Ярослав Сватко

Після поразки Визвольних змагань початку 20-го століття в середовищі учасників відбувалися дискусії про причини поразки. Загальна думка зводилася до того, що українське суспільство було неготове до визвольної боротьби, величезна його частина не розуміла необхідності держави для нації, не розуміла пріоритетів національних інтересів, а тому повелась на пропагандивні заклики большевиків, зокрема і проти української влади. Те, що українські зусилля записались в історії як спроби створити державу, Україна завдячує Героям, які не шкодували свого життя для досягнення державності. Однак, історія показала, що цих Героїв було виразно замало для досягнення головної національної цілі.

Від того часу в українському інформаційному просторі йде боротьба про необхідність та шкідливість героїзму. Другу тезу просовують ідеологи “всесвітнього братства”, “всезагального миру народів”, усіх тих тез, якими радянська пропаганда намагалася зупинити боротьбу поневолених народів за своє визволення, зробити їх неготовими до боротьби за незалежність. Ця ідеологічна робота спиралась на природній інстинкт самозбереження кожної особи, і зводилась до таврування борців за свободу як таких, що бажають кровопролиття, звісно, замовчуючи про кількість невинної крові пролитої імперською владою.

Однак історія має свої оцінки вартості пролитої крові Героїв, а крім пророднього інстинкту самозбереження особи існує ще й інстинкт збереження роду, який є сильнішим, оскільки штовхає особу до самопожертви задля врятування свого роду. Історія людства показує, що там, де були Герої, готові пролити кров задля існування свого народу, народи зберігалися. Там де таких Героїв не було, після народів залишилися лише археологічні артефакти.

Такий підхід відкриває нам глибокий ідеалізм героїзму як суспільного явища, причому від історично зафіксованих початків. Загальновизнаним прикладом героїзму є подвиг спартанців під Термопілами. Ніякими раціональними арґументами з царини реальної політики неможливо пояснити, навіщо цим трьом сотням вояків було стояти на смерть у безнадійній ситуації. Але от – не сховались у гори, не спробували виторгувати для себе пристойні умови капітуляції – і європейська культура третє тисячоліття черпає з цього джерела надхнення для оспівування героїзму. А цар Леонід – Лев – став символом та дав нащадкам ім’я, яке тисячоліттями зобов’язувало носіїв рівнятися на його подвиг. Що ж до греків, то для них цей подвиг став одним з факторів збереження народу в часи поневолення завойовниками.

Поява християнства поглибила та зміцнила розуміння героїзму. Жертва Христа, який ціною власної крові відкупив гріхи людства, стає світоглядним дороговказом життєвих вартостей людини, а безсмертя душі скасовує матеріялістичні підстави для дискусій про безглуздість героїчної смерті. Героїзм стає ідеалістичним явищем.

Україна також мала свої національні явища героїзму – і до Володимирового хрещення, і в козацькі часи. “Мертві бо сраму не імуть,” – каже Святослав Завойовник, поганин за вірою, але ідеаліст за поглядами на зміст життя. “Двічі не вмирати,” – відповідає йому козацьке лицарство, яке мало свій кодекс про те, заради чого варто жити, і як слід вмирати справжньому лицареві.

Отож, коли молоде покоління ОУН в 30-ті роки виробляло ідейні принципи визвольного руху, воно досить просто прийшло до концепції, що перемога нації базується на крові Героїв. Ця концепція наскрізь пронизує і Декалог, і Прикмети, і Правила життя націоналіста. Тому, коли молодь, вихована на ОУН-івському лицарському кодексі, вступила у свій етап визвольної війни, у неї не виникало питання, навіщо вояки УПА проливають кров. І ця кров залишила такий глибокий слід в історії, що в наступних поколіннях, мізки яких здавалось би начисто промила імперська пропаганда колонізаторів, почали з’являтися нові герої.

Концепція героїчної боротьби тісно зв’язана з поняттям провідної верстви, чи “луччих людей”, про яких так багато писав Дмитро Донцов. В Україні не бракувало людей, готових платити податок своєї крові за добро своєї нації. На жаль, не у всіх цих людей було ясне розуміння першорядних і другорядних інтересів нації. А без такого розуміння людина, яка готова ризикувати своїм життям, легко стає борцем за власні, а не національні інтереси. Герой з’являється там, де особисте підпорядковується національному, де матеріяльний інтерес підпорядковується ідеї. А щоб поява героїв не була випадковим явищем, верству жертовних “луччих людей” потрібно вчити ієрархії національних інтересів.

Ще однією проблемою діяльності жертовної справжньої провідної верстви є зміна воєнних обставин на умовно “мирні”. В цих останніх борці за ідею військовим шляхом можуть “розслаблятися”, бо війна нібито зупинилася, і можна віддати ініціятиву тим, хто не воював. Хибне розуміння! Демагоги знову почнуть просторікувати про свій патріотизм, ба більше, можуть навіть погодитися на будівництво Пантеону Героїв, але суспільний порядок денний знову заповнить демагогія про “щоб не було більше війни”. От коли держава буде готова до війни, і зброєнево, і морально, то війни якраз не буде, бо її боятимуться зачіпати. “Si vis pacem, para bellum” – встановили для себе римляни більше, ніж дві тисячі років тому – і цієї істини історична практика не може скасувати досі. Кров, заплачена Україною в поточній війні – це останній доказ цієї істини, і вона на сумлінні тих, хто роззброював державу перед війною.

Саме люди, які вже платили кров’ю за те, щоб нація отримала перепочинок у війні, мають обов’язок підготувати її до війни наступної. Облаштувати державне життя в країні таким чином, щоб люди, які шукали способу уникнути обов’язку захищати націю, не мали права вирішувати справи захисту нації від ворога. Війна за виживання нації не припиняється ніколи. Спочатку в свідомість суспільства-жертви впроваджуються ідеї пацифізму, а вже коли люди морально не готові воювати, починається гаряча війна. Підміна ідей свободи народу виключно правами особистості закінчується тим, що пропадають права людини, бо немає влади народу, який гарантував би дотримання прав своїх окремих людей. І тоді знову народ повертається в зачароване коло боротьби Героїв за існування своєї нації. Український досвід боротьби є достатнім, щоб зійти з манівців чужих ідей та створити таку державу, де герої будуть потрібні лише для відбиття зовнішніх загроз, а не рятування Нації, коли вона на межі знищення ворогом.

Слава Героям!

Віктор Ягун

Останні заяви Естонії щодо інцидентів із дронами та пропозиція України направити своїх експертів до країн Балтії – це не про конфлікт між союзниками. Це про нову реальність війни в Європі, яку створила росія.

Після 2022 року війна перестала бути лише “лінією фронту”. Вона вийшла у повітряний простір, кіберпростір, інформаційне середовище, логістику та сферу критичної інфраструктури всієї Східної Європи.

Балтія сьогодні починає відчувати ті загрози, з якими Україна живе щодня.

Сучасна війна дронів – це вже не лише питання самих БПЛА. Це війна навігації, сигналів і систем РЕБ. Ворог масово використовує придушення GPS, підміну координат, радіоелектронне глушіння та засоби дезорієнтації безпілотників. У таких умовах навіть високотехнологічі системи можуть втрачати маршрут або змінювати траєкторію польоту.

Подібні інциденти вже фіксувалися не лише у Балтії, а й у Польщі, Румунії, Чорноморському регіоні та навіть на території самої рф.

Тому реакція Естонії є абсолютно прогнозованою і нормальною. Будь-яка країна НАТО зобов’язана реагувати на ризики у своєму повітряному просторі. Значно дивніше було б, якби такої реакції не було.

І тут важливо розуміти головне.

Україна пропонує допомогу не випадково. Саме Україна сьогодні має найбільший практичний досвід сучасної війни дронів у світі. Українські військові, спецслужби та технічні фахівці щодня працюють в умовах масованого застосування РЕБ, ракетних атак та комбінованих повітряних загроз.

Фактично Україна вже стала одним із центрів формування нової військової доктрини Європи у сфері БПЛА та протидії їм.

І саме тому кремль намагатиметься максимально розкручувати тему таких інцидентів в інформаційному просторі. російська пропаганда просуватиме тези про те, що “Україна несе хаос”, “Україна втягне НАТО у війну” або що “від України потрібно дистанціюватися”.

Чому? Тому що росія прекрасно розуміє: її головна проблема сьогодні – не лише фронт. Її проблема – єдність України та східного флангу НАТО.

Балтійський регіон уже став частиною єдиного простору війни та безпеки. Після вступу Фінляндії та Швеції до НАТО Балтійське море фактично перетворюється на одну з ключових зон стратегічного протистояння між НАТО та рф.

І росія постійно тестуватиме Альянс: через дрони, через РЕБ, через інформаційні операції, через кібератаки.

Епоха, коли війна мала чіткі кордони, завершилась.

Сьогодні безпека Таллінна, Риги, Вільнюса чи Варшави напряму залежить від того, чи буде зупинена росія в Україні.

Валерій Пекар

Після московського побєдобєсія стратегії сторін залишаються незмінними.

Стратегія росії полягає в тому, щоб продовжувати тиснути на Сили оборони України з метою повільного просування за будь-яку ціну, продовжувати тиснути на українське суспільство кінетично та інформаційно з метою поширення зневіри та бажання капітулювати, продовжувати залякувати європейців з метою примусити припинити підтримку.

Стратегія України полягає в нейтралізації ворожих зусиль в усіх доменах та в посиленні ударів по найболючішому місцю імперії – по гаманцю, маючи на меті зменшення нафтового експорту та видобутку.

Стратегія США полягає в тому, щоб абстрагуватися від невигідної для себе російсько-української історії та сфокусуватися на важливіших театрах дій.

Стратегія Європи полягає у виграші часу для розгортання виробництва та збройних сил. Той факт, що США не захищатимуть Європу, нарешті вже прийнятий як база.

Стратегія Китаю полягає в тому, щоб чекати. Китай все влаштовує: росія послаблюється, США ізолюються від Європи, все йде за планом.

США не можуть і не хочуть тиснути на росію. Китай може, але за умови, якщо США сильно попросять, а США не проситимуть, бо Китай за це вимагатиме надто високу ціну.

Росія не може й не хоче зупинити війну. Не хоче, бо російське керівництво ще вірить в успіх своєї стратегії: ще трохи, і Україна посиплеться. Не може, бо не має грошей на переведення економіки на цивільні рейки, не може позбавити вищі еліти заробітків на війні, не має що показати населенню як перемогу, не має рішення, куди дівати армію лузерів, яких не можна повертати додому у випадку мирної угоди, бо рознесуть росію на шматки, як у 1917.

Минулого року путін послідовно відхиляв всі пропозиції красивого виходу. Нині вже красивих виходів не залишилося. Шлях лише один, вперед, у бетонну стіну на повній швидкості.

Це означає, що росія буде продовжувати війну, скільки зможе, і припинить тоді, коли не зможе. Простими словами: є гроші – є війна, нема грошей – нема війни.

Вічних війн не буває, ресурси скінченні, дно вже видно.

Тож особливого різноманіття сценаріїв нема. Заявою про необхідність відступу ЗСУ з чотирьох областей путін показав, що не увійшов у контакт з реальністю.

Російська економіка летить вниз. До землі далеко, отже, політ нормальний. За всіма показниками, влітку треба конфісковувати депозити населення. Дід не може менше стріляти, тому ви будете менше їсти.

Голодних бунтів на росії не очікуйте. Всі сценарії можливих змін пов’язані з розколом еліт. Така вже московська традиція.

Наступні новини будуть не раніше серпня. Я особливо нічого не очікую, але це традиційно складний місяць для росії. Якщо нічого не буде (а скоріш за все, нічого не буде), то далі в листопаді.

Свято наближається. Водночас треба зазначити, що Божі жорна мелють дуже повільно, але невідворотно.

Чорні лебеді бувають, але робити на них ставку недоречно.

Важливо нам самим не впасти. Нагадаю: ми маємо підтримку Європи в достатньому обсязі й не дуже залежимо від США. Наші слабкості в основному внутрішні.

Тримаймо власне горище впорядкованим, а дах міцно закріпленим.

Вашинґтон/Пекін, 16 травня (Reuters) – Візит президента Дональда Трампа до Пекіна цього тижня, можливо, й приніс скромні результати за стандартами самітів США та Китаю, але він підкреслив явну перевагу для Китаю: після крайнощів минулорічної торговельної війни країни повернулися до свого звичного економічного та стратегічного протистояння.

Дводенні переговори між Трампом та китайським лідером Сі Цзіньпіном підкреслили, що навіть після запровадження Трампом тарифів «Дня визволення» та подальшої розрядки торговельної напруженості, якої дві сторони досягли наприкінці минулого року, Вашинґтон і Пекін все ще замкнені в суперництві, яке Трамп успадкував, коли розпочав свій другий термін.

Для Сполучених Штатів це означає, що найтривожніші аспекти відносин – від того, що вони вважають меркантилістською торговельною політикою Пекіна, до його зусиль щодо збільшення військового впливу в Індо-Тихоокеанському регіоні – залишаються значною мірою невирішеними.

Але для Сі це пропонує певний перепочинок і повернення до більш передбачуваного набору викликів. Цього тижня він, здається, описав зміни за допомогою нової структури відносин між країнами, яку він назвав «конструктивною стратегічною стабільністю».

Перемир’я в торговельній війні

Китай вийшов вперед, враховуючи відступ від зухвалого підходу адміністрації Трампа до торгівлі з початку 2025 року, сказав Скотт Кеннеді, експерт з питань Китаю з Вашинґтонського центру стратегічних та міжнародних досліджень.

«Порівняно з тим, де ми були рік тому, зі 145% тарифами та реальними спробами США підштовхнути Китай та решту світу до фундаментальних змін, ми пережили контрреволюцію, і ми повернулися до стабільності», – сказав Кеннеді.

На саміт у четвер-п’ятницю Трамп запросив деяких найвпливовіших керівників Америки, від Ілона Маска з Tesla (TSLA.O) до Дженсена Хуанга з Nvidia (NVDA.O), але більшість з них мало що могли показати за свій час, окрім пишного бенкету.

Зустріч також не забезпечила жодних публічних зобов’язань з боку Китаю допомогти США припинити війну в Ірані, яка сколихнула світові ринки та знизила рейтинги схвалення Трампа.

«Саміт прогнозував стабільність, але залишив глухий кут недоторканим», – сказав Крейґ Сінґлтон, експерт з питань Китаю з Фонду захисту демократій. Він «приніс скромні, ринкові та керовані результати, і це все, що можуть витримати відносини між США та Китаєм зараз».

На прохання про коментар, чиновник Білого дому сказав: «Президент Трамп використав свої позитивні стосунки з президентом Китаю Сі, щоб досягти бажаних результатів для американського народу», посилаючись на продаж літаків Boeing та сільськогосподарські угоди для розширення американського експорту.

Речник посольства Китаю у Вашинґтоні назвав зустрічі між Сі та Трампом «відвертими, глибокими, конструктивними та стратегічними», додавши, що вони «дослідили правильний шлях для двох великих країн, щоб вони могли порозумітися одна з одною».

Аналітики кажуть, що під час минулорічної торговельної війни Трамп, схоже, переоцінив силу тарифів, щоб змусити Китай піти на односторонні поступки. Пекін відповів власним підвищенням тарифів і погрожував придушити постачання критично важливих мінералів, необхідних американській промисловості, що призвело до непростого протистояння.

Відтоді Білий дім продемонстрував своє небажання нести економічні наслідки, які виникнуть із застосуванням інших форм фінансового та технологічного впливу США, таких як санкції проти провідних банків Китаю.

Відображаючи зміну тону, цього тижня не було публічних згадок про багато давніх вимог США, таких як вимога до Китаю вирішити проблему надлишку промислових потужностей, яка, на думку його торговельних партнерів, несправедливо переповнює їхні ринки дешевими товарами.

Китай, схоже, задоволений крихким перемир’ям, оскільки він орієнтується в умовах слабкої внутрішньої економіки та прагне підтримувати технології, які, як він сподівається, змінять ситуацію в довгостроковій конкуренції зі США.

Високопоставлені посадовці адміністрації Трампа применшували бажання досягти значних результатів навіть напередодні зустрічі, заявивши, що немає поспіху продовжувати торговельне перемир’я, яке закінчується через п’ять місяців і якого лідери досягли після переговорів у Південній Кореї в жовтні.

«Нижче очікувань»

Особа, знайома з торговельними переговорами, заявила, що Китай хоче довшого продовження перемир’я, ніж адміністрація Трампа готова дати, а також запевнень щодо незавершених розслідувань США, які, ймовірно, відновлять деякі тарифи на товари, що ввозяться до США, скасовані Верховним судом цього року.

Загалом, жодна зі сторін не виклала багато чого на саміт, повідомило джерело Reuters, додавши, що деякі комерційні угоди можуть бути відкладені на осінь, коли очікується, що Сі здійснить візит до Білого дому у відповідь.

Джерело попросило залишитися анонімним, щоб відверто розповісти про переговори.

Слабкі комерційні результати саміту контрастують з візитом Трампа до Китаю у 2017 році, коли компанії, що супроводжували його, підписали угоди та меморандуми про взаєморозуміння на суму 250 мільярдів доларів.

Цьоготижнева зустріч не призвела до жодного прориву в продажу Китаю передових чіпів штучного інтелекту H200 від Nvidia, що, ймовірно, полегшило успіх «яструбів», республіканських у Вашинґтоні та демократичних у Китаї, які застерігали адміністрацію від сприяння розвитку ШІ в Китаї.

Хоча це ще не підтверджено, Трамп заявив, що Boeing уклав угоду з Китаєм про купівлю 200 літаків, що значно менше від очікуваних 500 та 300, які Пекін погодився придбати під час візиту 2017 року.

Посадовець Білого дому заявив, що США створили нову Раду з питань торгівлі, яку американські чиновники згадували як спільний механізм зниження тарифів на нечутливі товари, але навів мало подробиць.

Венді Катлер, колишня виконуюча обов’язки заступника торгового представника США, назвала економічні результати «значно нижчими за очікувані».

Однак для Китаю зустрічі були позитивним кроком до чіткої конкуренції, сказав Цуй Шоуцзюнь, професор міжнародних відносин Університету Ренмін у Пекіні.

Саміт показав, що Вашинґтон і Пекін «більше не прагнуть повернути китайсько-американські відносини до золотого віку співпраці, а натомість визнають довгостроковий характер конкуренції та розбіжностей», – сказав він.

Репортаж Майкла Мартіни, Девіда Бруннстрома та Девіда Лоудера у Вашинґтоні, Мей Мей Чу та Антоні Слодковскі у Пекіні; редагування Дона Дерфі та Вільяма Малларда

У публічному просторі путін роками намагався виглядати як людина, що повністю контролює ситуацію — і в державі, і в оточенні. Але останні витоки інформації з європейських розвідок малюють зовсім іншу картину: страх, ізоляція і недовіра навіть до найближчих.

