Наступна революція матиме соціальний характер і антиолігархічну спрямованість

sychУ своїх попередніх публікаціях на тему сучасного революційного процесу автор ще з 2005 р. обстоює концептуальну ідею, що в Україні протягом всіх років Незалежності відбувається перманентна національна революція. Своєю дією вона охоплює не тільки політичну, але й всі інші сфери життя й триватиме до тих пір, аж поки сума національних ознак української державності у кожній із них не набере критичної маси та незворотної дії.

Під час кульмінаційних загострень цього процесу виникають революційні зриви, які зазвичай в публіцистичній та науковій літературі називають революціями. Виходячи із запропонованої логіки революційного процесу, автор у 2012 р. на міжнародній науковій конференції «Національна революція: загальноєвропейська традиція та український контекст» обґрунтував незавершеність Романтичної Революції 1989-1991 рр., Помаранчевої Революції 2004-2005 рр. та незадовго до Революція Гідності 2013-1014 рр. спрогнозував її неминучість. В свою чергу, на ІІІ Бандерівських читаннях дав характеристику незавершеності Революції Гідності та висловив прогнозні терміни настання чергового революційного зриву і можливий рівень його радикалізації.

Перш, ніж приступити до моделювання характеру та спрямованості чергового революційного зриву, видається доречним уточнити висловлені в попередніх статтях положення щодо причин незавершеності трьох згадуваних попередніх. Адже їх результатом став не злам чинної системи суспільного й державного життя, а компроміс між протиборчими сторонами».

Вважаю, що зручним методологічним ключем до розуміння таких причин може стати вишкільна праця одного із провідних ідеологів ОУН-бандерівської С. Ленкавського «Українська національна революція». Серед масиву інших теоретичних напрацювань з цієї тематики в офіційних виданнях організаційних форумів ОУНб та її провідних діячів вона вигідно вирізняється тим, що була у 1946 р. підготовлена для потреб внутрішнього організаційного вишколу, а отже її формулювання носили як науково обґрунтований, так і навчально-прикладний характер.

Так от, описуючи революційний процес, автор виокремлює в ньому три етапи: «1. підготовка, або наростання революції; 2. доосновне знищення попереднього суспільного й політичного ладу; 3. встановлення й закріплення іншого, нового післяреволюційного порядку». Очевидно, що всі вони тісно взаємопов’язані між собою і кожен наступний логічно випливає з реалізації попереднього.

Якщо проаналізувати три попередні революційні зриви в Україні, то жоден із них на першому зі згаданих етапів не ніс в собі чіткого організаційного начала. В той же час С. Ленкавський вважав, що саме цей етап мав би бути найважливішим, найтривалішим у часі й мав би сприяти «умасовленню» революції, тобто усвідомленню широкими масами населення її цілей. «Світоглядова революція є початком політичної й соціальної революцій» – писав він.

Очевидно, таке бачення базувалося на попередньому практичному досвіді підпільної просвітницько-пропагандистської діяльності спочатку цілісної ОУН, а потім і ОУН (б). Без багаторічних зусиль щодо створення нею відповідної психологічної атмосфери в українському суспільств неможливим був би феномен Української повстанської армії і її довготривалої підпільної збройної боротьби.

Натомість, в усіх трьох сучасних українських революціях наростання суспільного протистояння хоч і було зумовлене об’єктивними причинами, але носило стихійний характер. Це давало можливість конкурентним групам чинної на той час владної еліти на другому етапі революційного процесу використовувати вивільнену енергію мас в своїх вузькогрупових цілях. Їх метою було витіснення конкурентів з влади і заволодіння нею, однак не ліквідація існуючої системи суспільно-політичних та соціально-економічних відносин.

Таким чином, через внутрішню ротацію еліт система частково модернізовувалась, однак не зазнавала зламу. Відповідно до поглядів С. Ленкавського, така революція носила політичний, «протирежимний» характер. Однак вона не була соціальною, яка натомість «має за мету насильну переміну існуючого в даній країні суспільного й економічного порядку й перебрання державного правління з рук старого суспільного класу в руки того, що революцію робить». В кінцевому підсумку, з точки зору національних інтересів, кожна така революція не досягала цілі й залишалася незавершеною.

В результаті Романтичної революції 1989-1991 рр. комуністичну геронтократичну еліту частково змінила значно динамічніша комсомольська верхівка. В міжреволюційний період вона була докооптована представниками тіньового бізнесу пізнього совєтського періоду та кримінального світу і поступово структурувалася в регіональні кримінально-олігархічни клани, які були створені і набули свого впливу ще в совєтському періоді політичної історії. В українських політологічних дослідженнях різні автори позначають їх різними назвами – Адміністративно-економічні групи (АЕГ), Адміністративно-економічні клани (АЕК), Фінансово-політичні групи (ФПГ) тощо.

