До 80 років від знищення комуністичмим режимом Людмили Старицької-Черняхівської
“Що тільки цей ненависти не знає,
Хто вік цілий нікого не любив.” (Людмила Старицька-Чернахівська)
В історії української державності вписано чимало прізвищ жінок, які здійснювали жертовні подвиги задля незалежності нації. Христя Алчевська, Марія Грінченко, Олена Пчілка, Наталя Кобринська, Софія Русова очолювали знамениті українські роди, де чоловіки та жінки, батьки і діти пліч-о-пліч ішли тернистими дорогами, виборюючи незалежність своєї нації. Драгоманови, Косачі, Старицькі, Грінченки дали Україні багатьох відомих діячів та діячок. Молоді інтелігентки, козачки і княгині, письменниці і поетеси, об’єднавшись, служили національній ідеї. З середини ХІХ століття почали поширюватись на Україні ідеї емансипації. Відомий байкар Леонід Глібов писав про недосконалість освіти для панянок, коли в царській Росії влада дозволила дівчатам вступати до університетів в Києві, Харкові, Одесі. В Галичині Наталя Кобринська створила жіночий гурток «Товариство руських жінок» і стала піонером жіночого руху. А згодом разом з Оленою Пчілкою упорядкувала літературний альманах «Перший вінок», де були зібрані твори відомих митців: Климентини Попович, Ольги Франко, Анни Павлик, Михайлини Рошкевич, деякі з їхніх творів зображали українські звичаї. Юна Леся Українка, яка дебютувала на сторінках альманаха, надрукувала дві поезії: «Любка», «На зеленому горбочку». Сімнадцять представниць та авторок альманаха звертались до українок: «З’єднаймось, сестри!» Альманах, укладений українками з двох імперій, був одним із найбільших збірників, що виходили в Галичині в той час. Серед українського жіноцтва великою популярністю користувалася Людмила Старицька улюблена дочка Михайла Старицького. Це вірна і щира подруга Лесі Українки. Вони обі розуміли, чим є справжня любов і яку гіркоту дає люта ненавість. Обі знамениті письменниці, які прекрасним словом вміли оживити красу і відтворити трагедію нашого рідного народу у своїх неперевершених картинах. Людмила, ще з молодих років мала змогу пізнатися з жандармськими трусами, що пережила розлуку з батьками, які мусіли тікати за кордон, бо їх за любов до рідного краю безчестили і гонили. Це вона пережила оскаржуючі суди, заслання, смерть чоловіка, розлуку з дочкою, за якою даремно шукала по всьому світі. Народилася Людмила Старицька 29 серпня 1868 р. у Києві в родині відомого письменника, драматурга, громадського діяча Михайла Старицького та Софії Віталіївни Лисенко — рідної сестри композитора М. Лисенка. Людми́ла Лисенка, сестра Оксани Стешенко. Всі вони були жертвами царської, а згодом росийсько-комуністичної сваволі за палку любов до рідного українського народу.
