Не слід вигадувати колесо, бо воно вже давно крутиться.

Йосиф Сірка

Помилятися – людська риса” – чеське нар. прислів’я.

Що це правдиве прислів’я, можемо щодня переконатися не тільки на власних помилках. Щоправда, різниця лише в тому, що за людські помилки розплачуються переважно не ті, хто їх зробив! Гадаю, що кожен вже переконався, що наслідки помилки хірурґа можуть мати тотально інший ефект, аніж помилки хлібороба – за помилку хірурґа може людина заплатити житям, а за помилку хлібороба може людина голодувати. Помилка водія може привести до автокатастрофи, а вчителя до неграмотних випускників. Те саме можна сказати й про політиків – чим вища посада, то й вища відповідальність, бо якщо політик з пальцем на червоному ґудзику з атомною бомбою зробить помилку, то її не порівняти з помилкою співака, чи мистця, який виступав на концерті, на вистаці, чи десь інде і натис не на ту струну, чи клавішу.

Читач може запитати: А це до чого? Та до тогого, що українці – колись одна з найбільших націй Европи, вже п’яте століття терплять помилку недосвідчених і довірливих політиків періоду визвольної війни під керівництвом Богдана Хмельницького. Тоді помилку допустили, бо гадали, що коли підуть на співпрацю з „одновірами” (в той час нікому ані на думку не спало, що колись буде мова про „братів”, „один народ”, „одну мову”, бо мова йшла про співпрацю союзників в оборонному розумінні двох православних держав проти зовнішніх ворогів.

Після 464 років першої угоди з московитами, її заперечення, зради, підступних корупційних вчинків царських слугів, після століть заборони не тільки українських книжок, але й самої назви Україна, українець, після першого ґеноциду, який здійснив переверзний російський цар Петро над козацьким народом в столиці Батурин, яку було зруйновано, а всіх його охоронців та мешканців, включно з дітьми, найбрутальнішим способом винищено; після брутальної розправи з захисниками УНР російським військом 1917-18 рр. під командуванням підполковника царської жандармерії М.Муравйова, який перейшов до большевиків і очолював їхні частини, не тільки у Києві, але там, де вступила його кривава частина; після Голодоморів 1922-23, 1932-33 та 1945-46 рр; після тотальної русифікації українців, після Чорнобиля, зрештою – після заперечення Путіним участі у розпочатій ним війні проти України, після заперечення Лавровим Будапештської ґарантії цілісности України, підписаної російським президентом – усякі пропозиції, щодо вирішення „проблеми” російськомовних, викликають підозри й недовіру. Зокрема ті, які не починають з пошуку істини: що спричинило появу такої спільноти, яка відвертається від своїх пращурів і дозволяє себе іменувати „русскоязичним населенієм”, мов би – без роду без племені.

Певного розголосу викликала недавня ініціатива одного з найвідоміших українських російськомовних письменників Андрія Куркова, який відповідав на запитання Олександра Куриленка, опубліковані в газеті ДС (Деловая столица) 10.1.18 р.. Поміщене інтерв’ю з Курковим під заголовком: „Украина должна сделать русский язык своей культурной собственностю”, є, скоріше всього, „експромтом” у судженні такого поважного й шанованого авторитета, яким є пан Курков. І то в часі, коли він готує до друку свою першу книгу, яку написав українською мовою.

Україна у своїй літературній історії мала чимало письменників, які писали обома мовами – російською й українською. Найвідомішими з-поміж них були Пателеймон Куліш (1819-1897) та Марко Вовчок, з яких перший залишився класиком української літератури і при українській мові, а Марко Вовчок (Марія Вілінська 1834-1907) перейшла на російську і не залишила сліду по собі в російській літературі. Зрештою, навіть Тарас Шевченко (1814-1861) вдавася до спроб писати російською. Жоден українький письменник у 19 р. не зумів би вижити тільки з гонорарів українською, тому й була потреба писати російською. Були й такі письменники неукраїнського походження, яких приваблювала українська мова. З-поміж таких найвизначнішими були Анатангел Кримський (18471-1941) та Микола Хвильовий (Фітільов, 1893-1933) та наш Мойсей- сучасник, видатний поет, лауреат літературних премій Мойсей Фішбейн. Перший з кримсько-татарським корінням, другий з російським, а третій з єврейським

