Чи це була тирада психотичного нарциса, чи зізнання російського агента? Можливо, і те, й інше! Звичайно, це слова  президента США Дональда Дж. Трампа.

У будь-якому разі, це суттєво відрізнялося від його слів, сказаних президенту України Володимиру Зеленському в лютому 2025 року в Овальному кабінеті Білого дому: «У вас немає карт».

Президент Зеленський нещодавно почав приймати овації, можливо, передчасно, зокрема своїм Відкритим листом до московського силовика  Владиміра  Путіна. У цій війні немає нічого певного. Єдине, що можна сказати напевно, це те, що Україна змогла протистояти повномасштабній російській агресії понад чотири роки, що Україна довела свою інноваційність, окрім того, що вона мужня та незламна, і що Україні вдалося вдосконалити мистецтво військової оборони на довгі роки.

Певні речі були більш відчутними. Європа витіснила Сполучені Штати як лідера Вільного світу. Україна в усіх відношеннях готова до членства як у Європейському Союзі, так і в Організації Північноатлантичного договору.НАТО.

Чи це поворотний момент? Можливо. Окрім військових успіхів України, втрати Дональда Трампа зростають. Втрати Трампа слід вважати перемогами України. Фіктивний фонд Трампа – це історія, його абсолютистська позиція щодо недопомоги Україні також може бути історією. Віце-президент Трампа, Дж. Д. Венс, який, мабуть, єдиний політик в Америці, менш популярний, ніж його бос, схоже, відмовився від свого політичного майбутнього будь-кому, хто виступить. Я підозрюю, що він більше ніколи не буде хвалитися тим, що не підтримує Україну.

Так, члени Конґресу від Республіканської партії активізуються на підтримку України. Ми можемо навіть побачити підтримку на ділі, а не на словах, від підлабузника номер один Трампа, сенатора Ліндсі Грема, можливо, найдвухликішої та найзлішої людини в Сенаті.

Проте, невизначеність, здається, залишається. Війна в Ірані забезпечує Росії дохід для продовження війни. Росія може бути на межі банкрутства, але Трамп, Моді та Сі продовжуватимуть шукати шляхи підтримки Росії. Найголовніше, що російський народ культурою підданности до влади підпорядковується своїм сильним лідерам, а також має імперські настрої щодо решти світу. Щоб змінити це, знадобиться повна катастрофа.

У цей «переломний момент» потрібен більший тиск. Заяви перемоги не тільки передчасні, але й недалекоглядні та небезпечні. Вони можуть призвести до реабілітації Росії. Те саме стосується внутрішніх справ у Сполучених Штатах. Добрі американці повинні пам’ятати про те, що непристойний рух MAGA не мертвий і навіть не перебуває на апаратах штучного дихання. 

Обдурені Трампом люди перемогли на трьох республіканських праймеріз, двох до Сенату та одному до Палати представників. У всіх випадках ці підлабузники перемогли давніх і, безумовно, шанованих республіканських політиків. Звичайно, штати та Конґресні округи, до яких вони причетні, включають деяких найскандальніших расистів та реднеків у сучасній Америці. Проте значна частина американців залишається расистською, реднецькою та примітивною. На жаль, тут також присутній абсурдний релігійний компонент, і релігія не повинна, але може бути опіумом. Папа Лев може мати тут витвережуючий ефект.

Нещодавно я переглянув інтерв’ю із сенатором-демократом Джоном Ворнером з Вірджинії, який пояснив, що десять років тому, до перших виборів Трампа, планка придатності чи непридатності для політиків в Америці різко впала. Ця планка тепер дозволяє чоловікам лапати жінок, пропонувати вбивати інших на П’ятій авеню, нахабно експлуатувати своє політичне становище заради власного фінансового збагачення. Корупція в Америці на найвищому рівні ніколи не була такою обурливою навіть сто чи двісті років тому. Американці повинні усвідомити, що це світ, у якому вони живуть. Фінансові шахрайства  подаються як законодавство про  державну політику.

Чудово мати надію. Нещодавні події можуть змусити нас повірити в перемогу України над російським імперіалізмом і, можливо, навіть у реабілітацію Америки. Не може бути більш значного подарунка для американців на 250-річчя Америки, повернення до лідерства Джорджа Вашинґтона, який подолав Дональда Трампа. Можливо, ми справді перебуваємо на переломному етапі. Ми не повинні залишати своїх зусиль, бо надія часто швидкоплинна, а без зусиль вона просто згасає.

7 червня 2026 року

Аскольд Лозинський

100 років тому:

8.06.1926 – у Львові народилася Ірина Сеник – поетеса, правозахисниця, членкиня Української Гельсінської групи. Батько Михайло Сеник колишній вояк Українських Січових Стральців. Навчалася у «Рідній школі» (1931-1938) та приватній гімназії Іллі та Іванни Кокорудзів (1938-1939). Вже від 9-ти років почала писати вірші. Членкиня Юнацтва ОУН (1938; ідеологічний виховник Наталя Винників) та ОУН (1941). Випускниця торговельної школи у Львові (1941). Працівниця Митрополичої консисторії УГКЦ, нелегально – крайового відділу пропаганди ОУН (1943; керівник Петро Дужий), зв’язкова Крайового проводу ОУН (псевдо «Леся»).

1944 вступила на факультет англійської філології Львівського університету, проте вже 11 грудня 1945 заарештована НКВС. Під час допитів енкаведисти перебили хребет, через що на все життя залишилася інвалідом. Через те, що була жорстоко скатована, судове засідання «трійка» проводила в камері (не наважились показати навіть своїм сатрапам); засуджена на 10 років таборів, довічне заслання з правом листування 2 рази на рік. Репресували також всю родину Сеників – батька, матір, сестру та брата. Ув’язнення відбувала в Іркутській («Озерлаг», «Ангарлаг»), заслання – у м. Анжеро-Судженськ Кемеровської области. Потайки писала вірші, вишивала на шматочках полотна мініатюри на релігійну тематику. На будівництві Байкало-Амурської магістралі камінь при падінні зламав руку, розпочалося зараження крови. Волею випадку Ірина потрапила в Ленінград, де їй зробили надскладну операцію на хребті. Лікарська комісія ухвалила надати першу групу інвалідности, проте вона виблагала другу, щоби мати можливість хоч якось заробляти на життя (перша – нездатність до праці). З відзнакою закінчила заочне відділення Новокузнецького медичного училища (1956).

У 1968 повернулася в Україну. Оскільки повертатися до Львова було заборонено, оселилася в Івано-Франківську, влаштувалася медичною сестрою в Обласному туберкульозному диспансері. Долучилася до діяльности Івано-Франківської та Львівської груп захисту політв’язнів, збирала кошти на підтримку родин політв’язнів, писала скарги, протести, відкриті листи. Познайомилася з В’ячеславом Чорноволом, Валентином Морозом, Атеною Пашко та іншими діячами руху опору, поширювала самвидав. На початку 1972 Ірину почали викликати в КДБ на допити, 17.11.1972 заарештували й, з огляду на стан здоров’я, замість тюремного ув’язнення засудили на 6 років таборів суворого режиму та 5 років заслання. На допитах та на суді поводила себе зневажливо до слідчих та суддів, а на суді демонстративно вишивала, згодом в місцях позбавлення волі з наглядачами спілкувалася українською мовою. В різних життєвих ситуаціях, будучи інтелектуально значно вищою, вміла безстрашно, саркастично й водночас гостро осаджувати прокурорів, кадебістів, наглядачів. У період слідства оголосила голодування через заборону вишивати та писати і через 8 днів їй таки повернули голку та полотно. Покарання відбувала в таборі «Дублаг» у Мордовії разом з Іриною Калинець, Ніною Строкатою-Караванською, Надією Світличною, Оксаною Попович, Стефанією Шабатурою, Дарією Гусяк, Марією Пальчак, брала участь в голодуваннях, підписувала листи та звернення до світової громадськості. У 1978 етапована до Казахстану на 5-річне заслання; листувалася з колишнім політв’язнем з Борислава Василем Дейком, за якого після заслання вийшла заміж. 1979 стала членкинею Української Гельсинської Групи, спільно з Оксаною Мешко та Ніною Строкатою створила «Ляментацію» – звернення до світової громадськості про державний терор проти учасників правозахисного руху в Україні.

Звільнилася 1983 без права проживати в обласних центрах, вийшла заміж та оселилася у Бориславі. Перебувала під постійним наглядом КДБ. Загалом у тюрмах, концтаборах та на засланні відбула 34 роки. Співзасновниця Товариства української мови в Бориславі та націоналістичної партії «Державна самостійність України» (1990), голова Бориславського осередку Союзу українок, членкиня Всеукраїнської Ліги українських жінок (1995), голова Бориславської міської організації Конгресу українських націоналістів. Ще в часи радянської неволі в Нью-Йорку вийшов друком збірник творів жінок-політв’язнів «Нездоланний дух» (1978), де увійшли поезії Ірини, згодом збірка поезій Ірини Сеник «Сувій полотна» (1990), а в Канаді книга ілюстрована вишивками – «Біла айстра любови» (1992). Плідно друкувалася після здобуття Україною незалежности. Почесна членкиня Міжнародного ПЕН-клубу. На Конгресі Союзу українок у Рочестері (США) визнана однією із 100 героїнь світу (1998). У лютому 2002 троє невідомих вдерлися до квартири Ірини, побили її та пограбували – очікувано, що злочинці не знайдені. За президентства Кравчука та Кучми була «обділена» (фактично ігнорована) увагою з боку держави і лише за Віктора Ющенка відзначена Орденом княгині Ольги ІІІ ст. (26.11.2005) та Орденом «За мужність» (8.11.2006). Заслужений майстер народної творчости України (1998). Почесна громадянка Борислава (1996) та Львова (2003). Останні роки була прикута до ліжка. Померла у м. Борислав Львівщині 2009. Похована у Львові на полі почесних поховань Личаківського цвинтаря.

народився народився народився

Навколо Братська

Могили братські

На трупах в’язнів тисячі трас

На трупах в’язнів тисячі ГЕС:

«Тут ми страждали,

тут ми вмирали» –

Звучить понурий стукіт колес…

народився народився народився

А я ще вернуся у Львів

І буду в ньому вічно жити,

Бо там розцвів мій перший спів,

Найпершого кохання квіти.

Там наливався щастям дім,

Як повінню весняні ріки,

Ти, Львове, завше будь моїм,

Бо я твоя – навіки.

народився народився народився

О, Ти, Мадонно із Мадонн,

Яка пройшла крізь всі Голгофи

Тобі кладу, як квіти, строфи

Моїх зажурених пісень

Ти знала серця ніч і день,

Усі життєві катастрофи,

Тобі кладу, як квіти, строфи

О, Ти, Мадонно із Мадонн.

Часом здається, життя – сон,

Який ніколи не відсниться,

О, Ти, Мадонно із Мадонн,

Нехай ім’я Твоє святиться

Над бистроплинним плесом Прута.

Мені наснилась Батьківщина,

Неначе церква незабута.

Мені наснились тихі верби

Із щирим шепотом молитви

Мені наснились древні герби

Князів і воїв славні битви.

народився народився народився

“Етапи… етапи… етапи…

Хто їх придумав, коли?

ХХ віку сатрапи

Червоний терор розвели.

Руки ломила скорбота,

Калічили душу дроти.

Закрили від світу ворота,

Де мучились сестри й брати.

Вірю, що прийде година,

Впаде москва, наче брус.

Воскреснуть, як одна родина,

Шевченко, Грабовський і Стус”

народився народився народився

Лиця квадратові,

Шалики червоні.

А по серцях наших –

Копитами коні,

А по серцях наших –

Копита, копита.

Кажуть, наша правда

В Тайшетах зарита,

Кажуть, наша правда

В Мордові, Норільськах,

А тут повсякденно

Наруга, злочинства.

Це кати Шевченка,

Курбаса, Косинки.

Це тавром на лицях

Їх ганебні вчинки…

народився народився народився

Білу айстру Любови Хай би небо втопилося

Подаруй мені, Осене, В нерозгаданій тайні

Хай би зорі поблідли, Відступили би старість

Здивувалася ніч. Хоч раз.

народився народився народився

Яр Славутич (присвячено Ірині Сеник):

Твоя відвага, страднице Ірино,

Ввібрала в себе дух Каменяра,

Що розгорнувся гінко, стокорінно,

І став на прю – як Замкова гора!

І так стоїть , нескорена твердиня

Супроти тьми грабіжницьких навал.

Карай, карай московське мряковиння

Мечами сяйва, що дзвенять – як шквал!

Ідуть упівці з рідних Нагуєвич,

Ідуть із Холму, йдуть із-за Дніпра.

Махнув правицею Роман Шухевич –

І б’є у дзвони Київська гора.

І ти на ній , самопосвятна Лесю,

Посланко штабу, точний вістовий, –

Немов свята Ірина з піднебесся

Скликає дочок на священний бій.

Стоїш на ній , окрилена Ірино,

Пойнявши зором веселковий карк.

Приймай, приймай, майбутня Україно,

Геройський змаг, новітню Жанну д’Арк!

Йосиф Сірка

Петро Потічний відійшов у вічність (1930 -2026)

Всього 7 років тому я писав, що для, колись, наймолодшого добровольця УПА було й залишилося святим! Сьогодні, після його відходу з життя, стверджую – він залишиться символом людини-науковця і гуманіста, який усе своє життя боровся за правду і справедливість, який брав участь у визвольній війні проти совєтської та німецької імперій, проти Армії Крайової (підконтрольної екзильному урядові Польщі у Великій Британії). І, як воїн збройних сил США, брав участь у Корейській війні (1950 -1953).

Його патріотичної енергії, наукових і організаційних здібностей, відданости справі справедливості та любові до рідного, вистачило б і на десятьох. Вже 15-літнім юнаком Петро прийняв рішення служити своїй нації – він добровільно вступив до лав УПА, що вплинуло на його майбутню долю. Протягом 75 років він свого рішення ніколи не пожалів, а плоди його юнацької відваги ми можемо подивляти сьогодні – понад 30 окремих книжок, десятки науково-популярних та наукових статей, 92 томи „Літопису УПА”, до появи яких він безпосередньо причинився як засновник та співредактор видавництва „Літопис УПА” (1973-2000), відповідальний редактор цього видавництва (2000-2017), голова видавництва (2017-18).

Траґедія українців Павлокоми, яка взяла кілька сот життів села, стала джерелом не одної розвідки, але, чи не найґрунтовнішою, залишається книжка П.Й.Потічного «Павлокома. 1441-1945: історія села» (Торонто, 2001; 2024 р. появився переклад книни англійською). Петро не забув про своїх замордованих 366 односельчан, він не тільки дослідив і оприлюднив їхній список, але й брав участь у відкритті меморіалу жертвам ненависти, в надії, що це послужить прикладом для поляків і українців будувати спільне майбутнє на основі взаємоповаги.

Мрією Петра було довести світовіі, в першу чергу полякам, що УПА боролася за справедливе життя під сонцем українців, яких, без власної держави, знищували совєти, німці і польська армія. Участь П.Потічного у відкритті Меморіалу жертам – 366 українців, включаючи жінок і дітей, спонукала його до надії, що замирення між двома сусідами можливе. Надія порозуміння між поляками та українцями появилася після промови президента ПР Леха Качинського, у присутности президента Віктлора Ющенка 13.5.2006 р.:

“Прийшов уже час, аби не приховувати правду й говорити про неполагоджені кривди. За жодних обставин для жодного злочину немає виправдання. Пам’ятаючи і поганий, і добрий досвід, ми повинні підняти тягар польсько-української історії. Є ще багато трагічних місць, часто безіменних могил із обох боків кордону. Ми повинні говорити про болісне й важке минуле відкрито, крок за кроком опрацьовуючи оцінку всіх тодішніх воєнних трагедій”.

