Концепція Української Самостійної Соборної Держави, як самодостатня і універсальна формула національного поступу, складається з багатьох площин, горизонтальних і вертикальних зв’язків, трансформаційних процесів та моделей розвитку. Заснована на базових китах «Самостійності», «Соборності» та «Державності», у своєму широкому трактуванні вона включає ряд інших важливих чинників. Зокрема, в розуміння УССД вкладаємо поняття «Справедливості», «Сили», «Ефективності», «Успішності» тощо. Інтегрально ці поняття проходять крізь призму засад ідеології українського націоналізму, динамічно розвиваючись та відповідаючи на актуальні виклики часу.
Глобально, концепція УССД, від початкових етапів її творення по сьогодні, являє собою широкомасштабну програмову базу для розбудови нації та держави. Як правило, на кожному черговому Зборі ОУН, зберігаючи наріжні постулати, вона видозмінювалася та корегувалася в залежності від конкретних історичних обставин. Водночас, вона залишалась як основним внутрішньо-засадничим документом для членства, так і ключовим маніфестом назовні.
В силу різних об’єктивних та суб’єктивних причин, концепція розвою УССД не стала головним програмовим документом для відродженої української держави. Ні у переломному 1991 році, ні у революційних 2004-05, 2013-14 роках, ні, зрештою, на новому етапі державотворення в умовах гібридної північної агресії та неоголошеної україно-московської війни. Незважаючи на поступове відновлення історичної правди, тектонічні зміни у суспільній свідомості, позитивне сприйняття більшістю громадян України боротьби УПА, постатей Є. Коновальця, С. Бандери, Р. Шухевича та ін., набуття популярності бандерівських гасел, стилістики тощо, про націоналістичну програму розбудови держави сьогодні не говорять і не знають.
А загальновідомо, що серйозного успіху та ефективності державотворення, як правило, досягають ті суспільні формації, котрі розвиваються, дотримуючись глобальної, органічної стратегії поступу та реалізують заплановані проекти національних реформ, котрі підтримуються переважною більшістю населення.
Водночас, маємо визнати, що окрім націоналістичної, всі інші – десятки, а то і сотні, напрацьовані різними політичними силами, громадськими утвореннями і експертними середовищами, програми та концепції розвитку держави також не стали визначальними для процесу державотворення. Реалізовувалися вони, в кращому випадку, номінально, спорадично, не доводячись до завершення. Більше того, наявність великої кількості різновекторних програм призвела до певного знецінення та девальвації їхнього значення як такого. Великою мірою цьому посприяв і динамічний розвиток інформаційних технологій, який зумовив формування поверхового суспільного ставлення до процесів, які відбуваються у самій державі та назовні. Іншими словами, для більшості населення, за допомогою інформаційних засобів, нав’язалися спрощені підходи щодо сприйняття дійсності. Популізм переконливо переміг програмовість. Реклама почала домінувати над правдою.
Зважаючи на окреслені тенденції, перед українськими націоналістами-сучасниками видніється два різнотипних шляхи продовження програмової боротьби. Обидва вони направлені проти ліберально-космополітичних доктрин, якими перенасичене теперішнє суспільство і мають однакове завдання – закласти універсальну матрицю УССД як платформу нової сильної і успішної України. Будучи відмінними не за суттю, а лише за формою, вони жодним чином не заперечують один одного, відрізняючись, образно кажучи, виключно матеріалами та методами для реалізації.
Враховуючи як внутрішні, так і зовнішньополітичні обставини, – динаміку національної консолідації; умови творення нової генерації; окупацію та визвольну війну тощо, – маємо ствердити, що час для реалізації масштабної світоглядової революції (а вона, власне, полягає у кардинальній зміні системи координат державотворення) є максимально сприятливим. І виглядає так, що питання вибору шляху лежить, великою мірою, лише у технічній площині.
Перший варіант цього умовного шляху більш традиційний і класичний. Якщо коротко, то його суть полягає у торуванні – поступовому, енергозатратному процесі, який може призвести до реалізації програмових видозмін. Оптимально – на всіх щаблях влади та всіх горизонтальних площинах. Реалістично – починаючи із новостворених об’єднаних територіальних громад.
Другий варіант шляху більш «лайтовий». Популярний, проте не популістичний. Він враховує не лише суть того, що націоналісти-державники прагнуть донести до суспільства, але й форму інформації, яка мусить бути простою і зрозумілою для суспільства, що продовжує перебувати у процесі пошуку власної ідентичності та самобутності. Українство залишається спраглим на «нові-старі» ідеї та формули, проте йому зручно їх черпати не на науково-практичних конференціях, а, скажімо, у ЗМІ чи соцмережах, під час громадських акцій тощо.