Отже, якщо Андрій Курков себе вважає українським письменником (бо ж він громадянин України), то чи не міг спочатку почитати про Хвильового-Фітільова, а потім подумати – як допомогти своїй обраній батьківщині відродити свою мову, літературу, історію, а не висувати ідею рейдерства російської мови в Україні? Думка про оголошення російської мови українською „культурною власністю” виглядає скоріш „троянським конем” гібридної російської війни проти України. Вона лише пригадує, що Росія оголосила своєю „власністю” Володимира Великого, історію Київської Русі, а російський президент не перестає твердити, що „ми один народ, одна мова, одна релігія”. Я певний, що не це мав на увазі пан Курков, але так його можна трактувати.

Микола Хвильовий перейшов і членство у КП(б)У, революцію і організацію українського літературного життя, але завжди пам’ятав: “Від Котляревського, Гулака, Метлинського через „братчиків” до нашого часу включно українська інтеліґенція, за винятком кількох бунтарів, страждала на культурне позадництво. Без російського дириґента наш культурник не мислить себе. Він здібний тільки повторювати зади, мавпувати. Він ніяк не може втямити, що нація тільки тоді зможе культурно виявити себе, коли найде їй одній властивий шлях розвитку”.

Вийти з провінційної відсталости й „наздогнати інші народи” можна було, на думку Хвильового, тільки шляхом беззастережного здійснення, стисло сформульованих ним гасел: „Геть від Москви”, „Дайош Европу!” Геть від Москви він обґрунтовуав тим, що вона (в літературному розумінні) „тяжить над нами в віках як господар становища, який привчив нашу психіку до рабського наслідування”. Хіба це не відоме українським „інтеліґентам, еліті”, які досі тримаються чужого тільки тому, що їхнє рідне саме за останні 100 років подавалося як щось сільське, неґативне, некультурне? Хіба російський імперський літературний критик В.Бєлінський (1811-48) своїми статтями проти Шевченка та нашої мови є найкращим доказом того, що московській інтеліґенції ніколи не йшлося про визнання самобутності українців і їхньої мови, але про їхнє заперечення?!

Може хтось закине, але ж це було в минулому столітті. І це вірно, бо саме ціле минуле століття, завдяки російській аґресії, поховало не тільки молоду Українську Народну Респібліку, але й українську творчу й наукову інтеліґенцію, українську автокефальну церкву. За минуле століття московитам вдалося майже знищити українську мову, літературу, історію, українький самобутній характер та привити багатьом нелюбов до рідного і прищепити беззастережну любов до окупанта, який спочатку забрав козакам вільні права, а потім зробив українців кріпаками, малоросами, потім їх перетворив на колгоспних рабів. Під сучасну пору зневажливо їх назвав русскоязичними, бо ж більшість українців знає мову окупанта.

Тому, я хочу вірити, що пан Курков мав намір допомогти чимось російськомовним знайти своє місце в незалежній Україні, але він повинен би ближче познайомитись з історією розвитку української мови й української (не імперської) історії і тоді формувати свої думки та ідеї. Я переконаний що з глибшими знаннями про минуле України, він би свої думки сформував в іншому напрямку, бо незнання породжує образи та несправедливість не тільки у судженнях!