Народився Петро Йосиф Потічний 2 червня 1930 р. в селі Павлокома, яке стало першим місцем поза межами України, де пам’ятником вшанували траґедію українського народу. 1944 р. Петро Потічний закінчив 4-річну освіту у львівській ґімназії, яка вплинула на формування майбутнього науковця, на його потяг до науки. Добровільний вступ у лави УПА загартував його не тільки фізично, але й психічно. Восени 1947 року 17-річний Петро Й. Потічний, з рештками сотні «Громенка», у складі 36 вояків, прорвася до контрольованої американцями зони в Німеччині. В Німеччині він використовує час на навчання й закінчує вчительську семінарію, а згодом еміґрує 1950 р. до США, де, знов таки, «нетратить час», але 20-річним, вступає до морської піхоти Збройних сил США й бере участь у Корейській війні 1950-53 р. ).

Після повернення з Кореї Петро Потічний поступив на Темпльський університет, де здобув ступінь бакалавра (1957), згодом маґістра (1961) та доктора (1964) історії й політичних наук у Колумбійському університеті, де отримав і диплом спеціаліста російських і східно-європейських студій. Після здобуття поважної освіти в американських університетах П. Потічний переїхав до Канади (1964), де отримав посаду професора політичних наук у Макмастерському університеті в м. Гамільтон. Згодом – стає професором політичних наук УВУ в м. Мюнхен (Німеччина) та деканом факультету права і суспільно-економічних наук цього університету. Одночасно, стає старшим науковим співробітником центру російських і східно-європейських студій університету в м. Торонто.

Петро Й.Потічний, з великим досвідом солдата УПА та ВМС США, „підкований” знаннями з американських університетів, дуже швидко став завойовувати наукові поля діяльности на науковому фронті. Неймовірний досвід з різних фронтів – з антисовєтського, антинацистського, з пропаґандивних рейдів УПА до Чехословаччини, робить його – 34-річного науковця – надзвичайно привабливим й атрактивним для університетської праці. Його наукові праці, з-поміж яких нашу увагу привертають такі, як:

The Ukraine and the Czechoslovak Crisis. Canberra,1970.

Poland and Ukraine: Past and Present. Edmonton–Toronto, 1980.

Ukrainian-Jewish Relations in Historical Perspective. Edmonton, 1988.

Ukraine and Russia in their Historical Encounter. Edmonton, 1988,

є конкретним свідченням не тільки про детальний, методично-науковий підхід Потічного до певної історичної події, але й переконують читача глибоким і об’єктивним вивченням та оцінкою певних явищ суспільного розвитку. Незаперечна наукова ерудиція, базована на фактах та джерелах, яка притаманна його книгам та десяткам статей наукового та науково-популядного характеру, підтверджує здатність Потічного не тільки обирати, коментувати, чи аналізувати, але й відстоювати та переконливо подати читачеві висловлену думку.

Поряд з університетською діяльністю, Потічний ніколи не забував про УПА, участь в якій залишила великий слід у пам’яті науковця, який вважав своїм обов’язком очистити цю найвідомішу організовану частину Повстання українців проти вічного ворога України – Російської Імперії – від брехні та вигадок. П.Потічний поставив перед собою мету донести правду про УПА, якої не знали не тільки у світі, але й в самій Україні. Кремлівська брехлива пропаґанда поширювала всякі вигадки про Українську Повстанську Армію. НКВДівським та КГБівським аґентурам і окремим аґентам десятиліттями вдавалося заводити в оману не тільки українців, але й цілий світ, коли йшлося про Повстанську Армію українців.

Кремлеві вдалося розбити ОУН на бандерівців та мельниківців, провокувати окремі атаки під різними прапорами, чи назвами, які закінчувалися смертельно – свідченням чого й були вбивства Коновальця, Ребета та Бандери. П.Потічний завжди твердив, що УПА завжди трималася поза політикою партій – вона залишася Повстанською армією усіх українців. В її рядах боролися за незалежність і не етнічні українці, серед яких знаходилось і багато українців єврейського походження.

Саме Потічному вдалося знайти й словацького науковця, який документами довів, як впливали кремлівські аґенти на ЗМІ у післявоєнній Чехословаччині, де до 1947 року писали про УПА (Ukrajinska Povstalecka Armada – Українська Повстанська Армія) , а потім, за наказом з Москви, змінили УПА на Banderovci (Бандерівці), бо кремлівській пропаґанді йшлося не так про самого Бандеру, як про назву бандерівців, що знижувало етимогоґію слова до банди, а не відводило від прізвища. Потічний був одним із засновників видавництва “Літопис УПА” 1973 р., став його співредактором, згодом – відповідальним редактором чотирьох серій “Літопису УПА”. Зусиллями П.Потічного та редакції “Літопису УПА” протягом 1976–2011 в усіх серіях “Літопису УПА” побачило світ 92 томи, а 2012 р. появився під 100 номером „Каталоґ УПА” !

Ще далекого до визнання УПА, БіБіСі (14 жовтня 2008 р.) було оприлюднило інтерв’ю з відомим українським поетом Мойсеєм Фішбейном, стосовно УПА та згадало закиди, мовляв, дехто твердить про антисемітизм в УПА. Св. п. Фішбейн перерахував євреїв, які воювали в рядах УПА і також пригадав Потічного. „ Я вам перелічив євреїв, але ж я маю одного з найближчих друзів, який 3 роки був вояком УПА, відомий професор, і не тільки в Канаді, де він мешкає, і не тільки у США і Україні, а навіть в Китаї. Це професор Петро Потічний, 3 роки був молоденьким вояком УПА. Для мене особисто УПА – це святе, і, як на мене, для кожного, незалежно від його етнічного походження, хто має в душі бодай щось українське, УПА – це святе». Тому Петро Потічний присвятив більшу половину свого життя і діяльности УПА, бо вона була й залишилася для нього чимось святим, що не підлягає жодниму сумніву – тому його слід – оберігати від нечисті, яку поширює імперська проґанда, не тільки вагомий, але й незаперечний.

Про свій довгий життєвий і творчий шлях Петро Потічний детально ознайомив читачів 1992 англомовними спогадами My journey (Моя подорож) I & II. Toronto–Lviv. Стосовно оцінки наукової діяльности Петра Й.Потічного не можна не згадати й те, що він іменований професором-консультантом Гейлюндзянського університету в м. Харбін, КНР; обраний почесним професором Східно-китайського університету в м. Шанхай, КНР; почесним професором національного університету “Львівська політехніка” в м. Львів; виконував функції Президента канадської асоціації славістів, почесний Президент китайської асоціації україністів. Член Об’єднання колишніх вояків УПА США і Канади, Голова ОКВ; дійсний член НТШ, відзначений президентом України В.Ющенком орденом “За заслуги” ІІІ-го ступеня.\

Петро Потічний вважав, що він має право і обов’язок пояснити світові і, в першу чергу, полякам, що боротьба бездержавної української національної меншини, була боротьбою за вижиття, за існування. Він хотів, щоб поляки і українці жили у такій же злагоді, в якій жила його мати українка і батько поляк! І саме це робить Петра Потічного прикладом і надією на майбутнє, бо ж обидва народи приречені на сусідство споконвіку. Зрештою, його рідні не одинокі, які показали, що «змішані родини» (поляків і українців) живуть у порозумінні і любові.

Президенти і вожді міняються, а народи залишаються. На жаль, фашистська та комуністична ідеолоґії (гітлерівського і кремлівськлого ґатунку) нікуди не ділися – то ж – пам’ятаймо!

Торонто, 6.6.2026 Р.

50 років тому:

7.06.1976 – у Лондоні помер Євген Алетіяно-Попівський, син священника, учитель, провідник ОУН Вінницької приміської смуги (від 01.1942), військовий референт обласного проводу ОУН, громадський діяч у Великій Британії. Народився у с. Копитинці на Хмельниччині 1905.

100 років тому:

7.06.1926 – у м. Жмеринка на Вінниччині народився Анатолій Базилевич, художник, майстер книжкової ілюстрації, заслужений діяч мистецтв УРСР (1969), народний художник України (1993). Помер у Києві 2005.

110 років тому:

7.06.1916 – у с. Карів на Львівщині народився Петро Дужий-«Опанас Скелястий; Арсен Панасенко; Григорій Граб; Низовий; В’ячеслав Романовський» – письменник, референт пропаганди Проводу ОУН, редактор видань ОУН та УПА. Молодший брат члена УГВР Миколи Дужого та Івана Дужого.

Член Юнацтва ОУН (1932), у березні 1934 ув’язнений польською владою у Львівській тюрмі Бриґідки, де зустрівся з Зеноном Коссаком-«Тарнавським». Після піврічного ув’язнення звільнений, проте через півроку заарештований вдруге; у камері познайомився з Миколою Лемиком. Стараннями адвоката Володимира Старосольського знову вийшов на волю. Від 1936 публікував літературно-публіцистичні дописи в українських календарях, журналах «Просвіта» та «Знання». Закінчив Львівську польськомовну гімназію (1937), поступив в Академію закордонної торгівлі у Львові. 1938 заарештований втретє, проте через відмову свідків від попередніх свідчень знову відпущений на волю. Вчетверте заарештований 1 вересня 1939, однак через початок Другої світової війни знову уникнув в’язниці. Перебрався в німецьку зону окупації та оселився на Холмщині; вчитель, працівник повітового шкільного інспекторату. Відбув військовий вишкіл ОУН, після розколу ОУН приєднався до ОУН(р). В радянській зоні окупації матір – Параскеву Дужу – з рештою родини більшовики вивезли до Казахстану, де у 1943 вона померла.

З початком німецько-радянської війни у складі Похідної групи ОУН вирушив до Києва, заарештований німецьким СД у Василькові (31.08.1941) та перевезений до тюрми на Лонцького у Львові. Восени помилково звільнений і відразу перейшов у підпілля, працівник організаційної референтури ОУН. Заступник та організаційний референт Крайового проводу ОУН на півдні України (1942, Дніпропетровськ). Влітку 1943 переведений на Холодноярщину, заарештований у містечку Олександрівка (нині Кропивницька обл.). Здійснив дві безуспішні спроби втечі, після чого відправлений на страту. Дорогою таки зумів втекти та знесилений добрався до Умані. Після лікування відбув на Волинь; учасник Першої Конференції поневолених народів (21.11.1943, с. Будераж). Після конференції переїхав до Львова. Референт пропаганди Проводу ОУН (1944), редактор видань ОУН та УПА. Головний редактор часопису ОУН «Ідея і чин» (1944-1945). Нагороджений Бронзовим Хрестом заслуги УПА (25.04.1945).

4 червня 1945 внаслідок зради опергрупа НКВС, використавши струменево-паралітичний газ, захопила криївку, де перебували 8 повстанців. Після 15 місяців безперервних катувань у спецтюрмі м. Києва засуджений до розстрілу (22.03.1947); вирок підписав голова Верховної Ради СРСР М. Шверник. Однак 26 травня 1947 ухвалено Указ про скасування смертної кари в СРСР і розстріл замінено на 25 років таборів. Утримувався в концтаборах Колими, Сибіру, Мордовії. В ув’язненні таємно писав вірші. Восени 1960 через постійні протести урядів багатьох західних держав звільнений та поселений у Запоріжжі під постійний нагляд. У травні 1964 померла дружина Марія Дужа (з дому Юрчак) і доньок Ларису й Мирославу забрали її батьки до Львова. У жовтні 1965 Петро Дужий одружився з колишньою ув’язненою Марією Макогон, якій вдалося відновити спадкове право на батьківський будинок-осібняк, де оселився також Петро Дужий з доньками. 27 жовтня 1977 заарештований КДБ усьоме, проте через серцевий напад «за станом здоров’я» уник чергового засуду. У 1980 під псевдонімом Опанас Скелястий в Австралії вдалося видати збірку «Розкуте слово». Почесний громадянин м. Львова (1996). Помер у Львові після важкої хвороби 1997. Похований на полі почесних поховань на Личаківському цвинтарі. Стараннями дружини Марії видано неопубліковані твори Петра Дужого.

Борців нескорених і смерть не подолає,

На їх кістках собі хоромів слави не зведе

Лукавий враг. Вогнем незгасним запалає

Їх Дух і в переможний бій нащадків поведе.

народився народився народився

Виходять на вузьке подвір’я в’язні

І обвід кола мірять сонним кроком.

Десь вкрався промінь з-за дахів високих,

Щоб змалювати усміх дітям казні.

І вмить напружуються юні м’язні

І спомин гулянок, що глибоко

Лягли в душі – цвітуть. І никне спокій,

Ростуть думки і пориви одважні…

Стальною пов’яззю скували руки

І повели уранці під штиками.

Нас повезуть незнаними шляхами

Десь там зносити знов в’язничні муки.

Здаля дзвеніли нам гулянок звуки,

Хоча весь час ми билися з думками:

Куди везуть, що далі буде з нами,

Що втнуть штамповані звірюки?…

народився народився народився

Розреготавсь нестямно лютий кат,

Що мліють руки в пов’язі кайдан:

Тепер пропав. Попавшись в наш капкан,

Ти зломленого шеляга не варт.

Рідні останків тлінних не оддам,

Коли згниєш в обіймах ржавих ґрат,

Їх на кострі дощенту спопелять,

Безславний скін нескореним врагам!

Ну й що ж, тлінь спалять, чи в рінь чужу

Запруть тайком – я не лякаюсь смерті.

Розкуте слово – щире і відверте –

Живе в віках. Увесь я не помру.

В тім слові житиму й тоді, тирани,

Коли в живих мене і вас нестане.

“Нація житиме, як довго процвітає любов до Батьківщини, що підсилюється не голослівними заявами, а повсякчасною готовністю на жертви та самовіддані вчинки задля неї. Нація житиме, якщо не переводяться ентузіасти – здатні “без надії таки сподіватись”, романтики – закохані у світлу візію прийдешності, що борються за ту прийдешність і інших запалюють до боротьби”. Петро Дужий.

«На Дніпро! До Києва! О, народи Європи! Там ваша згода, бо саме там українці ведуть боротьбу проти Москви на захист європейської цивілізації»

210 років тому:

1816 – на Правобережній Україні народився Францішек Генрик Духінський – польський історик, етнограф, публіцист, громадський діяч, віце-президент Французького етнографічного товариства, член низки французьких наукових товариств. Походив із сполонізованої української родини. Навчався в кармелітській школі в Бердичеві, василіанській школі в Умані, Київському університеті (від 1834). Настільки був закоханий у Київ, що згодом підписувався «Духінський Київлянин» або «Духінський з Києва». Через виразну антимосковську позицію 1846 емігрував до Парижа.

Автор свого часу вельми гучної та знаменитої теорії походження та взаємовідносин слов’янських народів, палко підтримуваної і водночас гостро критикованої у різних суспільних та національних колах. З одного боку його праці викликали довіру в читача внаслідок високої ерудиції автора, проте з іншого, з ними без надмірних зусиль розправлялись критики через відсутність в Духінського фахової історичної освіти та маніпулювання ним історичними фактами, якщо ті не вписувалися у його теорію. Його історичні виклади можна швидше розглядати як ідеологічні та політичні погляди автора вбрані в форму наукової історичної концепції. Але що цікаво й дивовижно водночас, вже давно призабута теорія Духінського після першої часткової агресії Московії проти України у 2014 та повномасштабного вторгнення у 2022 раптом повернула втрачену актуальність та привабливість.