Зайнявши ключові позиції в економічній сфері, клани почали шукати шляхів захисту своїх інтересів і в сфері політичній. Адже, за влучним висловом О. Турчинова: «Неможливо бути політиком, не маючи необмеженого доступу до фінансових потоків. Неможливо займатися великим бізнесом без глибоко особистих “політичних ресурсів”». А він із власного політичного досвіду добре знав, що казав.

Вплив кланових угрупувань на політичний процес відбувався поетапно. Спочатку вони лобіювали свої інтереси шляхом «точкового» підкупу державних чиновників. У міру зростання фінансових спроможностей їхні представники перейшли до підпорядкування своєму впливові існуючих політичних партій. У другій половині 90-х років ХХ ст. Цей процес набрав трагічного характеру – непокірні українські політичні партії піддавалися розколам, а їхні лідери морально-політично (і навіть фізично) знищувалися. Наступним кроком в опануванні політичного простору стало творення цими угрупуваннями власних партій. Піонером у цій справі стала НДП, яка представляла інтереси харківського регіонального клану. Пізніше з’явилися СДПУ(о) (київський клан), «Громада», ДемСоюз, «Батьківщина», «Трудова Україна» (дніпропетровський клан), «Партія Регіонів» (донецький клан).

Президент Л. Кучма легітимізував вплив олігархічних кланів на економічне та політичне життя Української держави. Він став архітектором тієї суспільно-політичної та соціально-економічної системи, яка дозволила йому протягом двох каденцій зберігати за собою пост Президента, але яка поміняла вектор цивілізаційного розвитку України й до сьогодні тримає її в лабетах постсовєтської відсталості. За влучним висловом Ю. Мацієвського, українського дослідника гібридних політичних режимів, з кінця 90-х років ХХ ст. олігархи фактично захопили державу.

За аналогічним сценарієм відбувалися і дві наступні антирежимні політичні революції – стихійний вибух масового невдоволення очолювали представники конкурентних до чинного режиму кланових угрупувань, захоплювали владу у державі і використовували її як інструмент реалізації своїх економічних інтересів.

Так після Помаранчевої революції 2004-2005 рр. владне оточення Л. Кучми змінилося на оточення Ющенка-Тимошенко, які самі донедавна перебували в його ж політичній обоймі і яких він необачно виштовхнув в опозицію. Як відомо, В. Ющенко очолював Уряд України в час президентства Л. Кучми, а Ю. Тимошенко була в ньому віце-премєр-міністром з питань паливно-енергетичного комплексу. Аналізуючи вплив у цей період основних ФПГ, професор С. Телешун окремо виділив одну із них під назвою «Наша Україна».

Отож, вищу державну владу отримало конкурентне кланове угрупування, помінялися персоналії, але це жодним чином не зачепило основ існуючої системи.

Не здійснивши системних змін в державі ФПГ «Наша Україна» знову поступилася Донецькому кланові, що зумів стати єдиним політичним спадкоємцем кучмівського олігархічного оточення.

Однак після Революції Гідності 2013-2014 рр. конкурентна група Порошенка-Яценюка знову витіснила донецьких і «сім’ю» В. Януковича з владних позицій. За переліком ключових осіб, які склали владне оточення цієї групи, можна прийти до висновку, що після поразки у президентських виборах 2010 р. ФПГ «Наша Україна» взяла реванш. Так само, як «Партія регіонів», інкорпорувавши колишніх союзників, стала єдиним політичним спадкоємцем політичного блоку «За єдину Україну» (ЗаЄДУ), так і Блок Петра Порошенка (БПП) практично став політичною реінкарнацією «Народного Союзу “Наша Україна”» (НСНУ).

Слід нагадати, що П. Порошенко і його особистий політичний проект «Солідарність» належали до співзасновників «Партії регіонів», а сам П. Порошенко в час президентства В. Януковича перебував в Уряді М. Азарова міністром економічного розвитку та торгівлі України і міністром закордонних справ України. В свою чергу і А. Яценюк свою політичну кар’єру в статусі міністра економіки Автономної Республіки Крим в 2001-2002 рр. також починав в часи пізнього Л. Кучми, що характеризувалися як період дрімучої політичної реакції. Обоє вони були людьми встановленої Л. Кучмою олігархічної системи соціально-економічного та суспільно-політичного укладу державного життя. А тому від них за визначенням годі було чекати антисистемних змін.

Щоби зрозуміти механізм захоплення Української держави олігархами, слід розуміти, ким вони є і якими ресурсами володіють. Як влучно стверджує професор А. Колодій: «олігархи – це можновладці, які використовують монополізовані ними сектори економіки для концентрації у своїх руках політичної влади, а політичну владу – для подальшого збагачення».