На сторінках Фейсбуку відбулася дуже жвава дискусія, де знайшлися прихильники і противники висловленої Курковим ідеї: „открыть институт русского языка или институт русского и других языков национальных меньшинств под крышей Института языкознания им. Александра Потебни Национальной академии наук Украины, чтобы фиксировать различие украинского русского языка, работать над созданием русскоязычной Украины уже как собственного явления, а не как части общегорусского мираза пределами России. Тем, кого тема русского языка в Украине раздражает, хочу напомнить, что речь идет не о статусе языка, а о миллионах украинских русскоязычных граждан, избирателей, которые, если их игнорировать или показывать только как врагов Украины, могут повлиять на исход любых будущих выборов  и парламентских, и президентских

Отже, важко погодитись з шановним письменником, що «Російська мова поза Росією є самостійним явищем», бо вона поширюється не тільки на Росію, але й на всю Російську Федерацію та навіть на «нєзалєжну» Беларусь. Крім того, російські ЗМІ щодня повідомляють про 166 російськомовних каналів у світі – іншими словами, мова самостійна, але вона служить засобом маніпуляції. А назвати її можна і «українським винаходом», але це змісту не змінить – вона залишається в Україні найяскравішим доказом колоніяльного панування Російської імперії.

Твердження про «українську російську мову» взагалі хибне, бо ж і сам Курков пише не якоюсь вигаданою в Україні російською мовою, але загальновизнаною літературною російською. Та і телевізійні російськомовні канали в Україні нічим не відрізняються мовою від російських – а це є свідченням того, що української російської «культурної власності» нема, а вимова «г» на місці російського «ґ» є скоріш наслідком «глухого» вуха українців, яким важко вимовляти ґ, оскільки майже 90 років тому цю літеру, як «націоналістичну» викреслили з українського альфавіту, а це сприяло неграмотності щодо вимови не тільки в російській вимові українців. Ліквідація цієї «маленької різниці» між українською та російською породила неграмотність серед українців, коли йдеться про такі міста як Gdansk, Glasgow, Guatemala, Gibraltar та тисячі інших назв міст, держав, прізвищ, які передають та пишуть в Україні літерою г (яка відповіє – h), незважаючи на те, що ґ (g) РЕАБІЛІТОВАНЕ. До речі, офіційна транслітерація, подана до ООН Кабінетом Міністрів України, була прийнята 2-6 травня 2011 р. під назвою Romanization system in Ukraine. З того часу у цілому світі керуються саме цією транслітерацією, але в Україні навіть такі закордонні редакції як Радіо Свобода, ВВС та найвідоміші українські ЗМІ іґнорують затверджену (ґg) ще 27 січня 2010 р Резолюцію КМ України.

Інша справа, що можна було такій розумній людині, яким є А.Курков, подумати над іншим варіянтом ідеї вплинути на довіру російськомовних. Сам письменник володіє кількома мовами, то можна було запропонувати ТБ,Радіо, пресі організування курсів державної мови, щоб російськомовний українець не почувався чужинцем у власній державі. Бо ж у цивілізованих країнах, коли хтось хоче придбати громадянство, то змушений скласти іспит державної мови. (В Канаді пенсіонери від цього обов’язку звільнені.) Чому бракує досі курсів української мови на українських телеканалах? В канадській провінції Онтаріо існує канал, який вчить тонкощам англійської мови, то це ж можна запровадити і в Україні і було б воно дешевше аніж організувати Інститут російської, чи іншої мови і доводити, що вона належить Україні.

Справа і не лише в курсах, але у розумінні потреби знати державну українську мову, а тут прикладом міг послужити пан Курков, який не тільки вивчив українську, але й написав цією мовою свою першу, і, спродіваймось, не останню книгу. Учасники дискусії з приводу цієї ідеї А.Куркова, довели, що вони часом не вміють відрізнити зерно від полови. А шкода, бо письменникові дозволено мати свою думку, а думка може бути помилковою, бо ми ж люди, а люди можуть помилятися.

Ідея пана Куркова має право на оприлюднення, як і будьяка інша, але в часі, коли «русский мир» усіма шляхами і навіть через Російську православну церкву заплутує російськомовних українців, то її краще запропонувати темою дисертації якомусь студентові. В часі, коли український президент зволікає з підписом, який би анулював закон про мови Ківалова-Колісніченка, тема про „українську російську мову” нагадує скоріше гібридну війну Росії проти України. Але не зі зброєю, як цьому було й триває в Криму чи на Донбасі, але „академічно” – через наукову інституцію, а цього, я певний, пан Курков не мав на увазі.