Людство і зокрема народи Євразії Духінський поділив на дві великі групи: осілих землеробів «арійців» (або індоєвропейців) і кочівників «туранців». До туранців він зараховував фіно-угрів, тюрків, монголів, китайців, семітів, негрів та інших. Московитів він також вважав туранцями та категорично заперечував їх слов’янське походження: «Москалі не є ані слов’янами, ані християнами в дусі слов’ян та інших індоєвропейських християн. Вони залишилися кочовиками до наших днів і залишаться кочовиками назавжди». Він всіляко спростовував претензії московитів на Київ і Новгород, якусь помітну міграцію слов’ян з Дніпра на Волгу й твердив, що історію Московії треба виводити з фінських племен Поволжя, а не з Києва. Стосовно назви «Росія», то московити її просто нахабно вкрали, підкоривши правдивих русинів, тобто малоросів (українців) і білорусів. Сучасна московитська мова є зіпсована церковнослов’янська мова. Історія українсько-московитських стосунків – це перманентні конфлікти та війни, починаючи від знищення Києва суздальцями у ХІІ ст. Правда інколи він доволі примітивно намагався жонглювати історичними подіями. Так, козаки, що піднімали повстання проти Речі Посполитої у ХVІІІ столітті в нього були не слов’янами, але ослов’яненими татарами, тобто туранцями, проте коли ті ж козаки йшли походом на Москву чи піднімались проти московських загарбників на стороні гетьмана Мазепи, то відразу ставали арійцями.

Різко картав також «мазовський провінціоналізм» (польський шовінізм). На його переконання порятунком Європи є відновлення слов’янської Речі Посполитої на засадах Гадяцької унії (1658), як федерації поляків, українців і білорусів, яка мала би стати нездоланним форпостом на шляху московитської інвазії на Захід. При цьому в цій федерації автономна Русь-Україна мала включати Галичину, що, очевидно, не всім його співвітчизникам припало до вподоби.

Дивовижно, але майже два століття тому він сформулював пророче гасло до народів Європи, яке набуло особливої гостроти й актуальности саме сьогодні: «На Дніпро! До Києва! О, народи Європи! Там ваша згода, бо саме там малороси [українці] ведуть боротьбу проти Москви на захист своєї європейської цивілізації». В другій половині ХІХ століття його ідеї сприяли усвідомленню багатьма європейцями факту, що українці є цілком відмінним народом від московитів. Проте будь-які ідеї, переконання, знання потребують постійної підтримки. 1849 у нього виникла ідея видавати український часопис в дусі українсько-польської співпраці та опору Московії, який мав нелегально переправлятися в Галичину через Угорщину, а на Велику Україну – через Одесу, проте проєкт не вдалося реалізувати. До кінця життя він залишався патріотом Польщі та одночасно патріотом України та до кінця життя стверджував: «мого київського прапору, тобто незалежної України… я не зрадив!». Помер у Парижі 1893. Епітафія на надгробку написана латинськими літерами українською мовою.

70 років тому:

5.06.1956 – у м. Гіммельпфортен (Західна Німеччина), помер Борис Крупницький – історик, освітній діяч.

Походив із сім’ї сільського псаломщика. Закінчив Черкаську гімназію (1913), навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету (1913–1915 та 1918–1919). Під час Першої світової війни мобілізований до московитської армії (1916), отримав поранення шрапнеллю у праве передпліччя. У 1919 році – доброволець Армії УНР, воював у складі 2-ї Волинської дивізії, де зазнав важкого поранення. Після відступу Армії УНР на територію Польщі інтернований у таборі в Каліші. Невдовзі емігрував до Німеччини; одружився з німкенею Маргаритою Шпрекельзен. У 1926 році вступив на історичний факультет Берлінського університету; захистив докторську дисертацію (1929).

Працівник Українського наукового інституту в Берліні, заснованого гетьманом Павлом Скоропадським. Плідно співпрацював із Дмитром Дорошенком, В’ячеславом Липинським та Іваном Мірчуком, досліджував історію України ХVІІ – початку ХVІІІ століть, зокрема українсько-шведські відносини. Задля цього вивчив шведську мову. Приват-доцент Українського вільного університету у Празі (1932); наступного року повернувся до Берліна в Український науковий інститут. Закордонний співробітник Українського наукового інституту у Варшаві (1938) та дійсний член Наукового товариства імени Шевченка у Львові (1938). Надзвичайний (1941) та звичайний (1944) професор УВУ.

Після війни оселився в містечку Гіммельпфортен у Західній Німеччині. Активний учасник відновлення УВУ та НТШ у Мюнхені, голова історичної комісії НТШ (1947–1949), дійсний член і голова історичної секції УВАН, співзасновник і професор Богословсько-педагогічної академії УАПЦ, редактор історичного відділу «Енциклопедії українознавства». Член і науковий співробітник Науково-дослідного інституту української мартирології у Мюнхені (від 1946), дійсний член Міжнародної вільної академії наук у Парижі (від 1951). Вивчав проблеми української історіографії ХVІІІ–ХХ століть, історіософії, методології історії, політичної історії Гетьманщини, обстоював інтеграцію української історичної науки в європейську, опрацював власну періодизацію української історії. В останні роки тяжко хворів, проте все ж написав близько 50 наукових і науково-популярних праць. Мав багато наукових планів, однак реалізувати їх перешкодила передчасна смерть. Народився у с. Медведівка на Черкащині 1894.

“Групи, пов’язані з Бандерою, ОУН та її військовим крилом, УПА, мають дещо суперечливу спадщину. Навесні та влітку 1943 року члени УПА вбили тисячі поляків по всій Волині в окупованій нацистами Польщі, території, яка зараз є частиною західної України. Після цього тисячі українців також були вбиті поляками у відповідь. Плохій оцінює, що кількість убитих українців може коливатися від 15 000 до 30 000, тоді як оцінки щодо польських жертв коливаються від 60 000 до 90 000.”

Це виглядало як пережиток радянських часів, коли кожна можливість використовувалася радянцями, щоб очорнити визвольну боротьбу українських націоналістів. Чесно кажучи, я був дуже здивований. Зрештою, це було українське видання без жодних ознак упереджених уявлень чи зовнішнього впливу.

Я відповів «The Kyiv Independent» статтею, яку я вважав виваженою, що спростовує її твердження про Стефана Бандеру, Організацію українських націоналістів (ОУН) та Українську повстанську армію (УПА). Моя стаття не була опублікована.

Однак через продовження польського шовінізму та очевидну російську агресію, я вирішив, що такі жарти не зникнуть. Сьогодні хіба неактуально, але необхідно уважніше розглянути Волинь 1943 року.

Історія Волині 1943 року набагато складніша, ніж можна було б повірити з наведеної вище цитати. Чесно кажучи, це одна з найскладніших подій історії. Її часто повторюють, особливо росіяни, з наміром здійснити стару імперіалістичну мантру «розділяй і володарюй». Короткозорі або шовіністично налаштовані поляки навіть сьогодні намагаються вбити клин між сучасними українцями та поляками. Деякі відносно нормальні польські історики часто посилалися і далі посилаються на цю подію, підтримуючи аргумент, що українці повинні вибачитися перед поляками. Існують такі поляки, які вимагають, щоб українці не шанували своїх героїв, таких як ОУН, УПА та Степан Бандера. Деякі польські лідери, включаючи нинішнього президента Польщі, який колись очолював Інститут національної пам’яті Польщі, який, очевидно, добре освічений, але є шовіністом. Навіть деякі українські вчені як професор Ярослав Грицак з Українського Католицького Університету приймають польську сторону.

Мабуть ці теми актуальні й сьогодні, тому що ці три назви (Бандера, ОУН, УПА) не лише вважаються майже священними багатьма в Україні, але й дуже часто є мотивацією для захисту українських земель сьогодні. Гімн ОУН є гімном Збройних сил України сьогодні. Напад на ці символи – це напад на сьогоднішні оборонні зусилля України. Чесно кажучи, ці зусилля – це захист усієї Європи. Нещодавні атаки безпілотників у Румунії не є відхиленням від норми, а радше прогноз майбутнього.

Я хотів би повернутися до Сергія Плохія, українського історика, про якого згадувалося вище, який проживає та працює у Сполучених Штатах. Окрім того, що було цитовано, Плохій писав у своїй фундаментальній історії України «Брама Європи»: «Наплив на Волинь невдовзі після перемоги Радянського Союзу під Сталінградом у лютому 1943 року радянських партизанських загонів під керівництвом Сидіра Ковпака спричинив українсько-польський конфлікт. Вони отримали підтримку від деяких польських поселенців на Волині, які розглядали радян як потенційних союзників проти українців. Українські та польські історики досі сперечаються про те, чи санкціонувало керівництво ОУН українські напади на польські села, і якщо так, то на якому рівні. Однак немає сумнівів, що більшість жертв етнічних чисток були поляками. Оцінки кількості українців, убитих в результаті польських дій у Галичині та Волині, коливаються від 15 000 до 30 000, тоді як оцінки польських жертв становлять від 60 000 до 90 000 — у два- три рази більше. Німці, хоча й не брали активної участі в українсько-польському конфлікті, підбурювали обидві сторони продовжувати це, іноді постачаючи зброю комбатантам. Якщо вони не могли контролювати сільську місцевість, вони могли принаймні тримати своїх ворогів розділеними. Вони також отримували вигоду від операцій УПА проти наступальної Червоної Армії».

Незважаючи на непідтверджені цифри, Плохій вводить принаймні два додаткові елементи до цієї історії, роль нацистів та радянських партизанів. Він міг би згадати додатково роль польської Армії Крайової, польського цивільного населення, яке майже повністю складалося з політичних колонізаторів, які були ворожими до українців та агресивними, наступаючої Червоної Армії та польських комуністичних сил. Таким чином, включаючи Українську Повстанську Армію (УПА), у 1943 році на Волині було щонайменше сім дійових осіб, усі залучені до безлічі конфліктів, жоден з яких, окрім УПА, не приносив користі українській визвольній боротьбі. УПА, яка могла налічувати 100 тисяч осіб на своєму піку та по всій Західній Україні, була змушена відбиватися від шести ворогів. Це особливо актуально щодо подій на Волині та кількості та складу жертв. УПА була у переважаючі меншості.

Неоднозначність, зокрема щодо кількості жертв, розглядається, хоча й опосередковано, істориком Америки Тімоті Снайдером, який зараз проживає і працює в Канаді. Він писав, що багато польських цивільних осіб були завербовані або добровільно приєдналися до нацистів чи радянських партизанів. Тімоті Снайдер підрахував, що до семи тисяч поляків приєдналися до радянських партизанів на Волині в 1943 році. Ще більше приєдналося до них до 1943 року. Снайдер писав: “Радянські партизани запропонували полякам можливість заспокоїти українські села, які вважалися притулком для націоналістів. Це ускладнило завдання УПА на Волині, але й спростило його: складніше, оскільки УПА забезпечилась від радянсько-польської співпраці, якій вона мала намір запобігти; просте, оскільки чистка поляків тепер мала як оперативне, так і пропагандистське значення в важливішій боротьбі УПА з радянською владою.”

Останній польський перепис населення, який включав Волинь, було проведено в 1931 році після більш ніж десятиліття польського правління там та політики умиротворення. Умиротворити українців означало вирвати їхні душі, щоб вони стали слухняними та пасивними. Основою для перепису була мова, якою розмовляли, без урахування змішаних шлюбів. Я уявляю, що переписувач просто запитав, чи розмовляє родина польською та скільки осіб було в родині. Більшість українців у окупованій Польщею Західній Україні повинні були розмовляти польською, щоб навчатися по школах, і вони так і робили. Обоє моїх батьків вільно розмовляли польською в 1931 році, тому я підозрюю, що їх вважали поляками. У моєї матері були обоє батьків, брат і сестра, які також розмовляли польською, тобто пятеро осіб можна було зачислити до польського населення. У мого батька були обоє батьків, шість братів і сестер, двоє померли молодими, тому щонайменше шестеро осіб у цій родині могли бути вважані поляками.

Була війна, і кордони змінилися. Наступний перепис відбувся після війни (1946) і не включав Волинь, оскільки Волинь більше не була частиною Польщі. Жодних наукових чи демографічних розрахунків втрат 1943 року на Волині ніколи не проводилося. Хоча багато поляків називають події 1943 року на Волині різаниною, наведені цифри, швидше за все, перебільшені на користь поляків. Волинь 1943 року стала головним предметом суперечок з Україною з боку Польщі. Багато історичних матеріалів про цей період було і є написаними польськими істориками.

Одне зауваження вимагає від читача подумати про те, що зробив польський електорат на останніх президентських виборах у Польщі. Кароль Навроцький – популістський вибір. Це був абсолютно неправильний вибір для Польщі. З іншого боку, доречно оцінити нинішнього президента України. Він українець єврейського походження, який довго не тримає образи, але служить тому, щоб захистити Україну від московської напасті. Це дві дуже різні люди. Незалежно від Навроцького, українсько-польські відносини є актуальними і навіть вирішальними сьогодні. Для цього є причини.

Тим не менш, історіографія без наукової документації є побічним продуктом діяльності вчених, але упереджених людей, які є дуже недосконалими. У цьому випадку історики спочатку встановлюють свою позицію на основі особистих упереджень, а потім шукають факти, щоб підтвердити цю позицію. Це відомо як телеологічний підхід до історіографії. Це просто неправильно, але дуже часто є нормою в історіографії. Зрештою, історію пишуть переможці, а не переможені.

Розглянемо історію польських офіцерів, убитих у Катині. Історія розповідала про масакру як про злочин нацистського режиму, як її представили радянська влада. Лише після розпаду Радянського Союзу (50 років пізніше) правда була розкрита. Польських офіцерів у Катині вбили не нацисти, а радянські воїни. Польський президент згинув, вшановуючи цих жертв в результаті авіакатастрофи. Хоча правда про Катинську масакру 1941 року була розкрита, смерть президента Качинського та багатьох інших залишається загадкою.

Я вважаю, що кількість жителів Волині 1943 року – це гра в здогадки. Я б сказав, що Сергій Плохій, шановний історик, витратив недостатньо часу на незалежні дослідження в архівах, які б дозволили провести незалежні розрахунки. Я ніколи не бачив жодних першоджерел. Він просто припустив точність розрахунків, зроблених польськими істориками, такими як Гжегож Мотика, який навів цифру 60-90 тисяч поляків. Чесно кажучи, я ніколи не бачив первинного обґрунтування цієї цифри ні від Плохія, ні від Мотики, хоча я читав обох. Я слухав Мотику на спільній українсько-польській конференції в Перемишлі у 2007 році. Його висновки були недостатньо обґрунтовані.

