Кому перешкоджає державна мова?

Йосиф Сірка

sirkagoodЗлобні заворушення проросійських ЗМІ в Україні, викликані законопроектом «Про державну мову» нагадують гніздо шершенів, якщо до нього наблизити якийсь патик – вони його нападають. В цивілізованих країнах такі закони вітають – подивіться на молоді країни, які виникли лише за останнх 25 років після розпаду тюрми народів СССР та Югославської Федерації. Винятком залишилися Беларусь та Україна. Тут пропустили той момент з проголошенням незалежності, а за той час імперські пропаґандисти зуміли не тільки «оговтатись», але й створити для української (і білоруської) мов ще безнадійніше становище, ніж вони мали за СССР.

Це ми бачимо на газетних кіосках в українських містах, де засилля російських газет та журналів, а українські треба шукати з ліхтарем. Телевізійні програми, крім російських каналів з Росії, число годин російської мови на українських каналах перевищує українську у кілька разів. Таке враження, що коли Росії невдалося окупувати всю Україну, а тільки частину Донбасу й Крим, то вона доведе українців у «лоно рускава мира» за допомогою мови.

Так виглядає, що захисники російської мови забули, що стало причиною анексії Криму та окупації кількох районів на сході України. Вони також іґнорують щоденні брутальні атаки ракетами на Авдіївку та інші прифронтові міста, від яких гинуть щодня невинні люди та захисники Батьківщини. Згадувати культуру Росії, а не звертати увагу на її щоденну аґресивну злочинність проти України – є лицемірством.

dolojbandersamost

Про актуальність прийняття законопроекту «Про державну мову» свідчить саме участь в ній не російськомовних героїв і захисників України, але найманців у російських та капітулянтських власників телеканалів та інших їхніх ЗМІ.

Цікаво, що австрійський вчений, проф. Віденського університету Міхаел Мозер не тільки вивчив українську і є фахівцем з її історії, але й розуміє потребу в її законному державному статусі. В інтерв’ю „Радіо свобода (1.2.17) „Мовний закон спрямований на розвиток української мови”, Мозер по-науковому, в доступній формі для всіх пояснив потребу цього закону.

Того ж дня до цієї теми провела розмову з письменицею Ларисою Ніцой Наталія Влащенко у програмі „ЛЮДИ. HardTalk”, на каналі 112.ua. В очі (скоріше у вуха) кидалося те, що пані ведуча дуже нечемно переривала відповіді на свої запитання, якщо вони виразно не відповідали поглядами Влащенко.

Дискусія” (а мало бути інтерв’ю, яке віч-на-віч триває 25 хвилин, на дуже відверті питання, бо так воно є на британському ВВС HardTalk, звідки й перевзята ідея 112 каналом) дуже швидко переросла у сварку, яку викликала ведуча своїм непрофесійним ставленням до гості.

Пані Влащенко намагалася переконати Л.Ніцой, що питання мови в Україні не актуальне, бо в опитуваннях його нема серед перших 10-ти проблем і тут же твердила, що воно „вибухове”.

Слід віддати усю честь Л.Ніцой, що вона не дала себе вивести з терпіння, але обгрунтовано пояснила, чому українська мова повинна запанувати в Україні. Мені сподобалось, що вона дуже доречно, між іншими арґументами, назвала пам’ять за загиблими під час ГОЛОДОМОРУ-ҐЕНОЦИДУ, та на пам’ять про розстріляну українську інтедіґенцію, які загинули лише тому, що розмовляли українською.

Н.Влащенко на це мала зауваження, що німці також вбивали євреїв, українців та інших.

„Арґументи” Ващенко, у відповідь на арґументи Ніцой нагадували старий совєтський анекдот – в розмові американського туриста і „совєтської людини”. Іван запитав американця, скільки йому потрібно працювати, щоб заробити на нове авто. Той йому відповів, що якщо не думати про харчі та одяг, помешкання, то можна вже за три місячні платні мати нове авто. А коли Джан запитав Івана, а скільки місяців у вас треба працювати, щоб купити авто, то той відповів: А у вас чорних вішають!

Отже, часи змінилися, а „совєтські люди” збереглися навіть на телевізійних каналах незалежної України.

Слід визнати, що українським „спеціалітетом” і „винаходом” є те, що оліґархи країни, яка окупувала її територію на сході, анексувала півострів, є не тільки власниками банків, величезного майна, але й власниками телевізійних та інших ЗМІ, які й займаються пропаґандою „рускава мира”.

Участь деяких українських журналістів, та політичних діячів – на кштальт Богословської, Шуфрича та ін., на роздмухуванні антиукраїнської пропаґанди щодо прийняття закону про державну мову є ганебним для країни, яка знаходиться на 26 році своєї незалежності. Закон про державну мову повинен був з’явитися зразу з проголошенням незалежності, бо ж мова є не тільки надбанням народу, але й найбільшим державним скарбом, пов’язаним з історією, культурою і самим нашим буттям.

Українські журналісти повинні б продовжити традиції таких видатних колеґів, які своєю творчею і політичною діяльністю не тільки стояли на найвищому патріотичному щаблі, але й багато витерпіли, а дехто й життям заплатив за свої переконання на благо країни, яка сьогодні вже зі зброєю в руках захищає свої кордони. Маємо на увазі Героїв України В’ячеслава Чорновола (1937-1999), засновника підпільного журналу “Український вісник”, лауреата Міжнародної журналістської премії Н.Томаліна (1975), Івана Дзюбу, академіка НАНУ, головного редактора журналу „Сучасність” (1990-ті рр.), автора найвизначнішого памфлету „Інтернаціоналізм чи русифікація?” (1965). Третім із згаданих Героїв України був один з найвидатніших поетів України ХХ ст. Василь Стус (1938-1985), який був літературним редактором газети „Соціалістичний Донбас” (1963), яка під його опікою появилася 509 разів українською мовою.