Та і „загроза” російськомовних виборців, які „можуть вплинути на результати майбутніх виборів” не така страшна щодо мови. Багато українських виборців – незалежно від мови – „продають” свій голос за злодія-кандидата, який їх обікрав, а потім пропонує кілограм гречки, цукру, олію, або щось інше за відданий голос. А ставши депутатом, він накрадене вивозить на Кіпр, до Панами, чи до якоїсь іншої країни, тому „загрозою” виборів в Україні є не мова, а пограбовані гроші, за які купують „недоторканість”.

Якщо ж брати до уваги російськомовних в Україні, які так вперто відмовляються від мови своїх предків, то слід було б заснувати інститут при АН, як це пропонує А.Курков. Щоправда, цей інститут повинен би проаналізувати увесь шлях 464 років заперечення, заборони, а потім ліквідації української мови. Таке глибоке вивчення проблеми допомогло б пояснити навіть явища таких шановних „дискусантів” щодо ідеї А.Куркова, як Богдан Нагайло, який є автором книжок, був працівником української редакції Радіо Свобода, дипломатом. Він також не здатний порозуміти, що ідея створення Інституту, який би доводив право українців на російську мову нагадує скоріше гібридну війну „русского мира”, а не існування української російської мови, бо вона українською не була і, надіюсь, ніколи не стане.

Якщо взяти до уваги факт, що такі російськомовні „продукти України”, якими стали терористи ОРДЛО А. Захарченко, І.Плотницький, „науковець” О. Бузина, чи сотки інших, які зі зброєю в руках досі вбивають своїх співвітчизників лише тому, що ті не тільки україномовні, але й хочуть незалежну країну. Отут стає й зрозумілим, що йдеться не про науковий характер російськомовних, але ідеологічний – імперський. І це є „каменем спотикання” тих, які беруться дискутувати доцільність наукової фіксації російської мови як „власного продукту українців”. Російська мова була і залишається головним інструментом імперської ідеолоґії, що задокументовано зникненням численних мов малих і більших народів російської імперії. Тому дивує, що дехто думає, що „присвоєння” російської мови може навчити російськомовних розмовляти українською, чи голосувати за „правильного” кандидата.

Іншою некоректною інформацією намагається дехто заплутувати читачів про франкомовних в Канаді, валонців та фламандців у Бельгії, чи чотирьома мовами у Швейцарії. У жодній з цих країн нема навіть близько ситуації до російськомовних в Україні. У Канаді йдеться про провінцію Квебек, яку заселили переважно франкомовні европрейці, які й заснували разом з англомовними провінції Онтаріо 150 років тому федеративну Канаду, валонці і фламанці належать до спільного королівства Бельгії і ніхто з них ніколи не забирав право на власну мову іншого, а німці, французи, італійці та ретороманці століттями жили й живуть без примусу навчити сусіда своєї мови, і заборонити йому вживати власну.

Російськомовні в Україні є продуктом імперської політики царської Росії, а потім комуністичної Росії під назвою СССР. Тому, коли беремось за тему російськомовних, то слід брати до уваги те, що вони не є „національним здобутком” Росії, але результатом столітнього „прививання” ненависті до свого минулого, до примушування забути своє. Микола Хвильовий відчув це на рідній Харківщині і тому міг зрозуміти одним з перших, що відновити своє історичне право на існування, на власний розвиток можна тільки шляхом „Геть від Москви!” і „Дайош Европу!”

Як показала дискусія до ідеї А.Куркова, незважаючи на те, що Україна стала асоціойованим членом Европейського Союзу, в головах багатьох вона ще на рівні, коли нею правив Постишев. А шкода, бо саме правління оцього московського ідеолога довело чутливу душу поета й письменника Хвильового до самогубства. Тому дуже важливо, якщо хочеш дискутувати, то поінформуйся, повчися, бо вчитися ніколи не пізно і саме це потрібно донести до відома тих, які готові бути безбатченками під назвою російськомовних.

