безсмертний Маркіяне, — до його загробної тіні звертається один з товаришів, — ти зажег єси огонь в моїй груді, котрий лише гробова персть загасити зможе.”
Так хочеться, щоб подібний вогонь Шашкевичевого світильника загорівся і в серцях наших сучасників…
А уми наші нехай переймуться тим, як двадцятидворічний Маркіян Шашкевич зумів схопити і спопуляризувати справжні потреби часу, зрозуміти дух його і тенденції. Чи не перст Божий керував ним?
У свою добу Маркіян Шашкевич першочергового значення надавав плеканню рідної мови.
“Письменство у кожного народу, – писав він, – це його життя, образ його способу думати, його душі; воно повинно заклюнутись і вирости серед народу і розквітнути на його ж таки ниві… Письменство — найперша потреба всього народу. Завдання його й мета найголовніша — сіяти просвіту поміж усіма членами всього народу, і поодиноких людей не виймаючи”.
А нині, через два століття, багато хто не хоче розуміти ролі державної мови у розвитку суспільства. Чи не варто багатьом нашим державотворцям повчитися у Маркіяна Шашкевича?

Літературна, душпастирська і громадська діяльність самого Шашкевича витікала з цих його поглядів, почавши з мови і кінчаючи змістом його творів.
У 1836 р. Шашкевич опублікував у Перемишлі польською мовою полемічну брошуру «Азбука і Abecadlo», спрямовану проти спроб заведення в українській мові латинської абетки. Переклав частину «Слова о полку Ігоревім» та два Євангелія (від Матея і Йоана) на народну мову (1842).
Також здійснював переспіви та переклади із староруської, чеської, польської і сербської мов. В особі Шашкевича в українську літературу ввійшов талановитий поет, перекладач, патріот, гуманіст, людина високої культури й громадянської мужності. Провідний мотив Шашкевичевої творчості – заклик до національного єднання на демократичній основі, ідея захисту рідної мови, культури. Тема національного відродження органічно єдналася у нього із закликом до боротьби проти суспільної реакції.
Дбаючи про розвиток народної освіти поводир “Руської трійці” склав 1836 року першу “Читанку” українською мовою. Незважаючи на настійну потребу для дітей, її вороже зустріла цензура. Тільки після смерті автора 1850 року цю “Читанку” видав у Львові Яків Головацький, і відтоді вона з успіхом використовувалась в початкових школах Галичини.
Та найбільше серця й труду вкладав отець Маркіян як ревний душпастир, що в наш час, мовби продовжуючи совєтську традицію, необґрунтовано замовчується. А він виступав самовідданим посередником між Господом Богом та сучасниками. Звичайно, неоціненною заслугою є те (це всіма підкреслюється), що він першим звернувся до своїх парохіян зрозумілою всім рідною мовою. Та мало звертаємо уваги, як переконливо, з великою любов’ю, пригортав він сучасників до Господа.
Душпастирював о.Шашкевич у селах Гумниська, Нестаничі й, нарешті, у Новосілках Лісних Золочівського округу (нині Новосілки Буського району). І всюди невтомно сіяв Боже слово. На жаль, мало маємо зафіксованих проповідей отця Маркіяна, які, на щастя, доніс до нас Михайло Возняк, але й по них можемо судити, як дохідливо, талановито ніс слово Боже цей священик. І скільки любові до людей виявляв при цьому!
“Милії люде”, “Богумилії християне”, “Християне, діти Отця небесного” – такими й подібними словами звертався о.Шашкевич до народу і з великою майстерністю роз’яснював слово Боже, закликав навертатися до Бога. Виступаючи проти аморальних явищ свого часу (які вельми характерні і для нашого часу), отець не ганьбив, не сварив, а з великим співстражданням переконував змінитися й жити за заповідями Божими. При цьому, як великий майстер слова, вживав різних мистецьких прийомів, що робили його проповіді цікавими й зворушливими, відкривали для них людські серця.
Зрештою, сам о.Маркіян у своїх “Псалмах Русланових”, в яких піднесеною, патетичною мовою висловив свої основні духовні концепції, підкреслює: “Віра серця мого, як Бескид, твердо постановилась на любови”.

Глибока віра його та безмежна любов до Бога й людей допомагали Шашкевичеві долати тернистий життєвий шлях. Матеріальна скрута (адже всі три парафії, де він служив, були дуже бідні), переслідування польською владою, нерозуміння з боку багатьох сучасників постійно супроводжували священика-патріота. Нездоланним хрестом стала важка недуга туберкульозу, яка спіткала його ще в гімназійні роки, а з часом прогресувала. Не мав коштів на відповідне лікування, до того ж весь час і всі сили жертовно віддавав душпастирській і творчій праці, аж поки не осліп і втратив слух. Було йому тоді 32 роки. Скрутними були останні місяці його життя. Світлим промінчиком лишалась лише дружина Юля (з дому Крушинська) – кохана, любляча жінка, свідок його терпінь та єдина опора його останніх днів.
7 червня 1843 року смерть забрала о.Шашкевича. Похований 10 червня в Новосілках у чужому гробівці. Про місце поховання Маркіяна Шашкевича, здавалося, забули.
Та Господня воля розпорядилася, щоб слава пробудителя національної свідомості й зачинателя нової української літератури в Галичині почала зростати посмертно.
У 1893 році, тобто 50 літ по смерті, тлінні останки його перенесено до Львова і урочисто поховано в окремому гробівці на Личаківському цвинтарі. Не можу втриматися, щоб не згадати, що ініціатором цього перенесенння був мій рідний прадід о.Михайло Цегельський, довголітній парох Камінки-Струмилової та голова філії “Просвіти” у цьому місті.
У 1911 році, в століття народження письменника, відбулося величаве Шашкевичівське свято на його батьківщині з поставленням йому на Білій Горі біля села Підлисся хреста-пам’ятника.
А видатний український літературознавець академік Михайло Возняк до 100-літнього ювілею Шашкевича видав “Писання Маркіяна Шашкевича”, які і до нас доносять полум’яне слово душпастиря-поета.
З часом постає все більше пам’ятників цьому великому Українцеві, відкриваються музеї його, і не зникає потреба прислухатися до його віщих слів.
Широко вшановують пам’ять Маркіяна Шашкевича і в діаспорі. Культ Шашкевича зростав як реакція на русифікацію України й асиміляцію українців у діаспорі.
І тепер, перейшовши вже 200-річчя від народження о.Маркіяна Шашкевича, маємо освіжити пам’ять про славного будителя нашої свідомості, хоронителя нашої ментальності. Тим більше, що і тепер, в незалежній Україні, знову бачимо стільки небезпек для рідної мови, для долі народу, для самої України.
Тож звернімо свої серця й думи до цього Велета духа, і нехай він стане добрим дороговказом для нас сьогоднішніх!

Опубліковано Блоги.