Crimeaedinoross

Листу українських діячів, які гідно репрезунтують обличча української журналістики можна продовжити Євгеном Сверстюком (1928-2014), який видавав газету „Наша віра” та був президентом українського ПЕН-клубу. За свою діяльність з поширюванням „самвидавних” матеріялів відсидів в ув’язненні (7 років) та провів на засланні (5 років) і історик Юрій Бадзьо. Журналістську діяльність в умовах підпілля доповнюють і самвидавні твори різноманітних жанрів поетів, що згуртувалися навколо Клубу творчої молодості (1960): Ліна Костенко, Алла Горська (1929-1970, Іван Драч, Іван Світличний(1929-1992), Микола Вінграновський (1936-2004) та ін., включно з душею цього Клубу Василем Симоненком (1935-1963), автором незабутніх слів: Можна все на світі вибирати, сину. Вибрати не можна тільки Батьківщину.

До продуктивних дисидентських журналістів можна зарахувати і Михайла Осадчого (1936-1994), автора повісті „Більмо”, яка появилася на Заході (1971) і того ж року була перекладена на всі світові (5) та китайську мови. Він був також редактором самвидавного журналу „Катедра” (1988).

А що вже казати про молодше від шестидесятників покоління, до якого входив Сергій Набока (1955-2003). Він, народжений в Росії, став не тільки професійним українським журналістом, але й одним із засновників першої нецензурної газети „Голос відродження” (1989). Набока був також автором циклу передач „Погляд ззовні” , засновником та ґенеральним директором української незалежної інформаційної аґенції УНІАР.

Листу українських журналістів-дисидентів, переважна більшість яких була ув’язнена, утримувана на засланні, переслідувана, можна було б продовжити. Та злість бере, що в країні, за яку українські патріоти заплатили втратою здоров’я, а часто й життям, сьогодні так мало знають про їхні замагання ті, які формують або впливають на громадську думку.

Зрештою, українські сучасні журналісти могли б рівнятися на своїх видатних співвітчизників – Сергія Грабовського, Віталія Портнікова, Ігора Лосєва, Сергія Дацюка, Мирослава Поповича та багатьох інших, які могли б їм вияснити потребу і неминучість державної мови.

«Захисникам» російської мови, яку в Україні ніхто не переслідує і не думає переслідувати, бо йдеться не про російську мову, але про державну українську, яка століттями зазнавала не тільки утисків, заборону, але й невизнавання, слід би було ближче познайомитись з історією України, її літератури, мови й культури. А початки української культури слід шукати вже в історичних артефактах, знайдених у вапняних печерах на Тернопільщині, які датовані 7-5 тисячолітнім віком д.н.е., під терміном Трипілля. Ними заповнені музеї в Кракові, Відні та й знайти їх можна в інших музеях світу. Незнання власної історії породжує отакі твердження, які презентувала пані Ващенко.

Я переконаний, що коли б Н.Влащенко та інші прихильники «рускава міра», які сидять на різних джерелах ЗМІ прочитали хоч книгу «Розстріляне відродження» Юрія Лавриненка, яка вміщує зразки понад 40 класиків української літератури – жертв російської імперської політики, коли б ознайомились з долями шестидесятників і пізніших дисидентів, то Лариса Ніцой не була б змушена пояснювати їм потребу державної мови.

Та і шановному філософові, проф. Паничеві мало б вистачити пояснень пані Людмили Зіневич – доцентки Технологічного університету, волонтерки, координаторки «Безкоштовних курсів української мови в Чернігові», яка дуже просто і ясно обґрунтувала потребу закону про державну мову:“Процес русифікації триває, і комплекс меншовартості не подоланий, постгеноцидні синдроми ще не вилікувані. Україномовці в зросійщених південних, східних регіонах, особливо містах, більше дивовижа, ніж норма, їм навіть на роботу влаштуватися складніше. Ці вивихи, спричинені тривалою імперською та совєтською політикою русифікації і злиття народів, пора виправляти. Й особливу відповідальність у цьому покладаю на українську еліту – інтелектуальну, політичну, бізнесову, коли ця частина суспільства стане українськомовною, інші самі підтягнуть».(А.Руденко «На позавчора чи на післязавтра: до питання мови», г.День, 4.2.17).

А допоки деякі українські жуналісти будуть керуватися пропаґандистською «журналістикою» Кремля, допоки вони віритимуть, російській пропаґанді про фашизм, про розп’ятих дітей, про бандерівців, про карателів, про хунту, про переслідування російської мови, культури і т.п., то вони слугуватимуть російським імперіялістам. Такі «журналісти» не повинні працювати в ЗМІ України, бо вони займаються не інформацією, але брехнею і брехливою пропаґандою. А якщо хочуть брехати, то нехай змінюють громадянство.

Твердити про велику культуру і мову сусіда, яку творили у значній мірі українці, а нехтувати культурою країни, в якій живеш, не знати, що історію на українській території започаткували ще передісторичні предки трипільці, є неграмотністю і неосвіченістю

Українські журналісти повинні керуватися любов’ю до свого й повагою до чужого, а цього можна досягти тільки тоді, коли ти знаєш ґрунтовно своє і добре обізнаний з чужим. А в цьому не тільки журналістам буде сприяти остаточне запровадження української як державної у всіх сферах життя країни. Ізраїлеві запровадження державної мови 1948 р. принесло стабільність, безпеку і добробут, то ж Україна вже має з кого брати приклад!

5.2.17 р.

ukr

Опубліковано Аналітика.