Російська війна проти України є найдовшою в Европі після закінчення 2-ої світової. Причиною її було „визволення” Росією російськомовних від „українських фашистів, нацистів, головорізів”, які „дітей розпинають” (певно, російськомовних немовлят). І за це „визволення” понад 10 тисяч українців заплатило життям (російські втрати „визволення” залишаються державною таємницею Кремля).

Російська аристократія, яка до 1812 р. послуговувалася виключно французькою мовою, після французької війни проти Росії та після захоплення Наполеоном Москви відвернулася від франузької мови. Хтось може закинути, що так, але це ж аристократія, куди ж російськомовним до них! На жаль серед українських багатіїв нема аристократів, але є „крати” – від красти, а їм ближча до серця „аристократія грошей”, аніж „аристократія духа”. Допоки на державних посадах сидітимуть „аристократи грошей”, які й володіють телевізійними каналами та ЗМІ, до того часу й будуть вигадувати всякі проблеми з російськомовними. А тим часом, російськомовні допомагають захищати суверенітет своєї країни і чекають на поліпшення добробуту, закінчення війни, яку аґресивний сусід розпочав з брехні про допомогу. Спостережливі люди вже чотири роки тому звертали увагу на те, що кремлівські пропаґандисти, включно зі своїм шефом, використовують дослівні „арґументи” нацистів, які також “допомагали” судетським німцям і напали на Чехословаччину й проголосили 1939 р. Чехію та Моравію німецьким протекторатом.

На щастя, Україна не Чехословаччина 1939 р., а російськомовних ніяк не прирівняєш до судетських німців, незважаючи на те, що Кремлеві вдалося створити на Донбасі та в Криму свій „протекторат”. Не українська мова винна, що найбагатшими її громадянами стали не україномовні, що українці у своїй „незалежній” державі змушені виборювати мовну квоту на телебаченні та радіо, що українців у їхній країні нехочуть обслуговувати українською.

Зрештою, мова не про те покоління, яке вже має проблеми щось вивчити. Мову слід залишити школі, освіті, щоб підростаюче покоління не росло зі скаліченим суржиком. Потрібно зрозуміти, що „старого коня вже не навчити тягти віз”, але йому можна знайти іншу працю. Приклад навчити цілу націю однієї мови слід взяти з Ізраїля, який постав як держава без державної мови – івриту, який століттями не використовувався на державному рівні. 19.12.1917 р. була видрукована перша грошова купюра Української Народної Республіки -100 КАРБОВАНЦІВ – напис подавався чотирма мовами найбільших національностей країни: українською, російською, польською та івритом. Гадаю, що цей факт ще досліджуватимуть мовознавці Ізраїля.

Сьогодні в Ізраїлі ніхто не створює інститути, чи факультети, щоб привласнити російську, англійську, арабську, чи котрусь іншу, бо ізраїльтяни розуміють, що іврит є мовою їхніх предків. А поповнили Ізраїль вихідці з найрізноманітніших країн світу. Отже, не треба вигадувати колесо, бо воно вже крутиться тисячами років, але за прикладом Ізраїля потрібно поставитись поважно до вивчення державної мови. Від цього виграють всі, навіть московити змушені будуть зрозуміти, що українці – не московити (на це вже Кучма натякав), але самобутня нація і можуть спокійно спати, бо укранці не захоплюватимуть їхню мову і не проголошуватимуть своєю власністю.

Суржик можна досліджувати у дипломних, курсових працях, доповідях, але це при умові, що оволоділи державною мовою країни в якій живете. Тобто, раз взяли курс на Европу, то й слід бути европейцями і не оглядатися на Азію. І в цьому напрямку слід розвивати ідеї, які допомагатимуть старшим, батьків яких відучили від рідної мови та тим, які не мали можливості вивчити державну мову.

Торонто, 20 .1.18 р.

Опубліковано Блоги.