Невдала данина. Безглузда критика Миколи Лебедя

lebed

Погано, коли люди у ролі авторів, знавців чи дослідників історичних тем подають інформацію з наміром або ваести читача у блуд, або хоча би не висловити повноту того, що вони самі знають, скриваючи промовисті деталі, котрі не на користь їхній аргументації. У журналі “Критика” минулого року появилася стаття кандидата історичних наук Юрія Радченка на тему, між іншим, “воєнних злочинів” супроти євреїв, між іншим, Миколи Лебедя покладаючись, зокрема,на один розділ у книжці двох “американських істориків” Ричарда Брайтмана та Нормана Годи. Характеризація їх “американськими істориками” правдива, але не повна. Повніша характеризація, яка напрошується з місця, висвітлила би трохи мотивацію цих двох та писання на цю тему.

Не є таємницею, що існує ціла індустрія єврейського “Голокосту”. І це добре. Тільки, що ця індустрія для продовження власного існування приречена шукати і знаходити нових демонів для того, щоб стара історична тема не стала неактуальною і щоби нові покоління навчалися про цей дійсно страшний геноцид.

Тому вважаю, що для ясності і правди Радченко мав обов’язок схарактеризувати Брайтмана і Годи як американських єврейських істориків, які спеціалізуються у вивчені Голокосту. До речі, Брайтман працює з американським Музеєм як головний редактор студій Голокосту і Геноциду, а Года є спеціалістом тільки по Голокосту та ,фактично , я не ознайомлений з будь-якою його діяльністю поза цією темою.

Щодо закидів проти Лебедя, то коли прочитати статтю Радченка, а також розділ про Лебедя у книжці Брайтмана і Годи, ще більше вражає, що окрім співпраці між Лебедем і Центральним Розвідувальним Управлінням США, жадні деталі про якійсь воєнні злочини Лебедя не знаходяться у книжці. Всі твердження щодо його воєнної діяльності є дуже загальні. Радченко, мабуть, передбачав, що його читач не читатиме англомовної книжки для перевірки його обвинувачень, а авторитет двох “американських істориків” хотів використати.

Невірне посилання на двох чільних представників індустрії, яка узалежнює своє майбутнє існування на вишукуванню демонів без висвітлення ким вони є, а тим більше приписуючи їм те , що вони не писали, це тільки трохи хитрості. Далеко більш безвідповідальним є посилання на радянського агента Михайла Ганусяка без висвітлення ким він був. Радченка аргументація, що у матеріалах Ганусяка є також достатньо матеріалів з радянських архівів, намагається обдурити читачів. В тому і полягає майстерність пропаганди та фабрикації, що фабрикації вміщуються серед автентичних документів, тільки ці правдиві документи не є особливо осудливими. А перекручення фактів Ганусяком доходить до абсурду. Наприклад, Ярослав Стецько як автор свого життєпису написав, що він був в пізніх тридцятих роках редактором органу ОУН “Ідея і Чин”. Стецько мав би життєпис писати у липні 1941, а “Ідея і Чин” вперше появилася у 1942. Тоді хіба Стецько був передбачливим пророком того видання, але не передбачував, що він не буде його редактором.

Це щодо радянських документів які висунув Ганусяк. У своїй книжці на яку покликається Радченко, Ганусяк також закинув Стецькові, що той займався терактами в Італії вже у 1970рр. Кажуть папір все витримає.

Також вражає надзвичайно легковажне користування термінами анти-семітизм і фашизм. У висновках Радченко користується цією термінологія, мовляв, коли у постановах Великого Збору ОУН 1941 року подано, що жиди підпирали більшовизм то це є доказом антисемітизму ОУН. Мабуть говорити, що головним екзекутором Голодомору 1932-22рр був Лазар Каганович, а він з походження був євреєм, теж антисемітизм. Щодо фашизму, то немає жодного документу де ОУН використовує цей термін як стратегію визвольної боротьби, а тим більше у розплануванню майбутньої держави. Італійський фашизм був загально відомий у той час і просто неймовірно, щоби люди, а тим більше рух, що мав би мати на меті впровадити фашизм як державний устрій не ви-користував би цього терміну. Якщо Радченко ознайомлений з постановами Великого збору з 1941 року, то міг завдати собі труду прочитати по перше їх до кінця, а також Маніфест ОУН з рудня 1940 року і постанови Великого Збору з 1943 року. Вірю, що автор це знав і тому ще гірше, бо його висвітлення тенденційне.

Я часто критикує тенденційність експертів на зарплаті, а також індустрію Голокосту за її неетичну поведінку. За це ,мабуть , можна мені також приписати антисемітизм. Я критикую державу Ізраїль і її більш екстремальних політиків за поселення палестинських земель євреями, але стою на становищі, що не тільки Ізраїль має право існувати, але має подібне право і Палестина. Одначе вважаю, що Єрусалим належиться Ізраїлю бо він знаходиться у Юдеї і був осідком єврейського життя після втечі євреїв з Єгипту і до часу після приходу Ісуса Христа. Тобто мої позиції інколи в користь одної сторони, а інколи в користь другої. Я не вважаю себе антисемітом.

Така легка поведінка у площині посилання на джерела і користування термінології підважує авторитет не тільки автора, але і видання. Тому міркування Юрія Радченка–це його мале діло, але те , що його зовсім наклепницьку, ненаукову статтю надрукував, здавалося, такий поважний міжнародний огляд як “Критика” –просто дивує.

Lozynskyj_Askold_01_02До речі, для ясності ,мабуть , треба оприлюднити, що Юрій Радченко є пост-докторальний дослідник Yad Hanadiv/ Berecha. Мабуть, треба було дати данину своїм фундаторам. Мене дивує тільки одне. Невже за таку невдалу данину також платять?!

12 березня 2017р. Аскольд Лозинський