За даними розслідувачів, підтвердженими журналістами CNN та Financial Times, російський президент серйозно побоюється замаху. Йдеться не лише про гіпотетичну загрозу ззовні, а насамперед – про ризики всередині самої російської еліти.

За інформацією спецслужб, яка стала відома журналістам, різко посилені заходи безпеки з боку Федеральної Служби Охорони. Путін дедалі рідше з’являється публічно, уникає поїздок (навіть на традиційний Валдай), а значну частину часу проводить у захищених бункерах. Це не поведінка впевненого в собі лідера – це симптом страху.

І головне питання: хто ж насправді становить для нього загрозу?

Не опозиція. Вона в росії або знищена, або витіснена за кордон.
Не Захід. Бо замахи на глав держав – це не інструмент демократичних країн.

Найбільша небезпека для путіна – це ті, хто поруч із ним.

Російська система влади побудована на балансі страху і вигоди. Але коли вигода зникає – а санкції, війна і економічний тиск її стрімко з’їдають – страх перестає бути достатнім цементом режиму. Еліти починають шукати вихід.

І тут варто згадати саму російську історію. Вона жорстка і безжальна до своїх правителів та впливових фігур. У різні епохи їх усували не лише політично, а й фізично: душили шарфами в палацах, як це сталося з Павлом I; знищували у змовах і переворотах; ліквідовували в закритих операціях спецслужб; топили під льодом у Неві, як царського фаворита Распутіна. Це російська традиція усувати носія одноосібної влади коли він перетворюються на значимого суспільного подразника.

Сучасна Росія не відійшла від цієї логіки. Воюють кулуарно різні башти Кремля. Вбивства політичних опонентів, загадкові самогубства, «нещасні випадки» – усе це стало частиною системи.

А путін знає краще за будь-кого російську придворну історію. Він виріс у цій культурі влади і підтримував її. Тому його страх – не параноя. Це холодне розуміння: якщо система так працює – вона рано чи пізно працює і проти тебе.

Сьогодні в росії формується небезпечна для Кремля тенденція: частина еліт більше боїться не путіна – а майбутнього разом із ним.

Війна проти України, міжнародна ізоляція, економічна деградація — усе це перетворює колись вигідну систему на токсичний актив. І в такій ситуації з’являється логіка, яку добре знає будь-яка авторитарна історія: щоб зберегти систему – іноді прибирають її верхівку.

Чи означає це, що замах готується? Ні. Прямих доказів цього немає.
Але сам факт, що путін у це вірить і безпрецедентно посилює власну безпеку, говорить сам за себе..
Він добре знає, як закінчують ті, хто програє власній системі. У росії за правителями не приходять випадково, за ними завжди приходять свої. І путін розуміє – за ним вже йдуть.

Олег Медуниця

Віктор Ягун

Релігія в Україні давно вийшла за межі суто духовної чи культурної сфери. Сьогодні це — частина безпекового середовища, де перетинаються інтереси держав, формується ідентичність і ведеться цілком конкретна боротьба за вплив.

Тому варто називати речі своїми іменами. Росія не використовує релігію як допоміжний інструмент — вона інтегрувала її у свою модель війни. Як повноцінний елемент, зі структурою, каналами комунікації, людьми і чіткими задачами. І саме через це релігійний простір стає одним із тих середовищ, де гібридні впливи працюють особливо ефективно.

Найперше — це інституційний рівень. Йдеться про релігійні структури, пов’язані з російською православною церквою. І тут питання значно ширше за риторику чи окремі заяви. Це вертикаль управління, кадрові рішення, фінансові потоки і, що найважливіше, — збереження залежності. Канонічної, організаційної і психологічної. Через такі структури не лише транслюються потрібні наративи — у цьому середовищі формується лояльність і підтримується зв’язок із центрами впливу. У певних випадках це також створює сприятливі умови для діяльності, яка становить інтерес для спецслужб держави-агресора.

Логічним продовженням є інформаційний рівень. Ми регулярно чуємо одні й ті самі меседжі про “переслідування християн”, “розкол православ’я” чи “відсутність свободи совісті”. Але їхня головна ціль — не внутрішня аудиторія. Вони спрямовані назовні: на Сполучені Штати, країни Європи, консервативні середовища в різних частинах світу. Через церковні канали, правозахисні організації та афілійовані структури формується альтернативна картина, в якій Україна виглядає як держава, що нібито обмежує права віруючих. І це вже питання не репутації як такої, а рівня міжнародної підтримки.

Саме тому наступний вимір — політико-правовий — виглядає цілком закономірно. Внутрішні українські процеси у сфері державно-церковних відносин намагаються винести на міжнародний рівень і подати через призму порушення прав людини. Використовуються відповідні процедури, залучаються міжнародні інституції, зокрема Європейський суд з прав людини. У підсумку формується додатковий тиск — як юридичний, так і політичний — із метою делегітимізації української політики.

На цьому фоні не менш важливим є соціальний вимір. Конфлікти навколо храмів, провокації, штучне протиставлення “вірян” і “громади” рідко виникають самі по собі. Як правило, вони стають елементами більшої технології впливу. Локальні інциденти можуть швидко масштабуватися, підвищуючи рівень напруги і створюючи додаткові лінії розколу всередині суспільства.

Усе це органічно доповнюється міжнародним виміром. Російська церква давно виконує функцію частини зовнішньополітичної інфраструктури. Через неї просувається концепція “традиційних цінностей”, вибудовуються зв’язки з релігійними середовищами інших країн, ведеться робота з діаспорами. Це інструмент “м’якої сили”, який у російській моделі інтегрований у загальну систему впливу.

Водночас було б помилкою бачити в релігійному просторі виключно джерело загроз. Він є також важливим ресурсом стійкості. Поява Православної церкви України стала не лише церковною подією, а й фактором зміцнення державної суб’єктності, оскільки суттєво обмежила зовнішній вплив на православний сегмент. Інститут військового капеланства, у свою чергу, відіграє ключову роль у підтримці морально-психологічної стійкості армії. Релігійні структури діаспори працюють як канали публічної дипломатії, а всередині країни саме громади часто першими забезпечують гуманітарну допомогу і підтримку в кризових ситуаціях.

Проблема полягає в тому, що державна політика у цій сфері досі залишається переважно реактивною. Вона відповідає на вже наявні виклики, але не завжди випереджає їх. Відповідно, виникає потреба у більш системному підході.

Йдеться, передусім, про прозорість — чітке розуміння фінансування та зовнішніх зв’язків релігійних організацій. Про системний моніторинг — без надмірного втручання, але з можливістю своєчасно виявляти ознаки гібридних операцій. Про активну інформаційну політику — не у форматі виправдань, а у форматі формування власної позиції як всередині країни, так і на міжнародній арені. І, безумовно, про партнерство з проукраїнськими релігійними середовищами, які мають розглядатися як союзники, а не як об’єкти контролю.

У підсумку варто зафіксувати просту річ. Сучасна війна ведеться не лише за території чи ресурси. Вона ведеться за сенси, ідентичність і довіру. І в цьому контексті релігія — це не периферія, а один із важливих елементів загальної системи впливу. Саме від того, наскільки ефективно Україна зможе працювати з цим середовищем, залежить її стратегічна стійкість.

Петро Герасименко

Українців неприємно вразила новина про те, що Ізраїль погодився прийняти вкрадене росією зерно з окупованих територій (на момент публікації стало відомо, що ізраїльська компанія з імпорту зерна «Ценципер» відмовилася приймати партію зерна, яке може походити з окупованих територій України). Це ледь не призвело до дипломатичного скандалу, який загрожував різким охолодженням відносин між двома країнами. Додаткової напруги додавав той факт, що нещодавно в Україні вступив у дію закон про запобігання та протидію антисемітизму. Українці, включно з вищими посадовими особами держави, дивувалися: як Ізраїль може бути таким невдячним?
Ми маємо схильність надто романтизувати міжнародні відносини. Часто видаємо бажане за дійсне. Нерідко судимо по словах, а не по діях. Сподіваємося на моральність, справедливість, емпатію та інші психологічні критерії, якими мали б керуватися держави у відносинах між собою. Але геополітика так не працює. Це доволі цинічна і прагматична сфера, позбавлена зайвих сентиментів. У ній не функціонують правила взаємності. Постійні поступки і демонстрація дружелюбних намірів сприймаються як ознака слабкості і привід до посилення тиску. А непоступливість, жорсткість і вміння відстоювати свої інтереси цінуються більше, ніж запопадливість і слабкість.
Коли у середині XIX століття британський прем’єр-міністр лорд Пальмерстон заявляв, що в його держави немає вічних друзів чи ворогів, а вічними є лише національні інтереси, він влучно охарактеризував справжній зміст зовнішньої політики. Українське суспільство і політичні еліти через відсутність традиції державотворення часто потрапляють у пастку почуттів у сфері дипломатії. І сприймають відносини між державами надто персоніфіковано, наче стосунки між людьми. Згодом це призводить до великих розчарувань. Бо особи при владі можуть змінюватися, тимчасом як основний зміст зовнішньої політики залишатиметься незмінним.

Між Україною та Ізраїлем склалися специфічні відносини. Їх можна охарактеризувати: ні дружби, ні ворожнечі. Україна з початку російської агресії очікувала від Ізраїлю значно більшої підтримки. Київ регулярно намагався і досі намагається достукатися до сумління ізраїльських політиків. Апелює до зрозумілих людських емоцій, сподіваючись зворушити серця і душі керівництва єврейської держави. У хід ідуть згадки про історію боротьби обох держав за незалежність. Про необхідність вести війну за власне виживання у ворожому оточенні. І про наявність в Україні значної єврейської громади. Але Єрусалим проводить політику жорсткого реалістичного прагматизму, де національні інтереси безпеки ставляться вище за ідеологічну солідарність з іншими демократіями.

Ще з початку повномасштабної російської агресії Ізраїль своїми діями чітко дав зрозуміти: він не бачить себе в ролі стратегічного союзника України. Так, на словах єврейські політики засудили російське вторгнення як акт порушення територіальної цілісності. Але єврейська держава не долучилася до західних санкцій проти москви. І категорично відмовилася надати Україні летальне озброєння для відсічі російській агресії. Причому висувала не зовсім переконливі аргументи своєї відмови. Мовляв, якщо Ізраїль передасть Києву зброю, вона може потрапити потім до рук його ворогів.

Прем’єр-міністр Беньямін Нетаньягу наголошував, що симпатизує нашій країні. Але додавав, що для нього пріоритетом є безпека Ізраїлю. Єрусалим навіть намагався на початковому етапі війни виступити в ролі посередника між Києвом і москвою. Ізраїль переважно голосував за резолюції Генеральної Асамблеї ООН, які засуджували російську агресію і вимагали виведення російських військ з України. Проте в лютому 2025 року разом із США та РФ відмовився підтримати аналогічний документ, пояснюючи це необхідністю дати шанс мирним переговорам.

Так, Ізраїль усе ж надає певну гуманітарну підтримку Україні. Але воліє не розривати контакти з москвою. Нетаньягу і путін час від часу спілкуються телефоном. Попри деякі напружені моменти, сторони зберігають значний рівень взаємодії. А наявність в Ізраїлі значної російськомовної громади змушує владу країни дослухатися до її думки. Подобається це чи ні, але Ізраїль не бачить в Україні стратегічного партнера. І підтримує контакти з РФ, оскільки вважає це корисним для власної безпеки.

Українська влада від початку була не в захваті від неоднозначної позиції Ізраїлю. І робила багато, щоб змінити цей статус-кво. Київ дуже сподівався отримати від Єрусалима елементи ППО для захисту міст і був украй роздратований відмовою. Усі намагання президента Володимира Зеленського змінити зовнішню політику Ізраїлю на більш проукраїнську зазнали фіаско. Причому не допомогли ні демонстрація роздратування й обурення відсутністю належної емпатії, ні спроба зблизитися з Єрусалимом через висловлення підтримки після нападу ХАМАС та ударів Ірану по Ізраїлю.

Україна, звісно, може робити кроки назустріч. Але, на жаль, усе це не знаходить належного відгуку політичних еліт єврейської держави. Імовірно, що нам навіть не подякують. А іноді ще й докорятимуть українськими національними історичними постатями. Та висловлюватимуть зауваження щодо трактування певних сторінок історії, як це було 2020 року у спільній заяві послів Ізраїлю та Польщі проти вшанування пам’яті Степана Бандери й УПА.

Не поспішає Ізраїль також визнавати Голодомор 1932–1933 років геноцидом української нації. Зрештою, в Ізраїлю є власна політика щодо трактування терміна «геноцид», яка узгоджується з трагедією Голокосту.

Кожний суб’єкт на міжнародній арені відстоює власні інтереси. Ці інтереси можуть збігатися з нашими. А можуть бути протилежними. Наше завдання не в тому, щоб підлаштовуватися під усіх. Потрібно розвивати власну суб’єктність і самодостатність. Чинити іноді те, що може не сподобатися іншим, але корисне для наших національних інтересів. Як це, власне, робить Ізраїль.

Григорій Рій

80 років тому, 16 квітня 1946 року, в одному з районів повоєнного Мюнхена з ініціативи членів бандерівського крила ОУН відбувся Перший конґрес Антибільшовицького Блоку Народів, організації, що об’єднала на еміграції представників східноєвропейських та середньоазійських народів, що потрапили в совєцьку сферу впливу по завершенні Другої світової війни.

“АБН є об’єднання свободолюбних народів для спільної боротьби з большевизмом. Його геополітичний засяг — вся підбольшевицька Европа й Азія. Фіни, естонці, лотиші, литовців, білоруси, поляки, словаки, чехи, мадяри, серби, хорвати, словінці, альбанці, болгари, румуни, українців, козаки Дону й інших козачих земель, калмики, північно-кавказькі народи, грузини, вірмени, азербайджанці, туркестанці (туркмени, узбеки, таджики, казахи киргизи, каракалпаки) народи т. зв. РСФСР, татари, башкіри, монгольські й інші народи Сибіру та Далекого Сходу, для всіх них в АБН є головне одне: боротьба з большевизмом! ”, – зазначалося у Декларації АБН, прийнятій на конґресі 1946 року.

Тоді ж було чітко закріплено головні постулати спільної антикомуністичної боротьби поневолених народів за демократію, суверенність і рівноправність, визволення народів, повернення до своїх етнографічних земель, вільний вибір форм державно-політичних устроїв, вільний духовно-культурний розвиток та звільнення людини від тиску та терору.

Конґрес 1946 року відбувався в конспіративних умовах. Крім постанов конґресу, декларації та комунікату, немає детальної інформації, ані про склад учасників, про виголошені доповіді чи конкретні рішення. Безпекові умови були не сприятливими для повної прозорості роботи конґресу.

У січні 1946 року у Празі побачила світ перша частина журналу “Визвольна політика”, який виходив до 1949 року, та знайомив читачів із ідеями спільної боротьби поневолених народів. Майже у кожному випуску свої статті друкував Ярослав Стецько. Усі вони стосувалися програмного розвитку АБН. Наприклад, у першому випуску, ще до проведення Першого конґресу АБН, Стецько опублікував статтю під назвою “Україна в авангарді революції народів (ідеї та шляхи)”. Текст Стецька важливий тим, що у ньому своє продовження отримує головна ідея Першої конференції поневолених народів Європи та Азії 1943 року, розвалу СССР шляхом національних революцій. На початку 1946 року Стецько писав: “Гряде Велика Революція Народів – національно-політична, соціяльна і культурна під основними гаслами: За свободу народів; за свободу людини. “Ця революція”, – продовжував далі Стецько, – кардинально змінить дотеперішню політичну карту світу. У центрі цієї революції, як її ідейно-політичний провід та носій нових соціяльних і культурних ідей стоїть Україна”.

В іншій статті, що була надрукована у “Визвольній політиці” після проведення Першого конґресу АБН, Стецько наголошує на всеохопному ідеологічному характері блоку, який прагне залучати якомога більше представників поневолених народів задля спільної боротьби, не обмежуючись лише представниками тих народів, які мають займатися реалізацією національних революцій. “АБН охоплює не лише революційні антибольшевицькі (хоч передусім їх), але загалом і всі патріотичні самостійницькі сили поневолених, або загрожених большевизмом народів, що прагнуть повалення большевизму і росії та побудову нового ладу, в основі якого лежатиме ідея самовизначення народів та ідея соціяльної справедливости…”.

У наведених цитатах і фактах з Першого конґресу АБН 1946 року можна виокремити три ключові позиції.

Перша — поєднання націоналізму та інтернаціоналізму. Представники українського націоналістичного руху демонстрували здатність до міжнаціональної співпраці — координації дій із представниками інших народів задля досягнення спільної мети. Такою метою був розвал СССР на національні держави та повалення комуністичних режимів у країнах-сателітах. Вона об’єднувала учасників АБН протягом усього періоду Холодної війни. Ідеологічною основою цього курсу виступав антибільшовизм — форма антикомунізму, що акцентувала насамперед на дезінтеграції Совєцького Союзу.

Для досягнення цієї мети АБН активно розбудовував міжнародні контакти та адаптував свою діяльність до змін геополітичної ситуації. Якщо в 1946-1950 роках значні сподівання покладалися на можливість нової війни, то вже з середини 1950-х років організація інтегрувалася у світову антикомуністичну мережу. У період розрядки вона зосередилася на створенні європейської мережі підтримки серед політичних еліт та на висвітленні порушень прав людини в СССР.

Друга – опертя на власні ресурси. АБН був однією з небагатьох антикомуністичних організацій, що безперервно функціонувала протягом усієї Холодної війни. На відміну від інших структур, які припинили діяльність або змінили фокус наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років, АБН зберіг свою організаційну сталість. Його діяльність фінансувалася переважно за рахунок внесків української діаспори. Зокрема, місію АБН на Тайвані підтримували проводи ЗЧ ОУН у Великій Британії, Канаді та частково Австралії. Для забезпечення роботи регулярно проводилися збірки коштів і видавалася спеціалізована література.

Третя — антиімперський характер діяльності. Поряд із антикомунізмом, ключовим елементом ідеології АБН було трактування СССР як нового російського імперського проєкту. Ця позиція формувалася ще до моменту створення організації і послідовно відстоювалася впродовж усієї Холодної війни. Поширення цієї ідеї відбувалося через публікації, публічні акції, міжнародні контакти та листування з антикомуністичними організаціями. Особливу увагу приділяли критиці російських еміграційних середовищ, які пропонували відновлення імперії в оновленій формі.

Саме антиімперський підхід забезпечив тяглість діяльності АБН і після завершення Холодної війни. У 1990-х роках організація, очолювана Славою Стецько, зосередилася на протидії відновленню російського впливу.

Сьогодні ця ідея набуває нового змісту: у лавах ЗСУ воюють представники корінних народів росії, а в еміграції діють національні рухи, що виступають за незалежність своїх республік.

У 2023 році діяльність блоку було відновлено у форматі Антиімперського блоку народів. У квітні 2026 року, на Другому ювілейному світовому конґресі АБН, ним було прийнято Мюнхенську декларацію, яка ствердила, що “Справедливий мир та світопорядок неможливі без постання національних держав на руїнах російської імперії”.