Польський історик Владислав Філар запропонував меншу цифру – 60-70 тисяч поляків. З іншого боку, український історик Володимир Сергійчук запропонував 20 тисяч поляків і вдвічі більше українців (40 тисяч). От розбіжність. Сергійчук наводив контекст:

“Одразу ж по приході німців на українські землі завязалась жорстока боротьба між українським народом, який не давав себе поневолити, і німецьким загарбником, що поневолював. Поляки, замість того, щоб стати спільним фронтом проти спільного ворога, пішли за антиукраїнськими кличами, що вкинула їх шовіністична і безвідповідальна верхівка, запрягши до цього польські шовінізовані маси, які мешкали на українських землях. Посипались масові доноси і провокації на українців, за тим пішли побої, грабіж, розстріли, палення сіл, кидання в огонь жінок і дітей та інші дикі оргії, що їх виправляли по українських селах на спілку з озвірілим гестапом вславлені польські кріпо, зондердінсти, баншуци, фольксдойчі та інші польські агенти на німецькій службі. До складу цих гітлерівських душогубів і вислужників входили також члени польського підпілля.”

Інший український історик Микола Посівнич пише:

“1. польські дослідження Владислава та Еви Сємашко поіменно або через свідчення очевидців зафіксували смерть близько 19 000 осіб і встановлено за прізвищами. Ева Сємашко з урахуванням ймовірних невідомих жертв висуває гіпотетичну цифру до 60 000 загиблих поляків на Волині

2. Інститут національної пам’яті Польщі — IPN: Польська держава зазначає цифру у близько 100 000 загиблих поляків. Проте ця цифра охоплює ширший часовий проміжок (1943–1945 рр.) та значно більшу територію, включно зі Східною Галичиною, Холмщиною та Підляшшям

3.Радянські звіти періоду війни оцінювали польські втрати на Волині приблизно у 20 000 осіб, а звіти польського підпілля АК тих років (1944 р.) давали первинну оцінку в 15 000 вбитих.

4. Акціями відплати польської Армії Крайової (АК) та самооборони, польської поліції на німецькій службі та в числі радянських партизанських загонах втрати українського мирного населення на Волині оцінюють у межах від 10 тис. до 18 тис. осіб.

5.Дослідницький проєкт Українського католицького університету (УКУ) «Жертви українсько-польського протистояння у 1939–1947 роках», яким керує професор Ґданського університету Ігор Галагід, встановив, що загалом під час протистояння 1939–1947 років (включно з Волинню, Галичиною, Холмщиною, Лемківщиною та Надсянням) загинуло близько 30 000 українців.

На основі свідчень, документів та церковних метрик дослідники УКУ оцінюють кількість загиблих українців на Волині у межах 9 000 – 10 000 осіб.”

Тож що робити далі? Цифри настільки різняться, а докази настільки ненадійні, що серйозні дослідження тут фактично відсутні. Безсумнівно, Волинь у 1943 році була трагічною. Її населяли понад 90% українців (навіть польські вчені визнають, що населення Волині в 1943 році становило лише 8% поляків) і згадано, що існувало щонайменше шість ворожих сил які мали намір вбивати українців. Тому цифрі професора Володимира Сергійчука слід надати значну достовірність. Його джерелами є українські етнографи, які збирають цифри з різних сіл. Це не перепис але бодай первинне джерело.

Є ще один дуже важливий фактор. Волинь була і є історично українською землею. Українсько-польська історія триває три чверті тисячоліття і є досить складною, принаймні з точки зору української сторони. Поляки вторгалися в Україну щонайменше тричі. Українці ніколи не вторгалися в Польщу. Навіть сьогодні існує ворожнеча, яку не пом’якшує політична доцільність.

Моя власна мати, яка жила в Західній Україні, була на половину полькою. Проте вона так зневажливо ставилася до польських загарбників, що порівнювала їх як з нацистами, так і з радянською владою. Вона також була католичкою, як і Папа Римський, але звинувачувала польських католицьких священиків у багатьох злочинах і, зокрема, у жорстокості. Вона недвозначно сказала, що ніколи не зустрічала нікого більш антиукраїнського, ніж польські ксьондзи, які були катами польського «умиротворення».

Моя власна позиція — це позиція як адвоката, так і давнього дослідника історії. Я оцінюю історичні знахідки за допомогою власного підходу до дослідження, який спирається на переконання, що всі історики упереджені та заслуговують на довіру лише настільки, наскільки заслуговують на довіру їхні джерела. Чесно кажучи, у випадку Волині 1943 року джерела сумнівні або їх бракує. Звичайно, у мене є власні упередження щодо палких та націоналістичних поляків. Існує рішення цієї дихотомії. Розгляньте факти. Вони точно не на боці істориків, які просто здогадуються. Має бути альтернатива, коли історіографія не дає відповіді. Але її немає.

Наразі українсько-польські відносини сьогодні кращі, ймовірно, тому, що обидві сторони потребують одна одної. Триває війна, найбільша в Європі з часів Другої світової війни. Багато українських мігрантів знайшли притулок і роботу в Польщі, що добре для них. Водночас вони зміцнили польську економіку, оскільки вони влаштувалися на роботу, від якої більшість поляків відмовляється, і сплачують податки. Я бачив це під час своїх подорожей до України через Варшаву, Краків, Жежув та Перемишль. Є українські ресторани, які подають українську їжу. Не дивно, що Перемишль має міцну українську громаду. Поляки там іноді підтримують, але часто
вороже налаштовані, особливо кармеліти, які представляють Польську католицьку церкву.

Чесно кажучи, українці, захищаючи свою землю, захищають Польщу від москалів. Москва є головним ворогом обох країн, а також держав Балтії, колишніх сателітів і, можливо, навіть більше, оскільки російський апетит історично не має меж. Прем’єр-міністр Дональд Туск та міністр закордонних справ Радослав Сікорський виявилися цінні союзники. З іншого боку, президент Польщі Кароль Навроцький залишається войовничим польським шовіністом. Ось чому він добре ладнає з президентом Дональдом Трампом.

На жаль, зовсім недавно Сікорський змінив курс, виходячи з того, що Україна назвала один зі своїх полків на честь УПА. Ця сліпа ворожнеча є помилковою і може бути дуже небезпечною. Українська влада не висловлює таких застережень щодо польськох АК, а роль обох дуже подібна.

Я пам’ятаю зустріч у 1997 році з президентом Польщі Александром Кваснєвським. Ми розмовляли більше години. Він розмовляв польською, а я – українською. Розговірні мови подібні. Був перекладач, але ми вирішили говорити безпосередньо. Ми мали однакові погляди щодо українсько-польських відносин. Ми визнавали, що історія була складною, але обов’язок двох сторін – примиритися заради майбутнього, не прощаючи та не забуваючи.

Поляки знають, що окрім трьох вторгнень, польське правління на українській території, включаючи правління Польської католицької церкви, було жорстоким. Поляки також несли відповідальність за спробу геноциду українців, які жили на українській території, що була передана Польщі після Другої світової війни. Кількість жертв, які були вбиті або насильно переселені “для вирішення української проблеми” Акція “Вісла” в Польщі, налічувала сто п’ятдесят тисяч.

Події на Волині 1943 року слід розглядати в цьому контексті. Усі учасники були відповідальні за вбивства. Чи була жорстокість? Так, з усіх боків! Польські цивільні колонізатори брали активну участь у жорстокості, допомагаючи АК, а потім, як зазначали Тімоті Снайдер та Володимир Сергійчук, багато хто приєднався до радянських партизанів та нацистів. Багатьох убили радянські партизани, нацисти та УПА, а також наступаюча Червона Армія. Українців убивали радянські війська, нацисти, Польська АК, польські цивільні колонізатори, Червона Армія та польські комуністичні сили. Можливо, більше поляків загинуло, бо вони були не невинними перехожими, а активними учасниками. З іншого боку, можливо, більше українців загинуло, бо їх було більше і вони мали більше ворогів.

Фраза «етнічні чистки» недоречна за цих обставин. У випадку УПА їхньою місією було позбавити українську територію від загарбників. Нацисти, радянські війська і партизани та поляки були загарбниками. Етнічні чистки за сучасних обставин слід застосовувати до того, що москалі роблять на окупованих українських територіях, Криму, Донбасі, Херсоні, Запоріжжі. Етнічні чистки також були парадигмою і фактично конкретною інструкцією, яка з’являється у формі документів під час убивств та переміщення українців на їхній власній землі, яка стала частиною польської території в 1947 році, відомою як «Акція Вісла».

Я їжджу до України тричі на рік. Через війну я лечу до Польщі, а потім прямую до України. Незмінно я їжджу до Перемишля, де є пішохідний перехід. Це найшвидший перехід. У глибині душі я усвідомлюю, що Перемишль був українською землею, але я погоджуюся з сьогоднішньою реальністю та заради українсько-польських добросусідських відносин.
Незважаючи на обурення, висловлене моєю матір’ю щодо польської жорстокості, і навіть мій власний досвід на польському кордоні з боку примітивних польських прикордонників, я розумію, що є важливіша мета. Я не обов’язково мовчу, але я зберігаю елемент пристойності.

Події Волині 1943 року важливі сьогодні лише з однієї причини: щоб зрозуміти, як Москва сьогодні продовжує дотримуватися парадигми «розділяй і владарюй» для задоволення власних імперіалістичних цілей. Для Москви Україна та Польща є ворогами, і немає нічого легшого для використання, ніж старі рани та ворожнеча. Очевидно, що в обох таборах є охочі обдурені. Я відмовляюся бути одним із них.

Одна остання думка. У сучасній Польщі є село, яке колись було українською
(лемківською) землею. Його назва — Павлокома. Це особливо цікаве місце, тому що у березні 1945 року там відбулася трагедія. Українці казали, що польська Армія Крайова вбила 459 українських цивільних жителів. Польща не заперечувала цей випадок, але спростувала звинувачення, наполягаючи на тому, що це були загиблі солдати УПА, які воювали з польським військом. Я відвідав місце поховання жертв. Як не дивно, для прозорості, але, чесно кажучи, що компрометувало поляків, там був пам’ятник з написами, що включали імена, дати народження та смерті похованих. Переважна кількість мала жіночі імена, і для багато було вказано, що прожив менше восьми років. Я подумав як поляки сміють говорити, що це не вбивали жінок і дітей. Інша реакція була такою: як це не приховали, як цьому пам’ятнику дозволили стояти? Але цього не сталося. Памятник стоїть. Тобто скрізь є добрі люди.

Згадайте Волинь та інші місця, такі як Павлокома. Ми не можемо ні пробачити, ні забути. Але нам потрібно працювати. Є більше зло, яке загрожує обом народам сьогодні і не тільки сьогодні – Москва!

Аскольд Лозинський

70 років тому:

4.06.1956 – у с. Станіславчик на Київщині народився Марко Гейко – художник-авангардист, графік, скульптор.

Закінчив Київський державний художній інститут (1985; майстерня Олександра Лопухова). Під час навчання неодноразово зазнавав критики за «авангардизм». За розподілом працював на Полтаському художньому комбінаті. У Полтаві познайомився з художником Левом Маркосяном, який мав на молодого мистця значний вплив. Разом із Маркосяном Гейка вважають творцем нової полтавської живописної школи. Від 1985 року – учасник всеукраїнських, всесоюзних та міжнародних виставок. Учасник мистецького об’єднання «Живописний заповідник», член Спілки художників України (1989). Лавреат премії імени Марії Башкирцевої (1988). Помер у Києві 2009.

110 років тому:

4.06-20.09.1916 – на фронті від Луцька до Чернівців чотири московитські армії під командуванням генерала О. Брусилова провели найвдалішу наступальну операцію за всю війну у висліді якої московити зайняли Південну Галичину, Буковину, підійшли до карпатських перевалів. Територія бойових дій зазнала страшних руйнувань, десятки тисяч вояків-українців з обох сторін загинуло, велике число галичан депортовано до Московії, пограбовано і вивезено чимало культурних цінностей.

140 років тому:

3.06(22.05).1886 – у Перемишлі помер Тома Полянський – священник УГКЦ (1845), доктор теології, педагог, освітній та громадсько-політичний діяч, почесний громадянин Самбора (1865) та Перемишля (1882). Закінчив Віденську духовну семінарію. З 1846 катехит та професор Перемиської гімназії. Під час революції 1848 – секретар Руської ради у Перемишлі. Директор гімназії в Самборі (з 1856), інспектор шкіл Східної Галичини (з 1859), директор гімназії в Ряшеві (з 1862), директор гімназії у Перемишлі (1867-1886). Після смерті кардинала Михайла Левицького (1858) був в числі кандидатів на митрополичий престіл. Посол Галицького сейму (1867-1869), посол до Райхсрату Австоро-Угорщини (1867-1870). Похований на місцевому цвинтарі. Народився в священичій сім’ї у містечку Фельштин, нині село на Львівщині, 1822.

150 років тому:

1876 – у с. Романівка, нині Вінниччині народився Юрій Магалевський – художник, іконописець, громадський діяч, учасник визвольної боротьби початку 1920-х. Закінчив Одеське художнє училище та Вище художнє училище при Петербурзькій академії мистецтв (1898-1909; майстерня Іллі Ріпина). Вдосконалював майстерність у Парижі. У 1910 повернувся в Україну, викладач чистописання та малювання в чоловічому комерційному училищі м. Олександрівськ (нині м. Запоріжжя). Під час Першої світової війни як народний вчитель звільнений від мобілізації до царського війська. В період відродження української держави голова української повітової ради та комісаріату освіти в Олександрівську (1917). Директор 1-ї української гімназії в Катеринославі (нині м. Дніпро), катеринославський губернський комісар (1918). Член товариства «Просвіта» в Олександрівську та Катеринославі. Від 1920 художник при штабі Армії УНР. Збирав мистецько-історичні матеріали та фіксував події війни; загалом створив близько 150 портретів та картин (знищені більшовиками). У 1920 в складі Армії УНР перейшов за річку Збруч на територію Польщі. В таборі інтернованих створив близько півсотні портретів знаних військово-політичних осіб (доля творів невідома). Член Ради республіки УНР, учасник опозиції проти Симона Петлюри (1920-1921). Від 1922 оселився у Львові. Голова Українського товариства допомоги емігрантам із України (від 1922). Активний учасник гуртка діячів українського мистецтва, постійний учасник художніх виставок. Автор картин присвячених зображенню козацького періоду в історії України, портретів українських державних і військових діячів української революції (на жаль в більшости знищені), пейзажів, ілюстрацій до українських підручників та книжок. Від співпраці з Петром Холодним над розписами каплиці Святого Духа Львівської семінарії професійно зайнявся сакральним мистецтвом, розписав чимале число храмів у Галичині. Співпрацював з П. Ковжуном, М. Осінчуком, І. Трушем, А. Коверком, В. Іванюхом, І. Коритком. В іконописі намагався поєднати давні традиції українського сакрального мистецтва з сучасним живописом. Автор споминів про події національно-визвольної боротьби. В гнітючі часи комуністичного ідеологічного свавілля велике число робіт майстра вилучено з музейних фондів та знищено як твори «націоналістичного характеру». Значно більше пощастило іконописним роботам Магалевського, які збереглися на стінах галицьких храмів. Помер у Львові 1935. Похований на Личаківському цвинтарі.

60 років тому:

1.06.1966 – у Дніпропетровську, нині Дніпро, народився В’ячеслав Хурсенко – співак, композитор, поет.