Мимо тортур всі ці прогресивні українські діячі були скуті в одну українську громаду, яку характеризувала шляхітність, лицарство і вірність українським ідеалам. Людмила Стари́цька-Черняхі́вська відома українська письменниця, поетеса, драматургиня, прозаїк, перекладачка, мемуаристка), громадська діячка, а понад усе жертвенна українська свідома патріотка. Вона до кінця свого активного життя вірно служила українському письменству і придержувалася високої гідности і не боялась смерті і тому вірно і непохтно служила українській справі, захищаючи права нації. Завершила вона середню освіту в пансіоні Криницької, в одному із кращих приватних жіночих гімназій Києва В. Ващенка-Захарченка. Ще в дитинстві вона склала перші казочки та вірші для молодшої сестри. В п’ятнадцять років Людмила вже писала для домашнього театру містерії віршем, у рукописному журналі гімназисток вмістила свій нарис “За Україну”. Родина Старицьких була осередком українського духу Наддніпрянщини, ціла родина була зразком захисту української мови. Коли глянути глибше в цю громаду в якій зростала і стала діяти Людмила тоді нам минуле пригадує теперішний період. Коли до влади в Україні дорвалася антиукраїнська верхівка, яка з наказу Москви, чи власної байдужості чи прямо дурноти нищить здорові національні культурні паростки, як це Росія чинила в минулому в нашій Україні. Славна родина Старицьких пітримувала тісні зв’язки з українством і в них ніколи не згасала національна ідея, пам’ять про славне минуле українського народу, його побут, звичаї, де панував дух і особлива літературна атмосфера українства. Вже у 1887 р. в альманахові “Перший вінок” (Львів) Людмила опублікував поезію “Панахида”, присвячену Т. Шевченкові. Рання поезія Л. Старицької привернула до себе увагу критики, схвально про неї відгукнулися П. Куліш, І. Франко, а в тому захопилася її творчістю і Л. Українка. У 1888-1893 рр. Л. Старицька брала активну участь у роботі літературного гуртка “Плеяда”. У гостинній господі М. Лисенка постійно збиралися О. Пчіл-ка, В. Самійленко, Леся Українка, М. Славинський, М. Обачний, Г. Григоренко. Ол. Черняхівський. Окрім оригінальних творів, гуртківці перекладали шедеври світової літератури українською мовою, зокрема Данте, Мольєра, Беранже, Гейне, Гете, Шіллера, Андерсена та ін. Ранні твори Л. Старицька друкувалися в “Правді” (“Перед бурею”), “Дзвінку” (“Пожежа”, “Ледащо”, “Три вечора”), “Зорі” (“Мрія”), в альманахові “Складка” (“Три друга”) та ряд інших знаменитих театральних поучаючих творів, що цінувалися в літературі.
В цьому періді Людмила стає учасницею театру корифеїв, театру самого М.Старицького, була серед організаторів, учасників театрального аматорства Наддніпрянщини. Вона організовує аматорські гуртки, пише для них репертуар, написала ліричну драму “Сафо”, одну з кращих своїх драм “Аппій Клавдій” та ряд інших. Поезія Л. Старицької була представлена І. Франком в антології “Акорди” та С. Єфремовим в “Українській музі”. Із заснуванням у 1895 р. у Києві Літературно-артистичного товариства Л. Старицька входить до його правління, допомагає організовувати літературно-художні та наукові вечори, присвячені історії та культурі українського народу. Людмила дуже активно бере участь у роботі “Історичного товариства Нестора-літописця” в Києві, “Наукового товариства імені Шевченка” у Львові. 27 січня 1896 р. Л. Старицька виходить заміж за київського лікаря Олександра Григоровича Черняхівського. Згодом він стане відомим неврогістологом, професором, доктором медицини, автором численних праць у цій галузі, упорядником словника медичних термінів українською мовою. 1900 р. у них народилася донька Вероніка. Л. Старицька-Черняхівська в цьому часі стає відомою визначною театрознавцем. Вона написала один із найперших нарисів з історії нового українського театру “Двадцять п’ять років українського театру”. Разом з батьком Людмила створила трилогію “Богдан Хмельницький”, історичні твори “Останні шуліки”, “Червоний диявол”, а також широко відомі — “Останні орли”, “Розбійник Кармалюк” і мало знані — “Руїна”, “Молодість Мазепи”. Перша чверть XX ст. стала для літераторки періодом найвищого творчого піднесення. У цей час вона пише проблемно-сімейну драму “Крила”, п’єсу “Останній сніп”, драму “Милость Божа”, драму на п’ять дій “Іван Мазепа”, п’єси “Декабристи”, ,Червоний півень”, “Тихий вечір”, повість “Діамантовий перстень”. П’єса “Гетьман Дорошенко” з величезним успіхом йшла на дореволюційній сцені. Загалом п’єси письменниці можна було побачити на сценах багатьох театрів, їх включали до репертуару українські та російські трупи.