Преамбула

​Ми, представники національно-визвольних рухів поневолених Москвою народів, проголошуємо цю Декларацію як акт прямої ідеологічної та політичної спадкоємності від установчих документів Антибільшовицького Блоку Народів (АБН), закладених 16 квітня 1946 року.

​ Ми стверджуємо, що нинішня діяльність Антиімперського Блоку Народів є прямим продовженням боротьби, яку очолювали Ярослав Стецько та лідери поневолених націй у XX столітті. Наша мета залишається незмінною: остаточна ліквідація російського імперіалізму в будь-яких його формах.

І. Спадкоємність та наступність

​ Незмінність мети

​ Антиімперський Блок Народів визнає Декларацію АБН 1946 року своїм першоджерелом. Як і вісім десятиліть тому, ми констатуємо:

​ Росія (у формі Російської імперії, СРСР чи РФ) є «тюрмою народів».

​ Боротьба за свободу нації є невіддільною від боротьби за права людини.

Справедливий мир та світопорядок неможливі без постання національних держав на руїнах російської імперії.

​ Спадкоємність боротьби

​ Ми розцінюємо нинішню Визвольну війну як новий етап тієї самої національно-визвольної боротьби, яку вели збройні сили національних держав 1917-1921 років проти червоної та білої Росії, яку вели Українська повстанська армія, «Лісові брати», повстанські загони народів Кавказу і Туркестану після Другої світової війни, Збройні сили Чеченської Республіки Ічкерія на зламі ХХ-ХХІ століть.

​ Антибільшовицький блок народів боровся проти більшовицького тоталітаризму. Антиімперський блок народів бореться проти рашистського неоімперіалізму.

Зміна назви з «Антибільшовицького» на «Антиімперський» вказує на чергову мутацію ворога, але не зміну нашої стратегії.

​ Наступність інституцій

​ Антиімперський Блок Народів бере на себе зобов’язання бути голосом поневолених націй на міжнародній арені, продовжуючи справу засновників АБН щодо інформування вільного світу про злочини Москви. Ми є наступниками політики, досвіду та духу спротиву Антибільшовицького блоку народів, спрямованих на здійснення поневоленими націями свого природного права на самовизначення.

​II. Програмні цілі

​ Право на самовизначення

​ Спираючись Декларацію прав людини 1948 року, Міжнародні пакти про права людини 1966 року проголошуємо:

Всі народи мають право на самовизначення. На підставі цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток.

На підставі вказаного загальновизнаного права ми вимагаємо визнання права на утворення національних держав за усіма поневоленими Росією народами.

​ Підтримка воюючої України

​ Перемога України у визвольній війні проти російського агресора, окупанта і колонізатора дає історичний шанс для завершення місії, розпочатої у 1946 році. Ми закликаємо поневолені Росією народи до внутрішнього фронту та національно-визвольної боротьби: від саботажу мобілізації до створення національних визвольних армій.

Новий світовий порядок

​ Ми прагнемо побудови системи безпеки, де жодна держава не зможе домінувати над іншими за правом сили. Деколонізація Росії — це не акт помсти, а вимога міжнародного правопорядку та Божої справедливості.

​ ІІІ. Присяга поколінь

​ Ми схиляємо голови перед пам’яттю героїв, які підписали Декларацію 1946 року, загинули в боях чи таборах, не дочекавшись свободи. Їхній заповіт — наш дороговказ. Ми присягаємося не зупинятися, доки прапори незалежних держав не замайоріють над вільними Татарстаном, Ічкерією, Башкортостаном, Карелією, Ерзянь Мастор та іншими відродженими країнами.

​

​СВОБОДА НАРОДАМ!      СВОБОДА ЛЮДИНІ!

60% старшокласників за стилем мислення та природними навичками тяжіють до IT або творчих напрямків — тоді як щороку лідерами вступної кампанії залишаються менеджмент, філологія та психологія.

Зараз майбутні абітурієнти активно готуються до вступу та звертаються до різних профорієнтаційних заходів, що допомагають їм обрати майбутню кар’єру. За результатами таких тестів фахівцями з профорієнтації із Атмосферної школи був помічений розрив між природними схильностями молоді та реальними вступними рішеннями.

Що обирає молодь

За даними сайту Вступ.ОСВІТА.UA, рейтинг спеціальностей за кількістю заяв на здобуття ступеня бакалавра виглядає так:

• Менеджмент — 69 385 заяв
• Філологія — 55 911 заяв
• Психологія — 55 571 заяв

Усі три спеціальності належать до гуманітарного та управлінського профілю, тоді як технічні напрямки в трійку лідерів не потрапляють. Інформаційні технології посідають лише 6-те місце, хоча IT залишається одним із небагатьох напрямків, де інтерес вступників збігається з реальним попитом ринку. Галузь стабільно зростає, рівень зарплат є одним із найвищих на ринку, а кількість відкритих вакансій щороку збільшується.

Чому творчі напрямки залишаються в тіні

Чимало підлітків мають виражені творчі здібності: образне мислення, розвинену естетичну чутливість, схильність до нестандартних рішень. Але від вступу на відповідні спеціальності їх утримують одразу кілька бар’єрів.

1. Нерозуміння, які професії існують. Творчі захоплення підлітка часто залишаються просто захопленнями, бо поруч немає нікого, хто міг би показати, що за цими здібностями стоїть широкий спектр затребуваних професій. UX/UI-дизайнер, арт-директор, ілюстратор, motion-дизайнер, геймдизайнер, сценарист, та інші професії.
2. Стереотип про низькі доходи. «Художник — це хобі, не професія» або «куди ти підеш із цим дипломом» — ці фрази підлітки чують від батьків, родичів і вчителів. Стереотип не відповідає реальності: попит на творчих фахівців у діджитал-економіці зростає, а дефіцит якісних креативних кадрів відчувають компанії в усіх індустріях.
3. Відсутність чіткого маршруту. Навіть якщо підліток наважується розглядати творчий напрямок, йому незрозуміло, яку саме спеціальність обирати, які навички потрібні та як виглядатиме реальна кар’єра.

Чому так відбувається

1. Соціальний тиск і очікування. Менеджмент і філологія вважаються стабільними професіями, на які завжди є попит. Батьки та родина нерідко транслюють саме ці орієнтири, звичайно ж, з найкращих намірів, але без урахування реалій сучасного ринку.
2. Страх перед невідомим. Нові й творчі напрямки сприймаються як нестабільні, попри те, що ринок праці дедалі активніше шукає саме таких фахівців.
3. Брак інформації та живих прикладів. Більшість старшокласників обирають спеціальність без системного розуміння своїх сильних сторін і без чіткого уявлення про власний потенціал. Поруч просто немає людини чи середовища, яке могло б показати реальну карту можливостей.

Що буде через 5-8 років

Вступні рішення, прийняті сьогодні під тиском стереотипів, матимуть конкретні наслідки вже через кілька років. Студент, який обрав спеціальність не за покликанням, а за соціальним очікуванням, з високою ймовірністю або кине навчання або отримає диплом і не працюватиме за ним. 

Згідно з останніми дослідженнями, 60% українських випускників не працюють за фахом. Для держави це означає витрачені освітні ресурси, для ринку праці — дефіцит фахівців у затребуваних галузях, а для самої людини — втрачені роки і необхідність починати все з нуля вже у дорослому віці.

Розрив між тим, до чого тяжіє молодь, і тим, що вона зрештою обирає, є не проблемою конкретної дитини чи родини. Це системна ситуація, в якій соціальні стереотипи та брак інформації формують вступні рішення сильніше, ніж реальні здібності та інтереси.

Що саме визначає український спротив, які є досягнення та виклики за роки війни з РФ та що кожен може зробити для перемоги України? Про це і не тільки йшлося під час дискусії «5-й рік великої війни. Імперії впадуть». Фундація Пилипа Орлика ініціювала розмову за участі військових, дипломатів, волонтерів та представників культурного сектора про те, що відбувається у Росії та Україні сьогодні.

Головні зміни у війні — передусім технологічні, сказав на початку розмови голова правління Фундації Пилипа Орлика Артем Миколайчук. Й зазначив, попри все, противника не можна недооцінювати, адже Україна протистоїть другій армії світу.

«Українська армія переписала підручники з ведення війни. Дрон за кількасот доларів знищує танк за мільйон. Морські безекіпажні платформи витіснили росіян з північно-західної частини Чорного моря. БПЛА та ракети повністю українського виробництва долають вороже ППО і летять на тисячі кілометрів углиб Росії. Те, що ще п’ять років тому здавалося футурологією, сьогодні вивчають у штабах від Лондона до Тайбею. Ворог слабшає, він вперше за роки війни переляканий і шукає винуватців свого ганебного стану.

Але феномен України — не тільки у військових здобутках. Науковці з Університету Колорадо, Центральноєвропейського університету у Відні, університетів Норвегії та Німеччини вивчають інше явище: як 1469 українських громад не дали державі впасти. Батьківські комітети, молодіжні організації, волонтерські мережі, лікарі та активісти перепрофілювали себе на спротив. Довіра, вибудувана в мирний час, стала інфраструктурою виживання у час війни. Фінляндія вивчає українську модель. Польща будує резервні центри ухвалення рішень за українським зразком. Балтійські країни дивляться, як місцеві організації перетворюються на систему кризового реагування», — сказав Артем Миколайчук.

Ракет та дронів на схід летітиме дедалі більше. Посилення щонайменше вдвічі ударів Сил оборони углиб РФ до кінця року анонсував радник міністра оборони України Сергій Стерненко. На його думку, Росія наближається до системної кризи, адже втрати зростають, як і рівень деморалізації росіян. За його даними, армія РФ, просуваючись українською територією, нині втрачає удвічі більше особового складу, ніж торік навесні. Стерненко наголосив і на технологічній перевазі ЗСУ: розвитку безпілотних систем та сучасних засобів зв’язку. А от ситуацію в РФ описав як таку, що набуває ознак передреволюційної.

«Зростаюче соціальне невдоволення внаслідок економічної кризи та відключення Інтернету та доступу до окремих месенджерів, українські удари, перенесення війни вглиб рф, великі втрати деморалізують росіян. Усе це, разом із слабкою вертикаллю російської влади, неминуче призведе до падіння імперії», — певен Сергій Стерненко.

Колишній міністр закордонних справ Володимир Огризко провів паралелі між сучасною Росією та пізнім Радянським Союзом, наголошуючи на відчутті системного розпаду.

«Було зрозуміло, що ця система управління вже загнила, вона вже така, яка не може далі існувати, але ще за інерцією трошечки продовжує йти далі. У таких випадках достатньо одного камінця, який запускає процес», — зазначив Огризко, очільник Центру досліджень Росії.

Зараз Росія входить у фазу, коли ключові елементи режиму починають давати збій, зокрема репресивний апарат.

«Коли це було можливим протестувати і критикувати самого царя? І яка реакція спецслужб? Ніякої. Це ознака того, що система вже не працює», — зауважив дипломат.

Огризко також наголосив, що Україна досі не сформулювала чіткої стратегії щодо Росії, що ускладнює визначення кінцевої мети війни. Його особисте бачення — зникнення Російської Федерації як держави.

Про обмеженість міжнародної підтримки України говорив дипломат Володимир Єльченко. Вважає: Україна переоцінила готовність партнерів — ЄС, США, Канади й НАТО діяти рішуче та недооцінила важливість роботи з країнами Глобального Півдня. Разом з тим, чимало країн взагалі не мислить категоріями поразки Росії.

«Навіть на Заході заледве мислять категоріями поразки Росії і беззастережної перемоги України. Шукають компроміси коштом України», — зазначив голова дослідницького напрямку з міжнародної політики Фундації Пилипа Орлика Володимир Єльченко.

Навченість, злагодженість та високий рівень бойового досвіду українських військовослужбовців підкреслив підполковник ЗСУ, Герой України Віталій Савич. Однак, Україна має серйозні технічні та системні виклики. Говорив і про бюрократію, яка гальмує розвиток.

«Авіаційний парк у нас зношений. Нам потрібні нові гелікоптери, новий клас і модернізація. Крім того, ми керуємося законами радянського зразка, просто перекладеними українською. Документи, що регламентують льотну роботу, — це 70–80-ті роки, адаптовані під сьогодні», — наголосив він.

Хоч культура і формує основу стійкості суспільства, однак залишається недооціненою, — вважає Ольга Сало. Керівниця культурних ініціатив Фундації Пилипа Орлика розповіла, що працівники культурної сфери фактично виконують важливу мобілізаційну функцію, працюючи з молоддю та військовими, але не мають належного статусу і підтримки. Разом з тим, у суспільстві продовжує рости запит на українську культуру та ідентичність:

«Культура — це наша прошивка, яка формує стрижень. Але на рівні прийняття рішень вона залишається вторинною, якщо не третинною. Саме громади формують цінності, які потім спонукають людей брати зброю і захищати свою територію. Але на рівні громад усвідомлення, що бюджет має виділяти кошти на культуру, дуже невисокий».

«Що кожен може зараз зробити для наближення перемоги?», — фінальне, однак не риторичне запитання розмови. Відповіді різні, але суть єдина: перемога — це те, що до чого докластися має кожен. Для натхнення Володимир Огризко пропонує ранок починати із питання:

«Що ти зробив для того, щоб Російської Федерації на карті світу більше не було?»

І діяти. Та вірити у перемогу, як пропонує Віталій Савич: «Якщо не вірити в перемогу — не потрібно було починати боротьбу. Не держава винна мені, а я державі за те, що проживаю в ній. Щоранку ставити собі запитання: що я зробив для держави?»

Сергій Стерненко наголошує на базовому:

«Кожен може бути або у війську, або для війська. Кожен може донатити, допомагати, волонтерити, підтримувати нашу армію — це найважливіше. І не боятися говорити правду».

Позиція в суспільстві не менш важлива за конкретну допомогу, впевнена Ольга Сало:

«Коли ми бачимо несправедливість щодо військових — потрібно не мовчати, а реагувати. Ми маємо тримати авторитет нашого війська — для себе і публічно».

Володимир Єльченко наголошує на необхідності вигнання Росії з ООН: «Продовжувати вірити в перемогу і переконувати в цьому інших. І друге — це “геть Росію з ООН”. Згадуйте про це в розмовах, підписуйте петицію. Довбати цю скалу треба продовжувати.»

Фундація Пилипа Орлика продовжує роботу над міжнародними ініціативами вигнання Росії з ООН. Навесні Фундація та МЗС України підписали Меморандум про співпрацю, зокрема, щодо припинення ворожої діяльності держави-агресора Росії в Організації. Дізнатися більше про ініціативу #unrussiaUN можна на сайті Фундації Пилипа Орлика. А підписати петицію усі охочі можуть тут: https://www.change.org/p/kick-russia-out-of-the-un

Олег Вітвіцький

Традиційно, в умовах війни, напередодні великих релігійних свят, у політичних заявах, а, відтак, у медіа з’являється інформація щодо пропозицій про перемир’я. Великдень 2026 року не став вийнятком. Ще за кілька тижнів до Пасхи, українська влада зробила кілька публічних заяв, у яких натякнула на можливість припинення вогню, натомість отримала відповідь у вигляді інтенсивних ракетно-дронових обстрілів українських міст, влучань у школи, дитячі садочки, ветлікарні та об’єкти критичної інфраструктури.

Можна висловити припущення, що очільники української держави, врахувавши досвід попередніх років, зробили своєрідний крок на випередження і першими озвучили тему ймовірного перемир’я, не до кінця вірячи у його реальність. Таким чином була зроблена спроба заблокувати будь-які ворожі маніпуляції щодо цього питання, адже москва, як правило, відкидає пропозиції, які виходять не з кремля. Так було, зокрема, у попередні роки, коли тему перемир’я особливо активно педалювали якраз путінські злочинці.

Апріорі зрозуміло, що реальних домовленостей з ворогом досягнути не можливо. Особливо з таким ворогом – підлим, цинічним, лицемірним. Адже він завжди використає обставини на власну користь: підтягне резерви, зміцнить оборону, передислокує підрозділи і підготує новий удар.

Давно минули ті часи, коли офіцери ворогуючих армій, у домовлені дні, могли зранку разом випити кави і викурити міцну сигару, а потім вести один проти одного шляхетну війну. Давно минули часи Першої світової, коли, зокрема, і українці, які воювали у складі протиборствуючих імперських армій, дійшовши згоди, спільно сідали за святковий великодній стіл, а потім розходились по своїх позиціях і продовжували воювати.

Ці події тепер лише з подивом вивчають дослідники, а реальність зовсім інша. І вона волає про одне: перемир’я з московією не буває!

Адже, по перше, варто раз і назавжди запам’ятати, що будь-які, навіть тимчасові і короткочасні домовленості із кремлівськими посіпаками не вартують паперу, на якому вони підписані. Це неодноразово доведено історією. Як давньою, так і новітньою. Адже у московитському ДНК міцно закладені брехня, обман, підступність і зрада.

По друге, потрібно раз і назавжди затямити, що основна мета цієї жорстокої війни, яку поставили перед собою кремлівський карлик і його свита – це ліквідація української державності та повне знищення української нації. І в цьому процесі вони собі не можуть дозволити «вихідних» чи «передишок». Як і не можуть дозволити українцям перевести подих і хоч на кілька днів згадати про нормальне життя. Триває війна на виснаження, на знищення, на ліквідацію ідентичності. Типова московська імперська війна, яка не передбачає пауз.

По третє, необхідно раз і назавжди зрозуміти, що апелювати до безбожників із боліт щодо якихось домовленостей саме на християнські свята є справою безнадійною. Кадровий підрозділ фсб – «руская православная церковь», усі її «віряни», з одного боку, і християнство, з іншого, – речі абсолютно не сумісні, кардинально протилежні і самозаперечні! Релігія і «православниє скрєпи» для чекістів – вигідний інструмент для управління зазомбованими вівцями, але аж ніяк не духовні постулати чи цінності. Тому ні на Пасху, ні на Різдво, ні на Преображення чи Богоявлення московські антихристи ніколи не звертають уваги. Навпаки, в цей час, що притаманно демонам, вони ще з більшою зухвалістю і цинічністю творять свої чорні і безбожні терористичні справи.

Така реальна картина, яку потрібно усвідомити і прийняти, відрікшись, як від чогось недоречного і огидного, марних сподівань на різного роду перемир’я, домовленості чи перемовини.

Єдиною запорукою повернення до мирного і спокійного життя для українців сущих і українців ще не народжених є національний опір, сконсолідована боротьба і повна Перемога над ворогом, аж до знищення московської держави як такої. Часто наші відповіді, зважаючи, на масштаби і напрямки боротьби бувають асиметричними, але в глобальному розумінні ми мусимо зійтись саме на симетричній відповіді кремлівським паліям війни і терору – ліквідації московської держави, як остаточної умови завершення війни!

