Йосиф Сірка
Кажуть, що мета виправдовує вчинки. Це можна розуміти тільки тоді, коли мета приносить якесь визволення, звільнення, скажімо, з полону, від якихось садистів, чи терористів. Інша справа, коли мета запанувати над кимось, принизити, знищити когось послуговується підступними методами, брутальною війною – в такому разі вчинки на досягнення мети є неморальними, не етичними, людиноненавсними і вони виправданню не належать. Саме так слід розглядати мету кремлівського очільника, який вирішив увійти в історію руйнівником споконвічного сусіда Росії – України.
До чого вже не вдавалися російські очільники і дипломати – до заперечення своїх солдат у Криму, до заперечення анексії півострова, до ґротескного «референдуму» кримчан. Оскільки все пройшло безкарно, бо світ був настільки заскочений агресією Росії, що не знав як реаґувати, то аґресор далі теревенів про своє «братство», про «спільну віру», «спільне минуле», спільні досягнення, про ґарантію територіяльної цілісності України. Одночасно Путін посилав на схід України вже не «зелених чоловічків», а важке озроєння та професійне російське військо, яке допомогло терористам збити малайзійський цивільний літак.
Отож, поки світ зрозумів, що твориться, то вже існували тзв. республіки. Не відомо, чи це знов таки було «волевиявленням» російськомовного населення, яке «жорстоко» утискували з Києва, чи, може, революційне захоплення влади!? Справа в тому, що всяке мирне «волевиявлення» притримується певних правил країни, в якій дана національна група живе. Тобто, «волевиявлення» певної національної, соціальної, расової групи можна досягти мирно на основі Конституції країни, в якій знаходяться «жертви».
Певно, саме це мав на увазі міністр закордонних справ РФ Лавров 23.2.15 на РБ ООН, коли запропонував: «Усі повинні визнати, що народи мають право самостійно вибирати своє майбутнє без втручання ззовні в їх внутрішні справи». Питанням залишиться, чому Росія недотримується цього по відношенню до своїх сусідів – чеченців, грузинів, молдаван і зараз українців?
Можливо, що Росія досі не збагла, що СССР вже давно не існує, а колишні Союзні Республіки стали країнами, з якими РФ має дипломатичні взаємини. Тож втручання Росії у «внутрішні справи» тої, чи іншої країни, є злочином. А може пан Лавров є лише підтвердженням слів російського письменника І.Турґенєва,що: «Русский есть найбольший и найнаглейший лгун во всем мире».
Очільник російських дипломатів висловив ще іншу пропозицію членам РБ ООН.
Він запропонував, щоб не визнавати жодні уряди, які б виникли в результаті революції. Іншими словами пан Лавров пропонує заборонити революції! Правда, він сполягається на те, що народ, який здійснить революцію, буде питати Кремль, чи він визнає її. Бо, виявляється, в Україні не питали і обрали не такий уряд, який бажали бачити можновладці Кремля.
Українці вже понад 300 років відчувають на собі оцю «найбільшу та найнаглішу брехню» спочатку царської, потім совєтської, а за останні 24 роки путінської Росії.
Брехня про «воз’єднання», потім „Союзна Республіка”, а від 1994 р. підписання ґарантії у Будапешті разом з США та Великобританією. Наскільки ж треба бути брехуном, щоб перед світом демонструвати відкриту війну проти України, йти на переговори до Мінська, щодня стріляти по українських містах та селах, вбиваючи цивільних, дітей і солдат і тут же твердити – це не ми.
Тотальна брехня стала для російських політиків, ЗМІ та дипломатів щоденною зброєю навіть у таких світових організаціях, якою є ООН. Україна повинна б так само щодня голосити до світа правду про аґресора та терориста, але, на жаль, в Україні й досі лунають ворожі до держави телевізійні канали, радіо та виступи відвертих ворогів нашої нації.
Ігор Сюндюков дуже влучно зазначив, що:„ … допоки ми не почнемо називати речі власними іменами, грузнутимемо в болоті порожніх загальних фраз, самообману (а оце, як відомо, гірший вид обману) й напівбрехні. І не «російсько-терористичні війська», а просто «російські окупанти»; не «ДНР» та «ЛНР», а «окуповані Росією українські території», не мітинг антимайданівців у Москві, а хода фашистів.» ( І. Сюндюков, „Усе тільки починається”, г. День, 23.2.15 р.).
Слід ще зазначити, що допоки українські парламентарії отримуватимуть платні з російського банку в Україні, а Україна годуватиме 20 тисячне військо окупанта в Криму, постачатиме частини до російських військових літаків та ін., то важко когось переконати, що Україна у стані війни з Росією. За рік після Революції гідности ще й досі накрадені маєтки та мільярди гривень на рахунках злодіїв, а влада жебрає у МВФ за „подачкою”.
Справи проти колишніх „казнокрадів” порушуються, але повільно і чомусь злодіїв, у яких на рахунках сотки мільйонів гривень, випускають під заставу на кілька десяток тияч, чи пару мільйонів гривень або не ставлять перед суд? Чомусь українські суди не беруть приклад з австрійського суду щодо Фірташа, за якого „попросили” 200 мільйонів Еур!
Зрештою слід на державному рівні пояснювати усім громадянам, що „головною причиною” для окупації території України була не расова, як у Гітлера, а мовна. Путін вирішив „опікуватися” усіма російськомовними і для цього почав їх нещадно знищувати наймодернішою зброєю, а їхні міста та села перетворив на спалену землю. Тому слід звернути увагу на небезпеку вживати мову сусіда, який вас за неї може вбити, а вашу хату спалити, вашу землю замінувати, інфраструктуру знищити!
Російською слід звертатись через радіо, телебачення та листівки до громадян РФ, до воюючих в Україні солдат, які присягали на вірність Росії, але не на інвазію до України. Слід усіма засобами поширювати правду про Революцію гідности, про минулий злочинний режим і пояснити людям, яких зомбують щодня російські ЗМІ, що українці бажають тільки мир, справедливість і рівноправність громадян – незалежно від їхньої мови, їх національного походження, їх релігійного, чи політиного переконання та кольору шкіри. Зокрема слід це поширювати через інтернет в соціальній мережі, бо вона велика і швидка. Зрештою, якщо люди будуть вживати тільки українську, то це значно утруднить працю диверсантам, які здатні на підлі вбивства, які продемонстрували в Харкові та де-інде. Тобто, патріотом можна бути і поза АТО, і щодня – вдома, на праці, на улиці.
Так, українці переживають важкі часи, але перспектива жити у вільній і цивілізованій країні варта того, щоб проявити патріотизм на кожному кроці і довести, що Небесна сотня та тисячі на східному фронті з Росією віддали своє життя за майбутнє України недаремно!
27.2.15 р.