Хоча цензура часто забороняла їх. Людмила Михайлівна пише спогади, нариси про І. Франка, Лесю Українку, Б. Грінченка, А. Кримського, М. Коцюбинського, рецензії на твори М. Рильського, О. Пчілки, О. Левицького, Л. Яновської. Вона — один з організаторів вшанування М. Лисенка та О. Пчілки, святкування 100-річчя Т. Шевченка, вона займає провідне місце. Під час революційних подій 1905 р. Л. Старицька-Черняхівська бере учать у мітингах та демонстраціях, засіданнях політичних гуртків. Згодом вона входить до Української демократично-радикальної партії, а потім — Товариства українських поступовців. Після смерті М. Лисенка Л. Старицька-Черняхівська керувала роботою літературно-мистецького клубу “Родина”, плідно співробітничала з галицькими літературними періодичними виданнями “Зоря”, “ЛНВ”, “Життя і слово” ті ін., працювала у київській газеті “Рада”. Під час Першої світової війни Людмила стала працювати в товаристві допомоги біженцям “Юг России”, сестрою милосердя у шпиталі, організовує дитячі притулки для сиріт. У листопаді 1916 р. їздила в Сибір і Поволжя, де розшукує засланих галичан та допомагала їм матеріально. Повертаючись назад, до Києва вона зустрічалася з інтернованим М. Грушевським і В. Винниченком. Із моменту створення Центральної Ради Л. Старицька-Черняхівська стала її членом, а в квітні 1917 р. увійшла й до Малої Ради. Брала активну участь у створенні українських установ та була співучасницею універсалів. Очолювала Товариство (комітет) “Український національний театр”, входить до його президії. В часи Української держави П. Скоропадського вона очолювала Український клуб, а в період Директорії стала; співзасновницею й заступником голови Національної ради українських жінок Кам’янці-Подільському. У 1920-ті рр. Л. Старицька-Черняхівська працює ткалею на трикотажній фабриці Вукоопспілки, в тому часі вона переклала-лібретто опер “Аїда”, “Ріголетто”, “Фауст”, “Чіо-Чіо-Сан”. Багато сил та енерг віддає театральній справі: започатковує нові трупи, очолює Драматичну секцію Дніпросоюзу, займається режисурою і пише. Створює бурлекну п’єсу “За двома зайцями”, дія якої відбувається в період непу. Під впливом листування з Д. Яворницьким написала прекрасний сценарій про руйнування Запорозької Січ. Багато працювала в бібліотеці ВУАН. Входить у літературну спілку “Гроно” – відзначалася незвиклою активністю.
На урочистій академії в честь 70-річчя Л. Українки Людмила виступала з палкою привітальною мовою, де зачитувала свої твори присвячені Л. Українці. Вона своїм талантопм зуміла зворушити публіку до сліз. Людмила відзначалася талантом і активною працею на літературному полі, як поет, письменник (автор історичних романів), драматург, літературний критик, автор незвичайно цінних мемуарів, прекрасний перекладач лібрет чужоземних опер, як історик нашого театру. Найбільш популярним є її історичний роман, писаний наспілку з батьком п. н. “Буря”. З її драматичних п’єс відомі: Сааро, Аппій Клявдій, Гетьман Петро Дорошенко, Крила, Напередодні, Останній сніп, Каїн та Авель, Жага, Розбійник Кармелюк, Милость Божа. Було б бажане, щоб наш театр найшов можливість включити деякі з них у свій репертуар.Незвичайно цікаві її спогади про 25 років українського театру, про Лесю Українку, про Михайла Старицького. Її життя і творчість ждуть ще свого дослідника. Досі нема ні одного видання її творів ні на Україні, ні в Галичині, ані в діаспорі де б її літературна діяльність була солідно опрацьована. У драмі “Гетьман Петро Дорошенко”, вона каже: “дала Україні минуле, — а воно уродить прийдешнє”,