Петро Іванишин

Періодично воююче українство перебуває в тривожному очікуванні виборів. Здіймаються різні інформаційні хвилі і багато хто сподівається на ветеранів як на основну і рушійну силу змін у державі. От, мовляв, прийдуть з фронту хлопці та дівчата і покажуть корупціонерам, де раки зимують! Очікування ці, вочевидь, можуть бути і слушними. Але в політичному просторі не все так просто. Схожі запити мала, наприклад, Європа після Першої світової. Але у Франції, Німеччині, Британії, Італії чи Московщині не маса ветеранів сама по собі, а певні політичні партії й рухи досягали успіху й влади. І не завжди це приводило до революційних змін. А там, де приводило, то не завжди на користь народу.

Ветерани, як і решта суспільства, ставали елементом або заручником тих чи інших політичних ідей та організацій. Згадаймо наш успішний Зимовий Майдан 2013-2014 рр., негайну московську агресію у лютому 2014 р. і позачергові президентські та парламентські вибори в цьому ж році. Хто там переміг? Так, серед членів політичних сил з’явилась маса колишніх революціонерів та фронтовиків АТО. Але чи відігравали вони самостійну політичну роль у владі всіх рівнів, чи не стали заручниками старих добрих олігархічних кланів, політтехнологи яких й до того вміло використовували різні привабливі для електорату обличчя – дисидентів, письменників, співаків, учених? Хороші, світлі, мужні люди, які проявляли чудеса героїзму під час повстання і на фронті, стали заручниками не зовсім хорошої системи.

І все ж люди-воїни, люди боротьби, люди з характером справді повинні і, за певних умов, тільки й можуть бути справжніми політиками. Про це свідчать історичний досвід і політична герменевтика. Якщо тільки пам’ятати, що політика – це не служіння сильним світу цього, не егоїстичне використання посад для власного чи родинного збагачення, не реалізація антилюдяних, антинародних та антинаціональних утопій універсалістського типу. Усе це – політиканство, антиполітика. Справжня політика – це важлива сфера національної культури. Це – теорія та практика державного будівництва, мистецтво реалізації суспільних ідей, здобуття та утримання влади, узгодження індивідуальних і групових інтересів із загальнонародним благом. Але передусім – це важлива спільна, національна справа.

Народи завжди помічали неоднаковість тих чи інших людей. Тому давні мудреці виокремлювали різні життєві, екзистенційні типи. І тільки деякі з них – ті, що мали сильний характер і пройшли відповідний вишкіл, навчання, – були спроможні гідно нести тягар влади, тягар відповідальності за долю земляків. У середньовічній Європі панувала думка, що суспільство – це організм, де кожен повинен виконувати власну Богом дану функцію. Тому виокремлювали три стани, які були не такими непроникними, як варни у давніх індоєвропейців: «ораторес» (ті, хто моляться – духовенство), «беллаторес» (ті, хто воює – шляхта, лицарі) і «лабораторес» (ті, хто працює – селяни, ремісники, купці). Панувати (і їх цьому довго навчали) могли тільки два перші стани – люди молитви (інтелекту) і меча.

Там, де політична еліта, яка складає лише кілька відсотків будь-якого суспільства, перетворювалась на замкнені касти, де керували не кращі, а гірші, зате «свої», де ставились соціальні бар’єри здібним до керування особистостям, – там неминуче відбувався занепад держав і народів. Не випадково, одна з ключових історіософських теорій Вільфредо Парето, яку підтримували і В’ячеслав Липинський, і Дмитро Донцов, стверджує, що історія – це «кладовище аристократій». Виживають ті суспільства, де відбувається постійне оновлення правлячого класу – циркуляція еліт. «Разом з провідною верствою стоять і падають народи», – писав Д.Донцов і відзначав такі її основні риси: шляхетність, мудрість, мужність, державницький інстинкт.

Керувати повинні тільки мудреці–філософи (аристократія мудрих). Але як вони з’являються? Не за походженням і не через вибори, вважав грецький філософ Платон. Бо діти можуть не вдатися у батьків, а на виборах часто перемагають не мудрі, а некомпетентні маніпулятори-демагоги. Тому треба брати дітей із уродженими задатками воїнів-охоронців та мудреців і ретельно виховувати їх у спільних закладах, спостерігаючи за фізичним та розумовим розвитком. Найкращі серед них продовжують навчання за допомогою складніших предметів – математики, астрономії, філософії і після п’ятнадцяти років практичного досвіду на військовій та адміністративній службі (на цей час їм виповнюється 50 років) отримують можливість керувати полісом. Причому, керувати всупереч бажанню: осягнувши справжню мудрість, ці філософи-воїни правлять тільки з необхідності, з чистого альтруїзму, безкорисливо. Найвища мудрість людини влади – не прагнути бути володарем. Таким чином, за Платоном, не тільки екзистенційні звичайні люди, виробники, що керуються в житті емоціями, пристрастями, не можуть стати політиками, а й просто воїни чи філософи. Тільки поєднання потужної, несамовитої волі охоронця із фізичною силою та глибокою мудрістю внаслідок тривалого вишколу дає тип володаря, здатного осягнути мистецтво влади. Унікальний тип лідера, філософа-охоронця, який, не маючи сім’ї і приватної власності, живе тільки заради процвітання полісу, заради блага всього народу.

І хоча ні таких виняткових правителів, ні такого ідеального полісу ніколи не існувало, все ж платонівську логіку формування політичної еліти намагалися і намагаються так чи інакше наслідувати в усіх успішних країнах. Для цього прагнуть поєднати вроджені вольові здібності молодої людини із тривалим і глибоким навчанням відповідних дисциплін та військово-політичною практикою.

А тепер повернемось знову до наших потенційно демобілізованих фронтовиків. Цю величезну групу людей меча (сотні тисяч), які отримають реальний і часто багаторічний воєнний досвід (від 2014 р.), утворять дуже різні люди. Насамперед, це звичайні мобілізовані солдати та сержанти, вимушені воїни, які з честю і гідністю виконували свій обов’язок перед Батьківщиною. І таких більшість. Далі маємо справу з професійними, кадровими військовими і добровольцями, які, як люди честі, з обов’язку чи за власною волею взяли до рук зброю. Усі вони, в платонівській термінології, за певного вишколу, можуть продовжувати бути воїнами-охоронцями. Без такого вишколу і без приналежності до національно зорієнтованих політичних організацій, обравши кар’єру політиків, вони можуть легко стати заручниками політичних сил та політичних ігор між цими силами. Їхній бойовий досвід і набутий авторитет може бути використано як прикриття у власних чи іноземних цілях тими, для кого загальне (національне) благо не є цінністю. Як уже не один раз бувало.

Ті ж люди меча, що захочуть отримати ґрунтовну філософсько-політичну освіту, захочуть здійснювати справжню політичну діяльність і використовувати владу для розбудови національної держави, неминуче стануть консолідуватися в політичні структури й рухи, ґрунтовані на національній ідеї як базовому світоглядові. Такі націоцентричні політики – державники, соборники, революціонери, як їх окреслював Євген Коновалець, – здатні вивести Батьківщину із вразливої неоколоніальної пастки, побудувати здорову національну політичну систему, замінити лібералістичну «постдемократію», що є прикриттям олігархату, націократією (національним народоправством), здійснити всебічний розвиток українців та гарантувати громадянам іншого етнічного походження свободу, справедливість і добробут.

І ще одне. Саме такого типу філософи-воїни, люди ідеї і чину, і жодні інші, здатні забезпечити реальний захист України від будь-якого вторгнення будь-якого імперіалізму – військового, політичного, економічного чи культурного.

Ярослав Сватко

З 31 березня по 3 квітня 1941 року в організаційному приміщені на вул. Дітля в м. Кракові відбувся Другий Великий Збір ОУН. Постала нова реальність в українському визвольному русі – покоління, яке створило пізніше УПА, проголосило свою програму боротьби за Українську Державу. Однак, все, що було прийняте на Зборі, не з’явилося в чотири дні, це був досвід та ідеологічні дискусії учасників протягом попереднього десятиліття, чи то в підпіллі, чи то в ув’язненні.

Кожне покоління має своє бачення світу, яке враховує досвід попередників. Покоління українських борців за державу часів Другої світової війни вчилося на досвіді невдалих спроб завоювати державу на початку століття і підсумувати його кредо можна висновком Євгена Коновальця: якщо матимемо силу – матимемо все, якщо не матимемо сили, то й ніякої держави не матимемо. Це дуже перегукується із сьогоднішніми реаліями, коли і Трамп, і путін, нав’язують світу право сили замість сили права, і немає опонентів, які б намагались наполягати на протилежному. Тому досвід покоління, яке створило бандерівську ОУН, мав би бути особливо цінним у сьогоднішні часи.

Отже, починати слід від сили, і тут важливо, як розуміти, що таке сила в національній боротьбі. Творці УНР-ЗУНР розуміли силу досить матеріялістично. Це не дивно, бо на той час світом ширилися соціялістичні ідеї, а разом з ними і матеріялізм. Однак довести соціялістичну ідею до логічного завершення зумів лише лєнін. Додавши до неї месіянство, він отримав ідеологічну зброю, протистояти якій міг лише націоналізм. А от з націоналізмом у лідерів українських держав було кепсько. Вони могли переконувати самі себе, а от націю своїми половинчастими підходами вони не переконали. В результаті українців обдурив лєнін, пообіцявши УРСР як українську державу. Шанс збудувати національну державу був втрачений, виключно через нерозуміння лідерами ролі ідеології, як стрижня, на якому тримається держава. Оце вкоротці суспільні умови, в яких нове покоління борців за державу входило в життя.

Коли засновувалась ОУН, то на Першому Конґресі молоде покоління було в явній меншості. Однак між заснуванням і створенням є певна різниця. Створення ОУН – це не декларація про готовність до боротьби за Українську Державу усіма можливими засобами. Це підготовка кадрів, які будуть боротися. Які не схиблять на манівці тому, що черговий ідеологічний провокатор запропонує шлях, який здаватиметься більш привабливим, ніж боротьба через кров і страждання. Які будуть розуміти як аксіому, що кров Героїв – це єдина валюта, яку приймає історія, як оплату за державну незалежність нації. Які будуть шукати кандидатів на цих Героїв і виховувати їх так, щоб у скрутну хвилину вони діяли як Герої. І які зроблять рух масовим в умовах жорсткої протидії колонізаторів. Більшість цієї роботи зробили представники молодого покоління в ОУН, яке участі у боротьбі УНР-ЗУНР не брало.

Аналізуючи конфлікт поколінь в ОУН історики переважно звертають увагу на масовість молодіжного руху, а вже звідти переходять до пояснення причин конфлікту між поколіннями. Однак варто було би зайти до пояснення причин конфлікту з іншого боку. Молодь мала свою світоглядну базу. Квінтесенція того, як і чому боротися за свою державу була викладена в Декалозі, Правилах, Прикметах і Молитві націоналіста. І всі ці світоглядні документи були складені представниками молодого покоління. Вони не просто укладали Катехизм націоналіста, вони ще й практичними діями підбирали однодумців, які би не схибили зі шляху боротьби. Вони навчали однодумців, і, що було дивним і рідкісним для ієрархічних організацій, зробили обов’язковим взаємне навчання для всіх щаблів ієрархії. Щоб було зрозуміло: Бандера теж відбував вишколи, а потім здавав екзамени з дисциплін, де визнаними фахівцями були інші.

Світоглядним стрижнем Організації був ідеалізм. Коли ми говоримо про ОУН, як організацію орденського типу, то ідеалізм є неодмінною умовою такої структури. Старе покоління мало до цієї концепції та її реалізації в кращому разі дорадчий стосунок. Головний ідеолог молодого покоління Ярослав Стецько неодноразово дискутував з Дмитром Донцовим про це на сторінках “Студентського вісника”, і дуже категорично підвів риску в дискусіях з метром націоналізму: “ми вже збудували свою організацію, і вона буде такою, як ми її зробили”.

Ірраціональний ідеалізм, світогляд якого мав у своїй основі майбутню Українську Державу як даність, як зміст життя, не залишав лазівок для раціональних можливостей “домовитися посередині”. Він давав можливісь домовлятися з сильними світу цього про співпрацю в інтересах досягнення головної мети, але ні в якому разі не ціною цієї головної мети. Коли ми намагаємось дати оцінку тим, чи іншим рішенням чи то ОУН як спільноти, чи то індивідуальним рішенням її провідних членів, повинні враховувати оцю світоглядну базу: ірраціональний ідеалізм українських націоналістів спертий на місію життя для Української Держави і Нації.

Конфлікт поколінь в ОУН дійшов до логічного завершення, коли Друга світова війна дійшла до України. Постало питання, як використати світовий конфлікт для відновлення Української Держави. Історики акцентують увагу на персональних непорозуміннях між лідерами та провідними членами. Знову ж, там, де фундаментальні рішення диктує ідеологія, персональні конфлікти залагоджуються компромісами. А там, де в конфлікт заходять світоглядні підходи, компроміси стають неможливими. Видимий результат того, що це не персональний, а таки світоглядний конфлікт, ми побачили вже після 2-го Збору, під час Акту відновлення Української Держави. Тоді питання стояло відверто просто: будуємо Україну з ласки сильного чи з питомого права Українського Народу? Відповідь в стилі “так, але…” історія не приймала. Кожна зі сторін пішла своїм шляхом, а, значить, справа була не в персональних амбіціях лідерів, а в світоглядних підходах середовищ. Щоправда, досить швидко, як на перебіг історичних подій, сторони знайшли способи співпраці задля досягнення спільної мети, але історичний “момент істини” на той час вже пройшов.

2-й Великий Збір поставив перед членством ОУН ще одне завдання, яке для матеріялістів із підходами “реалполітік” було з серії “не сповна розуму”. Йдеться про завдання розвалу СССР, яке було поставлене під гаслом “Свобода народам! Свобода людині!”. Тільки ірраціональний ідеалізм в пору, коли сила комуністичних режимів здавалася незламною, міг ставити таке завдання і будувати шляхи до його досягнення. Тільки люди з місією життя для своєї нації могли заради досягнення цієї мети працювати в гулагах з представниками інших народів і впроваджувати через протестні середовища інших націй ідею “Свобода народам!”. Ідея спрацювала тоді, коли багато виконавців уже загинули, але з ідеями завжди так, вони не працюють миттєво. А от “реальні політики” знати не хочуть, чому СССР розпався. Кажуть – випадково. І вже готують нові “київські курячі промови” на випадок відокремлення поневолених росією народів від федерації. Але ідея працює далі, і лише історичний процес може дати відповідь, чи мають право нації, готові платити кров’ю за свою свободу, на власне державне життя. А там, де пролита кров Героїв, “курячі промови” не працюють.

Фактично 2-й Великий Збір дав імпульс легенді української визвольної боротьби, яка житиме так довго, поки існує нація. Сьогодні ця легенда матеріялізувалась у назвах українських вулиць і площ, іменах бойових бригад ЗСУ, піснях, військовому привітанні “Слава Україні! – Героям Слава!”, марші українського війська. Це потужний пласт ідей, який робить українську державність незнищенною. Можливо, організатори 2-го Збору й не ставили перед Збором саме таку мету, але вони її досягли. Ідея перемогла “реалполітік”.

Віктор Ягун

Події навколо естонського міста Нарва не є випадковими інформаційними вкидами. Це виглядає як класична розвідувально-підготовча фаза російської гібридної операції, знайома Україні ще з 2014 року. Кремль традиційно працює не з танків, а з наративів: спочатку створюється інформаційна реальність, потім політична напруга, і лише потім можуть з’являтися силові інструменти.

Нарва для цього майже ідеальна ціль. Місто на кордоні з росією де понад 90% із 50 тисяч мешканців російськомовні і складна історична ідентичність регіону. Саме такі території Москва завжди розглядає як потенційні точки тиску на Європу.

Сьогодні фіксується знайомий набір індикаторів. У соцмережах і месенджерах з’явилися ресурси, які просувають ідею так званої “Нарвської народної республіки”. Використовується символіка псевдодержавності, поширюються меседжі про “утиски російськомовних”, тестуються реакції суспільства на радикальні тези. Це стандартний інструментарій російських інформаційно-психологічних операцій.

Україна добре знає цю методологію. Саме так починалися події в Криму та на Донбасі: спочатку інформаційне зондування, потім формування локальних агентурних мереж, створення атмосфери “конфлікту”, і лише після цього — спроби політичної або силової ескалації.

Важливо розуміти: наразі немає ознак підготовки військового сценарію. Але є ознаки тестування НАТО. Росія перевіряє не оборону міста, а оборону системи: чи швидко реагують служби безпеки; чи здатне суспільство імунно реагувати на пропаганду; чи готові політичні інститути до кризових сценаріїв;чи буде консолідована реакція Альянсу?

Фактично, це спроба перевірити, чи працює стаття 5 НАТО не тільки у військовому, а й у гібридному вимірі.

Естонія діє значно швидше і професійніше, ніж багато держав у подібних ситуаціях раніше. Посилюється контроль кордону, відслідковуються інформаційні мережі впливу, активно працюють служби внутрішньої безпеки. І головне — немає політичної розгубленості, яку росія завжди намагається використати.

Для України тут є важливий висновок. Росія не відмовилась від стратегії створення керованих криз. Просто тепер вона застосовує її проти країн НАТО так само, як раніше проти пострадянських держав.

Нарва сьогодні — це не про Естонію. Це про нову фазу гібридної конфронтації росії із Заходом.

І ще один важливий урок, який Україна може пояснювати партнерам: гібридна агресія починається не тоді, коли з’являються “зелені чоловічки”, а тоді, коли з’являється слово “республіка” у Telegram-каналах.

Саме тому найкраща протидія таким сценаріям — не лише армія, а стійкість держави, сильна контррозвідка, імунітет суспільства до пропаганди і швидка реакція інституцій.

Україна цей етап вже пройшла. Європа зараз проходить його в прискореному режимі.

Ігор Лосєв

Зараз на фронті складається цікава ситуація. Наші війська обороняються доволі вдало, але неможливо виграти війну, постійно сидячи в обороні.

Москалі також поступово втрачають здатність до наступів. Ми діємо, переважно, реактивно, реагуючи на дії ворога, але не завжди нав’язуємо йому свій порядок денний.

Між тим, сьогодні є непогані шанси погіршити ситуацію для російських окупантів. Уже давно пора розпочати рішучі дії у напрямку тимчасово окупованого ворогом українського Криму, який є основою всього південного фронту російських сил в Україні. Обвал російської оборони саме в Криму може обвалити стійкість всього окупаційного угрупування РФ на українській території. Тим більше, в українській воєнній історії є блискучий приклад де- окупації півострова Крим, коли у квітні 1918 року Кримська група армії УНР у чудовому стилі розгромила окупаційні війська більшовиків і взяла Сімферополь, Джанкой і Бахчисарай. Чому б це не повторити?

Крим має особливе сакральне значення для путіна.

Утрата Криму буде означати крах усіє геополітики російського диктатора і велику ганьбу для нього. Путінська агресія проти України розпочалась в 2014 році в Криму. Саме в Криму все і повинно закінчитися.