У трирічному віці батьки розлучилися, і він разом із матір’ю переїхав до Ковеля, а пізніше – до Луцька (1973). Уже в чотири роки навчився грати на гармоні, яку подарував дідусь. У Луцьку закінчив музичну школу по класу віолончелі (1976–1981) та музичне училище. У 14 років почав писати перші пісні. Закінчив Ковельське медичне училище (1981–1985); фельдшер-акушер. Після служби в армії – учасник групи «Край», луцького вар’єте. У 1988 році одружився; у подружжя народилася донька Марія. У цей період плідно писав пісні, більшість з яких вийшла вже після його смерти. У 1991 році на фестивалі «Червона рута» у Запоріжжі за виконання власного твору «Тато, тато» разом із Жанною Бондарук поділив друге місце (першого місця журі не присудило нікому). Відтоді став відомий як виконавець. Після 2004 року через захворювання на цукровий діабет перестав виходити на естраду. Переїхав до Луцька, присвятив себе написанню пісень. Автор знаного шлягеру «Соколята» та багатьох інших популярних пісень. Загинув у с. Шепель біля Луцька від діабетичної коми під час риболовлі 8.09.2009. Похований у с. Підгайці Волинської области.

https://www.youtube.com/watch?v=PvOscf8aiqY

https://www.youtube.com/watch?v=MAUAPNOXSHc

https://www.youtube.com/watch?v=TVocHF_YvuQ

80 років тому:

1.06.1946 – у с. Богданівка Кременецького району на Тернопільщині п’яний енкаведист вбив молодого хлопця, який на фронті отримав три поранення і повернувся два дні тому після лікування.

100 років тому:

31.05.1926 – у Варшаві помер Станіслав Стефан Зиґмунд Масловський – польський художник-реаліст.

Закінчив Варшавську школу малювання. Часто виїжджав на пленери в Україну (1875–1886). Автор численних жанрових сцен з Київщини та Поділля. Захоплювався українським фольклором і поезією Тараса Шевченка. На українську та козацьку тематику, зокрема, створив полотна «Відбиття полонянки», «Хлопці в степу», «Ніч», «Відпочинок чумака», «Весілля», «Думка Яреми», «Танець козаків». Народився у Влодаві Люблінського воєводства в Польщі 1853.

«Групи, пов’язані з Бандерою, ОУН та її військовим крилом, УПА, мають дещо суперечливу спадщину. Навесні та влітку 1943 року члени УПА вбили тисячі поляків по всій Волині в окупованій нацистами Польщі, території, яка зараз є частиною західної України. Після цього тисячі українців також були вбиті поляками у відповідь. Плохій оцінює, що кількість убитих українців може коливатися від 15 000 до 30 000, тоді як оцінки польських жертв коливаються від 60 000 до 90 000».

Сергій Плохій, український історик, який проживає та працює у Сполучених Штатах, написав у своїй фундаментальній історичній праці про Україну «Брама Європи»:

«Наплив на Волинь невдовзі після перемоги Радянського Союзу під Сталінградом у лютому 1943 року радянських партизанських загонів під керівництвом Сидіра Ковпака спричинив українсько-польський конфлікт. Вони отримали підтримку від деяких польських поселенців на Волині, які розглядали Радянський Союз як потенційних союзників проти українців. Українські та польські історики досі сперечаються, чи санкціонувало керівництво ОУН напади українців на польські села, і якщо так, то на якому рівні. Однак немає сумнівів, що більшість жертв етнічних чисток були поляками. Оцінки кількості українців, убитих в результаті польських дій у Галичині та Волині, коливаються від 15 000 до 30 000, тоді як оцінки польських жертв становлять від 60 000 до 90 000 — у два-три рази більше. Німці, хоча й не брали активної участі в українсько-польському конфлікті, підбурювали обидві сторони до його продовження, іноді постачаючи зброю комбатантам». Якщо вони не могли контролювати сільську місцевість, то могли хоча б розділити своїх ворогів. Вони також отримували вигоду від операцій УПА проти наступаючої Червоної Армії».

Плохій вводить щонайменше два додаткові елементи в цю історію: роль нацистів та радянських партизанів. Йому слід було б згадати роль Польської Армії Крайової та цивільного польського населення, яке майже повністю складалося з політичних колонізаторів. Таким чином, включаючи Українську Повстанську Армію (УПА), ми маємо щонайменше п’ятьох дійових осіб на Волині в 1943 році, Всі вони були залучені до багатьох конфліктів.

Щоб додати неоднозначності, особливо щодо чисельності, історик Тімоті Снайдер писав, що багато польських цивільних осіб були завербовані або добровільно приєдналися до нацистів чи радянських партизанів. Снайдер підрахував, що в 1943 році до лав радянських партизанів на Волині приєдналося до семи тисяч поляків. Набагато більше людей приєдналося до 1943 року. Снайдер писав:

«Радянські партизани запропонували полякам можливість заспокоїти українські села, які вважалися притулком для націоналістів. Це ускладнило завдання УПА на Волині, але й спростило його: складніше, оскільки УПА мала забезпечитись від радянсько-польської співпраці, якій вона мала намір запобігти; просте, оскільки чистка поляків тепер мала як оперативне, так і пропагандистське значення в важливішій боротьбі УПА з радянською владою».

Останній польський перепис населення, який включав Волинь, було проведено в 1931 році після більш ніж десятиліття польського правління там. Основою була мова, якою розмовляли без урахування змішаних шлюбів. Жодного наукового чи демографічного розрахунку втрат 1943 року на Волині ніколи не проводилося. Оскільки багато поляків називають події 1943 року на Волині різаниною, наведені цифри, швидше за все, перебільшені. Історіографія без наукової документації є продуктом діяльності вчених, але упереджених людей.

Є ще один дуже важливий фактор. Волинь була і є історично українською землею. Українсько-польська історія триває три чверті тисячоліття і є досить неприємною, принаймні, з точки зору української сторони. Поляки вторгалися в Україну щонайменше тричі. Українці ніколи не вторгалися в Польщу.

Наразі українсько-польські відносини перебувають у найкращому стані. Обидві сторони потребують одна одну. Багато українських мігрантів знайшли притулок і роботу в Польщі. Водночас вони зміцнили польську економіку. Українці захищають Польщу від росіян. Прем’єр-міністр Дональд Туск та міністр закордонних справ Радослав Сікорський виявилися найціннішими союзниками. З іншого боку, президент Польщі Кароль Навроцький залишається войовничим польським шовіністом. Ось чому він добре ладнає з президентом Дональдом Трампом.

Окрім трьох вторгнень, польське правління на території України, включаючи Польську католицьку церкву, було жорстоким. Поляки також були відповідальні за спробу геноциду українців, які проживали на українській території, що була передана Польщі після Другої світової війни. Кількість жертв, убитих або насильно виселених «для вирішення української проблеми» в Польщі, сягнула 150 тисяч.

Події на Волині 1943 року слід розглядати в контексті. Усі учасники були відповідальні за вбивства. Чи була жорстокість? Так, з усіх боків? Польські цивільні колонізатори активно брали участь у жорстокості, допомагаючи Польській Армії Крайовій, нацистам та радянським партизанам. Їх у великій кількості вбивали радянські партизани, нацисти та УПА. Українців вбивали радянські війська, нацисти, Польська Армія Крайова та польські цивільні колонізатори. Ймовірно, більше поляків загинуло, бо вони були не невинними перехожими, а активними учасниками.

Однак фраза «етнічні чистки» не є доречною за цих обставин. У випадку УПА їхньою місією було позбавити українську територію від загарбників. Нацисти, радянські росіяни та поляки були загарбниками. Етнічні чистки за сучасних обставин слід застосовувати до того, що росіяни роблять на українських територіях, окупованих росіянами: Крим, Донбас, Херсон, Запоріжжя.

Я їжджу до України тричі на рік. Через війну я літаю до Польщі, а потім прямую до України. Незмінно я їжджу до Перемишля, де є пішохідний перехід. Це найшвидший перехід. У глибині душі я усвідомлюю, що Перемишль або Пшемисль – це українська земля, але я погоджуюся з сьогоднішньою реальністю та заради українсько-польських добросусідських відносин. Однак звинувачення «Київського незалежного» проти Бандери, ОУН та УПА є продуктом невігластва та злоби. Чому злоби? Тому що образлива стаття була про повернення додому полковника Андрія Мельника, що не має нічого спільного з Волинню 1943 року.

29 травня 2026 року                                         Аскольд С. Лозинський

150 років тому:

30(18).05.1876 – в німецькому місті Бад Емс московський імператор Олександр ІІ підписав т. зв. «Емський указ», яким заборонялось використання української мови в усіх сферах суспільного життя (видання будь-яких книг, текстів для нот, ставити вистави, влаштовувати концерти, навчати в початкових школах, ввозити літературу з-за кордону). На підставі указу з бібліотек вилучались українські книжки, закрито Південно-Західний Відділ Російського Географічного Товариства у Києві, припинено видання «Кіевского телеграфа», ліквідовано Громади, багато професорів-українців звільнено з Київського університету.

160 років тому:

30.05.1866 – у с. Маластів на Лемківщині (нині Малопольське воєводство Польщі) народився Маркіян Шкірпан (в світі Микола) – ЧСВВ, священник УГКЦ (1891). Навчався у гімназіях Тернополя та Нового Санчу. 1884 вступив на новіціат до Добромильського монастиря. Богословські дисципліни вивчав у василіанських школах Лаврова та Кристинополя. Душпастирював у Галичині, ігумен в Михайлівцях. З 1902 місіонер у Бразилії, настоятель місії ЧСВВ (1905-1931), виконувач обов’язків протоігумена віце-провінції оо. Василіан у Бразилії. Організатор українських шкіл, читалень «Просвіти», побудови українських церков, засновник друкарні у Прудентополісі, українських газет і часописів. Помер у м. Прудентополіс (штат Парана, Бразилія) від запалення легень 1941.

В Бедевлі Тячівського району пройшов вечір пам’яті та відбулася презентація книги: «ҐИЙЗА – НІКОЛИ НЕ ЗДАВАЙСЯ» – про життєвий шлях видатного закарпатця, мецената, підприємця, громадського діяча Василя Дмитровича Вайнагія. На зустрічі у бедевлянському Палаці культури були присутніми друзі, партнери, рідні, односельці Василя Дмитровича.

Із вітальним словом виступив голова місцевої ОТГ Павло Бедей. Також спогадами про Василя Вайнагія поділилися його близький друг Богдан Шелевер, архієрей УАПЦ, давній соратник Ґийзи Віктор Бедь, діти Богдан і Вікторія, племінники Василь та Ярослав та інші присутні.

Більше фото з вечора пам’яті за посиланням

Людина, що тримала на своїх плечах Закарпаття

Василь Дмитрович Вайнагій, якого весь край знав під легендарним іменем Ґийза, повертається до рідної Бедевлі у рядках біографічно-пригодницького нарису київського журналіста, вашого покірного слуги. Це не просто книга про  життєпис успішної людини, що розкритий крізь спогади товаришів архівні документи, газетні вирізки. Це сценарій майбутнього блокбастера, де головний герой долає обставини, ламає стереотипи та веде за собою багатотисячні юрби. А ще – глибоке дослідження феномена людської волі та маніфест справедливості, що повертає постать Василя Вайнагія із периферії колективної пам’яті у центр новітньої історії України.

Він був не просто підприємцем чи громадським діячем. Він був феноменом. Людиною-резонансом, чия енергія випереджала десятиліття, а ідеї ставали фундаментом для відродження українського духу там, де інші бачили лише руїни радянської епохи.

У часи пострадянського хаосу, коли державність ще не стала звичкою, Василь Вайнагій виступив як «живий інститут», який самотужки виконував функції, з якими не завжди справлялася офіційна влада. Його життя – це приклад того, як локальний лідер стає фігурою державного масштабу, просто роблячи свою справу чесно і до кінця.

ВАРТОВИЙ СОБОРНОСТІ: ГЕОПОЛІТИЧНИЙ ЩИТ

Сьогодні ми маємо відкрито визнати: те, що Закарпаття залишилося повноправною, монолітною частиною України, а не пішло шляхом керованого ззовні сепаратизму – це величезна персональна заслуга Ґийзи.

Дієвий патріотизм: Його проукраїнська позиція була не декларативною, а практичною: він будував державу там, де влада була безпорадною.

Спадковий код: Внутрішня шляхетність і масштаб особистості героя – це не набута маска, а «код немешів», спадкова гідність шляхетного роду Вайнагіїв.

Боротьба із системою: Книга розкриває історію безкомпромісного протистояння Ґийзи радянській машині та несприятливим обставинам, аж до зухвалих спроб прориву на міжнародний рівень.

НА ОДНІЙ ХВИЛІ З ТВОРЦЯМИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Масштаб мислення Ґийзи підтверджується його близькістю із титанами українського спротиву.

Стратегічне партнерство із видатними історичними постатями: для Левка Лук’яненка, Слави Стецько, Степана Хмари, і звісно ж, В’ячеслава Чорновола він був не просто соратником, а надійним фінансовим та ідеологічним тилом на місцях, послідовником та провідником у Закарпатті їх національних проєктів та державницьких починань.

Людина-епоха: Ґийза був одним із тих, хто першим підняв прапор української ідеї на Закарпатті ще у буремні 80-ті та 90-ті.

Він став тією силою, яка єднала дисидентський дух столиці з практичною енергією карпатського краю.

БІЗНЕС ТА МЕЦЕНАТСТВО ЯК СТИЛЬ ЖИТТЯ

Для Ґийзи підприємництво було інструментом трансформації реальності та відродження гідності громади.

Візіонерство: Створення успішного меблевого кластера в Бедевлі – це історія про візіонерство та побудову нової етики праці.

Вершина його підприємницького генію – миловарний концерн «Скорпіон», створений буквально з нуля, що забезпечував миючими засобами пів України.

Культурний та спортивний ренесанс: Завдяки його волі сільський клуб із Бедевлі здійснив неймовірний стрибок до професійного футболу (Друга ліга), граючи на рівні з «Динамо-2», що стало символом безмежних можливостей людини.

А ще відновив археологічну галузь на Закарпатті у 1990-ті. Спонсорував десятки культурних і соціально-політичних ініціатив.

ЧАС ІСТОРИЧНОЇ СПРАВЕДЛИВОСТІ

Автор книги не випадково ставить перед суспільством питання про належне вшанування цієї видатної постаті.

Державне визнання: Масштаб вчинку та внесок Василя Вайнагія у збереження цілісності держави доводять: він гідний найвищого державного звання – Героя України.

Увічнення пам’яті: Постать такого калібру заслуговує на встановлення пам’ятника у рідній Бедевлі, яка завдяки йому стала символом успіху та незламності. Його ім’я має стояти в одному ряду з тими, хто виборов нашу незалежність.

Книга  «Ґийза – ніколи не здавайся» – це маніфест людини, яка довела: одна особистість може стати гарантом стабільності та єдності цілої країни. Це заклик до кожного з нас: цінувати своїх героїв і ніколи не здаватися.

ҐИЙЗА –  НІКОЛИ НЕ ЗДАВАЙСЯ

Коротка художньо-публіцистична версія книги Леоніда Хомякова

Є люди, які просто живуть своє життя, пливуть за течією, їх більшість.
А є ті, хто впливають на всю країну і змінюють долю цілого краю.

Василь Дмитрович Вайнагій – «Ґийза»,  належав саме до рідких людей другого типу.

Його житєва історія – це не просто біографія закарпатського підприємця, громадського діяча чи мецената. Це живий літопис Закарпаття кінця ХХ початку ХХI століття. Історія боротьби за незалежність, виживання, становлення українського духу і народження нового покоління людей, які більше не хотіли жити “по-радянськи”.

Книга київського журналіста Леоніда Хомякова «Ґийза – ніколи не здавайся» – це емоційна, динамічна розповідь про людину, яка випереджала свій час і мислила масштабніше, ніж дозволяли обставини.