Власне, таким «новим-старим» чи, радше – «традиційно-сучасним» дороговказом, вектором, форматом програмової пропозиції може стати Декалог Українського Націоналіста повною мірою, а, на початковому етапі, його десята точка – найбільш рамковий і зрозумілий меседж щодо концепції УССД – «Змагатимеш до поширення сили, слави, багатства та простору Української Держави!».
Саме десята точка Декалогу вдало формує зрозумілу систему координат тієї України, до якої прагне нація. Її реалізація є запорукою незворотності державотворчих процесів. Усвідомлюючи всі загрози та ризики, які, в умовах війни, постали перед українством, націоналісти зобов’язані не нагнітати «зрадофільські» чи «всепропалівські» настрої, а запропонувати простий і зрозумілий план перемоги.
СИЛА
Навіть демоліберальні конструкції суспільного поступу респектують перед визнанням права сили. Воно не слугує мірилом справедливості, проте твердження про те, що «у світі поважають лише сильних» міцно укорінене у свідомості сучасників.
Як ніколи раніше, у новітній історії українського державотворення, питання сили не стояло так гостро і очевидно, як під сучасну пору. Спромігшись на рішучу міліарну відповідь на кремлівський сценарій поневолення, українство проклало міцний місток між героїчною минувшиною, до звитяжної сучасності.
Це дозволило, навіть на фоні постреволюційної нестабільності, консолідувати сили для достойної відсічі зовнішньому агресору. Цей факт став, до певної міри, сенсаційним не лише для зовнішніх чинників, але й для самих українців. Самоусвідомлення власної сили і гідності, формування та звитяга добровольчих батальйонів, цілої армії волонтерів та ряд інших впливових чинників стали надзвичайно точною ілюстрацією до теорії «опертя на власні сили», запропонованої Провідниками націоналістичного руху кілька десятків років тому.
Власне, сама концепція самодостатності визвольного руху є дещо ширшою, але акцент на невичерпні власні сили народу є як ніколи актуальним. І навпаки, в умовах реальної державності та боротьби за збереження територій, програма «опертя на власні сили» природно виходить за рамки революційної чи мілітарної боротьби. Вона може охоплювати інші напрямки державотворення: врядування, економіку, освіту тощо.
Якщо конкретизувати, то програма націоналістичних перетворень України повинна передбачати пріоритетні базові напрямки розвитку, а саме:
-
сильні і самодостатні громади;
-
успішно реалізовані загальнонаціональні проекти економічного, соціального чи духовного характеру;
-
модернізоване військо та сучасну систему оборони держави;
-
новітню стратегію україноцентричної зовнішньої політики;
Ресурси для реалізації перелічених перетворень повинні бути віднайдені, власне, опираючись на внутрішні національні сили, шляхом прозорого і справедливого відбору. Задля цього має відбутись і ряд ключових політичних реформ: зміна виборчого законодавства, перехід до реального подолання корупції, судова реформа тощо.
Побудова сильної держави зможе на тривалий час вирішити внутрішньо-суспільні проблеми економічного та соціального характеру. Водночас, цей фактор виокремить нову роль України на зовнішньополітичному відтинку, убезпечивши від територіальних зазіхань з боку сусідніх країн.
СЛАВА
Як зазначалося вище, гасло «Слава Україні!» давно перестало бути історичним символом чи орденським привітанням, набувши загальнонаціонального звучання. Більше того, з кожним роком поняття слави України знаходить своє втілення у різноманітних напрямках – від спортивних чи мистецьких успіхів, до безпрецедентних героїчних чинів на східному фронті.
Комплекси меншовартості та малоросійства, нав’язувані роками, поступово відходять в минуле, тотально зберігшись лише за лінією розмежування. Місце колишніх суспільних комплексів впевнено посідають почуття гідності та самоповаги. Не випадково останній революційний здвиг, в результаті якого було подолано гібридно-злочинне владне утворення, отримав назву саме Революції Гідності.
Одним із головних надбань і Революції Гідності, і звитяжної боротьби на Донбасі, власне, є національна консолідація, спрямована не лише на оборону рідної землі, але й на усвідомлення особливого призначення України. І саме цей фактор органічно унаправлює подальші кроки щодо відродження слави однієї із найбільших європейських держав.
У загальнопрограмовому контексті це відображається у таких напрямках:
-
запровадження україноцентричної політики як ключового фактора національного відродження;
-
розширення фронту робіт та підвищення ефективності роботи Міністерства інформації та пропаганди;
-
встановлення історичної правди і справедливості, розвінчання фальшивих та злочинних кремлівських маніпуляцій історією;
-
відродження Культу Українських Героїв та Перемог.
«Не хочемо ні слави, ні заплати…» – рядки із маршу ОУН в жодному випадку не заперечують слави України як органічного поняття, притаманного для усіх великих і сильних націй.
