Обережно: гіпнотизуть!

Йосиф Сірка

matroshka-warМається на увазі не якийсь сеанс гіпнотизування в цирку, чи на якійсь телевізійній програмі, але „умиротворювання” українців деякими прокремлівськими політиками, деякими політологами, чи й просто п’ятою колоною. Вже три роки українців дурять тзв. АТО та Мінськими угодами, які в історії становлення держави не мають аналогів.

По-перше, бо йдеться не про антитерористичну боротьбу, а про відверту аґресію сусідньої країни, яка не тільки порушила дане слово ҐАРАНТІЇ суверенітету України перед цілим світом, Міжнародне право, Людські права, але й анексувала частину української території. По-друге, світ ще такої „Угоди” не зазнав, під якою стояли б підписи трьох президентів та одного голови уряду, а „Угода” протягом понад двох з половиною років не виконувалася ні одного дня!

На фоні щоденних обстрілів, бандитськими найманцями та професійними російськими кадровими солдатами позицій ЗСУ та українських сіл, від яких гинуть, чи стають каліками, майже щодня українські солдати та цивільне населення, дивним видається твердження про те, що „тільки Мінські угоди” є запорукою миру. Тзв. „тиша” (яку „подають на стіл” не тільки українцям), офіційно декларована вже не раз представниками „нормандської четвірки”, досі ще не настала, незважаючи на гучну „рекламу” та кількаразове її проголошування. Зате вбивства російських дисидентів (Воронков та ін.), українських талановитих офіцерів почастішали не тільки на лінії зіткнення, але й у самій столиці України.

Тому дивує твердження про те, що „Мінські угоди – одинокий шлях до миру”, а тим і до відновлення суверенітету України, її територіяльної цілісности. Оскільки таке твердження нічим не обґрунтоване, то часто появляються твердження, мовляв, Україна не може виграти війну проти Росії, бо РФ має понад мільйонну армію, модерну зброю. При тім, маніпулятори думками, часто провадять мову про „громадянську війну”, в якій Росії „хата скраю”, а коли могла б відбутись акція звільнення окупованої території, то вже розмова йде про „велич непереможного” російського війська, присутність якого на російсько-українькому фронті Москва заперечує.

Отут і маємо презентований політичний „салат”, яким годують кремлівькі стратеґи не тільки українців. Росія твердить, що вона не воює проти України, а її кадрові офіцери перебувають у „відпустці”, коли потрапляють в полон до українців, або „вже звільнилися” з контрактної служби, щоб воювати на стороні сепаратистів, або заблудили, або… та виправдань вигадують, бо такий наказ Головнокомандувача з Кремля. Тому твердження деяких „експертів” про те, що слід українцям миритися з „безвиграшною ситуацією” і йти на „компроміси”, під якими розуміють – виконати забаганки аґресора й окупанта.

Залякування сильним аґресором – добре відома тактика, але історичний досвід вже з прадавніх часів переконує нас, що не завжди сильний і великий виграє. Перший такий приклад маємо описаний в Біблії, коли напівлеґендарний староєврейський цар Давид (11 ст. до н.е.) переміг велетня-силача Ґоліафа із племені філістимлян. Та відомі і ще „свіжої пам’яті” геройства Фінляндії, яка в минулому столітті (1939 р.) мужньо боролася і не капітулювала перед совєтським військом, якого Сталін мав більше ніж Фінляндія мала населення.

Ще свіжішої пам’яті боротьба В’єтнаму проти таких потуг, якими була Франція та США, яка також увінчалася перемогою „слабшого, меншого”. „Найсвіжішим” прикладом того, що „малого і слабого” не перемогти є боротьба талібанів в Афґаністані, яких не зуміли перемогти англійці, СССР, а зараз США та вся Европа демонструють, що не сила і зброя перемагає, але сила ідеї і віри в неї.

Дивує, що в Україні не звертають увагу саме на такі приклади, але широко надають слово представникам у ЗМІ, включно з деякими політиками у владі, які вмовляють капітулянське рішення проблеми на сході країни та Криму. Дехто навіть обурюється, коли лунають заклики скористатися досвідом Хорватії, яка також довго чекала на „мирне” вирішення „внутрішньої” проблеми. Може хтось скаже, але ж це була внутрішня проблема Хорватії, а Україна знаходиться у неоголошеній війні з Росією.

Отут і „виходить боком” брехня трирічної давности, мовляв, це „антитеростична акція”. Понад 10 тисяч вбитих, ще більше поранених та покалічених дехто готовий забути. Вже й в Европі знають, що Росія розпочала аґресію, фінансує й постачає зброю та кадрових офіцерів, а США відверто заявляють про російську аґресію в Україні. Тому дивно, коли президент України, який перед обранням (а потім вже після присяги) заявляв про швидке звільнення окупованої української території, а зараз далі твердить, що тільки Мінські домовленості можуть забезпечити деокупацію та територіяльну цілісність.

