А душа її – жива

Грудень 1990р.У Львівському Будинку Вчителя з ініціативи Ліги Українських Жінок та за сприяння керівництва Будинку Вчителя і товариства “Рідна Школа” ім. Костянтини Малицької відбулося урочисте вшанування пам’яті української поетеси Софії Малильо з нагоди 90-х роковин від її народження.

Софія Малильо добре відома на Закарпатті, але по всій Україні її ще мало знають, недооцінюють, хоч внесла вона вагомий вклад в українську поезію та ревно працювала на громадській ниві задля розквіту Української Держави.

У некрологах після її кончини закарпатська преса й інтернет-ресурси писали: “Відійшла у вічність одна з найвеличніших поеток Закарпаття, 89-річна мучениця, жертва комуністичного тоталітарного режиму Софія Малильо – Софійка, як ніжно її називали земляки”.

Тепер гарно вшанували пам’ять Софії Малильо у Львові, ознайомивши із її особистістю вчителів і бібліотекарів, які, сподіваємось, понесуть у свої локальні світи отриману інформацію, поширять знання про життя й творчість цієї Великої Патріотки.

Про життєвий і творчий шлях поетеси розповіла автор цих рядків, а членкині Ліги Українських Жінок Іванна Корнецька, Любов Шумська, Ярослава Гунько й Надія Даниляк натхненно читали її вірші. Тепло і з великою вдячністю зустріли присутні родичів Софії Малильо: племінника, професора “Львівської політехніки” Василя Козика та його дружину Ольгу, а також їхню племінницю Маргариту із чоловіком Юрієм Дудичем, які своїми спогадами наблизили до присутніх світлу постать видатної української поетеси-патріотки.

Коли вникнути в життя і твори Софії Малильо, то відкривається широкий світ любові до України, щемкий аналіз її історії та палкий заклик до служіння їй. Тож конче потрібно знати й пам’ятати особистість цієї Українки.

Софія Малильо

(3.ХІІ.1926 – 19.Х.2015)

Народилася 3 грудня 1926 року в чехословацькому (на той час) Підкарпатті, в селі Верхні Ворота (тоді Вишні Верецьки) Воловецького р-ну, була сьомою дитиною селян Михайла та Марії Малильо.

Початкову освіту Софія здобула в рідному селі; далі навчалася в українській гімназії м. Модржани в Чехії, поблизу Праги, куди її, як найздібнішу ученицю, направив директор школи Йосип Баланчук. Воєнні події Другої світової війни закинули її до Західної Німеччини, але після закінчення війни вона зразу ж повернулася на рідне Закарпаття.

Завершувала середню освіту в 1945-1947 роках вже в радянській школі в місті Свалява, отримавши золоту медаль.

У 1947 році Софія Малильо поступила на факультет французької мови Львівського державного університету ім. Івана Франка.

2 листопада 1948 року її, студентку другого курсу, заарештували і в 1949 році заочно, комісією ОСО в Москві, засудили до 10 років гулагівських таборів за “сприяння міжнародній буржуазії” (?!). Цей термін із вироку вражав її подругу по ув’язненню Надію Мудру, котра стала упорядником унікального видання – трьохтомного енциклопедичного довідника “Українська жінка у визвольній боротьбі 1940-1950 рр.”, що вийшов у видавництві “Світ” (2004 – 2009). Подаючи коротку інформацію про Софію Малильо, пані Надя заакцентувала на тому “звинуваченні” і поставила такі знаки.

Засуд Софія Малильо відбувала на Колимі, важко працюючи на шахтах Хеніканджі. Коли розвинулася важка хвороба серця, її перевели в тайшетські табори Іркутської області.

У липні 1956 року Софія Малильо була звільнена з реабілітацією. Поновилась на 2 курс Львівського університету, який закінчила у 1960 році з червоним дипломом.

