«Сродна праця» Леонтія Шипілова

Без -1

У короткій біографії Леонтія Шипілова прочитав: «Після повалення режиму Януковича був покликаний до органів державної безпеки…». На той момент – на весну 2014 року – за плечима цього непублічного луганського інтелектуала був 20-річний досвід вивчення теорії українського націоналізму, юриспруденції, політико-філософських студій. Але – жодної книжки, жодної збірки його публікацій. Усе розпорошено: від сумської газети «Гроно» – до галузевих томів з юридичних конференцій.

Так Григорій Сковорода – теж слобожанський філософ – не збирав до купи своїх творів. Просто мережив записник, звучи його Садом божественних пісень. Шипілов – одна поля ягода із цим чоловіком. Чесно.

Думаєте перебір? Сковорода і Шипілов… Зовсім ні. Бо між ними органічна традиція української політичної думки – через Міхновського, через Харків успадкована сучасним теоретиком націоналізму.

Сковорода? Добре. Чому Міхновський?

Правник Міхновський – цілком практична людина. Творець війська УНР, потім політзек у тій таки УНР, потім творець національних спецслужб (її кадри гартувалися вже у підпіллі, в умовах окупації).

Але передусім Міхновський – автор класичного твору «Самостійна Україна». Саме цій праці Леонтій Шипілов присвятив окрему розвідку, зокрема довівши: твердження Міхновського на півстоліття випередили Декларацію ООН від 1960 року. Оту, в якій зазначено: «підкорення народів іноземному ярму та владарюванню і їх експлуатація є відкиданням основних прав людини».

Разом із 18-ма іншими статтями Леонтія Шипілова все це «вимережувалося» у книжку «Quo Vadis» (УВС ім. Юрія Липи, Київ, 2017 р.). Її уклав Віктор Рог – постать не менш знакова й навіть таємнича – з огляду на ще невиписану історію українського націоналістичного середовища Сходу України 1990-2000-их років.

Переконаний: чи не найцікавішою прикметою сумського середовища була СУМ «Сумщина» та часопис «Гроно». Редактор цієї газети Віктор Рог – у той час отримував сотні листів з усієї України та з поза її меж – на публікацію. У тій «священній купі» він звернув увагу на лист одного луганського підлітка, який також ризикнув надіслати до амбітного сумського видання свою статтю. «Питання на зламі». Епіграфом до статті слова Бен Ґуріона: «Хто не вірить в чуда, той не є реальним політиком».

Рог теж вірив у чуда, тому дав публікацію наступного ж числа. На дворі 1996 рік Шипілов сміливо полемізує про призначення України, про її «світоглядну аполонічність» обернення лицем і на Захід, і на Орієнт – туди, де сріблився Дон, а за ним Волга і Каспій (а Шипілову з луганських холмів було добре видно цей блиск!)

Шипілов нетривіально цитує Біблію, він наснажується візією «одвічного ворога» агентом якого є Московщина. Зрештою, Шипілов пропонує дивитися на світ, як на «Єрусалим у руках невірних». І тут справді єднається духом з лицарями Першого Хрестового походу, на чолі якого стояв воїн української крові – онук святого князя Ярослава Мудрого.

Як це було по-донцовськи широко й лунко!

Невдовзі, у ті ж таки 1990-ті, були шипіловські «Медитації на тему наступних перемог» успішна публікація у харківському журналі «Сніп». Сам Харків тоді ще не був такою «притчею во язицах» і плекав український воюючий дух. І Шипілов вже був коло того вогнища – вже як студент місцевої Юридичної академії. І це правда, що до цього вогнища спровадив його той таки сумський наставник – Віктор Рог.

Як вдалося Рогові роздивитися Шипілова? Гадаю, в ньому було щось від могилянських бурсаків – напоєність класичною філософією – «грекою та латиною», яскраве абстрактне мислення і від природи шляхетна манера висловлення. Таких редактор «Грона» не пропускав.

Є ще одне тло постаті Шипілова – глибока особиста драма, яка вже у повнолітті різьбила його постать. Його випробування – для сильних людей. Не для відчаю, а для гартування. Хрест, який він може понести. І несе.

Бо сильний. А сильним треба допомагати. Не знали? Про них треба розказувати. Їх треба видавати. Як у Другу світову – Ольжича та Лятуринську. Бо хто ж розпізнає «високочолих і сталевих» нашої доби ще через 20 років? Тільки той, хто візьме в руки «Quo Vadis» Леонтія Шипілова. Його «Аспекти національної ідеї», його «Революція починається» і зрештою «Право на повстання: ретроспекція ідеологем 13-18 століть».

Але й не дуже баріться читати такі книжки. Ми вже зараз маємо гаразд уявляти хто саме мусить очолити наше військо, наші суди, наші прокуратури і наші спецслужби. Такі, як цей луганський козак, місто якого зараз ґвалтують орки.

Чудо? Хто не вірить у чуда, той не є реальним політиком. І взагалі – НЕ Є.

Ростислав Мартинюк

Опубліковано Аналітика.