БЕДЕВЛЯ. ЗЕМЛЯ ВПЕРТИХ ЛЮДЕЙ

Ґийза народився у Бедевлі – великому закарпатському селі на Тячівщині, серед гір, важкої праці й особливої атмосфери свободи.

Закарпаття тоді, як і повсякчас було окремим світом. Тут люди звикли більше покладатися на себе, ніж на державу. Працювати тяжко, виживати попри обставини і завжди триматися свого роду.

Рід Вайнагіїв мав давнє шляхетське коріння. Це були нащадки марамороських немешів – дрібної русинсько-української шляхти, яка століттями жила на цій землі, зберігаючи почуття гідності й внутрішньої незалежності навіть у найбідніші часи.

Його батько Дмитро Вайнагій був відомим будівельником – людиною “золотих рук”, яка могла власноруч звести будинок, укласти паркет чи виконати найскладнішу роботу. Мати Ганна – мудрою і теплою жінкою, яка бачила у синові великий потенціал навіть тоді, коли той конфліктував зі школою чи вплутувався в пригоди.

Він ріс серед історій про Карпатську Україну, українське підпілля, репресії та боротьбу за свободу. Особливий вплив на нього мав старий оунівець Андрій Маханець – колишній учасник національного руху, який годинами розповідав хлопцеві про героїв минулого, про Січ і УПА, про українське антирадянське підпілля, про тих, хто не скорився системі.

Малий Василь слухав ці історії буквально як одкровення.

І вже тоді в його свідомості міцно закарбувалася проста думка:
Закарпаття – це Україна. І за неї треба стояти і боротись до кінця.

Долаючи виклики

Ґийза з дитинства, за своїм темпераментом був людиною дії та руху.

Йому було тісно в рамках дисципліни, рутини і “правильного” радянського життя. Він не терпів одноманітності, постійно вигадував пригоди, сперечався, бився, ризикував.

Водночас дуже багато читав. Особливо його захоплювали історичні книги про видатних людей минулих часів, про українських героїв і визвольну боротьбу.

Він любив уявляти себе учасником великих подій. І з часом це перестало бути фантазією.

Ще підлітком Ґийза разом із двоюрідним братом задумав майже неймовірну авантюру – втекти через кордон до Фінляндії, щоб розповісти світові про переслідування українців у СРСР.

Наївний, романтичний і водночас дуже характерний для нього вчинок. Хлопців випадково затримали прикордонники просто біля Тиси. Для радянської системи це був серйозний скандал. Для самого Василя – перше справжнє зіткнення з державою, яка боялася навіть мрії про свободу.

АРМІЯ І ПЕРШІ УДАРИ ДОЛІ

Армія стала для нього школою виживання. Служив Ґийза на Далекому Сході – на радянсько-китайському кордоні. Там були жорсткі умови, постійне напруження і реальний ризик збройних конфліктів.

Саме там він уперше опинився під обстрілами, та остаточно навчився не панікувати в критичних ситуаціях, швидко приймати рішення і покладатися лише на себе.

Після армії Ґийза повернувся додому загартованим із сміливими амбіціями та великими планами на життя. Він категорично не хотів жити “як усі”: чекати милості від держави, роками працювати за копійки і повільно згасати в радянській рутині.

Його вабив рух, ризик, нові виклики. Хотілося заробляти власні гроші, красиво вдягатися, подорожувати, мати успіх у дівчат та свободу для власних мрій і задумів.

Тоді, на початку 1980-х, для молодих і кмітливих хлопців одним із небагатьох шансів швидко “піднятись” була торгівля дефіцитними речами, передусім джинсами, які у Радянському Союзі були майже символом забороненого західного світу.

Сьогодні це назвали б дрібним приватним бізнесом або перепродажем товару. Але в СРСР така ініціатива вважалася злочином. Її називали “фарцовкою”, а людей, які намагалися заробляти самостійно, вважали спекулянтами та переслідували як злодіїв.

Та хіба ж такі дрібниці були здатні зупинити Василя? Разом із близьким другом Богданом Шелевером Ґийза вирушає до Києва продавати кілька пар модних левайсів. Здавалося, проста авантюра, можливість швидко заробити стартовий капітал для майбутніх серйозних справ.

Та замість успіху хлопців чекала жорстка зустріч із радянською системою.

Їх затримала міліція. Суд був коротким і показовим, вирок – три роки ув’язнення. Для багатьох це стало б кінцем. Але для Ґийзи – лише початком.

ТОЧКА ПЕРЕЛОМУ: КООПЕРАТИВ “БЕРКУТ” І НАРОДЖЕННЯ НОВОГО ЗАКАРПАТТЯ

У колонії він не зламався. Навпаки, багато читав, малював, спостерігав за людьми, слухав історії старших в’язнів, думав про життя і майбутнє.

Саме тоді в ньому остаточно визріла головна ідея: ніколи більше не залежати від системи.

Він зрозумів, що справжня свобода починається тоді, коли людина сама створює власну справу, власні правила і власний світ.

Наприкінці 1980-х Радянський Союз почав хитатися. Перебудова відкрила перші можливості для приватної ініціативи.

І саме тоді Ґийза разом із друзями створює меблевий кооператив «Беркут» – один із перших потужних приватних меблевих бізнесів на Тячівщині.

Сьогодні це звучить звично, але тоді це була майже революція. Меблі робили буквально “з нічого”: шукали матеріали по всьому Союзу, домовлялися через знайомих, ризикували, хитрували, виживали як могли.

Але, попри всі труднощі, “Беркут” швидко завоював популярність і став живою легендою. Саме з нього почався знаменитий меблевий бум Тячівщини.

Люди як в Бедевлі, так і сусідніх селах та містечках масово відкривали цехи, навчалися ремеслу, заробляли гроші, будували будинки, залишалися вдома замість того, щоб їхати на заробітки. Ґийза фактично дав рідному селу, та й всьому району, нову економіку.

Економічний розквіт бізнес-імперії Василя Вайнагія прийшовся на другу половину 1990-х років. В ті часи він був чи не найзаможнішим підприємцем-Закарпатцем. В його концерні «Скорпіон» (виробництво мила та миючих засобів, лінія виробництва чаю) працювали кілька сотень людей. Більшість з прибутку йшла на меценатство та підтримку різноманітних благодійних ініціатив.

БОРОТЬБА ЗА УКРАЇНУ

Паралельно з бізнесом Ґийза, який відчував себе відповідальним за долю України, українського спротиву, майже повністю поринає в політичну боротьбу.

Народний Рух, Українська Гельсінська Спілка, різноманітні патріотичні організації – він без вагань вступав у націоналістичні рухи та був серед тих, хто піднімав синьо-жовті прапори, друкував листівки, організовував мітинги, підтримував студентські голодування, зрештою, формував український рух на Закарпатті.

Не випадково і цілком закономірно, його добре знали і поважали В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, Степан Хмара, Слава Стецько та інші відомі громадські і політичні діячі.

Для них Ґийза був не “місцевим активістом”, а надійним і завзятим союзником і людиною дії, символом того, що молода і активна молодь готова підхопити знамена боротьби за незалежність.

Коли Україна здобула незалежність, багатьом здавалося, що найстрашніше вже позаду. Радянський Союз розпався, синьо-жовті прапори замайоріли над містами, а попереду ніби відкривалося нове мирне життя.

Але насправді саме тоді почалася одна з найнебезпечніших битв – битва за цілісність нової держави.

На Закарпатті ситуація була особливо складною. Москва чудово розуміла стратегічне значення регіону: прикордонний край, багатонаціональне середовище, історична відірваність від Великої України, економічна криза, слабкість нової влади. Саме тут почали активно розігрувати сценарії “особливого статусу”, автономії, “русинської окремішності”, федералізації та поступового відриву краю від України.

Для багатьох це виглядало невинно й навіть привабливо: “більше самостійності”, “особливий шлях”, “економічна свобода” «етнічна відмінність».

Але люди, які добре розуміли політику і методи Кремля, чудово бачили справжню небезпеку. Ґийза був одним із тих, хто зрозумів це одразу.

Він бачив, як під красивими словами про “русинську автономію” повільно закладається міна під українську державність. Бачив, як старі радянські еліти, частина місцевих чиновників і проросійські сили намагаються використати хаос 1990-х для створення на Закарпатті окремого політичного утворення з подальшим відривом від України.

І саме тоді почалася одна з найважливіших місій його життя. Ґийза буквально кинувся у боротьбу за українське Закарпаття.

Він організовував патріотичні акції, підтримував Рух, фінансував друк листівок і газет, возив активістів на мітинги, допомагав створювати осередки патріотичних організацій, переконував людей в особистих бесідах, збирав навколо себе молодь.

У ті роки це було досить небезпечно. Стара радянська система ще не зникла. КДБ просто змінив вивіски. Багато впливових людей відверто ненавиділи український рух. Патріотів могли переслідувати, залякувати, нищити бізнес, відкривати проти них кримінальні справи.

Але Ґийза не відступав. Він був одним із тих, хто фактично формував на Закарпатті проукраїнське середовище нового типу – активне, сміливе, сучасне.

Особливо важливо, що він працював не лише з політиками, а з простими людьми. З молоддю. З підприємцями. З футболістами. З односельцями. Він постійно пояснював: Закарпаття – це невід’ємна частина великої сім’ї України. Для нього це не була абстрактна політика.

Він щиро вірив, що втрата Закарпаття стане трагедією не лише для регіону, а для всієї держави. І сьогодні, озираючись назад, стає очевидно:
роль таких людей, як Ґийза, була колосальною.

Бо історія справді могла піти зовсім інакше. Закарпаття могло перетворитися на ще одну “сіру зону”, на територію постійного конфлікту й маніпуляцій, подібно до багатьох регіонів, які Москва роками намагалася використати проти України. Проте, на щастя, цього не сталося, принаймні тоді.

І в цьому -величезна заслуга людей, які тоді не злякалися взяти відповідальність на себе. Одним із найяскравіших серед них був Ґийза.

ФУТБОЛ, АРХЕОЛОГІЯ І МЕЦЕНАТСТВО

Ґийза завжди мислив нестандартно, широко та масшабно. Він хотів не просто заробляти гроші, не просто бути заможним і впливовим. Йому було важливо будувати середовище і формувати навколишній дух, культуру, підтримувати молодь, спорт, традиції, історію.

Разом із партнерами, він узяв на утримання сільський футбольний клуб «Беркут». А коли його миловарний бізнес розквітнув, Василь Дмитрович зробив все можливе, щоб вивести клуб своєї мрії до другої ліги професійного футболу.

Немає числа його громадським та культурним ініціативам. Чого лише варта його цікавість археологією та історією рідного краю. Він особисто ініціював, відновив та підтримував фінансово археологічні розкопки та історичні дослідження на Закарпатті впродовж кількох років. Допомагав ветеранам УПА, науковцям, митцям, патріотичним організаціям.

Його дім, його офіс, навіть автівка, були місцем зустрічей, дискусій і великих задумів. Не було жодної нужденної людини чи проукраїнської організації, яка б в 1990-роки не отримала від нього якусь допомогу.

ЛЮДИНА, ЯКУ НЕМОЖЛИВО БУЛО НЕ ПОМІТИТИ

Всі, хто знав Василя Дмитровича, відзначали, що Ґийза мав неймовірну особисту харизму.

Він умів переконувати, захоплювати, вести за собою. Любив стильний одяг, хороші розмови, красиві жести, гумор і свободу.

Його або дуже любили , або боялися і сторонилися, байдужих не було.

Він часто ризикував, починав нові справи і проєкти, не закінчивши поточних. Карколомні злети і перемоги в нього змінювались провалами, банкрутством. Він кілька разів починав усе заново, буквально з нуля. Часто втрачав майже все, крім честі, і знову підіймався.

Бо не вмів здаватись. Його переслідували вороги та корумповані правоохоронці Ґийзу кілька разів хотіли посадити, вивести з гри, бо його позиція і діяльність багатьом на Закарпатті була поперек горла. Але Василь Дмитрович Вайнагій умів вислизати з капканів і ухилятись від підступних атак. Доля закидала його в різні регіони України, навіть закордон. Він завжди повертався і з новими силами робив те, до чого лежала його душа і серце.

До останнього дня він приймав активну участь у житті Тячівщини, рідної Бедевлі. Зокрема, приклав великих зусиль та допоміг місцевій громаді об’єднатись у незалежну самоврядну Бедевлянську ОТГ.

ПАМ’ЯТЬ у ВІКАХ

Навіть у останні роки життя Ґийза залишався активним і дієвим. Виходив на протести. Підтримував українські ініціативи. Допомагав людям та мріяв про майбутню Україну. Але безжалісний та підступний ковід завадив його планам, і несподівано завершив цю неймовірну подорож.

І лише після смерті Ґийзи багато хто раптом зрозумів: пішла людина, яка тримала навколо себе цілий світ.

Безумовно, постать Василя Дмитровича Вайнагія гідна та потребує всебічного вшанування, а Держава разом із місцевими організаціями мають потурбуватися про створення пам’ятника-меморіалу, а згодом і музею ім. Ґийзи.

20 років тому:

29.05.2006 – у м. Бостон США помер Омелян Пріцак – історик, медієвіст, орієнталіст, тюрколог. Дійсний член НТШ (1951), віце-президент УВАН (1964), член Американської АН (1971), іноземний член НАН України (1990), Латвійської АН (1995), низки інших наукових інституцій світу. В різні часи професор Гамбурзького, Кембриджського, Краківського, Варшавського, Вашингтонського в Сіетлі, Гарвардського університетів. Ініціатор заснування у Гарвардському університеті трьох кафедр з україністики (історії, мовознавства, літературознавства), співзасновник Міжнародної асоціації україністів (1989). Народився у с. Лука на Львівщині 1919.

80 років тому:

28.05.1946 – у с. Підмихайлівці на Івано-Франківщині помер Павло Теодорович (в світі Петро) – ЧСВВ, священник УГКЦ (1920), богослов, письменник, педагог. Навчався в гімназії у Бучачі (1904-1908). На новіціат оо. Василіан вступив у Крехові (1908), навчався в монастирських школах у Крехові та Лаврові. У 1914 мобілізований до австрійського війська як санітар, потрапив у московитський полон, утримувався в Томську. Після повернення в Галичину продовжив навчання у Лаврові (1918-1921), та Григоріанському університеті в Римі (1921-1923), доктор богослов’я. Професор Львівської духовної семінарії (1924-1925), духівник Місійного інституту в м. Бучач (1925-1928), магістр новіціату в Крехові (1928-1939), заступник протоігумена ЧСВВ (1935-1946). Співредактор «Записок ЧСВВ» та «Вісника Марійських товариств». В часи першої більшовицької окупації Західної України настоятель монахів-василіан, що опинилися в німецькій зоні та монахів, що перебували в Протектораті Чехії та Моравії. В період німецької окупації ігумен монастирів у Крехові (1941-1942), Кристинополі та Бучачі. Заарештований у листопаді 1945 та утримуваний у Станіславській тюрмі. Після кількох тижнів перебування в холодній камері важко захворів, після чого випущений на волю. Народився у с. Трибухівці на Тернопільщині в священничій сім’ї 1894.