Після закінчення вузу Софія Михайлівна працювала вчителем у сільських школах Запорізької, Закарпатської, Вінницької, Черкаської областей і 5 років у Дрогобицькому педінституті ім. І. Франка. Постійно відчувала утиски совєтської влади, чи то через минуле ув’язнення, чи то за неприкриту українську патріотичну позицію. Найдовше, 24 роки, працювала в с. Мошурів Черкаської області, втішалась близькістю до землі Тараса Шевченка.

У 1999 році влада Української Держави надала їй, як політв’язневі совєтських таборів і вже досить відомій поетесі-патріотці, квартиру в Мукачеві. Тут її творчість особливо розквітла.

Софія Малильо починала писати вірші ще до війни, але обставини життя припинили її творчість. Справжня поетична творчість, натхненна й багатогранна, розпочалася, як сама ствердила поетеса, у 1990 році, на 64-му році життя.

І світ побачили її книги: “Іди і вір” (1994 р., Ужгород); “Воскресіння пам’яті” (1999 р., Детройт-Ужгород); “А душа її – жива” (2006, 2007 рр., Львів); “Надія” (2008 р., Львів), “Від Тиси до Дінця” (Львів, 2009).

Також багато друкувалася в періодиці Незалежної України.

Софія Малильо була активним членом Мукачівського міського осередку Союзу Українок, членом Всеукраїнського товариства політв’язнів та репресованих.

У 2009 році Указом Президента України Ющенка за активну громадську та наукову діяльність Софія Михайлівна Малильо була нагороджена орденом княгині Ольги ІІІ ступеня.

У 2011 році відбувся великий творчий вечір в Ужгороді – до 85-річчя поетеси. Часто її запрошували на зустрічі з учнями до мукачівських шкіл.

Від 2012 року вона була членом Всеукраїнського об’єднання письменників Бойківщини. Стала переможницею конкурсу ім. Мирона Утриска, який проводить музей “Бойківщина”, що у м. Турка.

У 2013 року стала переможцем щорічної міської літературної премії імені Юрія Мейгеша (1924-1999) – українського письменника, почесного громадянина міста Мукачева – за збірку поезій “Від Тиси до Дінця”.

Її свідчення про страшний сталінський режим, які вона давала чеським дослідникам, увійшли до чеського архіву досліджень тоталітарного режиму в м. Празі.

Людина великої душі та надзвичайної скромності вона повсякчас старалася бути серед активних будівничих незалежної Української Держави, за яку поклала кращі роки свого життя.

У своїх творах Софія Малильо описує трагедії України й українського народу та висловлює віру в його майбутнє. Вона сподівалася і стверджувала в поезії, що Україна позбудеться імперського свавілля і рабства, стане демократичною й вільною європейською державою, що народ її пізнає гідне життя. Її творчість має всеукраїнське значення, бо відгукується поетеса на всі важливі події в історії України, яку безмежно любила, якій присвятила всі свої сили й труди.

Останнім часом, після інсульту Софія Малильо була прикутою до ліжка, але зберігала ясний розум і оптимізм. Її забрали з Мукачева до себе родичі в рідне село Верхні Ворота, гарно піклувалися нею.

Проте горе постукало в їхній дім. Померла Софіїна сестра Олена, яка турботливо доглядала Софію, через місяць помер племінник Михайло Козик, через два місяці вслід за ними відійшла й сама Софія.

19 жовтня 2015 року відійшла у вічність. А пам’ять про неї живе, свідчення чого знаходимо в публікаціях у Інтернеті. Зокрема, читаємо там, як чисельно прибули до її села представники громадських організацій Ужгорода й Мукачева на сороковини її відходу.

Унікально засвідчили свою вдячність і пам’ять про Софію Малильо мешканці Мукачева. Будинок, де вона мешкала, оздобили чудовим, яскравим розписом соняхів із підписом “Софіїн двір” і у вінок квітів вписали її вірша.

Хай не згасає зірка Софії Малильо!

 

Опубліковано Блоги.