Нам не треба гетьмана

Особисті міркування на історичні та політичні теми

Мабуть особливо у зв’язку з відзначенням 100 років наших визвольних змагань запримітив я в Україні і в діаспорі шанобливість до писань ідеолога українського консерватизму В’ячеслава Липинського та Гетьмана Павла Скоропадського. Ці постаті не є однозначними та шанування одного не означає звеличати другого чи навіть з ним годитися. Мабуть найбільша різниця між цими особистостями полягала у тому, що Липинський був самостійником, а Скоропадський у кращому випадку був федералістом. Правда його нащадки були здається самостійниками хоча нічого певного бо у них не було будь якої влади.

Чи сьогодні консервативні теорії і лозунги Липинського актуальні? Мабуть так, але до якоїсь міри тільки бо в своїй основі Липинський не був демократом, а Скоропадський був зовсім далеким від того. Чи український народ беручи під уваги роки лихоліття і психологічний та політичний гніт потребують твердої руки? Відповідь повинна бути коротка і недвозначна — ні! Тверда рука окупанта вже довела до психологічного рабства нашого народу і зробили з багатьох просто хохлів. Українці повинні при повній свободі розвивати всі свої природні здібності конечне для влаштування гарного та вигідного життя у площинах духовній та матеріальній.

Тому демократія (а то і пряма бо інакше може статися це що в США) є найкращою формою управління для українців, з вільною ринковою економією, приватною власністю майже усіх галузей індустрії і якнайменшим втручанням держави у діяльність населення та людини. Одначе підставою всього повинен бути розумний і справедливий закон прийнятий більшістю населення але враховуючи інтерес також меншості та його пристосування до економічного та політичного життя бо в атмосфері абсолютного лібералізму,тобто хаосу та безправ’я домінує верховенство не права, а всіх найгірших вад що сидять у нутрі людської істоти — що суперечить не тільки християнським але і засадничим людським етичним засадам. Тому у моїм світогляді будь яка релігія грає значну роль і тому закон мусить забезпечити її свобод-ний розвиток, але засадою тої релігії є не навертати нікого, а лишати за кожною людиною власний вибір вірити чи не вірити.

Основний аргумент позитивного висвітлення об’єктивних політологів та істориків про Гетьмана Скоропадського було, що після лібералізму і аморфності Центральної Ради він намагався впровадити конечні інституції та важелі порядку. Правда це йому вдалося у дуже мінімальній мірі і його владу скорочено Директорією, напевно найбільш вдалою владою в час визвольних змагань яка по просто не могла дати мілітарної ради усім чужим ворогам.

У контексті лекції історії, на сьогодні слід розуміти роль держави як удосконалення прагнень націй. Держава не є самоціллю, а формою забезпечення прав нації і жителів території котру вона охоплює. Держава котра впроваджує і утримує владу, оподатковує своє населення має певний обов’язок супроти того населення далеко поза встановлення інституцій влади. Вона має гарантувати рівні правила конкуренції, рівний майдан гри та рівночасно забезпечення до якоїсь міри найбільш примітивних потреб найбідніших та найменш здібних частин того населення.

Які є ці найбільш конечні потреби населення: це ті права які гарантується у Універсальній Декларації Прав Людини Організації Об’єднаних Націй – свобода слова, зібрання, віровизнання та свобода від страху та злиднів. Держава не може гарантувати медичне забезпечення чи освіту людині але вона може і повинна регулювати поведінку населення до певної міри і оберігати біднішого та менш здібного населення від жорстокого використання у цих площинах.

Чому ці міркування почалися вступом про Гетьмана Павла Скоропадського?

Тому що ми відзначаємо 100 років визвольних змагань, щоби навчитися як будувати сьогоднішню державу. Тому що історія часто не справедливий суддя також у противному напрямку. Критичне писання чи аналіз це одна справа, інколи кривдяче, але надмірна хв-альба це друге і також не добре. Ми чомусь маємо нахил до надмірної похвали. Ми любимо творити легенди де їх не було. Називати вулиці наших міст іменем Гетьмана Павла Скоропадського це просто смішне. Подібно і назвати вулиці іменем Володимира Винниченка. Від обох постатей зокрема як політиків в негативному відношенню треба хіба навчатись як і що не робити але не ставити як приклад до наслідування майбутніми поколіннями.

Ось що ми навчилися від останнього гетьмана. Що Москва біла чи червона не є братом, а ворогом і нам треба якнайдальше від неї тобто в Європу і колективну безпеку НАТО, але рівночасно ми самі повинні бути сильними у найгіршому випадку, а також щоби надавати тон, тобто напрям колективному захисті. Що другі наші сусіди не є беззастережними нашими приятелями але можуть бути партнерами хоч в більшості тільки у стратегічному плані. Що держава існує не для певної групи населення, а для її цілості і що це населення має бути господарем своєї землі символічно та практично. У жодному випадку не потрібно автократа, ні повного централізму ні політичного регіоналізму.

Мене особисто москальсько-мовний гетьман (а Гетьман Павло Скоропадський розмовляв москальською не українською мовою) переконує тим більше, що той хто не говорить українською мовою не може тримати влади у своїх руках у державі яка будується для того, щоби захищати інтереси не тільки населення її території але українського народу де б він не проживав. Тим більше наставник чужої ворожої окупаційної влади чим були німці у той час хоча був підписаний мирний договір. Як думали Липинський, Скоропадський, Винниченко та багато других 100 років тому? Думали погано! Ми повинні вчитись від їх помилок! У 2019 році Україна обиратиме президента і парламент. В теперішніх обставинах вибираймо свою українську владу таку яка буде керуватися тільки добром люду, а не власною кишенею.

21 липня 2018 року Аскольд С. Лозинський

Опубліковано Блоги.