Українські добровольчі батальйони довели перед світом вже майже три роки тому, що озброєний по зуби ворог не зумів зруйнувати молоду державу. Добровольці та волонтери довели світові, що дух свободи, дух незалежности – сильніший від імперської ідеї Кремля. Тому всяке вмовляння та переконування українців і балачки про безперспективність боротьби з двоголовим кремлівським хижаком є нічим іншим як черговою кремлівською пропаґандою, яка часто лунає не тільки від 5-ої колони, але й від українських політиків, чи політологів.

Кремлівські стратеги випробували вже всі пропаґандивні методи, щоб перемогти волю та патріотизм українців. Залишишився ще метод гіпнозу, який неможливо випробувати нараз на всіх. Тому щодня появляються „миролюбні” поради про безперспективність опору двоголовому хижакові, якого можна „приборкати” „компромісами”, зміною Конституції, або – просто капітуляцією.

Звичайно, завжди легше радити, аніж брати відповідальність, але затяжна кремлівська політика, яка розраховує на зламання української переспективи на незалежність, розрахована на зневіру у власних силах. Лише надіятися на те, що може в Кремлі порозумнішають і зрозуміють, що Україна стала безповоротно на шлях самостійності і тому з нею краще жити в мирі, не вистачає. Потрібно мати на увазі те, що гібридна війна Кремля проти України підступна тим, що в ній беруть участь не тільки російські експерти, але й численні тзв. доброзичливці.

Україна повинна випрацювати план Б, щоб бути готовою до застосування, якщо не вдасться з планом А – за зразком Хорватії, яка даремно, але терпеливо, чекала на „порозумнішання” ворога. Щоб мати оцей план Б, то його не слід оприлюднювати, але мати в резерві, щоб ворога вчасно і успішно перемогти. Та першою вимогою для цього залишається пильність, щоб не потрапити під ”гіпнотизуючий” метод кремлівського окупанта, який володіє величезним арсеналом дезінформації, брехні й підступности.

Щоденні повідомлення про чергове порушення „Мінської угоди”, багато разів проголошуваної „тиші” ніколи не згадують скільки тисяч українців за цей період тзв. „примирення” втратило здоров’я. Статистику повідомляють людям про загиблих під час обстрілу, але не враховують тих, які не пережили поранення. Зрештою, статистика ніколи не подасть картини горя, траґедії окремих родин, які втратили батька, сина, чоловіка, близького родича.

Коли б був президент дотримав передвиборчу обіцянку звільнити окуповані території навіть за хорватським зразком, то число жертв могло бути меншим, а ЗСУ вже давно контролювала б державний кордон.

Тому слід перед окремими політолоґами, „доброзичливцями миру”, фахівцями- манімулянтами, які переконані у „непереможній” російській армії, участь якої у війні проти України заперечують, поставити великими літерами: ОБЕРЕЖНО – ГІПНОТИЗЕРИ! Вони виконують завдання аґресора – посіяти зневіру у власні сили. Зрештою, звільненням української території повинні займатись не політики-гіпнотизери, не фальшиві „миротворці”, але українська армія молодого покоління, командири якої набули вже розуму в різних „стажировках”,у військових школах, в арміях НАТО та на невизнаному російсько-українському фронті.

Іншими словами, до успішного визволення окупованої території належить і повне використання вітчизняної оборонної промисловости. Але слід зазначити, що продуктами української збройної промисловости слід озброювати українську армію, а не продавати її навіть ворогові за великі гроші. Тільки таким чином можна відновити цілісність країни і забезпечити контроль над її кордонами.

26-та річниця незалежности України зобов’язує не тільки політиків, військо, але й усіх громадян до пильності, до єдності дій, бо підступний ворог має найбільший і найпідступніший у світі арсенал боротьби з вільнолюбними народами. Тюрма народів найстаршої і єдиної великої імперії під назвою Росія вже 5-те століття нищить народи. Найновіші методи гібридної війни, зі застосуванням модерної техніки, дезінформації і відвертої брехні, є свідченням того, що імперії також прийде кінець.

Не тільки сторонній людині дивно, що ЗМІ в Україні надають простір різноманітним політичним, стратегічним „фахівцям”, різним „мироносцям”, але чомусь не надається можливість висловитись військовим експертам, які здатні оцінити можливості і здібності українського війська. Саме їхня думка повинна б бути почутою – має сенс боротися з прихованим ворогом, чи є спосіб визволити територію від „шахтарів та трактористів”, які „перекваліфікувалися” на танкістів, ракетників, снайперів і т.п., чи краще піднести руки і сказати: Здаємось?

Українці повинні вважати, щоб не потрапити під вплив фальшивих гіпнотизерів, які „нашептують” „непереможність” проти терористів, а мають на думці російських аґресорів. Зрештою, біблійні та історичні приклади є достатнім доказом того, що ідею не перемогти. А ідея відновлення одної з найстаріших держав Европи, яка колись мала назву Київська Русь – пережила двоголового московського хижака, червоного ката з червоною зіркою, то переживе і двоголового хижака в руках кремлівського карлика і його армію зелених чоловічків.

20.8.17 р.

Опубліковано Аналітика.