ДО 40-річчя ВІД ДНЯ СМЕРТІ ВИЗНАЧНОГО ПОЛІТИЧНОГО ДІЯЧА СТЕПАНА ЛЕНКАВСЬКОГО

lenkavsky

,, Я дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя…’’(С. Ленкавський)

В наш час 75-річчя УПА, варто пригадати серед розмаїття матерялів упівської тематики про ідеологів цього патріотично-визвольного руху. Пригадаймо, що від самого початку польської окупації Галичини політика державного терору проти українців значно зросла. Поляки посилили антиукраїнський терор і насильство! Тому частина діячів українського національно-визвольного руху відкинула мирний спосіб здобуття державної незалежності України як нереальний і стала на шлях збройної боротьби, подібно як свого часу за зброю бралися повстанці Тадеуша Костюшка, герої польських повстань 1830-1831 й 1863-1864 pp. У серпні 1920 р. колишніми офіцерами армії ЗУНР було створено Українську Військову Організацію (УВО), яку згодом очолив Є. Коновалець. Наступного року член УВО С. Федак вчинив замах на Ю. Пілсудського. Хоча замах і не вдався, він, так само, як підпали поміщицьких маєтків, напади на поліцію, був сприйнятий частиною українського суспільства як правильний крок на шляху до здобуття державної незалежності України. Майже десятирічний період існування УВО обумовив потребу в консолідації всіх визвольних організацій та рухів. Саме тому Коновалець зініціював скликання конгресу їхніх представників. Цей конгрес відбувся у Відні 28 січня – 8 лютого 1929 р. і ухвалив рішення про створення на базі УВО Організації українських націоналістів (ОУН). Нею керував спеціально обраний центр – Провід українських націоналістів (ПУН). Головою Проводу став Євген Коновалець. ОУН мала бути широко розгалуженою, глибоко законспірованою, мати солідну фінансову та інформаційну підтримку. За кілька років мережа ОУН охопила всю Західну Україну, Європу, Америку. Невдовзі після Віденського конгресу Коновалець, а пізніше і ще один з керівників ОУН О. Сеник-Грибівський прибули до США, де в 1931 р. на з’їзді делегатів організацій прихильників ОУН вони вирішили об’єднати зусилля і створити в США Організацію державного відродження України (ОДВУ). Такі ж організації діяли в Канаді та інших країнах. ОУН налагодила міжнародні зв’язки з Італією, Литвою, Німеччиною та Чехословаччиною і там створено організаційні філії. Понадто, відомо що існувала «Далекосхідна Січ» — організація ОУН у середовищі української еміграції в Харбіні (Китаю). Тодішня ОУН принципово відрізнялася від УНДО та подібних до неї партій вже тому, що не була партією парламентського типу, діяла нелегально, у глибокій конспірації та у своїй діяльності основну увагу приділяла збройній боротьбі. Програма ОУН головне своє завдання вбачала у здобутті незалежності України, тут не було жодних ознак шовінізму чи расизму.