Здійснюючи монопольний вплив на той чи інший сектор економіки і володіючи великими фінансовими ресурсами, олігархи для політичного захисту своїх економічних інтересів вкладають їх у політичні партії-проекти і супроводжують їхню діяльність їм же належним медіа-ресурсом, при їх допомозі отримують частку державної влади, яку використовують для примноження своїх економічних активів. Зважаючи на обсяг вкладених ресурсів, їхні політичні проекти займають домінуюче становище в політичному процесі і кожні парламентські та президентські вибори практично зводяться до змагань олігархічних угрупувань між собою.

За великим рахунком, парламент сьогодні являє собою структуру підконтрольних олігархам депутатських фракцій і груп. Відповідно, і сформований ним уряд України виступає інструментом задоволення економічних інтересів таких угрупувань.

Захопивши державу, великий олігархічний капітал в Україні яскраво демонструє свою соціальну безвідповідальність. Прагнення до наживи і збільшення надприбутків будь-якою ціною призводять до запровадження низьких соціальних стандартів життя, високого рівня бідності, безробіття тощо.

Зручним світоглядним прикриттям такої поведінки є ідеологія лібералізму, якою зазвичай послуговуються представники політичних проектів олігархів. Адже відповідно до класичних ліберальних уявлень держава існує передусім для захисту приватної та корпоративної власності, а бідність розглядається як природній стан і результат особистих помилок людини, за які держава і суспільство не можуть нести відповідальності.

Дотримуючись таких ліберальних догматів, політична олігархічна верхівка насправді вдається до маніпуляції свідомістю неосвічених і малоосвічених мас українського суспільства, намагаючись повернути його в час «дикого капіталізму» поч. ХХ ст. Хоча, при цьому цинічно стверджує, що веде його у «європейську сім’ю народів».

Насправді ж, відчувши, що необмежений рамками соціальної відповідальності великий капітал стає фактором соціальної дестабілізації, європейські держави вже від середини ХХ ст. взяли курс на законодавче обмеження його аморальної суспільної дії, конституційно обумовлюючи захист права власності соціальними зобов’язаннями. А тому й не дивно, що в в цілому ряді країн податок на доходи великого капіталу становить до 60-80%.

Такий шлях неприйнятний для захопленої олігархами Української держави. Адже, на відміну від європейських країн, апетити великого капіталу мали б обмежувати представники цього ж таки капіталу при владі. Навіть теоретично це виглядає абсолютним абсурдом. І навіть навпаки, можна припустити, що низький рівень життя українських громадян є не тільки пасивним наслідком потягу олігархів до надмірного збагачення, але й цілеспрямованою усвідомленою політикою делегованих до вищої державної влади представників олігархічних угрупувань. Адже тотальна бідність переважної більшості виборців України перетворює їх на зручний інструмент маніпуляцій та на предмет «купівлі-продажу» їхніх голосів під час виборчих процесів, а їх виключення із активного суспільно-політичного життя гарантує від усвідомлення ними глибинних причин свого маргінального суспільного стану.

Соціальні негаразди були основою масового невдоволення українців під час трьох попередніх революцій. Однак, не усвідомлюючи їх причин, вони піддавалися на пропаганду поверхових, «інструментальних» цілей. У Помаранчевій революції 2004-2005 рр. така «інструментальна» ціль виражалася гаслом «Ющенко – наш Президент!». Піддаючись на нього, учасники революції насправді прагнули таких змін у суспільстві, які б забезпечили їм високі соціальні стандарті життя, а державу спрямували в цивілізованому напрямку розвитку. Натомість В. Ющенка вважали інструментом таких змін. З вище зазначених причин він таким інструментом не став і не міг стати. Аналогічно і під час Революції гідності 2013-2014 рр. гасло європейської інтеграції також носило «інструментальний» характер, бо насправді українці прагнули такої інтеграції не абстрактно, а з метою досягнення європейських стандартів життя в соціальній та політичній сферах.

З уваги на космополітичний характер олігархічних угрупувань в Україні, зовнішня політика делегованими ними до вищої державної влади представників носить зрадницький характер. В її основі лежить захист власних, корпоративних, а не національних інтересів. Її залежність від світових агентів транснаціональних компаній є зовнішньою причиною соціального зубожіння українців.

Отож, залежність політичного процесу від олігархічного укладу економіки є основним гальмом цивілізованого загалом і національного зокрема розвитку української держави. А тому черговий революційний зрив в Україні носитиме соціальний характер і антиолігархічну спрямованість.

Однак революція не завершується зламом старої системи. За наведеним визначенням С. Ленкавського – це всього лиш другий етап революції. А після нього має наступити третій – «…встановлення і закріплення іншого, нового післяреволюційного порядку». Яким він буде, цей новий постолігархічний характер української економіки і державного життя – це вже тема іншої дискусії.

Олександр Сич

Опубліковано Аналітика.