110 років тому:

28.05.1916 – у Львові помер Іван Франко – філософ, письменник, найвизначніший поет пошевченківської доби, публіцист, драматург, перекладач, мистецтвознавець, етнограф, історик, економіст, вчений, громадський і політичний діяч. Дійсний член НТШ (1893), почесний доктор Харківського університету (1899). Особистість планетарного виміру, що вийшла поза вузькі рамки національного буття і належить загальнолюдській цивілізації, залишаючись при цьому впродовж усього життя вірним сином української нації. Народився у с. Нагуєвичі на Львівщині 27.08.1856.

«Тільки вірність і слухняність творить передумови успіху національної боротьби. Вірність є основою не тільки родинного життя. Вірність ідеям є підставою внутрішньої сили ширших громадських об’єднань, до національного включно. Скупчимося один біля одного з готовістю взаємної допомоги і перестороги. І ми витримаємо всі «міри і проби»…»

(Симон Петлюра, головний Отаман і органвізатор 3-ої доби Української революції (1879-1926).

Історична роль у відбудові української державности 1917 р. феноменального керівника та активіста політичного проукраїнського руху, відбулася,майже 110 років тому, але його бачення перемогти ворогів Української держави актуальне – як ніколи! Вірність ідеї НЕЗАЛЕЖНОЇ держави зрадив президент, який замість «вірности ідеям», замість «сили громадських об’єднань, до національного включно», розбудовував «ручне управління» з порушеннями Конституції, що призвело, практично, до диктаторського управління Україною, яка славилася на всю Европу демократичними майданами.

Перший «суттєвий порушник української демократії», на посаді президента України – В.Янукович, настільки налякався кари за свої вчинки, що став першим «втікачем», який зрозумів, що йому краще подалі від народного гніву! Оскільки «молода українська демократія» призвела до обрання на посаду президента 50-мільйонної країни цілковито неосвіченого у політиці клоувна, який висмівював політиків, але не мав жодного поняття не тільки про складну й велику історію України, але й про управління державою у парламентсько-президентській респукбліці, то й дійшло до траґедії, яку розпочав кремлівський диктатор 20.2.2014 р. окупапцією Кримського півострова.

Траґедія багатьох українців полягала в тому, що вони дуже поверхово слідкували за передвиборчою поведінкою В.Зеленського, а образ «народного президента Голобородька» безпідставно – сліпо, прикладали до кандидата на президента, який їх змушував сміятися над самими собою. У такий спосіб, ніхто навіть не задумався над питанням: «Як же ж 4 разовий ухилянт від ЗСУ буде керувати многотисячною армією» – країна ж буда у війні!

Зрештою, саме ухилянт В.Зеленський, який, під час інавґураційного виступу у ВР України оголосив, що українці більше не будуть плакати, бо він домовиться з кремлівським диктатором про мир. Замість миру, Зеленський став «героєм, бо не втік»! Найбільшого злочину проти українців театральний комік допустився тим, що дозволив своїй «правій руці» А.Єрмакові керувати урядом, ВРУ, ґенералітетом, судівництвом, СБУ – та, просто – всім! Такого спотворення державного управління не знала, наввіть, у перші роки утворення УНР, в якій Петлюра намагався залучити освічених патріотів.

Зеленський переорієнтувався – із комика сформувався «репрезентативний діяч», який здатний літати президентським літаком цілі тижні і відвідувати країни та говорити про мир. Брак знань управління державою та принципової поведінки політика на державній посаді сприяла тому, що він вже після півроку, на посаді президента вдався до обдурення виборців і всіх українців. Це стало початком кінця вигаданого Голобородька. В перших числах січня 2020 р. президент В.Зеленський піддався пропозиції свого «радника» А.Єрмака, який, вже тоді розумів, що його «ідея» таємно, практично – украв Зеленського з «новорічного відпочинку» в Буковелі і полетів з ним до Оману на зустріч з Н. Патрушевим.

Такий вчинок, гадаю, не зміг би собі дозволити жоден президент цивілізованої країни на планеті Земля! Завдяки мовчанню та толеруванню ЗМІ, які повірили, що Зеленський з Єрмаком «відпочивали», а хто не вірив, то його «навчили» вірити. Зрештою, ніхто не запитав, як це так – Зеленський, без обґрунтування, поміняв досвідченого управлінця державними справами -А.Богдана (брав участь у праці при кількох президентах та урядах) – раптово – замінили на досвідченого управителя київськими «ларьками» та маловідомого у кінобізнесі – А.Єрмака?

Зараз, коли вже А.Єрмака навіть горобці на деревах визнають кремлівським «щурем», то напрошуються самі питання до В.Зеленського, який, безсоромно і безвідповідально мовчить про викриті найбільші корупційні оборудки в історії незалежної України! В той час, коли, майже, на всіх теле- YouTube каналах працівники ЗМІ закликють до спонзорства хоч 1-2 гривні, щоб купити автівку для ЗСУ, щоб герої могли успішніше винищувати окупантів і терористів – друзі президента зібрали за кілька днів 140 мільйонів гривень, щоб звільнити ув’язненого корупціонера, якого звинувачують у «гріхах», за які, в цивілвізованих країнах, світить пожиттєво (бо в них нема смертної кари)!!!

Хтось може «похвалити» Зеленського, мовляв – він не дав ані копійки на Єрмака. Звичайно, не тому не дав, що бідний, бо минулого тижня на YouTube появилася стаття: Хроника Истории: Марионетка запада? Кто на самом деле управляет Зеленским? (Полное разоблачение). В ній йде детальна мова про те, як Зеленський порушував закони України, як купував нерухомість в Европі та США, яка оцінюється на 40 мільйонів доларів США!

С.Петлюра, опинившись як політичний втікач у Франції, важко бідував, але й той скромний заробіток віддавав на політичну діяльність української еміґрації, яка вірила, що вона ще зможе повернутися в Україну і залучитися до будівництва нележної від московії держави. В.Зеленський, який, під час війни, мріяв про будівництво палацу на тисячі квадратних метрів, досі не хоче зректися президентства, яке законно закінчилося вже після конституційнихт 5 років! Коли б він був чесним політиком, а не організатором, чи співорганізатором корупційних схем на мільярдні суми доларів, то мільйони українців (і тих, що за нього голосували) могли залишитися живими, непокаліченими, не осиротілими, не вдовами, у власних будинках, помешканнях, на праці, на пенсії – просто – живими!

Замість того, він підтвердив, що чотиразовий ухилянт нездатний написати: «Пробачте, виборці та інші постраждалі, я думав, що буду здатний домовитися з кремлівським диктатором, але помилився. Пробачте. Я складаю уповноваження». Пятий рік повномасштабної аґресії московії в Україну, з її гордою «другою армією світа» – садистів-вбивць, гвалтівників, терористів та злодіїв, які не визнають жодної міжнародної угоди, а на вимоги, припинити терор, реаґують погрозами атомної зброї!

В українців є одна з найкращих армій Европи, десятки дружніх країн, які допомагають у боротьбі з терористичним сусідом, але для цього потрібно не клоунів, не ворожок, відьом, картярів, що малюють надію, чи катастрофу. Людина, яка не розуміє у чому ж істина єдности і, навіть, не повчиться поведінки від керівників Ізраїля, де не менше політичних партій у Кнесеті, ніж їх є у ВР України – повинна звільнити місце і дати нагоду іншим організувати єдність та звільнення української території від окупнта.

В.Зеленський продовжив своє президентство не тому, що не читав Конституцію України, де написано – термін президентства 5 років! Україна має досвід з президентами – Янукович був «класичним» прикладом. Його заміна «тимчасовим виконавцем обов’язків президента» Турчиновим, виявилася правильним рішенням, що не порушило політичну стабільність демократичного устрою держави.

ВР України залишається державним орґаном, який здатний навести порядок в державі, в якій, «просрочений» президент не здатний, на 3-ому році «тимчасового перебування» на президентській посаді, керувати країною, яку привів не тільки до війни, але й неуявної корупції! Притім, саме його роль у цій корупції не можливо встановити – до поки він контролює усі ділянки державного управління.

Народне прислів’я вчить: Краще з розумним згубити, як з дурним знайти! Тобто: прийдеться депутатам різних партій шукати «розумних», бо ж тільки з ними можлива відбудова демократичних традицій України, які знищила не війна, але неуявних розмірів корупція, керована «спеціалізованою» Офісно-президентською структурою Зеленського-Єрмака! Без її ліквідації українці не дочекаються ні миру, ні справедливости – а після внесення 140 мільйонів за А. Єрмака, Зеленський залишився «у полі» не одним «невоїном» у воюючій країні!

Торонто, 27.5,2026

40 років тому:

27.05.1986 – у Києві помер Яків Затенацький – мистецтвознавець. Член Компартії (1925). Закінчив Комуністичний університет ім. Артема у Харкові (1931). Член Всеукраїнської асоціації пролетарських мистців (1930-1932), Спілки художників України, працівник Державного музею Тараса Шевченка у Києві (1930-ті). Під час боїв за Київ 1941 відіграв вирішальну роль у порятунку фондів музею. Доктор мистецтвознавства (1966), професор (1968), працівник Академії наук УРСР та Академії архітектури УРСР. Дослідник історії українського мистецтва ХІХ століття. Співредактор та упорядник багатотомних академічних видань, зокрема академічного зібрання творів Тараса Шевченка у 10 томах, видання «Т. Г. Шевченко. Мистецька спадщина» у 4 томах, «Історії українського мистецтва» у 6 томах. Народився у с. Велика Кохнівка, нині у складі м. Кременчук на Полтавщині 1902.

80 років тому:

27-28.05.1946 – відбувся спільний напад українських та польських партизан на місто Грубешів, нині в Польщі (в історичній літературі відомий як «Грубешівська операція»). Спільні бойові дії, ще зовсім недавно непримиренних ворогів, стали можливими через встановлення в краю окупаційного московсько-більшовицького режиму, перед азіатською жорстокістю якого швидко прийшло розуміння смертельної небезпеки для обох сторін. Лондонський польський еміграційний уряд був категорично проти переговорів та яких-небудь домовленостей з УПА, а навіть проти продовження боротьби. 19 січня 1945 командувач Армії Крайової (АК) генерал Леопольд Окулицький-«Ведмедик; Niedźwiadek», який діяв від імени Лондонського уряду, видав наказ про розпуск АК. Важко зрозуміти мотиви Окулицького – чи це було небажання воювати проти того з ким ще нещодавно «звільняли» Львів, Вільно та багато інших місцевостей, а чи швидше намагання зберегти своїх жовнірів від комуністичних переслідувань, але багато польських вояків не погодилися з цим наказом і продовжили боротьбу проти більшовицької окупації Польщі в інших підпільних структурах. Однією з потужних та впливових польських сил опору була «Воля і незалежність» («Wolność i Niezawisłość», WiN), що діяла до кінця 1940-х.

На відміну від Лондонського уряду польські польові командири на місцях тверезіше оцінювали ситуацію, що склалася і вже в квітні (с. Седлиська) та травні (с. Руда Ружанецька) досягли порозуміння з українським підпіллям. Обидві сторони домовилися усіляко допомагати одна одній у спільній боротьбі проти комуністичного режиму та здійснювати спільні акції. Саме поляки запропонували здійснити спільний напад на повітове містечко Грубешів, де було ув’язнено бойовиків польського підпілля. Полковник УПА Мирослав Онишкевич-«Орест» та крайовий провідник Ярослав Стахур-«Стяг» без ентузіазму сприйняли цю пропозицію, оскільки вона відволікала сили УПА від захисту українського населення перед депортацією до УРСР, проте погодилися з огляду на необхідність скріплення військової співпраці з ВіН.

В Грубешові локалізувалися повітові управління публічної безпеки (60 чол.), міліції (60 чол.) і комуністичної партії (озброєні партійці), гарнізон НКВС (150-250 солдат), штаб переселенчої комісії українців до УРСР (12 чол.), дві польські боївки (разом 60 бойовиків) – разом між 340 і 440 озброєних вояків. Також поблизу міста розташувався 5-й піхотний полк Війська Польського (близько 300 жовнірів) та 32-й відтинок військ прикордонної сторожі, однак на запевнення польських підпільників вони мали бути нейтральними, що зрештою так і сталося. З боку партизан бойова сотня УПА (120 стрільців), відділ СБ (20 бойовиків), три дрібніші відділи (разом 65 стрільців), ланка з торпедами (18 вояків), підрозділ ВіН (120 жовнірів) – разом 343 вояки. Українськими відділами командував Євген Штендера-«Прірва», польськими Казимир Вітриляк-«Хель; Друк». Перевагою партизан була добра розвідка та несподіваний напад. Після операції Є. Штендера у звіті зазначив: «Всі боєві групи увійшли непомітно в місто. Ворожі варти погано пильнували і ніхто нічого не сподівався, в місті зловлено 5 вояків МО».

Попри те, що не все із запланованого вдалося досягнути (не здобуто будинку виселенчої комісії, працівники якої виявилися набагато краще озброєними ніж це донесла польська розвідка) вже ж акція була успішною. З тюрми при будинку Уряду безпеки звільнено 22 в’язнів, з яких 5 були українськими партизанами. За спогадами працівника окружного СБ Всеволода Пшепюрського-«Скоба» українські вояки лише роззброювали працівників польської комуністичної спецслужби, але жовніри ВіН без пощади розстрілювали їх, показуючи при тім «як сильно ненавидять червоних». У висліді бою з боку партизан загинуло 2 бойовика СБ і поранено 2 стрільці УПА, загинуло 4 і поранено 5 жовнірів ВіН. Втрати більшовиків достовірно невідомі: понад 30 цивільних комуністів Польської Робітничої Партії, 12 службовців УБ, невідома кількість військовослужбовців МВС (оцінюється до 30 осіб), 4 солдати Війська охорони пограниччя в тому числі майор Ісаков.

Якщо оцінювати цю подію з точки зору історичної хронології, то був це один із типових епізодів великої війни, що все ніяк не могла завершитися після падіння Райху (8.05.1945). Проте має вона в собі винятково важливі ідеологічні та політичні сенси, яких з плином часу в умовах миру й достатку багатої Європи сучасні покоління на жаль не вміють відчитати, побачити та зрозуміти. А істина ця доволі проста й очевидна – її лаконічно та влучно сформулював польський інтелектуал Єжи Ґедройць: «Без вільної України немислима вільна Польща». І мова саме про «вільну Україну», тобто самоврядну державу до внутрішніх справ якої не може ніхто втручатися чи вказувати як жити, якою мовою говорити, яких героїв шанувати. Цю нерозривну залежність свободи Польщі від свободи України здається усвідомлювали чимало польських політиків і в минулому. Юзеф Пілсудський свого часу констатував: «атаки [совєтів] на Польщу залежать насамперед від українського питання. … Якщо українське питання буде вреґульоване на їхню користь, тоді вони підуть на Польщу». Проте «вільна Україна» в його розумінні була не рівноправним партнером, але ресурсом для розбудови власної держави, тож в розмові з Антоні Лістовським він виразно сформулював своє ставлення до України: «немає іншого виходу, як намагатися створити самостійну Україну – Петлюра тут не грає ролі, це інструмент, не більше того. І якщо щось не вдасться зробити, залишимо цей хаос на власну долю». Врешті саме так він і вчинив 1921-му у Ризі, поділивши Україну з більшовицькою Москвою. Тільки за цю політичну недалекоглядність у 1939-му Польща заплатила четвертим поділом та окупацією всіх польських земель тими ж московськими більшовиками та їх дочасними союзниками гітлерівцями.