Такий глибокий удар на Південь може відтягнути російські війська від нашого Донбасу. Крім того, це може суттєво вплинути на капітулянтські настрої у середовищі Zet-блогерів РФ. Бо вже 5-й рік російська армія нічого не може зробити на українському фронті. Пропагандисти РФ вже не знають, як це пояснювати російському загалові.

А затишшя на фронті є для нас доволі загрозливим. Адже москалі можуть зібрати значну групу військ і прорвати наш фронт. Ситуація дуже проста: якщо ми не прорвемо їхнього фронту, вони прорвуть наш. Це як у футболі: якщо ти не влучиш в їхні ворота, вони влучать у твої.

Однак усі ці перспективи не можна реалізувати, якщо не накопичувати значні угруповання військ, зброї і техніки.

Я не знаю, що і як робить в цьому напрямку наш Генштаб і Верховний головнокомандувач, але сподіваюсь, що все необхідне таки робиться. Як казали давні римляни: «Нехай консули будуть пильні!». І нехай вони не дуже сподіваються на затишшя на фронті, котре може закінчитися в будь – якій момент…

Будь-яка тоталітарна держава дуже доскіпливо ставиться до найменших проявів вільнодумства і виходу за межі усталених ідеологічних норм, вбачаючи у цьому пряму загрозу своєму існуванню. Саме тому в усі часи творчі особистості були під пильним наглядом спеціалізованих державних структур, які намагалися не допустити «шкідливого впливу» на маси. І чим масштабнішою була постать, тим прискіпливішою була увага до творчості та наполегливішими спроби, якщо не вдавалося замовчати чи зламати митця, «приручити» його, зробити «своїм, зручним і правильним». Практично усі знакові українські письменники і поети в часи бездержавності пройшли через горнило ідеологічного протистояння з державною машиною. Тарасові Шевченку в цьому плані «пощастило» мати справу і з імперською цензурою, і з комуністичним Головлітом.

З імперською цензурою Тарас Шевченко зіткнувся практично з перших кроків виходу на широку публіку. І не лише тому, що в ті часи жоден літературний твір не мав права бути опублікованим без відмітки цензора, підпорядкованого Головному управлінню цензури Міністерства народної освіти Російської імперії, але і через самоцензуру, яка існувала у суспільстві і змушувала «дмухати на холодне».

Рукопис Шевченкової збірки Три літа із цензурними позначками. Із факсимільного видання

Усі пам’ятають історію першого «Кобзаря», до появи на світ якого у 1840 році долучилися поет з Пирятинського повіту Полтавщини Євген Гребінка та полтавський землевласник Петро Мартос. До «Кобзаря» тоді увійшли 8 поезій: «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка» («Нащо мені чорні брови»), «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч» та «Думи мої, думи, лихо мені з вами».

Так от, цей «Кобзар» відомий у двох варіантах: на 106 та 116 сторінок. Це пов’язано з тим, що перший наклад вийшов практично не цензурований, а після шаленого розголосу, який отримав «Кобзар» своїм антиімперським спрямуванням, його було піддано більш жорсткій цензурі і всі подальші примірники були надруковані з купюрами. Припускають, що це зробив сам Мартос, злякавшись можливих санкцій.

«У  реакційних колах  «Кобзар» одразу ж викликав суперечки й зазнав нападок. Про одну з таких суперечок, – що відбулася 23 квітня 1840 року на вечорі в М.Маркевича, на якому був присутній і Шевченко, – в щоденнику Маркевича читаємо: «А Кукольник уже напав на Мартоса, критикував Шевченка, запевняв, що напрям його «Кобзаря» шкідливий і небезпечний. Мартос впадає у відчай». Цей переляк і відчай, очевидно, й спонукали Мартоса, не зупиняючись перед додатковими видатками на переверстку, вилучити з «Кобзаря» ряд уривків, публікація яких могла мати неприємні наслідки не тільки для автора (що й показав згодом розгляд «Кобзаря» в ІІІ відділі)», – зазначав відомий шевченкознавець Василь Бородін.

Кобзар Тараса Шевченка, виданий коштом Платона Симиренка 1860 рік

З купюрами вийшли і два наступні прижиттєві видання Шевченкового «Кобзаря» (1844 року під назвою «Чигиринський Кобзар», до восьми творів із видання 1840 року була додана ще поема «Гайдамаки») та 1860 року, кошти на який дав цукрозаводчик Платон Симиренко (до цього «Кобзаря» увійшли 17 творів). І ці купюри були суттєвими. «Сьогодні цензура випустила із своїх пазурів мої безталаннії думи, та так проклята одчистила, що я ледве пізнав свої діточки», – писав  сам Шевченко в листі до зятя Симиренка Олексія Хропаля.

Взагалі, в 1858 році, повернувшись із заслання і опинившись у вирі суспільного життя, Тарас Шевченко загорівся ідеєю видати двотомник «Поезія Т.Шевченка», розмістивши у першому свої вірші,  написані до заслання, а в другому — створені на засланні й після нього. До цензурного комітету він подав збірку на 338 сторінок, яка починалася віршем «Думи мої…» й завершувалася циклом «Псалми Давидові». Окрім раніше виданих туди ввійшла також поема «Наймичка»

Утім, дозволу на публікацію цієї збірки довелося чекати майже рік, і повернулася вона зі значними змінами. Цензори обрізали понад половину «Дум», вилучили 56 рядків із поеми «Сліпий», вступ із «Гайдамаків» («Все йде, все минає»). У поемі «Катерина» і багатьох віршах зробили купюри. А поеми «Сон», «Кавказ», «Єретик» та вірш «Заповіт» взагалі заборонили друкувати.

Сторінка рукописного Кобзаря Василя Гнилосирова 1861 Репринтне видання 2013

Цензурні купюри супроводжували видання творів Шевченка і після смерті поета. Що ж найбільше не сподобалося царським цензорам у його віршах? Передусім, із поезій вилучалася будь-яка критика Російської імперії (у Шевченка це, практично незмінно – Московщина), «богохульні» та антицерковні рядки та будь-який натяк на окремішню українську ідентичність чи підневільне становище українців. «Шевченко не пробуждал высоких чувств к великому государству Российскому, ибо проповедовал украинофильство и не мог говорить о воссоединении Малороссии с Россией без ненависти», — писав про Шевченка один із російських цензорів.

Наприклад, у виданні «Кобзаря» 1894 року із поеми «Іржавець» вилучили 40 рядків, де були навіть найменші натяки проти Петра І чи російської політики. Великі шматки були вилучені і з віршів «Чигирине, Чигирине», «І мертвим і живим…», «До Основ’яненка». А відомий «Заповіт» у цьому виданні взагалі складався лише з першого куплету – далі ішли самі цензорські крапки.

Під заборону потрапили, зокрема,  такі рядки:

Так от як кров свою лили
Батьки за Москву і Варшаву,
І вам, синам, передали
Свої кайдани, свою славу!

«І мертвим і живим…»

А до того — Московщина,
Кругом чужі люде.
Тяжко, батьку,
Жити з ворогами!

«До Основ’яненка»

Такая їх доля:
Не вернуться сподівані,
Не вернеться воля,
Не вернуться запорожці,
Не встануть гетьмани,
Не покриють Україну
Червоні жупани!

«Чигирине, Чигирине»

Утім, існували й інші «Кобзарі» — нецензуровані. Після арешту Тараса Шевченка в 1847 році, коли друковані «Кобзарі» були заборонені в Російській Імперії і вилучалися із усіх бібліотек та книгосховищ, почався процес масового переписування і «ходіння по руках» як окремих поезій Шевченка, так і всього «Кобзаря». Наприклад, зберігся примірник «Кобзаря», переписаного і розмальованого друзями Шевченка, який вони подарували поетові замість вилученого охранкою, після повернення із заслання. Також відмий рукописний «Кобзар» 1861 року багатолітнього доглядача могили Тараса Шевченка, а тоді – студента історико-філологічного факультету Харківського університету Василя Гнилосирова.

Щоправда, до цих «Кобзарів» іноді потрапляли твори інших поетів, близьких до Шевченка по духу. Так, на Галичині довгий час приписували Шевченкові вірш «Ще не вмерла Україна», і Михайло Вербицький, коли писав музику Гімну, був переконаний, що це слова Шевченка.

Саме ці рукописні «Кобзарі» (а ще – перший нецензурований «Кобзар» виданий у 1876 році в Празі) стали основою для масового видання поезії Тараса Шевченка, яке розпочалося після послаблення російської царської реакції в 1905 році, а з початком Української революції 1917-1921 років вибухнуло з новою силою. Товариства «Просвіта» підняли Шевченкове слово на свій прапор, а Центральна Рада у 1917 році вперше оголосила день народження Шевченка національним святом і вихідним днем. У той час з’явилися десятки приватних видавництв, які масово видавали українську літературу. І твори Шевченка також.

Але так тривало недовго. Уже в 1922 році з метою зведення всіх існуючих напрямів цензури під єдине керівництво народного комісаріату освіти було засноване Головне управління у справах літератури й видавництв (Головліт), який видавав дозволи на випуск у світ книжок, періодичних видань, затвердження редакційних колеґій (відповідальних редакторів), відкриття видавництв і затвердження їх редакцій, складання орієнтовного плану видавничої продукції (з визначенням обсягу та проценту літератури по окремих жанрах і для окремих груп споживачів).

Цікаво, що одним із перших кроків Головліту стала заборона приватним видавцям друкувати твори Шевченка та деяких інших класиків української літератури – це право мали лише державні видавництва.  У це при тому, що щорічно твори поета видавалися та перевидавалися величезними тиражами. Так, лише з 1920 до 1938 рр. побачили світ 182 назви видань загальним накладом 2 991 790 примірників.

Із згортанням політики українізації та посиленням репресій проти української інтелігенції під заборону потрапили і «Кобзарі», які масово почали вилучатися із бібліотек та книгозбірень. У першу чергу «під ніж» потрапили книги із «ідеологічно неправильними» передмовами, примітками, просто згаданими іменами новоявлених «ворогів народу». Так, у 1933 році весь наклад тритомного видання Шевченкових творів за редакцією відомого літературознавця Олекси Дорошкевича комуністична цензура конфіскувала та вилучила з бібліотек і книготорговельної мережі. Жертвами сталінських репресій стали і всі причетні до виходу у світ видання «Кобзаря» 1931 року. Розстріляли червоні кати в 1937 році художника-ілюстратора Седляра,  а його творчий доробок знищили.

Не реалізованою лишилася й ідея видання академічного 8-10-томного повного зібрання творів Шевченка, над яким працювали С.Єфремов, М.Новицький, Д.Ревуцький, П.Филипович, В.Міяковський, А.Лобода, П.Рулін, О.Новицький. Пізніше більшість із них були репресовані із ярликом «шевченкознавець-націоналіст». Сергія Єфремова визнали винним в організації вигаданої в ГПУ Спілки Визволення України. Символічно, що показовий політичний процес над «членами СВУ» в Харківському оперному театрі розпочався 9 березня 1930 року, в день народження Шевченка. 

Але повністю заборонити Шевченка російсько-комуністична влада не могла. Тому від самого початку його всіляко намагалися зробити «своїм»: у передмовах робився акцент в першу чергу на кріпацьке походження та солдатчину, а його твори маркувалися як «антикріпосицькі», «атеїстичні», «пролетарські». Ось типова риторика з передмови відомої шевченкознавиці Єлизавети Середи до видання 1982 року «Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії. 1814-1861»: «Поет-інтернаціоналіст, він був пристрасним пропагандистом і полум’яним захисником ідей дружби і єднання всіх поневолених народів. Усю свою творчість і все своє життя Шевченко поставив на службу революційно-визвольній боротьбі проти кріпацтва і самодержавства. Велика любов до трудового народу, заклик до революційної боротьби за повалення кріпосницького ладу поєднувалися в поета з непохитною вірою в перемогу над царизмом».

Фрагмент передмови до Вибраних творів Тараса Шевченка 1949 року

Ще один штрих, який мав бути присутнім у всіх радянських передмовах і коментарях – це цитати вождів партії та обов’язковий наголос на «вплив» на творчість поета «передової російської інтелігенції». У згаданій передмові цей канон також дотримано: «До пропонованого читачам другого видання цієї книжки додані віднайдені нові офіційні документи, записи в щоденниках сучасників і друзів Т. Г. Шевченка, матеріали тогочасної періодики про зв’язки українського поета з передовою російською громадськістю, зокрема з В. Г. Бєлінським, М. О. Добролюбовим, М. Г. Чернишевським, про вихід у світ прижиттєвих творів поета українською та російською мовами, про участь в Аральській експедиції та ін».

Бєлінський, Добролюбов і Чернишевський в радянські часи були введені в канон «батьків російської демократії», як Ленін, Маркс і Енгельс – в канон будівників комунізму.

Хоча той же Бєлінський зневажливо ставився до творчості Шевченка і писав про нього так: «Новый опыт спиваний г. Шевченка, привилегированного, кажется, малороссийского поэта, убеждает нас еще более, что подобного рода произведения издаются только для услаждения и назидания самих авторов: другой публики у них, кажется, нет. Если же эти господа кобзари думают своими поэмами принести пользу низшему классу своих соотчичей, то в этом очень ошибаются: их поэмы, несмотря на обилие самых вульгарных и площадных слов и выражений, лишены простоты вымысла и рассказа, наполнены вычурами и замашками, свойственными всем плохим пиитам,– часто нисколько не народны, хотя и подкрепляются ссылками на историю, песни и предания, — и, следовательно, по всем этим причинам — они непонятны простому народу и не имеют в себе ничего с ним симпатизирующего». І більше того: ««Здравый смысл в Шевченке должен видеть осла, дурака и пошлеца, а сверх того, горького пьяницу, любителя горелки по патриотизму хохлацкому. Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля — один на государя императора, другой — на государыню императрицу. Я не читал этих пасквилей, но уверен, что пасквиль на императрицу должен быть возмутительно гадок. Шевченку послали на Кавказ солдатом. Мне не жаль его, будь я его судьею, я сделал бы не меньше. Я питаю личную вражду к такого рода либералам». І таке ставлення у «неістового Віссаріона» було не лише до Шевченка: «Одна скотина из хохлацких либералов, некто Кулиш (экая свинская фамилия!), напечатал историю Малороссии, где сказал, что Малороссия или должна отторгнуться от России, или погибнуть… Ох эти мне хохлы! Ведь бараны — а либеральничают во имя галушек и вареников с свиным салом!».

Утім, у радянських передмовах та коментарях до Шевченка до таких подробиць і роз’яснень не вдавалися. Натомість, з одного боку всіляко підкреслюючи, що Шевченко «боровся проти царату», з іншого, як і в царській цензурі, найбільш антимосковські та проукраїнські твори Шевченка просто не друкувалися. Тільки, якщо в царські часи російська імперська цензура вилучала окремі рядки, то в СРСР зникали цілі твори. Так, до «Кобзаря» видання 1950 року не увійшло аж 18 творів, зокрема «Якби ти, Богдане», «Розрита могила», «Великий льох», «Чигирине, Чигирине», «Стоїть в селі Суботові», «Іржавець», «Давидові псалми», «Заступила чорна хмара» та ін.

Цікавою була практика масового видання так званих «Малих Кобзарів» – «вибраного Шевченка», до яких не входив жоден із його «неоднозначних» творів. А коментарі та передмови всіляко ліпили із Шевченка образ «вірного друга усіх пригноблених», який палко підтримував «російських демократів».

Що цікаво: якщо поезія «Чигирине, Чигирине» й потрапляла до канону цих «Малих Кобзарів», то переважно у варіанті, який фігурує в цензурованих дореволюційних «Кобзарях»:

За що ж боролись ми з панами?
За що ж ми різались з ордами?
За що скородили списами
Татарські ребра??.

тоді як в академічному світі добре був відомий рукопис Тараса Шавченка, де його рукою були написані інші слова:

За що ж боролись ми з ляхами?
За що ж ми різались з ордами?
За що скородили списами
Московські ребра??.

Не менш промовистими в радянські часи є і перекладацькі практики творів Шевченка, особливо російською. Звідти при перекладі позникала уся антиросійська риторика або була замінена на антицарську. Ось лише деякі приклади такого «перекладу»: «по-московськи лає» в російському варіанті стало «крепкой бранью осыпает»; «москалики що заздріли, то все очухрали» — «царских слуг объяла зависть, все поразоряли»; «ляхи були — усе взяли, кров повипивали. А москалі і світ Божий в путо закували» — «Шляхта была и все взяла, кровь повыпивала. А царица даже воздух в цепи заковала»; «на квиток повірив москалеві» — «Расписке поверил чиновничьей»; «може, Москва випалила і Дніпро спустила в синє море» — «Может, выжжена Украйна, может, Днепр спустили в синее море»; «Твої діти молодії… московською блекотою… заглушені» — «Сыновья родные… под царевой беленою… заглохшие»; «Як все москаль позабирає, як розкопа великий льох» — «Когда начальство раскопает и славный обкрадет подвал».

А паралельно з цим будь-яка спроба відкрити для себе справжнього, живого Шевченка була підставою для того, щоб тебе «взяв на олівець» КГБ. 22 травня в Києві біля пам’ятника Шевченку щороку чергували «сексоти», записуючи кожного, хто приходив із квітами чи читав вірші поета, в «буржуазні націоналісти».

Повернення Шевченка в нашу культуру триває й досі. На початку 1990-х він був символом національно-культурного відродження. У 2014-му він був на барикадах Революції Гідності. І саме зараз, у час новітньої народної війни за незалежність України його антимосковська тема, яку так затято намагалися витерти з його творчості і російська, і комуністична цензури, набуває особливої ваги.

Тарас Шевченко мобілізує на боротьбу із російськими окупантами!

За матеріалами офіційного сайту Українського інституту національної пам’яті

Віктор Ягун

Удар іранських безпілотників по аеропорту Нахічевані став не просто інцидентом на Південному Кавказі. Це була спроба Тегерана перевірити на міцність регіональний баланс сил. І, схоже, ця перевірка може дорого коштувати самому Ірану.

Нахічевань – це не лише відокремлений анклав Азербайджану. Це важливий логістичний вузол і символ державності Баку. Удар по такій точці автоматично виходить за рамки локальної провокації. Для Азербайджану це сигнал, що приховане протистояння з Іраном переходить у відкриту фазу.

Реакція Баку була жорсткою і недвозначною. Ільхам Алієв фактично дав зрозуміти: час дипломатичних поклонів закінчився. Азербайджан більше не готовий терпіти силовий тиск із боку Тегерана.

Головна причина іранської нервовості лежить всередині самого Ірану. На півночі країни проживає близько 20 мільйонів етнічних азербайджанців – майже чверть населення держави. Для режиму аятол це потенційна внутрішня точка розлому. Тому будь-яке посилення Азербайджану автоматично сприймається як стратегічна загроза.

Ситуацію радикально змінює союз Баку з Туреччиною та Ізраїлем. Азербайджан давно став важливим партнером Ізраїлю на кордоні з Іраном – у розвідувальній, технологічній і логістичній сферах. А підтримка Туреччини створює для Баку потужний військово-політичний “парасольку”.