Головним ідеологом націоналізму тривалий час був Дмитро Донцов, який слушно вказував на необхідність створення сильної підпільної партії чи організації, здатної на рішучі дії в ім’я незалежності України. Крім Донцова, важливу роль у розробці ідеологічної платформи ОУН відіграли Д. Андрієвський та М. Сціборський а згодом велику роль відограв визначний політичний діяч Степан Ленкавськиг, (знаний за псевдонімами – Коваль, Залужний) народився він 6 липня 1904 р. в с. Угорники, біля Івано-Франківська в родині сільського священика. Був це період, коли українець міг бути “або хлопом, або попом”. Дитинство Степана  промайнуло в селах Фитьків і Загвіздя серед української дітвори. Закінчив  Станиславівську гімназію, як гімназійний учень став активним молодіжним діячем. Після вступив на філософський факультет Львівського університету. Під час студіїв став одним з провідних діячів та ідеологів Союзу української національної молоді (СУНМ). Свої праці друкував в часописах СУНМ “Метеор” та “Смолоскипи“, на сторінках яких уперше апробував свої ідеологічні погляди. Поділяв ідеї М. Міхновського та Д. Донцова. 1927 написав працю “Фільософічні підстави “націоналізму” Донцова”, в якій критично проаналізував основні тези Д. Донцова та розвинув власне бачення ідеї українського націоналізму. Учасник 1-го Конгресу ОУН у Відні (1929), де виголосив реферат на тему: “Суверенна Україна та національна революція”. Від 1929 був ідеологічним референтом Крайової екзекутиви ОУН на західних  українських землях. 2 листопада 1931 заарештований польською поліцією і засуджений на процесі “конгресівців” до 4-х років  ув’язнення. Відбув польські чотирирічні тюрми у львівських Бригідках, в Дрогобицькій в’язниці “На Гірці”, у Ломжі під Варшавою. Відбувши строк покарання, вийшов на волю 1935. З цього періоду Ленкавський став співробітником націоналістичних періодичних видань “Український голос”, “Сурма”, “Розбудова нації”, підпільних часописів “Бюллетень Краєвої екзекутиви ОУН на ЗУЗ”, “Юнак”, “Вісті”. Член літературного об’єднання “Листопад”.  Уже тоді за потужний інтелект і глибину мислення однокурсники шанобливо звали його професором, і це почесне прізвисько супроводжувало Степана протягом цілого його  життя. Закохана у Ленкавського секретарка канцелярії Бандери Осипа Демчук згадувала: “Він випромінював таку глибину інтелекту, що ставало страшно. Здавалося, що ти поряд із ним – маленька істота”. Під час студіїв і після їх закінчення  Ленкавський всі свої знання і можливості присвячував українській політичній діяльності.
Для зрозуміння політичної атмосфери в Польщі, варто загально насвітлити взаємини польсько-українські. З 1930 року в Польщі уряд посилив  антиукраїнську політику. Яскравий її прояв — «пацифікація» Галичини у вересні – листопаді 1930 р. Тоді ж польська поліція закатувала одного з керівників ОУН Ю. Головинського без суду в наручниках. Під час «пацифікації» польська влада застосовувала принцип колективної відповідальності. Поліція і військо входили в українське село, проводили арешти, били і навіть убивали українських селян, громили українські установи, часто вдавались і до провокацій. Так, відомі факти, коли поліція вдиралася до господи українського селянина, розрізала мішки з цукром і сіллю і зсипала їх в одну купу. Польське шумовиння у Львові громило українські крамниці, кооперативи, культурні установи, сипало пісок у масло, розбивало друкарні, нищило книжки й газети. Ця «пацифікація» викликала гучний скандал і гучні протести як у самій Речі Посполитій (насамперед з боку УГКЦ), так і за її межами, її засудила навіть Ліга Націй. «Пацифікація» була використана польським урядом і для залякування українського населення під час парламентських виборів 1932 р. Це дійсно негативно вплинуло на хід виборів, на яких українці здобули лише 32 мандати (27 – до сейму і 5 – до сенату). Але розчарування мас у справедливих виборах до парламенту не принесло сподіваних дивідендів польській владі: воно тільки посилило ОУН, яка здійснила низку акцій-відповідей (усього було вчинено 63 замахи, скерованих як проти представників польської влади, так і проти українців, котрі стали на шлях колаборації). Найгучнішими з цих замахів були вбивство В. Біласом і Д. Данилишиним Т. Голувка — начальника східного відділу Міністерства закордонних справ Польщі та вбивство у Варшаві Г. Мацейком міністра внутрішніх справ Польщі Б. Перацького як відплата за «пацифікацію» 1930 р. Тоді польська влада засудила на смерть бойовиків ОУН Василя Біласа і Дмитра Данилишина (1932 p.). Другий акт помсти мав гучний резонанс. Поліція схопила групу активних діячів ОУН, які використали судовий процес у Варшаві для викриття антиукраїнської політики Польщі. Частину з цієї групи (С. Бандеру, М. Лебедя, Я. Карпинця) було засуджено до смертної кари, яку пізніше замінили на довічне ув’язнення. Це був тільки один з багатьох судових процесів над членами ОУН. Тоді ж, 1934 p., польська влада створила концтабір у Березі-Картузькій, який призначався переважно для українців.