Не можуть побачити цієї істини, що без справді вільної України не буде вільної Польщі, чимало політиків сучасної Польщі, заявляючи, що не допустять Україну до НАТО та ЄС, якщо в Україні шануватимуть «небажаних» для них героїв, якщо Україна не відмовиться від курсу «на бандеризацію». Не здатні мабуть зрозуміти своїм убогим мисленням, що для України існує лише два можливі шляхи – або «бандеризація», або ж «москалізація». Перший шлях – це «залізобетонна» гарантія для Польщі, що Україна стане на шляху великого походу московської орди «до останнього моря» (заповіт Чингісхана завоювати всі землі до кінця Європи) і захистить не тільки поляків, але й усіх європейців від диких вбивць, ґвалтівників і мародерів. Другий – це коли Московія підкорить Україну, поголовно мобілізує усіх українців до свого війська (а часи Другої світової війни саме так і було), а тоді вже не стане в Європі сили, яка зможе їх зупинити.

Може трохи запізно, але це врешті усвідомили польові командири АК і ВіН, коли, всупереч позиції польського еміграційного Лондонського уряду, пішли на перемовини та дієву співпрацю з УПА. Сьогодні не надто тямущі польські політики вже наухвалювали та планують далі продукувати різні постанови із засудженням УПА. Але з цієї логіки засудженню підлягають також всі польські офіцери та жовніри АК і ВіН, які стали союзниками УПА, рятували поранених воїнів УПА, надавали їм всіляку допомогу і здійснювали спільні бойові акції. Адже ж так!

27.05.1946 – у Чорному лісі біля с. Рибне на Івано-Франківщині в засідці МВС загинув Осип Юрцуняк-«Вовк», командир рою чоти «Сапера» куреня «Скажені» (1944), командир чоти куреня «Дзвони» ТВ 22 «Чорний ліс» (1945), командир сотні УПА «Лебеді» (від 08.1945). Булавний (10.10.1945), поручник (15.02.1946) УПА. Нагороджений Бронзовим Хрестом бойової заслуги УПА (1.01.1946). Народився у с. Підпечери на Івано-Франківщині 1920. Похований на місці загибелі.

Журналістика повинна обмежуватися повідомленням фактів. Крамер, звичайно, не історик і не претендує на те, щоб бути ним. Однак його загалом позитивний репортаж про повернення українського борця за свободу додому спотворений неперевіреними звинуваченнями. Дотримуйтесь фактів. Ось один з них: ніхто не співпрацював з нацистами більше під час Другої світової війни, ніж радянська влада. Мельник, як і інші українські патріоти, боровся проти обох. Його метою було виключно досягнення незалежної України. Саме в цьому полягає нинішня війна: збереження незалежної України.

26 травня 2026 року                                               Аскольд С. Лозинський

130 років тому:

26(14).05.1896 – у Лубнах на Полтавщині, народився Олександр Брижаха – хоровий диригент, музичний діяч.

Вчитель та керівник хорів у Лубнах і Лубенському повіті (від 1918). Викладач співу та керівник шкільних і робітничих хорів у Харкові (від 1923), організатор музичного життя Харківщини. Хормейстер Харківського театру опери та балету імени Миколи Лисенка (1929–1930). Закінчив Харківський музично-драматичний інститут (1930; клас диригування Я. Розенштейн, теоретичних дисциплін – С. Богатирьов). Художній керівник і диригент Харківської столичної хорової капели (1930–1937). Автор обробок українських народних пісень. Заарештований органами НКВС 5 листопада 1937 року; 30 грудня 1937 року засуджений до розстрілу. Страчений у Харкові 1938.

90 років тому:

25.05-26.06.1936 – у Львові відбувся політичний судовий процес над 23-ма провідними членами ОУН у т.ч. 9-ма членами Крайової екзекутиви ОУН на ЗУЗ. Перед Військовим судом постали: Степан Бандера, Роман Шухевич, Ярослав Макарушка, Олександр Шашкевич, Ярослав Спольський, Володимир Янів, Ярослав Стецько, Богдан Гнатевич, Володимир Коцюмбас, Іван Ярош, Анна-Дарія Федак, Богдан Підгайний, Іван Малюца, Осип Мащак, Євген Качмарський, Роман Мигаль, Роман Семків, Катря Зарицька, Осип Феник, Володимир Івасик, Семен Рачун, Віра Свєнціцька, Іван Равлик. На їх захист стали 12 знаних українських адвокатів, зокрема Володимир Горбовий, Володимир Загайкевич, Кость Паньківський, Володимир Старосольський, Степан Шухевич та ін.

Метою розправи над українськими підпільниками було ліквідувати Крайовий провід ОУН та залякати й відвернути українське населення Галичини від підтримки та долучення до діяльности підпільних структур ОУН. Після падіння ЗУНР і окупації Польщею Західної України прагнення українців здобути незалежність й відновити власну національну державу лише посилювалися. Значно сприяла цьому безглузда шовіністична та асиміляторська політика польського уряду, яка лише стимулювала зростання симпатій і популярности в народу до УВО, а відтак ОУН. В цей період українські підпільники створювали велетенські проблеми для Польщі як всередині держави так і на зовнішньополітичному рівні, які відволікали чималі поліційні, військові та інші ресурси держави, а на міжнародній арені дискредитували Річ Посполиту як цивілізовану демократичну державу. Постійні саботажні та диверсійні акції УВО, а згодом і ОУН, підпали маєтків польських осадників, замахи на державних чиновників та політичні вбивства (найгучніші атентати на завідувача канцелярією радянського консульства у Львові Олександра Майлова у 1933 та міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького у 1934 у Варшаві) все це зводило «українське питання» в ранг найвищих державних проблем. У відповідь польський уряд масовими арештами (у період 1929-1934 ув’язнено 1024 члена ОУН) та судовими процесами намагався зупинити розгортання українського національно-визвольного руху, проте всі ці зусилля виявлялися марними, або й зумовлювали протилежний до очікуваного ефект.

Львівському процесу, від початку 1930-х передувала низка дрібних судових розправ у Львові, Тернополі, Луцьку та інших місцевостях над членами ОУН середньої та низової ланок, на яких обвинувачені зазвичай отримували від одного до декількох років позбавлення волі. Безпосередньо перед львівською розправою у Варшаві в період з 18.11.1936 по 13.01.1936 відбувся судовий процес над 12-ма членами ОУН, на якому С. Бандеру, М. Лебедя та Я. Карпинця засуджено на смертну кару (за амністією замінену на довічне ув’язнення). Чимало коментаторів, на підставі того, що 5 підсудних (С. Бандера, Б. Підгайний, І. Малюца, Є. Качмарський, Р. Мигаль, К. Зарицька) постали як звинувачувані на обох процесах, Львівський процес вважають продовження Варшавського, проте це не відповідає дійсности. Ідеологічно – це справді були тотожні судові справи проти українського визвольного руху, проте юридично це були два різні процеси. Варшавський – розглядав справи загальнодержавного рівня, зокрема організації атентату на міністра внутрішніх справ Польщі, Львівський – діяльність КЕ ОУН на території Галичини (тобто це суди різної юрисдикції). Львівський суд швидше варто розглядати як «доповнення» або «підсилення» Варшавського, щоби завдати комбінованого максимально болісного удару по ОУН.

Центральна польська влада, організовуючи ці процеси, намагалася максимально публічно дискредитувати ОУН та застерегти широкий український загал, що будь-яка антидержавна діяльність буде жорстоко покарана, проте насправді досягла ними протилежного результату. Варшавський та Львівський процеси піднесли «українське питання» в Польщі на міжнародний рівень – обидва широко висвітлювалися в європейській та світовій пресі, та ще й не в позитивному для Польщі ракурсі. В моральному та ідеологічному плані сторона звинувачення та підсудні неочікувано помінялися місцями і українські націоналісти максимально використали судову розправу для пропаганди ідеології ОУН та оборони природного права українців на власну національну державу.

Головний звинувачуваний Степан Бандера за допомогою «грипсів» (таємних записок) зумів випрацювати найоптимальнішу тактику за якою частина підсудних відкрито визнавала свою приналежність до Організації, з тим щоби якнайповніше розкрити її ідеологічні постулати (які масово і безкоштовно розносила преса), а інша мала повністю заперечувати свою приналежність до ОУН. Підсудні домоглися права виступати українською мовою, що стало їх першою моральною перемогою. Ярослав Стецько визнавав, що був ідеологічним референтом ОУН на ЗУЗ, проте на запитання прокурора розповісти про свою діяльність в організації відмовлявся давати свідчення: «В справах, які торкаються внутрішніх справ ОУН відмовляюся відповідати». А за відверту пропаганду ідей ОУН під час дачі показів був навіть покараний «24-годинною темницею». О. Мащак заявив: «Завданням мого життя було служити мойому народові й всі сили віддати йому. Це міг я зробити тільки в ОУН, до якої я вступив. (…) Я вважаю ціллю свойого життя тільки службу Україні». Р. Мигаль у своєму слові сказав в цьому ж дусі: «Працюючи в ОУН тим самим я працював для відродження української держави. Ця праця була для мене всім змістом і ідеалом мойого життя». Я. Стецько в останньому слові наголосив: «…я виконував мій обов’язок, який мені диктувала моя приналежність до української суспільности. Я визнаю, що українська держава існує, існує потенціально в серцях українського народу. Не існує поки що реально, але існує морально існує і правно в наших душах. Змислом мойого цілого життя було й буде: Україна Вільна».

Про цей процес у паризькій газеті «Українське слово» Микола Сціборський у статті «Клонім голови» (21.07.1936) написав: «Героїчною поставою своїх представників – Бандери і товаришів – націоналізм продемонстрував перед цілим світом силу своєї моралі, ідейну непримиримість, внутрішню здоровість і організаційно-політичний розмах… А вже справді гігантською в своїй духовій силі, моральній красі, непримиримості й героїчності виростає постать – Провідника ОУН на ЗУЗ – Бандери! Того Бандери, що кинув гасло: «Згинути, а не Зрадити!»».

29 червня 1936 у Львові Військовим судом винесено вирок: С. Бандеру та Р. Мигаля засуджено на довічне ув’язнення, іншим членам ОУН присуджено різні терміни позбавлення волі – від півроку до 15 років, і лише двох підпільниць – О. Федак і В. Свєнціцьку – виправдано.

Обидва процеси значно посилили симпатії українців до ОУН, а самі підсудні стали політичними героями та символом нескорености. Вже в той час (задовго до повноцінної повстанської боротьби) народ почав складати про Степана Бандеру пісні та легенди.

“Як умру то поховайте

Мене на могилі,

Серед степу широкого

На Вкраїні милій…”

Домовина Шевченка знаходилась у Петербурзі. Треба було отримати дозвіл від московської влади. Щойно посередині квiтня 1861 року царський уряд дозволив перевезти його в Україну. З вебсайту Комітету Національної Премії Тараса Шевченка читаємо:

“Протягом трьох днів після смерті тіло Тараса Шевченка перебувало у церкві Академії мистецтв. Труну з тілом поета на Смоленське кладовище Санкт-Петербурга несли студенти. 26 квітня (8 травня) 1861 року домовину викопали, перенесли через увесь Петербург до Московського (Миколаївського) вокзалу і залізницею перевезли до Москви. Далі шлях проходив через Серпухов, Тулу, Орел, Кроми, Дмитрівськ, Сєвськ, Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, Носівку, Бобровицю, Бровари до Києва. Випрягши коней з воза, студенти Університету Святого Володимира провезли труну Ланцюговим мостом і далі набережною до церкви Різдва Христового на Подолі. У Києві з Тарасом прощалися студенти, поети, багато киян. Була навіть думка, яку підтримували й родичі поета, поховати його в Києві. Та Григорій Честахівський (український маляр, приятель Тараса Шевченка, автор спогадів про нього) обстоював думку про поховання в Каневі, бо Шевченко ще за життя мріяв про «тихе пристанище і спокій коло Канева».
8 (20 травня) 1861 року на пароплаві «Кременчук» останки Кобзаря перевезено з Києва до Канева. Дві доби домовина перебувала в Успенському соборі. Брати Т. Шевченка хотіли поховати Тараса біля стін Успенського собору, але Григорій Честахівський, який супроводжував прах великого поета зумів відстояти виконання останньої волі Тараса. 10 (22 травня), після відслуженої в церкві панахиди, прах віднесли на Чернечу гору.”

Минуло 165 років від перепоховання. Це була одна з найважніших подій для українського народу у модерній добі. Не можна оцінити відповідно духовний пам’ятник Шевченка, його збірку поезій “Кобзар”, без цього здавалося б каменя на горі, бо це місце стало святим. Протягом півтора століття воно притягало та притягає наш народ. На цьому кількаразово відроджувався український націоналізм та національна ідея. Це було і залишилося місцем присяг, обітниць, маніфестацій самопосвяти і протесту самоспалення.

Не знаю яку роль відіграв би Шевченко, коли б він залишився похованим у Петербурзі. Знаю, що ми тільки люди, які прагнемо відчуття та дотику. Мабуть, не мислячи величі Шевченка, Москва зробила нам велику прислугу дозволяючи перепоховання “на Україні милій.” І так Чернеча гора біля Дніпра у містечку Канів стала місцем святим для кожного українця.

Цей “Заповіт” Шевченка і його фізичне втілення повинно стати для усіх українців уроком. Наша увага та по можливості, більше того, наші зусилля та бодай часткова присутність повинна бути в Україні. В Україну треба їхати зокрема тепер, коли вона цього найбільше потребує.

Найновіша хвиля емігрантів з України підсилала українську діаспору. Вона наповнила наші діаспорні ряди, зокрема молодшими кадрами різних галузей. Вона наповнила наші церкви, народні доми, інституції та дала поштовх до нових проявів. Але вона дещо випорожнила Україну.

Кожна людина має право вибирати своє життя а також місце свого проживання. Але правдивий українець, який знає Шевченка, не сміє залишати свою українську духовність. Найкраще бути українцем на Україні, але оскільки сьогодні світ такий малий, можна працювати для України з будь якого місця поселення.

Домовина Шевченка це символ цілої України. Дорогі українці, їдьте в Україну немов на прощу, щоби її відчути та наповнити своє серце глибоким почуттям любови до неї. Я відчуваю цю любов далеко сильніше при кожній поїздці. При тій нагоді зупиніться також на Чернечій горі у Каневі. Кожен українець бодай раз у своєму житті повинен там помолитися а може і треба висповідатися з обіцянкою краще слухати Шевченка і їй служити.

Інколи стрічаю різних людей, давніх друзів та нових. Кажуть мені, що він чи вона вже не були в Україні 5, а то і 10 років. Я відповідаю словами Кобзаря:

“Думи мої, думи мої,
Квіти мої, діти!
Виростав вас, доглядав вас,-
Де ж мені вас діти?
В Україну ідіть, діти!
В нашу Україну,
Попідтинню, сиротами,
А я — тут загину.
Там найдете щире серце
І слово ласкаве,
Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу… “

Спосіб війни проти нас москалями – це знищення нашої культурної спадщини, та, зокрема, знищення нашого майбутнього, наших дітей. Їх москаль вбиває або викрадає та намагається перевернути у москалів. Про це писав Шевченко. Нам треба скерувати наші зусилля на українських дітей. Останні події та збройні напади вказують, що москаль продовжує свою диявольську місію. Він не лише намагається забрати нам наше минуле а також і наше майбутнє. Тому усі діти України, де б вони не були, повинні би іти в Україну та допомагати матері.

24 травня 2026 року

Аскольд Лозинський