Ще один фактор, який нервує Тегеран, – транспортна геополітика. Зангезурський коридор може кардинально змінити логістику Південного Кавказу. Якщо цей маршрут запрацює, він з’єднає Туреччину, Кавказ і Каспій, формуючи нову транспортну вісь без участі Ірану. Для Тегерана це означає втрату ролі ключового транзитного вузла.

Але найцікавіше починається, якщо подивитися на цю ситуацію через призму війни росії проти України.

Іран сьогодні є одним із ключових військово-технологічних партнерів москви. Саме через іранські канали росія отримує безпілотні технології, компоненти, виробничі рішення і частину логістики для обходу санкцій. Спільні програми виробництва дронів і ракет стали важливою частиною російської військової машини.

Тому будь-яка дестабілізація Ірану автоматично б’є по цих схемах.

Напруження на Південному Кавказі, внутрішні ризики в самому Ірані або проблеми з транспортними маршрутами означають ускладнення поставок технологій і комплектуючих, які москва використовує у війні проти України.

Інакше кажучи, кожен новий геополітичний головний біль для Тегерана стає проблемою і для кремля.

Події навколо Нахічевані показують, що Південний Кавказ входить у фазу глибокого переформатування. Іран нервово реагує на процеси, які дедалі більше виходять з-під його контролю. росія, яка розраховувала на стабільний союз із Тегераном, теж опиняється в ситуації стратегічної невизначеності.

Для України це означає просту річ: ослаблення Ірану автоматично послаблює росію.

А кожна тріщина в осі москва–Тегеран – це ще один шанс зменшити можливості російської військової машини.

Іноді кілька дронів запускають процеси, які змінюють геополітику значно сильніше, ніж десятки дипломатичних заяв.

Юрій Сиротюк

Давно називаю те, що твориться у світі «тихою третьою світовою». Маю на увазі війну, яка йде без оголошень. Хоча вже й не зовсім тиху. Бракує лиш піднесеного сірника до порохової вежі у тихоокеанському регіоні.

Світ завмер в тривожному очікування. Війна прийшла в місця, які мали бути оазою спокою.

Схоже перелякані всі, окрім українців. Ми вже звикли 12 років жити в цій «ненормальній нормальності». І у нас не має дороги назад. Як і союзників, які поряд стануть на полі бою.

Найголовніша цінність, яку ми здобули це – субʼєктність. А ще – повна втрата ілюзій про світопорядок. Чим менше ілюзій за спиною, тим більше надії на себе. Все в наших руках.

Байдуже, що ті, хто не переміг нас у бою, намагаються заставити нас капітулювати миром. Наше завдання вистояти, щоб до переговорів не дожив наш ворог. Не буде з ким вести переговори, не буде потреби погоджуватися на принизливі компроміси. Те, як наполегливо намагаються рятувати москів «наші союзники», свідчить наскільки погано йдуть справи на болотах.

Проте важливо, щоб москва впала і нас не завалила.

Очевидно, втрата ключового союзника (який будьмо чесними і раніше робив усе щоб ми випадково не виграли цю війну, а тепер хоче нашої пришвидшеної капітуляції) заставила Україну скорегувати плани.

Ключовою стратегією є орієнтація на власні сили.

Союзники – це завжди добре, але на полі бою ці 12 років були ми самі. Потрібна максимальна мілітаризація, «покозачення» всього дорослого населення. Потрібна зачистка усіх наслідків московської окупації, особливо в світоглядній та духовній сфері, культивування духу героїзму.

Важливою є підготовка до оборони країни, себе і своїх ближніх ще з шкільної парти. Корпуси операторів безпілотних систем (наземних, підводних і повітряних) сидять за партами першокласників і чекають вишколу.

Потрібні масова військова підготовка 18-літніх за швейцарським зразком, створення територіальної оборони з правом тримання зброї дома, створення народного резерву – Козацтва, переведення економіки на військові рейки, поетапне зниження призовного віку, здешевлення війни.

Будьмо чесними – нам передавали багато непотрібного і наддорогого мотлоху, який не виправдавує себе в умовах сучасної війни. Загалом ми знаємо що робити. Ми вміємо робити смерть ворогам у промислових масштабах. І ми це робитимемо, бо інших варіантів не має.

І памʼятаймо: «Та ж то ми на вратах Царгороду залишили залізні щити…».

Геннадій Іванущенко

Сьогоднішня геополітична карта світу нагадує тектонічні плити, що прийшли в рух. Поки увага Заходу прикута до лінії фронту в Україні, в іншому куточку «осі зла» – в Ірані – розгортається драма, яка має стати фундаментальним уроком для західної дипломатії. Йдеться про поневолені народи та їхню роль у демонтажі тираній.

Курдське питання в Ірані сьогодні – це не просто локальний конфлікт. Це модель, яка демонструє, чому Захід має переглянути своє ставлення до внутрішньої структури російської федерації. В Ірані курдські регіони традиційно є центром найбільш запеклого спротиву режиму аятол. Гасло: «Жінка, Життя, Свобода», яке сколихнуло світ, має курдське походження.

Чому це важливо? Бо поліетнічний фактор – це «ахілесова п’ята» будь-якої імперії: Тегеран, як і москва, тримається на жорсткій централізації.

Поневолені народи мають найбільшу мотивацію до боротьби і повалення тиранії, оскільки для них це питання виживання, а не просто зміни політичного курсу.

Проте Захід десятиліттями робив ставку на «ліберальну опозицію» в москві, ігноруючи національні рухи в Татарстані, Башкортостані, Чечні чи Калмикії. Це була не просто стратегічна помилка, а злочинна короткозорість, і курдський приклад в Ірані її підсвічує.

Нині, в умовах, коли американська сухопутна інвазія може зайти в клінч, може настати поворотний момент в політиці Заходу щодо імперій: від «збереження стабільності» до «деколонізації».

Це власне те, до чого десятиліттями закликав наших союзників і Антибольшевицький Блок Народів та інші організації: WACL, APACL. Те, до чого нині закликає Антиімперський Блок Народів.

Довгий час політика Заходу щодо росії базувалася на страху перед її розпадом. Мовляв, «краще один зрозумілий тиран, ніж десять невідомих держав з ядерною зброєю». Проте події в Ірані доводять: невирішене питання поневолених народів лише консервує агресію. Якщо народ позбавлений права на суб’єктність, він стає ресурсом для імперських загарбань.

Це має змінити політику щодо РФ. Захід має визнати, що РФ – це не монолітна держава, а тюрма народів. Підтримка національних рухів – це не «втручання», а підтримка прав людини.

Вільний Курдистан в Ірані або незалежні республіки Кавказу та Поволжя в РФ – це природні союзники демократичного світу, які будуть зацікавлені в мирі, щоб розбудити й розбудувати власну державність. Коли національні окраїни усвідомлюють, що їхні ресурси й люди використовуються для чужої війни (як це зараз робить кремль з бурятами чи тувинцями), режим почне тріщати зсередини.

Іран неможливо демократизувати, доки Тегеран пригнічує нацменшини. Так само росію неможливо зробити безпечною, поки вона залишається імперією.

Для західних держав це означатиме наступне.

Відмову від «москвоцентричності»: потрібно відкривати «офіси зв’язку» з національними рухами, а не лише з російськими емігрантами в Берліні.

Підтримку інформаційного мовлення: створення медіа мовами народів РФ (татарською, башкирською, ерзянською тощо), щоб протидіяти пропаганді «русского міра».

Санкції з урахуванням регіонів: стимулювання економічного сепаратизму через підтримку місцевих еліт, готових до розриву з москвою.

Фінансову підтримку існуючих у складі ЗСУ та створення нових збройних формувань поневолених москвою народів.

Усвідомлення економічної вигоди від рівноправного бізнесу зі звільненими від московської тиранії новопосталими державами. Саме вони, а не москва володіють безмежними природними ресурсами.

Отже, живемо в час сміливості, або її відсутності. Курдська боротьба в Ірані – це нагадування: неможливо побудувати стабільний світоустрій, ігноруючи прагнення мільйонів людей до Свободи. Тому Захід має припинити боятися «параду суверенітетів» у росії.

Тема поневолених народів – це «срібна куля» проти російського імперіалізму та його союзників у світі. Якщо Захід почне підтримувати право на самовизначення всередині РФ, війна в Україні закінчиться не «заморозкою», а ліквідацією джерела загрози.

Свобода не буває повною, доки вона належить лише обраним націям.

Михайло Басараб

Пропонуємо вашій увазі роздуми відомого політолога, військовослужбовця Збройних Сил України Михайла Басараба щодо тенденцій у світовому правоконсервативному русі. Чому сучасний правоконсервативний рух, який виправдано постав на захист основ Західної цивілізації, створює нову форму космополітизму? Які виклики у цьому контексті виникають перед Україною? Чому підйом правоконсерватизму заохочується москвою?

Цей текст не є полемікою з правоконсервативними поглядами. Ідея публікації виникла не для суперечки, а як заклик для роздумів. У значній мірі я особисто вважаю себе носієм цього світогляду. Однак, значно більше я ідентифікую себе як українського державника. Мене природно турбують сьогоднішні тенденції, коли часто під прикриттям правоконсервативних поглядів руйнуються основи порядку, на захист якого мали б виступити справжні представники цього руху. І найяскравіший приклад в даному випадку – це безумовно ортодоксальна доктрина MAGA, послідовники якої прагнуть її масштабного відтворення у Європі. У мене немає сумнівів, що російські спецслужби щосили сприяють руйнівній тенденції, коли домінування Заходу буде зруйноване руками тих, хто брехливо і щиро бореться за відродження того таки домінування Заходу. Так, це не парадокс, а реальність. Реальність сучасної когнітивної війни, яку москва розв’язала проти нас усіх.

У відповідь на екзистенційну кризу, зумовлену ерою постмодерну, західні суспільства реагують зростанням підтримки правоконсервативного політичних сил. Сучасний правоконсервативний ренесанс є глобальною тенденцією, яка об’єднує носіїв у різних країнах і на різних континентах Західного світу. Однак, лише в окремих випадках і дуже умовно цей процес є націоналістичним і державницьким за своїм наповненням. Це важливе уточнення, оскільки в традиційному сприйнятті справжній правоконсервативний і націоналістичний світогляди мали б якщо не ототожнюватися, то бути майже одним і тим самим. Йдеться саме про усталене сприйняття, а не про академічний порівняльний аналіз двох ідеологій.

Спільним знаменником для сучасних правоконсерваторів стали не так національні, як соціокультурні чи навіть побутові виклики і проблеми, що є характерними для всього Західного світу як єдиного простору. Передусім йдеться про наслідки міграційної та демографічної кризи, так звану гендерну революцію та низку інших проблем, породжених динамікою західного політичного дискурсу наприкінці ХХ та на початку ХХІ століття. Саме ці питання стали зараз наріжними для єднання і мобілізації правоконсерваторів з різних країн та континентів Західного світу. Тож йдеться не так про захист інтересів держави чи нації, як про захист прав та інтересів певної групи людей незалежно від територій і кордонів.

З огляду на те, що до такого стану справ призвів політичний мейнстрім останніх десятиліть, правоконсерватори часто розглядають сучасну державу як ворожу інституцію, яка допустила критичні спотворення в культурному, освітньому, політичному і повсякденному житті. Через це сьогоднішнім правоконсерваторам більш властива форма транскордонної субкультурної кооперації з однодумцями з інших країн. Це впливає на пріоритети, порядок денний та особливості. За таких обставин правоконсервативна хвиля об’єктивно втрачає зв’язок з націоналістичної ідеологією й не відчуває потреби у ній. Основна увага фокусується не так на державних та національних інтересах, як на загальних викликах для класичного представника Західної цивілізації.

Ми є свідками формування своєрідного міжнародного «правоконсервативного інтернаціоналу», який за своєю організаційною формою відповідає не практиці структурування класичних націоналістичних сил, а організаційній природі Комуністичного інтернаціоналу з його ідеями глобального протистояння світоглядним ворогам. Щоб збагнути таку особливість сучасного міжнародного правоконсервативного руху, достатньо тільки поглянути на те, як нинішні його представники на Заході часто готові співпрацювати навіть з відвертими російськими неосталіністами тільки тому, що ті фальшиво заявляють близькі правоконсерваторам гасла про традиціоналізм, християнські та сімейні цінності і таке інше. Треба визнати, що і певні сучасні українські правоконсервативні сили абсолютно спокійно толерують російський правоконсерватиний рух й готові до братерства з ним навіть зараз – у час війни з росією. Це відбувається в дусі горизонтальної субкультурної взаємодії, в тому числі й у військових та молодіжних середовищах. Така толерантність виникає навіть попри те, що російські правоконсерватори за визначенням назавжди залишаться великодержавниками, а взаємодія деяких з них з Україною у цей час викликана тільки тим, що сучасний правлячий кремлівський режим будує мультинаціональний «російський народ» й руйнує «російську росію».

Добре розуміючи природу нових тенденцій в сучасному глобальному правоконсервативному русі та активно сприяючи такому його становленню, російські спецслужби широко проникають в ці середовища, постійно наповнюючи їх своїми агентами впливу та впливаючи на пріоритети і порядок денний.

Це призвело до того, що західні правоконсервативні сили часто виступають руйнівниками сталих інституцій Західного світу та існуючого міжнародного порядку на чолі із Західним блоком держав, виконуючи таким чином корисну роль для кремля та його союзників.

Означені процеси на даному етапі однозначно шкодять інтересам України як на території нашої держави, так і на міжнародному рівні, а також становлять загрозу масштабування проблем у майбутньому. Говорячи про ситуацію всередині України, вже зараз ми можемо спостерігати, як для формування своєї ідентичності новітні молодіжні, і не лише молодіжні, праві середовища активно запозичують символи не з українського минулого. Водночас, символи класичного українського націоналізму відіграють у їхньому колективному світогляді вторинне або й периферійне значення. Як наслідок, у таких середовищах, наприклад, нерідко можна зустріти людей, які не бачать потреби переходити на українську мову спілкування, хоча вважають себе представниками відповідного кола осіб.

У час російсько-української війни, у повоєнний період, особливо за збереження актуальних соціально-політичних тенденцій у Західному світі, правоконсервативні сили будуть відігравати важливу роль в Україні і для України. Саме тому, світоглядні та ідеологічні орієнтири представників цих кіл будуть мати важливе значення для нашої держави вже у найближчому майбутньому. Якщо ми хочемо, щоб їхній потенціал був максимально корисним саме для Української держави, вже зараз необхідно пріоритезувати в правих середовищах саме державницьку орієнтацію. Культивувати серед них байдужість (упередженість) буквально до всього російського. Цілеспрямовано поширювати у зазначених середовищах знань саме про ОУН та УПА як про найлегендарніший історичний приклад системної і структурованої боротьби за Українську державу в минулому. Вони сформували повноцінне вчення для зрілого і цілісного українського державника.

Тревор Ханнікатт, репортер Reuters у Білому домі

Дональд Трамп колись намагався грати роль миротворця, а тепер він головнокомандувач США в зоні бойових дій, яка розширюється на Близькому Сході. Зухвала серія авіаударів США та Ізраїлю в самому серці Ірану вбила аятолу Алі Хаменеї та розпочала конфлікт, який так швидко та непередбачувано змінюється, що навіть досвідчені аналітики кажуть, що не бачать кінцевої точки.

Подвоєння ставок

У своїй книзі 1987 року «Мистецтво угоди» тодішній власник казино Трамп стверджував, що «ніколи в житті не грав в азартні ігри». Чотири десятиліття по тому, будучи президентом, його толерантність до ризику, здається, змінилася.

Рішення Трампа завдати авіаударів проти теократичних правителів Ірану може бути найбільшою авантюрою в його політичній кар’єрі.

Майже тиждень після початку військових операцій кінцева точка Трампа в Ірані залишається неясною після суперечливих заяв з питань, починаючи від часових рамок і закінчуючи тим, хто має керувати Іраном. Тим часом іранський уряд тримається і завдає ударів у відповідь.

В ексклюзивному інтерв’ю зі Стівом Голландом з Reuters Трамп заявив, що Сполучені Штати повинні відігравати певну роль у виборі наступного лідера Ірану.

Існують десятки способів, якими конфлікт може погано закінчитися для Трампа. Хоча він припустив, що бойові дії можуть завершитися до того часу, як у столиці країни розпустяться весняні сакури, президенти США від Ліндона Джонсона до Джорджа Буша-молодшого загрузли у військових конфліктах набагато довше, ніж вони спочатку вважали.

Виборці вже кажуть, що вартість життя є їхньою головною проблемою. Конфлікт, який спричиняє зростання цін на бензин протягом літнього сезону водіння, може викликати гнів громадян до моменту голосування на виборах до Конґресу в листопаді.

Лише кожен четвертий американець схвалює удари США по Ірану, які занурили Близький Схід у хаос, тоді як приблизно половина вважає, що Трамп занадто охоче застосовує військову силу, як показують опитування Reuters/Ipsos.

Конфлікт також виявив розкол у політичній базі президента. Праві впливові особи, від Такера Карлсона до Ніка Фуентеса, Адіна Росса, Ендрю Тейта та Майка Черновича, розкритикували удари, що викликало негативну реакцію з боку інших, хто підтримує дії президента.

Трамп не виявив жодних ознак сумнівів у собі. Після своєї зухвалої операції з повалення Ніколаса Мадуро у Венесуелі президент відчуває себе сміливим, щоб схилити геополітичний стіл для гри в кості на свою користь.

Рішення Верховного суду щодо тарифів минулого місяця та вузька більшість республіканців у Конґресі свідчать про те, що Трамп, можливо, досяг межі того, що він може зробити з виконавчою владою та традиційним законодавством. Президенти, обмежені внутрішньополітичною реальністю, часто шукають пригод за кордоном.

Трамп намагається сформувати грандіозну спадщину. Президент-республіканець керує державою за допомогою виконавчих указів, змінює горизонт столиці та контролює продажі нафти урядом Венесуели. Можливість позбутися заклятого ворога дає Трампу потенційно непереборну можливість переглянути наратив про непопулярне президентство.

Для Трампа це може бути вартим ризику.

Отримано з розсилки Reuters

Пітер Дікінсон, британський журналіст та дослідник, редактор UkraineAlert в Atlantic Council, головний редактор Business Ukraine Magazine та видавець журналу Lviv Today

Джерело: Atlantic Council

Прем’єр-міністр Великої Британії Кір Стармер заявляє, що Британія планує направити українських фахівців із ведення війни безпілотниками на Близький Схід у рамках міжнародних зусиль із протидії загрозі, яку становлять рої іранських дронів. На тлі іранських авіаударів по всьому регіону Стармер оголосив 1 березня, що Британія «залучить експертів з України, щоб допомогти партнерам у Затоці збивати іранські дрони, які їх атакують».