Незадовго до своєї смерті президент Польщі Ю. Пілсудський ухвалив нову конституцію (23.04.1935), яка надавала йому необмежені права, при цьому суттєво обмежуючи виборчі та інші права громадян і роль парламенту в країні. Тоді ж було розпущено сейм і сенат. Польща стала авторитарною державою. Невдовзі (12.05.1935) Пілсудський помер, а йому на зміну прийшов Е. Ридз-Смігли, політик значно меншого масштабу, до того ж прихильник жорсткішого курсу щодо українців. Наслідком цього стала чергова «пацифікація» (червень 1935), цього разу на Волині. Вона охопила 78 сіл, спричинивши нові жертви серед українців. У відповідь ОУН посилила свої акції, але в цей час вона зазнала тяжкої втрати. 25 травня 1938 р. внаслідок вибуху, влаштованого агентом НКВД, загинув керівник ОУН Є. Коновалець. Після його загибелі новим головою Проводу ОУН став полковник Андрій Мельник. В цьому періоді сананаційна польська влада вдалася до масового винищення українських православних церков в рамах так званої «ревінди-кації» церков та церковного майна було закрито понад 300 православних храмів, частину з яких було знищено. Ця акція породила взаємну ненавість так серед українців, як і поляків. Цю ситуації звичайно використала у своїй ідеологічній роботі ОУН. Дуже активно діяв Ленкавсьжкий, він же не тільки учасник I Конгресу Проводу Українських Націоналістів у Відні, але він був  один із 28 співзасновників ОУН. Ще в  лютому 1929 увійшов до складу першого Проводу ОУН на ЗУЗ, був референтом ідеологічного відділу. У 25 років написав “Декалог” (“Десять заповідей українського націоналіста”, 1929), і все життя сповідував його морально-етичні засади. Тому не дивно, що окупаційна польська влада засудила його до 4 років ув’язнення. У 1940 р. у період розколу в ОУН від імені прихильників С.Бандери вів переговори з А.Мельником, проте вмовити полковника не вдалося.
Андрій Мельник (1890—1964) після загибелі Є. Коновальця став головою Проводу ОУН.  Народився він в с. Воля Якубова Дрогобицького повіту на Львівщині. Був сотником «усусів», відзначився під час боїв за гору Маківку, у 1916 р. потрапив у російський полон. Утік звідти на початку 1917 p., пізніше організував Курінь січових стрільців, підтримував Центральну Раду. Активний учасник боротьби проти режиму гетьмана Скоропадського та більшовиків. У 1919 р. був інтернований поляками в Рівному. Один із засновників УВО та ОУН. Після розколу ОУН напочатку 1940 р. став керівником її частини – ОУН(м)  «мельниківців». Як одного з керівників українського національно-визвольного руху його було заарештовано гітлерівцями й ув’язнено в концтаборі Заксенгаузен. Після визволення жив у ФРН і Люксембурзі, керував діяльністю ОУН(м). Ініціатор створення Світового конгресу вільних українців.Зрештою від самого початку приналежности до кінця свого життя Ленкавський завжди був під прапором ОУН (р) Степана Бандери і надавав легітимності ОУН – революційній, або бандерівській. Степан Бандера (1909—1959) – видатний діяч українського національно-визвольного руху. Народився у с. Старий Угринів Калуського повіту Станіславщини (тепер Івано-Франківська) у багатодітній сім’ї греко-католицького священика. Після закінчення гімназії у Стрию (1927 р.) брав активну участь у підпільницькій діяльності як член УВО, а потім – ОУН. З 1933 р. – крайовий провідник ОУН на західноукраїнських землях. За організацію замахів на Майлова та Перацького 1934 р. був заарештований і засуджений до смертної кари, яку замінили на довічне у в’ язнення. На початку Другої світової війни звільнився з тюрми й очолив радикальну течію в ОУН. За спробу відродити незалежну Українську державу 30.06.1941 р. опинився в концтаборі Заксенгаузен. (Два його брати були закатовані в’язнями поляками в Освенцімі, решта рідні переважно знищені радянською владою.) Після  Другої світової  війни осів у Австрії й ФРН, звідки керував ОУН. Убитий у своєму помешканні в Мюнхені агентом КГБ .- Б. Сташинським.
