До 500-річчя смерті Павла Русина – новолатинського письменника епохи Відродження

pavlo rusyn

Homo sum et nihil humani а me alienum puto — Я людина, і ніщо людське мені не чуже!

Відродження на українські землі проникало від тих українських інтелектуалів, які здобували освіту в Італії та інших європейських країнах. Багато з них ставало вчителями, поетами, визначними громадськими й політичними діячами. Через це студентство прилучалося до загальноєвропейського культурного процесу, розвитку науки й освіти. У Паризькому університеті в 1353 р. підвищували освіту магістр Петро Кордован. Тут учився у 1369 р. Іван «з Рутенн», у 1397 р. – «Герцан Вілевич рутенської нації з Києва». З XV ст. при університетах у Празі (заснований 1348 р.) і в Кракові (виник у 1364 р.) існували спеціальні бурси (гуртожитки) для студентів з України. Тільки в одному Краківському університеті в 1510—1560 pp. здобули освіту 352, а протягом XV—XVI ст. — 800 вихідців з України. У списках студентів Краківського університету знайдено понад ЗО імен уродженців Дрогобича та 70 – із Самбора. При університеті у Празі був створений спеціальний «литовський колегіум», де навчалися литовці, українці, білоруси. Студенти з України вчилися також у Болонському, Падуанському, Базельському, Гейдельберзькому, Лейденському та інших університетах. Серед вчених знаний Юрій Котермак, більш відомий світові як Юрій Дрогобич. Він є автором першої друкованої книжки, виданої українцем за кордоном. Ця книга під назвою «Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора філософії та медицини університету Болоньї» вийшла у Римі латинською мовою 7 лютого 1483 р. і відома лише в двох примірниках. Вона належить до найдавніших, «колискових» книг людства. Дехто з дослідників стверджує, що майбутній польський вчений Миколай Коперник — автор вчення про геліоцентричну систему, слухав лекції професора «вільних мистецтв» Ю. Дрогобича, бо саме на цьому факультеті почав учитися з осені 1491 року.  Серед гуманістів українського походження яскравою постаттю був Павло Пропелер (Русин). Він народився около 1470 р. в одному з лемківських сіл поблизу міста Кросна (тепер Польща), на території, заселеній українцями-лемками. Те що він писав латинською мовою, деякі польські дослідники на силу доказують його приналежність до польскої культури.
За даними польської дослідниці Марії Цитовської, подається, що він народився в сімї бурмістша Кросна  Яна Проклера – німецького походження, власника 2-х будинків, саду. Документи свідчать про те, що мав сестер Софію, Барбару, мачуху Катирину. Навчався спочатку в парафіяльній школі Кросна, потім у Краківській академії (університеті) з 1491-го. Продовжив студії у Грайфсвальдсьмому унверситеті (Німечина), де познайомився з професором права, гуманістом, поетом Петром з Равенни. Тут отримав звання бакалавра 29 січня 1500 р. (маґістра) і залишився викладачем. За даними Марії Цитовської, після отримання ступеня бакалавра поновив студії в Кракові, вивчав твори античних авторів, зокрема, Вергілія, Овідія, Горація, Стація, Лукана, Теренція, Ціцерона. Одним з його вчителів був добрий знавець латини Павел із Заклічева. Краківський університет закінчив 1506 р. зі ступенем магістра вільних мистецтв. Викладати почав під час літнього півріччя 1507 як доцент «extraneus», з 1508 — як «колега молодший». Десь тоді написав близько 200 віршів, зокрема, елегії, присвячені професору Академії та королівському лікарю Войцеху з Шамотул з приводу його смерті. В літньому півріччі 1508 мав почати викладати творчість Персія, але через епідемію після 21 липня 1508 покинув Краків, виїхав до Угорщини, де міг розраховувати на допомогу учня та приятеля – Себестяна Маг’юса. Спочатку перебував у Варадині на дворі майбутнього оломоуцького біскупа РКЦ Станіслава Туржона – сина бурмістра Іоанна Туржона. У Варадині склав похвальну елегію каштеляну Буди Іштвану Баторію. Звідси переїхав до Виноградова на двір підкоморія Ґабора Перені, звідки здійснив подорож до Відня, де перебував в січні-червні 1509, навів контакти з видавцями. З 1511 року поновив викладання в Краківському університеті. 1513 року був прийнятий до кола осіб, що керували закладом. 