Комуністичні наглядачі над літературою її ненавиділи і в результатті 14 січня 1930 року її заарештували і звинуватили її в приналежності до так званої Спілки визволення України (СВУ). Допити велися у в’язниці на Холодній Горі в Харкові. Ось кілька витягів з власноручних свідчень Старицької-Черняхівської, датованих 27 січня 1930 року: «…На засіданні виступали з промовами Єфремов — він казав про загальну організацію українських суголосних сил і про організацію суголосних елементів селянства. Чехівський казав про політичне значення Української церкви, Гермайзе — про залучення до організації пролетаріату, Дурдуківський — про об’єднання учительства, розуміється, з відомою, вгорі зазначеною метою, я казала про роль інтелігенції і про необхідність поставити її на чолі організації. Але на цьому зібранні я не чула ні слова про організацію БУД і про назву СВУ, що нею було охрещено нову організацію. З цього часу, себто з часу цих двох зібрань, організаційного зв’язку межи мною і рештою членів, обраних на першому засіданні, не було. Я стрічалася з ними яко з своїми добрими приятелями і на вечірках у себе, і в родині Єфремова, а не яко з членами організації, ні про які директиви я нічого не чула, в жодних організаційних зібраннях участи не брала… Отже, тому що Україна, пригнічена 250-літнім пануванням російського царату, не надбала потрібних культурних вартостей, першим завданням, на мою думку, була й буде культурна праця. Особисто ж до мене я вважаю за краще в міру сил моїх і можливостей працювати на придбання Україні культурних вартостей, ніж бути статистом в непевній політичній організації». Згідно з вироком особливого складу Верховного Суду УСРР від 19 квітня 1930 року, Старицьку-Черняхівську звинувачено в тому, що вона: «а) у період 1926—1929 років була членом центру СВУ і провадила керівну організаційну діяльність, згідно з програмою і завданням організації; б) здійснювала зв’язок центру СВУ з представниками деяких чужоземних капіталістичних держав…» (Вся ця комедія мала завдання знищити провідну верству України).
Людмила в нашій пам’яті залишається, як трагічна героїня процесу Союзу Визволення України в Києві 1933 р. Це вона, що з молодих літ мала нагоду пізнатися з жандармськими трусами, що пережила розлуку з батьками, які мусіли тікати за кордон, бо їх за любов до рідного краю безчестили, гонили, засилали. Це вона пережила заслання, смерть чоловіка, розлуку з дочкою, за якою даремне шукала світами. Стільки жертв, терпіння і майна склала ця родина за рідний край. Але не надармо. Ось діти чорнозему, діти селян і робітників, виховані в ненависті до традицій минулого, не піддалися агітації — люблять те, що вона любила, ненавидять те, що вона ненавиділа: неволю, неправду, насильство. Вони своїми оплесками висказують їй свій подив за її героїчну видержку, свою подяку за те, що прийшла між них, що зрозуміла, що задавила свій жаль і їх не відцуралась, а продовжує жити для України. 20 липня 1941 року, коли під стінами Києва точилися бої з німцями, на квартирі в Людмили Михайлівни співробітники НКВС провели обшук, конфіскували паспорт і теку з листуванням. Разом із сестрою Оксаною Стешенко Старицьку-Черняхівську вивезли вантажівкою до Харкова. Тут її звинуватили в антирадянській діяльності та вивезли під конвоєм у телячому вагоні до Казахської РСР. Проте в дорозі 73-літня письменниця померла. Точна дата її смерті і місце поховання невідомі. У серпні 1989 року Людмилу Михайлівну разом з іншими учасниками «показового процесу СВУ» в Харкові посмертно реабілітував пленум Верховного Суду УРСР. Людмила Старицька загинула трагічно від катівських рук НКВД. Вона, що стільки літ так міцно стискала панцир, щоб ранене серце не сплило кров’ю, склала його в підмурівки нового життя, нової боротьби за справжню незалежну Україну. На її творчості і героїзмі сучасні українські воїни вже 8-мий рік боряться з банадами російських найманців проти волі України. Вічна їй пам’ять!
Старицька-Черняхівська з чоловіком Олександром та донькою Веронікою Київ, 1925 р.
Ярослав Стех