Для українського президента Володимира Зеленського пропозиція Стармера є довгоочікуваним визнанням статусу його країни як військової сили, на яку варто зважати. «Досвід України в обороні є багато в чому незамінним», — прокоментував Зеленський після заяви Стармера. Хоча український лідер ще не взяв на себе зобов’язання щодо ролі в Затоці, він запропонував направити провідних українських фахівців по боротьбі з дронами, якщо регіональні лідери зможуть спочатку переконати Володимира Путіна призупинити його вторгнення.

Рішення Британії звернутися до українського досвіду підкреслює вражаючу трансформацію сучасної України з військової периферії на світового лідера у війні безпілотників. Коли російське вторгнення в Україну лише розпочалося у 2014 році, десятиліття пострадянської недбалості залишили українську армію в жалюгідному стані. На той час Київ міг залучити лише кілька тисяч боєздатних військ і мусив покладатися на розрізнені добровольчі батальйони, щоб стримати сили Кремля на сході країни.

Послідувала серія амбітних реформ, але лише повномасштабне вторгнення в лютому 2022 року стало періодом справжнього змужніння української армії. Зіткнувшись із екзистенційною загрозою російського вторгнення, українська нація піднялася на опір. Лави армії поповнилися приблизно до одного мільйона військовослужбовців, а застійна оборонна промисловість країни невдовзі зробила перші кроки до безпрецедентного відродження, яке триває донині.

Протягом останніх чотирьох років значна частина зростання оборонного сектору України була зосереджена на нових технологіях, оскільки українці шукали способи протистояти часто переважним перевагам Росії у фінансуванні, живій силі та звичайному озброєнні. З’явилася процвітаюча вітчизняна екосистема оборонних технологічних стартапів з особливим акцентом на виробництві дронів. Українські розробники мають змогу випробовувати нові ідеї майже негайно в бойових умовах, що призвело до культури безперервних інновацій, яка прискорила еволюцію війни безпілотників і змінила вигляд поля бою.

Майстерність України не залишилася непоміченою: численні європейські партнери прагнуть скористатися українськими військовими ноу-хау. Останніми тижнями Німеччина стала черговою країною НАТО, яка оприлюднила плани щодо залучення українських військових інструкторів для навчання своїх військ. Повідомляється, що українські інструктори також діляться своїми знаннями у війні безпілотників з багатьма іншими європейськими країнами, включаючи Польщу та Британію.

Це свідчить про разюче зрушення у відносинах між Україною та союзниками країни. Протягом періоду з 2014 по 2022 рік західні військові інструктори регулярно приїздили в Україну для проведення навчань, тоді як дискурс оборонного сектору в Києві обертався навколо зусиль України щодо прийняття та впровадження стандартів НАТО. Після чотирьох років захисту від найбільшого європейського вторгнення з часів Другої світової війни тепер саме Україна встановлює стандарти, поки командувачі НАТО намагаються їх наздогнати.

Схоже, партнерам України по НАТО є чому повчитися. Нещодавно газета The Wall Street Journal повідомила, що під час навчань в Естонії навесні 2025 року за участю сил НАТО та українських екіпажів безпілотників українці легко подолали набагато більший контингент НАТО, що викликало значне занепокоєння та жваві дискусії. Тим часом багато українських солдатів зазначають, що військове обладнання, надане західними партнерами, часто вже є застарілим через блискавичні темпи технологічного прогресу на українському полі бою.

Поява України як великої військової потуги є кошмарним сценарієм для Росії. Коли Володимир Путін розпочав повномасштабне вторгнення чотири роки тому, він визначив «демілітаризацію» України як одну з двох своїх ключових цілей війни. Якщо метою була демілітаризація, то вторгнення провалилося вражаючим чином. Далека від демілітаризації, сьогоднішня Україна володіє найбільшою та найтехнологічнішою армією в Європі.

На всьому континенті зростає усвідомлення того, що оскільки Сполучені Штати прагнуть скоротити свої трансатлантичні зобов’язання у сфері безпеки, Україні судилося відігравати центральну роль у майбутній обороні Європи. Справді, важко уявити будь-яку стратегію європейської безпеки, яка б не включала Україну як основного учасника. Країна, яка роками безплідно домагалася запрошення до НАТО, тепер визнана гарантом безпеки Європи в той час, коли віра в ефективність Альянсу впала до рекордно низького рівня.

Пропозицію Зеленського відправити фахівців на Близький Схід в обмін на припинення вогню Кремлем, ймовірно, не варто сприймати буквально, але вона відображає впевненість людини, яка знає, що її країна підготовлена до реалій війни двадцять першого століття краще за більшість. Зеленський чітко усвідомлює, що неперевершений досвід України є цінним товаром. Це особливо актуально в нинішньому контексті, коли іранські дрони перенасичують існуючі системи протиповітряної оборони і вимагають таких економічно ефективних рішень, які Україна вдосконалювала протягом останніх чотирьох років.

Український лідер також добре усвідомлює, що військова міць його країни є головним козирем у його прагненні домовитися про врегулювання, яке захистить українську державність і забезпечить європейське майбутнє країни. Війна, розв’язана Путіним у 2022 році, мала позбавити Україну її армії, ідентичності та суверенітету. Натомість вона перетворила Україну на одну з провідних військових держав Європи та вивела країну на передову світових інновацій в оборонному секторі. Ця нова реальність допоможе визначити місце України в широкому світі на десятиліття вперед, одночасно слугуючи грізною перешкодою для імперських амбіцій Росії.

Джерело: СКУ

Олег Вітвіцький

«Я Дух одвічної стихії, що зберіг тебе від татарської потопи і поставив на грані двох світів творити нове життя». Такими словами починається Декалог українського націоналіста. Кожне слово, кожна заповідь і фраза Декалогу, освячені кров’ю жертовної боротьби, слугують наріжними каменями української державності, відображаючи глибоку суть національної ідеї та її основних складових. У Декалозі викристалізовано чимало понять, які чітко окреслюють призначення України, мету боротьби за ідеали свободи та незалежності.

Споконвіків Україна-Русь стоїть на грані двох світів: цивілізації і дикого степу, величних фортець і смердючих боліт, Правди і брехні, Гідності і підлості, Шляхетності і ницості, Добра і зла. І споконвіків українці чинять відчайдушний опір цьому злу, втіленому у московсько-азійсько-більшовицько-путінському покручі. У цій боротьбі були виплекані найкращі покоління борців за волю і самостійність України: лицарів козацької доби, звитяжців національно-визвольної революції початку ХХ століття, бойовиків Організації Українських Націоналістів, вояків Української Повстанської Армії і, безперечно, воїнів Збройних Сил України сучасності. Водночас, у цій боротьбі було складено найвищі жертви убитих і закатованих українських Героїв минувшини та сьогодення.

Тому, однозначно, цьому тривалому протистоянню, цій багатовимірній війні далеко не чотири, не дванадцять і, навіть, не сто років. Хоча, ми дуже добре пам’ятаємо, які події відбулись 19 лютого 2014 року та 24 лютого 2022 року і як вони вплинули і впливають на перебіг цієї війни та життя українського народу.

Проте, маємо чітко усвідомлювати, що екзистенційна війна між Україною та її північним ворогом, у різних формах, триває уже кілька століть.

Причому, екзистенційною ця війна є для обох сторін, по обидві грані двох світів. Адже, як неможливе існування московії без своєї загарбницької імперської політики, передусім, щодо України, так і неможливий повноцінний безпечний і успішний розвиток української держави до того часу, доки існує псевдодержавне утворення із центом у москві. Для України війна є боротьбою за збереження незалежності та національної ідентичності. Для росії – питанням стратегічного впливу та внутрішньополітичної стабільності. Саме тому це протистояння набуває виміру боротьби за право на власне історичне й політичне існування. І у цій боротьбі може перемогти лише один. Іншого не дано! Жодні перемовини, домовленості, формули і перемир’я не варті ні зусиль політиків, ні сподівань суспільства, адже війна на грані двох світів триває лише до перемоги. І, якщо дивитись через призму справедливості – перемоги України.

А, отже, коли ми говоримо про формулу цієї перемоги, то маємо чітко і недвозначно доносити, як до своїх співвітчизників, так і до всієї міжнародної спільноти розуміння того, що суть перемоги полягає у повному розподілі сучасної московської імперії, у проголошені на її руїнах десятків незалежних держав поневолених народів.

Безперечно, війна має значний міжнародний геополітичний вимір. Підтримка України з боку країн Європи та Північної Америки вплинула на баланс сил і перетворила цю війну на один із ключових факторів глобальної безпеки. І для всього цивілізованого світу, власне, деколонізація і розвал московії є найкращою гарантією власної безпеки і стабілізації міжнародного балансу сил.

Проти цього усвідомлення наші вороги ведуть непримириму боротьбу на інформаційному полі, адже екзистенційний характер війни проявляється і там. Потужна пропагандистська московська машина активно формує і поширює фейкові наративи про історію, території, легітимність. Наш ворог робить це у своєму класичному лукаво-брехливому стилі, маніпулюючи фактами та цифрами. Для України ж, якій важливо, першочергово, захистити державність і утвердити власну суб’єктність у міжнародному праві та свідомості світової спільноти, не менш актуальною вбачається потреба доносити контрінформацію, яка б підвищцвала рішучість наших партнерів щодо необхідності не лише протидії кремлівській пропаганді, а й ліквідації московської держави як такої.

До речі, ключовою відмінністю цього інформаційного протистояння є вектор його направленості: якщо ми, відновлюючи історичну справедливість, героїку і тяглість боротьби багатьох поколінь, все ж таки намагаємось дивитись у майбутнє, виборюючи краще і мирне життя для наших дітей та онуків, то вектор інформаційної боротьби нашого ворога діаметрально протилежно спрямований у минуле. Усі оті «рюриковичі, романови, побєдобєсія» та інший історичний хлам, яким кремлівський карлик та його глашатаї годують не лише внутрішнього споживача, а й міжнародне співтовариство, не дають жодної відповіді на базове питання – за що гине гарматне м’ясо імперії. Хоча відповідь на нього прописана вище – вони воюють таки за своє існування у тій формі, в якій ця справдешня імперія зла збереглася на сьогоднішній день: із параноїдальним управителем, феесбешним ковпаком, антиморальними скрєпами, зазомбованим населенням та потужною пропагандистською машиною.

А, отже, виходячи із співвідношення сил та перспектив, вони таки приречені: із архаїчними формами боротьби, з віджилими підходами до війни. Зрештою, як приречена кожна імперія, яка у своєму історичному розвитку зазнає періодів становлення, видозміни, стагнації і краху.

А Україні та українцям вкрай важливо не лише позбутися московської екзистенційної загрози, але й сформувати надійну буферну зону на грані двох світів. Це можливо зробити не лише завдяки мілітарній силі чи присутності якихось мирортворчих контингентів, але, у першу чергу, формуючи тривалі добросусідські відносини із незалежними Ічкерією, Черкесією, Татарстаном, Калмикією, Башкортостаном та іншими державами, які постануть на руїнах імперії. І цей процес необхідно налагоджувати вже сьогодні і зараз, на фінальному етапі багатолітньої екзистенційної війни.

Віктор Ягун

Мюнхенська конференція безпеки цього разу читається не як “форум про мир”, а як інструкція до реальності: війна входить у фазу, де вирішальним стає не один раунд переговорів, а те, хто першим зламається на дистанції.

США демонструють дві лінії одночасно: політичний тиск “рухайтеся до угоди” і паралельне підвищення ставки на стримування росії. Зеленський прямо говорить, що “трохи” відчуває тиск, але одразу ставить межу: “компроміс” не може означати втечу з власної території з сотнями тисяч людей. Там же пролунала дуже показова прив’язка до часу: вибори можливі, якщо США забезпечують припинення вогню на 2–3 місяці; і це маркер того, що тема внутрішньополітичних процедур використовується як важіль переговорної архітектури, а не як “демократичний ритуал”.

Європа входить у роль не “коментатора”, а фактично співучасника війни фінансово та інституційно. Президентка Європарламенту заявляє про підписання пакету позики на €90 мільярдів для України та паралельну роботу над 20-м пакетом санкцій проти росії. Це не “жест солідарності”, це перехід до режиму довгої підтримки, де ключова валюта – не емоції, а зобов’язання, графіки, виробничі цикли, санкційні контури.

Німеччина та ключові європейські фігури намагаються утримати логіку: “м’яч на боці путіна”, бо саме він затягує процес. Пісторіус говорить прямо: путін “тягне” переговори, а отже будь-яка пауза без примусу буде використана кремлем як ресурс часу. А Зеленський фіксує це на прикладному рівні: зміна головного російського переговорника перед Женевою може бути тактикою затягування. У перекладі з дипломатичної мови на службову: рф купує час, імітуючи процес.

Важливий, недооцінений сигнал для “наслідків для росії” – історія з Навальним. Британський уряд публічно заявляє, що Навальний був отруєний, і що це “високоймовірно” стало прямою причиною смерті; детально пояснюється логіка “немає невинного пояснення” для токсину і фіксується звернення до Організації із заборони хімічної зброї (ОЗХЗ) як порушення Конвенції про хімічну зброю. Це не про “пам’ять” і не про мораль. Це про юридичний та санкційний фундамент, який цементує образ рф як держави, що застосовує заборонені методи – і знімає політичні гальма для подальших обмежень, арештів активів, кримінально-правових кроків у міжнародних юрисдикціях.

Американський Конгрес у публічному полі вже підштовхує адміністрацію до ескалаційних рішень по стримуванню рф: сенатор Вікер говорить про необхідність “розв’язати руки” щодо Tomahawk і про додаткові санкції по російській нафті, а також акцентує зростання підтримки України серед виборців-республіканців. Для кремля це сигнал: навіть якщо Білий дім торгується, інституційна Америка штовхає планку вгору.

Тепер – що з цього випливає, якщо дивитися вперед на 6–12 місяців.

Ймовірність швидкого “великого миру” низька. Переговорний трек буде існувати, але як інструмент управління коаліцією і часу, а не як механізм розв’язання.

Ключова мета рф – зняти або розмити примус, отримати паузу, легалізувати контроль над територіями і розхитати єдність України та Заходу.

Ключова мета України – зробити так, щоб будь-яка пауза була не “вікном” для рф, а коридором для посилення України до рівня, де повторна агресія стає для кремля надто дорогою.

Головний висновок простий і неприємний: Мюнхен показав не “мир близько”, а те, що всі готуються до довгої гри на витривалість. Кремль буде робити все, щоб перетворити переговори на наркотик для Заходу й на інструмент розкладання України. Наш інтерес – зробити переговори не “замінником перемоги”, а лише сервісним треком, паралельним до нарощування сили. В цій логіці 6–12 місяців – це не “очікування дива”, а тест на здатність системи: хто краще конвертує час у силу, той і диктуватиме умови.

Максим Скубенко

В умовах такого конфлікту кожна цифра втрат перетворюється на зброю. І Росія, і Україна засекречують інформацію про власні втрати, водночас активно публікуючи дані про втрати ворога. У цьому «тумані війни», де кожна цифра — інструмент інформаційної операції, пошук правди вимагає наукових методів.

Ця стаття пропонує аналіз, зрозумілий для широкого читача: хто бреше, хто перебільшує і де можна знайти об’єктивну картину. Ми послідовно розглянемо три питання: чи можна довіряти російським військовим зведенням, яка реальна ціна війни для Росії, і що ми знаємо про втрати України.

Частина 1. Психологія чисел та Закон Бенфорда

Для перевірки достовірності кількісних показників одним із  найефективніших інструментів є закон Бенфорда, також відомий як закон першої значущої цифри. Це математична закономірність, яка описує ймовірність появи певної цифри на першій позиції у числах, що походять з реальних, природно згенерованих (органічних) наборів даних, які описують складні кумулятивні процеси.

Всупереч інтуїтивному припущенню про те, що всі дев’ять цифр (від 1 до 9) мають з’являтися на першому місці випадкового числа з однаковою ймовірністю (близько 11,1%), Френк Бенфорд виявив, що у масштабованих масивах даних цифри розподіляються за логарифмічним законом. Математично ймовірність P(d)  того, що першою значущою цифрою випадково обраного числа є d (де d ∈ {1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9}), визначається формулою:

Відповідно до неї, теоретичний розподіл перших цифр в органічному масиві має такий вигляд: цифра 1 з’являється на першій позиції у 30,1% випадків; цифра 2 — 17,6%; цифра 3 — 12,5%; цифра 4 — 9,7%; цифра 5 — 7,9%; цифра 6 — 6,7%; цифра 7 — 5,8%; цифра 8 — 5,1%; цифра 9 — лише у 4,6% випадків.

Цей закон є загальновизнаним інструментом у світовій практиці судово-бухгалтерської експертизи (forensic accounting), аудиту та макроекономічного аналізу для виявлення ознак фальсифікацій у фінансовій звітності корпорацій, виборчих протоколах, податкових деклараціях та епідеміологічній статистиці. 

Психологічне підґрунтя ефективності закону Бенфорда просте: коли людина (чи група людей) намагається сфабрикувати статистичні дані або придумати «випадкові» числа, вона керується хибним уявленням про випадковість. Вони підсвідомо намагаються рівномірно розподілити числа, часто обираючи ті, що починаються з цифр 4, 5, 6 або 7, і водночас уникають надмірного використання одиниць і двійок, інтуїтивно вважаючи їх «занадто очевидними» або недостатньо «переконливими».

Математична деконструкція пропаганди: аналіз зведень Міністерства оборони РФ щодо втрат України

З перших днів повномасштабного вторгнення політичне та військове керівництво Російської Федерації обрало стратегію тотального домінування у власному інформаційному просторі. Міністерство оборони РФ публікує щоденні надзвичайно деталізовані звіти про знищення живої сили та техніки Збройних Сил України. Ці брифінги, які тривалий час асоціювалися з виступами генерал-лейтенанта Ігоря Конашенкова, а згодом трансформувалися у щоденні текстові зведення, покликані створити у російського суспільства стійку ілюзію неминучої та швидкої перемоги, а також переконати міжнародну спільноту в марності подальшої підтримки Києва.

Щоденні брифінги Міністерства оборони Російської Федерації містять точні до одиниці цифри ліквідованих українських військовослужбовців. Аналіз цих даних за період з лютого 2022 по лютий 2026 року дозволяє сформувати репрезентативну контрольну групу. Наприклад, в офіційних повідомленнях МО РФ фігурують такі типові цифри: «знищено до 1075 українських військовослужбовців» за добу на одному напрямку; загальні втрати ЗСУ за 19 січня 2026 року заявлені на рівні «1240 солдатів»; угруповання військ «Центр» звітує про знищення «480 осіб» або «295 осіб», угруповання «Південь» — про «305 осіб» або «145 осіб», угруповання «Схід» — «до 960 військовослужбовців», а угруповання «Захід» — «понад 150 осіб» за добу. Сумарні показники щоденних втрат противника регулярно фіксуються на рівнях 1495, 1245 або 1070 осіб. Загалом, станом на кінець 2024 — початок 2026 року втрати української армії МО РФ оцінює у понад 1 мільйон осіб вбитими та пораненими.