БАГАТСТВО
Перспективи економічної революції – одне із найскладніших питань на сучасному відтинку історії. В силу різних чинників, від моменту здобуття незалежності Україні до сьогодні, не вдалося повною мірою розвинути наявний економічний потенціал. Більше того, відсутність стратегії розвитку, допущені прорахунки в управлінні та цілий ряд інших факторів призвели до серйозного зубожіння населення та формування кланово-олігархічної касти можновладців.
Одним із ключів до зміни існуючого стану речей є усвідомлення того, що багатство держави вимірюється рівнем достатку кожного громадянина, а не кількох родин. Українські націоналісти-сучасники повинні переконливо довести, що однією із основних підвалин національної ідеї є економічний націоналізм, який в різні часи, в різних умовах виконував і виконує одну функцію – захист економічних інтересів нації. В умовах збройної боротьби це була економічна війна на захист українського населення, в незалежній державі економічний націоналізм має забезпечувати всебічне відродження і розвиток української нації, добробут громадян та економічну безпеку держави.
Програма економічного націоналізму повинна претендувати стати планом подолання кризових явищ у соціально-економічному житті країни. Базовими позиціями для відродження багатства держави повинні стати такі підходи:
-
державний протекціонізм національного виробництва та комплексна підтримка стратегічно важливих сфер промисловості;
-
агресивне входження у сферу новітніх технологій, переформатування наукового потенціалу;
-
підтримка відродження українського села, опертя на малі та середні фермерські господарства;
-
формування системи енергетичної незалежності, розвиток альтернативних галузей енергетики.
Національні принципи та традиції української економіки закладені у націоналістичних гаслах «Свій до свого по своє», «Українські гроші – в українські руки – на українські справи» тощо. Ефективною та корисною для народу є економіка в тих національних державах, де вона будується і розвивається за формулою: «Від створення й утвердження національної держави – через державний захист економічних інтересів нації – до добробуту кожного громадянина».
ПРОСТІР
Тема розвою простору української держави довший час скромно замовчувалась. Апеляції до ідеї розширення українських впливів часто розцінювались як провокативні чи популістські.
Проте гібридна агресія Кремля докорінно змінила ситуацію. Один лише факт спроби перекроєння установлених після завершення останньої великої війни правил і домовленостей запустив незворотні процеси іншого сприйняття цієї проблеми.
В даному контексті нікому другому, як українським націоналістам, доречно і важливо спрямувати суспільну думку у новому напрямку. Адже саме у десятій точці Декалогу закладене підґрунтя відродження ідеї Великої України і, нарешті, настав час її актуалізувати.
Власне, поняття Великої України є ключем до розуміння і сприйняття усіма прошарками сучасного суспільства націоналістичної пропозиції. Воно вбирає у себе і свіжість, і ексклюзив, і візійність. Зрештою, що вкрай важливо, поняття відновлення Великої України містить під собою реальну основу: і внутрішні, і зовнішньополітичні чинники сприяють його виходу на суспільну арену.
Не менш значимо докладно виставити певні рамки цього явища, відкинувши не природні та шкідницькі теорії, наголосивши на основних засадах ідеї поширення простору української держави. А вони охоплюють такі напрямки:
-
повернення усіх тимчасово захоплених чи анексованих територій, їхня деокупація та планомірна українізація;
-
вироблення «Плану А» та «Плану Б» на випадок нового витка розпаду московської імперії;
-
розробка стратегії відновлення геополітичного регіонального впливу;
-
реалізація глобальної концепції «Українського світу» – синтезованої програми захисту інтересів українців у власній державі та за її межами.
Закладення матриці концепції УССД – процес тривалий та енергозатратний, поділений на планові етапи та фази. Під сучасну пору програма десятої точки Декалогу виглядає цілковито реалістичним і ефективним інструментом для створення базової моделі цієї концепції.
З першого погляду може виглядати, що акцентація на СИЛІ, СЛАВІ, БАГАТСТВІ та ПРОСТОРІ Української Держави, певною мірою, звужує ширину фронту українського наступу. Проте виокремлення основних напрямків розвитку у цій чотирьохраменній конструкції переконливо доводить, що вона є достатньо універсальним документом. Популярна форма подачі, застосування сучасних засобів роботи із суспільною свідомістю надають цій програмі високі шанси на втілення у життя. Безперечно, багато залежатиме від тих середовищ, котрі візьмуться не лише за популяризацію цієї концепції, але за її імплантацію у ключові сфери державотворення. 
Безсумнівно, серед них повинні бути не просто політично-партійні, але, першочергово, державні діячі, урядовці, представники місцевого самоврядування, об’єднаних територіальних громад тощо. Окрім них – громадські активісти, військові, волонтери, журналісти, представники духовенства, освітяни і ще ціла армія тих, кому призначено змінити власну державу. Відродити її приспану СИЛУ, примножити її героїчну СЛАВУ, домогтися забезпечення справедливого розподілу її БАГАТСТВА та поширити її безмежний життєдайний ПРОСТІР!
Олег Вітвіцький, кандидат історичних наук