1514 року отримав коротку відпустку для відвідання Угорщини, зокрема, «патрона» Ґабора Переньї. П. Русин своєю діяльністю помітно вплинув на формування плеяди відомих латиномовних поетів. Одночасно він був першим гуманістичним поетом в українській літературі і одночасно основоположником гуманістичної латинської поезії в Польському королівстві. Характерно, що, перебуваючи за межами України, П. Русин завжди підкреслював своє русинське походження, пропагуючи тим самим інтелектуальну силу свого народу, звеличуючи свою Батьківщину в очах європейської громадськості. Він навіть підкреслював, що в ХVI—XVII ст. після козацької революції українськими лицарями були визнані козаки, а не шляхта, передовсів через загальну мілітаризацію суспільного життя.
   У багатьох європейських країнах добре знали праці з філософії, публіцистичні твори й промови священика-гуманіста Станіслава Оріховського, уродженого у 1513 р.в село Оріхівців біля Перемишля, який  помер 1566 року. Він учився  також в Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському й Болонському університетах і своїма працями доказав свої рисько-українське походження. Особливо  у зверненні до польського короля Сигізмунта, він написав такі публіцистичні твори; «Про турецьку загрозу слово…» (1543—1544), «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу» (1543 і 1548), «Хрещення в русинів», памфлет « Розрив із Римом». С. Оріховський одним із перших серед представників європейської політичної думки заперечив божественне походження влади та держави, категорично висловився проти підпорядкування світської влади духовній, відстоював невтручання церкви у державні справи. У полеміці з католицьким теологом Яном Сакраном з Освенціма він став на захист православної віри. С. Оріховський пишався своїм «рутенським» тобто укранським походженням, завжди підкреслював це у виступах. Великим українським також патріотом був в ті часи, як активний захисник православ´я, київський воєвода Василь Костянтинович Острозький. Коли йдеться про П. Руисина, то навіть російський славіст І. Голеніщев-Кутузов підтвердив, що «у своїх книгах магістр Павло незмінно називав себе русином» (Славянские литературы”, Москва 1973). Польська дослідниця А. Єліч писала, що “вважав себе за русина і підписувався «Паулюс Рутенус» (Антологія польсько-латинської поезії, Щецін, 1985). Любов талановитого поета і вченого до рідного краю відзначили поети Роман Лубківський (Львів), Петро Мурянка (Труханівський -Польща) та інші. Слкід підкреслити, що Павло Русин був також видавцем, виховував відомих слов’янських поетів Яна з Вісліці, Яна Дантишенка та ін. Літературознавці вважають його першим гуманістичним поетом України, який мав вагомий вплив на розвиток польської, російської та інших народів розвиток культури. Павло Русин відомий, не тільки як визначний педагог, професор Краківського університету, перекладач  філософ, великий гуманіст кінця ХV-XVI століття, він залишив нам цінну спадщину близько 4 тисяч віршів. У 1509 році він видав книгу своїх поезій «Пісні Павла Русина з Кросна». Всю його творчість можна розділити на: Духовна поезія («Пісня Павла Кроснянина до всіх святих», «Інша інвокація до всіх святих», «Пісня до божественного Севастяна, мученика і найславнішого воїна»). До цієї групи варто віднести панегірики релігійного змісту до святих Станіслава й Владислава. Панегіричні твори, присвячені тогочасній світській і духовній знаті, а також поезія на злобу дня («Елегія до благородного і шановного пана Стефана Баторія», “Ода до благородного пана Габріеля Переньї). Морально-дидактична поезія, пов’язана з поетичною творчістю й педагогічною діяльністю магістра Павла («Ода Павла Русина з Кросна до Аполлона», «До Талії», «До читача», «До книжечки», «Похвала Валерію Максиму», «Пісня, яка містить похвали поетичному мистецтву…», «Пісня, яка в загальних рисах охоплює життя поета Горація»). За даними польської дослідниці Марії Цитовської, правдоподібно, залишив наш вчений Краків восени 1517 через спалах епідемії. Помер в Старому Сончі в листопаді цього ж 1517 р. під час дороги до Угорщини. За свідченням інших дослідників, помер на  Лемківщині (в Сяноці або Н. Санчі). Вічна йому пам’ять!

Опубліковано Блоги.