Цей же аґент скоріше вбив провідного діяча ОУМ Лева Реберта (1912-1957). Якщо йдеться про характер і поведінку С. Ленкавського був він погідного-оптимістичного характеру, який ніколи не втрачав людської гідності, хоч доля для нього не була ласкавою. Мабуть, Ленкавський усвідомлено не створював сім’ю, аби не наражати її на небезпеку й не обмежувати себе в діях; ніколи не мав власного дому, жив, де попало. Чи не тому Микола Климишин назвав Ленкавського “монахом ОУН”. 29 липня 1941 р.,  як один із ініціаторів проголошення Української держави у Львові був заарештований Гестапо і до 19 грудня 1944 р. ув’язнений у львівській тюрмі на Лонцького, краківській “Монтелюпіх” і у концтаборі Аушвіц (Освєнцім). Написав чимало посібників із конспірації. У повоєнні роки став заступником Бандери з внутрішньопартійної роботи, курував військовим сектором та спецслужбами ОУН – розвідкою, контррозвідкою, референтурою крайових зв’язків (К–3), створив і очолював аналітичну референтуру підсовєтських справ (РПС). Після загибелі С. Бандери одностайно обраний Головою проводу ОУН(р), хоч ніколи не рвався до влади. Його творча спадщина становить ядро ідеології ОУН. До найбільш яскравих належить; “Декалог” (“Десять заповідей українського націоналіста”; 1929), “Маніфест Організації українських націоналістів” (грудень 1940). Тісно співпрацював з опозиційною групою (до її складу входили І.Мітринга, Б.Левицький, Р.Паладійчук), що виступала за демократизацію програми ОУН. Від вересня 1939 – у Кракові на еміграції. Учасник 2-го Великого збору ОУН(б), очолював на ньому секцію політичної пропаганди і мав доповідь на ідеологічні теми. Від квітня 1941 – заступник голови Проводу ОУН та референт пропаганди. Співавтор ідеологічних уточнень до постанов 2-го Великого збору ОУН(б) (квітень 1941), ідеологічно-пропагандистської частини інструкції “Боротьба й діяльність ОУН під час війни” (травень 1941). Автор гасла “Свобода народам! Свобода людині!”, що незабаром стало визначальним у програмних засадах ОУН(б). Один із ініціаторів і співтворців Акта Тридцятого червня 1941. Очолювана ним пропагандивна референтура у липні 1941 діяла під прикриттям Ін-ту націоналістичної освіти, що розташовувався у Львові по вул. Валовій. Заарештований гестапо 29 липня 1941 за спробу перебрати під контроль ОУН(б) військ. друкарню у Львові. Був ув’язнений як вище згадано в концентраційному таборі. Звільнений разом із С.Бандерою та ін. чільними діячами ОУН 19 грудня 1944. Спочатку жив у Кракові, пізніше – у Мюнхені (ФРН). Член Проводу Закордонних частин ОУН, керівник референтури підсовєтських справ (1953–63). У дискусії щодо розв’язання організації та ідейно-програмних питань діяльності ОУН за кордоном зайняв позицію С.Бандери, наполягаючи на філософсько-ідеалістичних засадах ідеології ОУН.
Ленкавський був голова Проводу Закордонних частин ОУН (1959–68). Учасник усіх конференцій Закордонних частин ОУН, організатор ідеологічних вишколів членства, автор низки вишкільних лекцій з історії та ідеології українського націоналізму. Співробітник закордонних націоналістичних видань “Шлях перемоги” , “Визвольний шлях” , “Визвольна політика”, “Сурма”, “Вісник”, “Українська трибуна”, “Український самостійник”. Його називали сумлінням організації, монахом ОУН. В останні роки життя, вже важко хворий займався нарешті тим, до чого прагнув усе життя, студіював і досліджував філософію;  китайську, індійську та прочутував філософську спадщину Сковороди, Канта, Шопенгауера, Шпенглера та інших. Степан Ленкавський геніяльний ідеолог ОУН помер 30 жовтня 1977 р. у Мюнхені після важкої хвороби на 73 році свого трудилюбимого життя.

 

 

Опубліковано Блоги.