При застосуванні статистичного критерію хі-квадрат Пірсона (x²), який дозволяє визначити статистичну значущість відхилень емпіричних даних від теоретичної моделі, розподіл перших цифр у показниках «знищених солдатів ЗСУ» демонструє значну невідповідність закону Бенфорда.

Статистичний  тест показує, що  відхилення фактичного розподілу перших цифр від теоретичного невипадкове (p – value < 0.001). Можна припустити, що російські штабні офіцери та речники, відповідальні за складання цих звітів, підсвідомо уникають «занадто круглих» або «занадто малих» перших цифр, намагаючись створити ілюзію надзвичайної точності, активності та інтенсивності бойових дій. Числа на кшталт «480», «305», «295» або «1075» продукуються алгоритмічно або в ручному режимі, щоб відповідати заданим політичним керівництвом плановим показникам знищення ворога. 

Значуще відхилення частоти появи цифр 1, 3, 4 та 7 від закону Бенфорда можна вважати ознакою фальсифікацій, що перетворює статистику на інструмент рефлексивного контролю, спрямований на внутрішню аудиторію для підтримки міфу про невпинний успіх так званої «спеціальної військової операції». Як показано в розділі 3 нижче, російське керівництво значно завищує втрати України. 

Але є але. Закон Бенфорда – потужний інструмент, та все ж має обмеження. Щоб Закон Бенфорда працював коректно, дані мають охоплювати кілька порядків величин (наприклад, від 10 до 10 000). У випадку російських зведень про втрати ЗСУ щоденні втрати варіюються у вузькому діапазоні і часто подаються з приміткою «до/понад», що робить їх інтервальними, а не точними. За таких умов висновки за Законом Бенфорда — це радше індикатор ризику, а не доказ фальсифікації. У політичній статистиці це описано як пастка форензики: Deckert, Myagkov, Ordeshook (2011) показують, що закон Бенфорда як інструмент «викриття» має застосовуватися обережно, як «red flag», а не доказ провини.

Бюрократична шизофренія: верифікація реальних втрат Росії через її ж цивільні реєстри

Оскільки російське інформаційне поле функціонує в умовах жорсткої автократичної цензури, об’єктивний аналіз втрат Збройних сил РФ вимагає іншого підходу. Міністерство оборони РФ повністю припинило регулярну публікацію офіційних даних про власні військові втрати ще у вересні 2022 року (тоді була озвучена цифра у 5 937 загиблих), напередодні оголошення так званої «часткової мобілізації». Відтоді офіційна комунікація військового відомства щодо власних втрат зведена до нуля. Більше того, російське законодавство жорстко криміналізувало будь-які спроби незалежного підрахунку втрат всередині країни, кваліфікуючи це як «дискредитацію» збройних сил або «поширення фейків», що карається багаторічним ув’язненням.

Однак авторитарна влада Кремля стикається з явищем, яке можна охарактеризувати як «бюрократична шизофренія». Держава здатна засекретити оперативні військові зведення Генерального штабу, але вона не здатна зупинити функціонування велетенської цивільної бюрократичної машини, не спровокувавши при цьому тотальний колапс соціальної системи. Для стимулювання рекрутингу уряд РФ взяв на себе зобов’язання виплачувати родичам загиблих колосальні для російської провінції фінансові компенсації («гробові», страхові виплати, списання кредитних боргів). Отримання цих коштів вимагає суворого дотримання юридичних процедур: отримання свідоцтва про смерть (яких було замовлено понад 300 тисяч бланків з 2022 року), відкриття спадкової справи у нотаріуса та оформлення документів у Соціальному фонді Росії (СФР). Таким чином, кожна смерть російського солдата неминуче залишає цифровий та бюрократичний слід у державних базах даних.

Для того, щоб переконатися, що російська влада не фальсифікує і ці цивільні дані, журналісти разом з дослідниками агрегували статистику Національного реєстру спадкових справ Федеральної нотаріальної палати РФ (кількість відкритих справ на чоловіків призовного віку в розрізі муніципалітетів та регіонів) та офіційні демографічні звіти Росстату щодо надлишкової смертності. Цей масив даних було також піддано верифікації за законом Бенфорда.

На відміну від зведень Міноборони РФ, цивільні дані генеруються не централізовано в кабінетах військових пропагандистів, а є результатом децентралізованих дій тисяч незалежних акторів по всій території Росії: нотаріусів, співробітників РАЦСів та працівників соцзабезу. При вилученні першої значущої цифри з показників відкритих спадкових справ та надлишкової смертності, емпіричний розподіл продемонстрував надзвичайно високу кореляцію з теоретичною логарифмічною кривою Бенфорда.

Коефіцієнт кореляції (R²) між емпіричним та теоретичним розподілом перевищує 0.95. Це означає, що статистична імовірність маніпуляції цими адміністративними даними наближається до нуля. Відповідність даних цивільного бюрократичного апарату РФ математичним законам випадкових величин доводить, що ці цифри є об’єктивним відображенням соціальної та демографічної реальності Росії. Отже, ми можемо довіряти аналітиці, побудованій на цих джерелах. 

Частина 2. Арифметичний абсурд: як Росія фабрикує статистику

Сфабрикованість російських військових зведень про українські втрати підтверджується не лише статистичними інструментами, а й порушенням фундаментальних законів арифметики при підрахунку сукупних втрат української військової техніки.

Станом на 15 лютого 2026 року за даними Міністерства оборони РФ російські війська знищили колосальну кількість українського озброєння, зокрема понад 670 військових літаків, 283 гелікоптери, понад 114 000 безпілотних літальних апаратів, 650 зенітно-ракетних комплексів та 27 704 танки і бойові броньовані машини.

Для розуміння абсурдності цих цифр достатньо звернутися до міжнародних баз даних військового потенціалу. Згідно з довідником World Air Forces 2022, перед повномасштабним вторгненням Повітряні Сили ЗСУ мали у своєму розпорядженні сумарно лише 318 одиниць, включно з радянською спадщиною. З них 98 бойових літаків та 112 гелікоптерів. Навіть якщо додати до цього списку всі літаки та гелікоптери, передані Україні країнами-партнерами з 2022 року (за оцінками осінтерів з Oryx, це орієнтовно 150+ одиниць) загальна кількість української авіації ніколи навіть не наближалася до 953 одиниць. Російське відомство офіційно «знищило» авіацію України щонайменше тричі.

Аналогічна ситуація спостерігається і з бронетехнікою. Коли Збройні Сили України мали у своєму розпорядженні сумарно близько 8 165 танків та бойових броньованих машин (включно зі спадщиною СРСР та першими траншами допомоги), російська армія вже офіційно прозвітувала (12 липня 2023 року) про «знищення» 9 915 одиниць такої техніки. Заява про 27 704 знищені одиниці бронетехніки станом на 15 лютого 2026 року є математичною неможливістю, оскільки ця цифра суттєво перевищує весь наявний танковий парк та парк ББМ не лише України, але й об’єднаних сил багатьох європейських країн-членів НАТО до початку їхнього переозброєння.

Щодо особового складу, ще у середині 2022 року, коли війна тривала лише кілька місяців, сумарні цифри «знищених» українських військових зі зведень МО РФ сягнули таких масштабів, що означали би втрату боєздатності 80% усього складу ЗСУ. Той факт, що українська армія у 2026 році продовжує вести масштабні оборонні операції, завдаючи ворогу катастрофічних втрат і навіть утримуючи плацдарми на території РФ (Курська область), доводить, що дані Міністерства оборони РФ не мають жодного стосунку до реальності поля бою.

Масштаби підтверджених втрат РФ на основі внутрішніх даних

Базуючись на математично доведеній достовірності російських реєстрів, проекти «Медіазона» та Російська служба ВВС за підтримки видання «Медуза» системно агрегують російські безповоротні втрати.

Їхня методологія ділиться на два напрямки: поіменний список загиблих та статистична оцінка на основі Реєстру спадкових справ. 

Шляхом моніторингу відкритих джерел — заяв регіональних губернаторів, некрологів у місцевій пресі, фотографій з цвинтарів, а також аналізу витоків баз даних (як-от списки ПВК «Вагнер»  та витоки з мотострілецьких бригад) — станом на 13 лютого 2026 року дослідники верифікували імена 177 433 загиблих російських військовослужбовців. Лише за перші два тижні лютого 2026 року в результаті обробки накопичених архівів до цього списку додали понад 9 000 імен. Серед цих поіменно ідентифікованих осіб — 6 414 офіцерів, у тому числі 12 генералів російської армії. Найбільші абсолютні втрати зафіксовані серед уродженців Башкортостану, Татарстану, Свердловської області та Краснодарського краю.

Оскільки далеко не про кожну смерть пишуть у газетах чи повідомляють губернатори, поіменний список є лише нижньою межею втрат. Для встановлення реальної картини дослідники використали дані щодо надлишкової кількості спадкових справ, відкритих на чоловіків віком до 50 років, порівняно з довоєнним періодом. Враховуючи коефіцієнт чоловіків, які не залишають майна, ця математична модель показала, що ще станом на серпень 2025 року загальна кількість загиблих росіян становила близько 219 000 осіб, а за попередніми оцінками до кінця 2025 року ця цифра досягла приблизно 300 000 безповоротних втрат. Ця статистика корелює зі звітами Росстату, який зафіксував сукупну надлишкову смертність серед російських чоловіків віком 20–54 роки на рівні 138 500 осіб лише за перші два роки повномасштабної війни (2022–2023).

Окрім того, починаючи з середини 2024 року, зафіксовано масову хвилю судових позовів від військових частин МО РФ щодо визнання зниклих безвісти солдатів загиблими (близько 90 000 таких справ до кінця 2025 року). Це дозволяє армії не евакуювати тіла з поля бою, формально закриваючи бюрократичні процедури, що ще збільшує загальну кількість смертей.

Консенсус розвідок: усі бачать одне й те саме

Офіційні українські дані (понад 1,25 млн осіб), які Росія називає «вигадкою київського режиму», фактично лежать в основі консенсусних оцінок провідних аналітичних центрів. Наприклад, Центр стратегічних та міжнародних досліджень (CSIS) зі штаб-квартирою у Вашингтоні у своєму звіті, опублікованому на початку 2026 року, оцінює сукупні втрати РФ (вбиті, поранені та зниклі безвісти) в 1,2 мільйона осіб. З цієї кількості безповоротні втрати (загиблі) становлять до 325 000 солдатів.

Більше того, ця цифра логічно випливає із математичних розрахунків на основі російських цивільних реєстрів (219 000 – 300 000 підтверджених смертей). З огляду на стандартне для сучасних конфліктів співвідношення загиблих до поранених (приблизно від 1:3 до 1:4), 300 тисяч безповоротних втрат означають загальну кількість втрат у понад мільйон осіб. Таким чином, дані України та міжнародних організацій щодо російських втрат близькі  до правильних. 

Нідерландський проєкт Oryx, який має найбільш консервативну і строгу методологію (фіксуються лише ті втрати техніки, які мають чітке фото- або відеопідтвердження з геолокацією), задокументував втрату Росією 24 099 одиниць важкої військової техніки. З них знищено, пошкоджено або захоплено 13 887 одиниць бронетехніки, в тому числі 4 334 танки різних модифікацій (від старих Т-54/55 до найсучасніших Т-90М).

Оцінки втрат Росією техніки від ЗСУ (~11 672  танки станом на 15 лютого 2026 року) є вищими за візуально підтверджені дані Oryx (4 300 танків), оскільки OSINT фіксує лише нижню межу втрат, адже далеко не кожна знищена в тилу або в лісопосадці одиниця техніки потрапляє на відео, особливо з огляду на масштаби застосування FPV-дронів та далекобійної артилерії.

Частина 3. Що ми знаємо про втрати України

Питання українських втрат — найчутливіша тема цього аналізу. Київ тривалий час дотримувався режиму інформаційної тиші, й це зрозуміло: в умовах екзистенційної війни на виживання будь-яка інформація про власні втрати може бути використана противником для планування бойових та інформаційних операцій. Однак зараз оцінки міжнародних інституцій, офіційних заяв та іноземних розвідок практично збігаються. 

У лютому 2026 року Володимир Зеленський в інтерв’ю France 2 заявив, що на полі бою загинуло 55 000 українських військових. При цьому він додав, що ще «велика кількість» солдатів вважаються зниклими безвісти (за оцінками Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, кількість зниклих безвісти українців становить від 35 000 до 84 500 осіб). Раніше, наприкінці 2024 року, він називав цифру 43 000 загиблих та 370 000 поранених.

Центр стратегічних та міжнародних досліджень (CSIS) у січні 2026 року оприлюднив оцінку, згідно з якою загальні військові втрати України (вбиті, поранені та зниклі безвісти) становлять від 500 000 до 600 000 осіб. Із цієї кількості безповоротні втрати (загиблі) оцінюються у діапазоні від 100 000 до 140 000 осіб (враховуючи співвідношення вбитих та поранених як 1:4). Ця статистика корелює з підрахунками незалежного проєкту UALosses, який веде поіменний список українських втрат на основі публічних некрологів: станом на початок 2026 року вони підтвердили імена понад 92 000 загиблих українських військових. Журнал The Economist влітку 2025 року також оцінював кількість загиблих українців від 73 000 до 140 000.

Незалежно від того, яку саме цифру вважати найточнішою, головний висновок залишається незмінним: навіть за найбільшими оцінками, втрати ЗСУ щонайменше у 2–2,5 рази менші за втрати Росії (600 тисяч проти 1,2 мільйона). Це свідчить про значно вищу ефективність українських Сил оборони.

Частина 4. Неочевидні наслідки: що стоїть за цифрами

Нівелювання Закону Ланчестера та парадокс «дронової війни»

Класична військова теорія (зокрема, закон квадратів Ланчестера) стверджує: в умовах загальновійськового бою бойова міць армії пропорційна квадрату її чисельності за умови концентрації масованої вогневої потужності та механізованого прориву. Але в умовах сучасної війни цей закон більше не працює: тотальне поширення FPV-дронів, систем аеророзвідки та інтеграції Starlink призвело до неймовірної деградації наземної тактики Російської Федерації, нівелювало її кількісну перевагу і зробило будь-яку концентрацію техніки смертельною. Це описує West Point (Академія армії США) як «повернення тактичної кризи» — ситуацію, коли вогнева міць знову перевищує можливості маневру, як це було наприкінці XIX століття.

Візуально підтверджено, що Росія втратила понад 13 800 одиниць бронетехніки (більше, ніж увесь її довоєнний діючий парк) і була змушена відмовитися від масованих механізованих атак та перейти до тактики «м’ясних штурмів»: безперервні атаки малими піхотними групами по 2–5 осіб. Замість танків — гольф-кари, квадроцикли, мотоцикли, коні. Єдине завдання: подолати «сіру зону» під ударами дронів за будь-яку ціну. Ця «адаптація» має шокуючий і неочевидний наслідок: для Росії війна у фінансово-матеріальному вимірі стає значно дешевшою, але набагато дорожчою у вимірі людських життів. 

Ціна території 

Тактична деградація до рівня фронтальної війни на виснаження часів Першої світової призвела до божевільної статистики «вартості» території. За даними аналітиків, у 2024–2025 роках російська армія втрачала в середньому 102 військовослужбовці убитими та пораненими за кожен захоплений квадратний кілометр української території. У 2025 році цей показник становив у середньому 78 осіб, хоча в окремі місяці найінтенсивніших боїв (зокрема протягом січня–квітня 2025 року) ця цифра сягала 99 осіб за квадратний кілометр.

Таким чином, інновації українських Сил оборони у сфері безпілотних систем де-факто «зламали» закон Ланчестера для російської армії, перетворивши її на повільну машину, яка здатна просуватися (наприклад, захопивши менше 1% території України у 2025 році — близько 0.93%) лише ціною величезних  втрат.

«Економіка смерті» (Deathonomics) та соціальний інжиніринг Кремля

Питання, яке часто турбує західних аналітиків: чому астрономічні людські втрати (понад мільйон убитими та пораненими) не призводять до масового соціального вибуху чи антивоєнних протестів у Російській Федерації? Відповідь криється не лише в ефективності репресивного апарату ФСБ, а й у створенні Кремлем унікальної макроекономічної моделі. Дослідник Владислав Іноземцев у звіті для французького аналітичного центру IFRI (лютий 2026) описав цей феномен як «Deathonomics» — «економіка смерті».

Російське політичне керівництво свідомо перетворило війну на безпрецедентний механізм перерозподілу національного багатства. Географічний та демографічний аналіз підтверджених через некрологи втрат (зокрема, дані «Медіазони») показує цинічну політику соціального інжинірингу. «Податок кров’ю» в Росії сплачують найбідніші, економічно депресивні регіони — етнічні республіки Сибіру та Далекого Сходу (Республіка Тива, Бурятія, Чукотка), де ризик загибелі для місцевих чоловіків у 25 разів вищий, ніж для жителів Москви чи Санкт-Петербурга. Також величезні абсолютні втрати несуть Башкортостан і Татарстан. Режим Путіна буквально купує лояльність населення, виплачуючи астрономічні суми за смерті їхніх синів та чоловіків, що забезпечило парадоксальний економічний «бум» споживання на рівні російських сіл та невеликих міст. Тепер смерть — найприбутковіший бізнес.

Але ця модель — фінансова піраміда. Знищення сотень тисяч чоловіків працездатного віку створило гострий кадровий дефіцит. Військова промисловість працює у три зміни, виробляючи те, що згорає в Україні. Трильйони незабезпечених рублів розкручують інфляційну спіраль. Навіть за офіційними даними зростання ВВП впало до мізерного 1% (порівняно з 4,3% у 2024 році), що змушує уряд підвищувати податки та радикально урізати фінансування цивільних сфер, таких як освіта й медицина. Хоча нафтові доходи та підтримка Китаю, зокрема з обходу санкцій, дозволяють Кремлю продовжувати фінансувати війну, вони не здатні приховати глибокий внутрішній дефіцит.

Ще одним неочевидним наслідком «економіки смерті» є стрімке старіння російської армії. Оскільки молодий мобілізаційний ресурс значною мірою вичерпано (або він утік з країни — оцінки різняться від півмільйона до понад мільйона релокантів лише у 2022 році), у 2025-2026 роках армія поповнюється переважно старшими «комерційними добровольцями», яких спокушають гроші. 

Згідно зі статистикою, середній вік російського солдата, що гине на фронті, наближається до 50 років, а найпоширеніша категорія загиблих — чоловіки віком від 46 до 52 років. Росія перетворила свою армію на «армію старих», кидаючи їх у безперервні виснажливі штурми.

Геополітична гра: Мюнхен-2026

За оцінками аналітиків, інтенсифікація російського наступу наприкінці 2025 — на початку 2026 року (особливо на Покровському та Куп’янському напрямках), що супроводжувалася рекордними втратами (від 30 000 до 35 000 вбитих та поранених щомісяця за мінімальне просування на кілька квадратних кілометрів), мала на меті не стільки стратегічний військовий прорив, скільки формування когнітивної ілюзії непереможності у лідерів країн Заходу.

Кремль свідомо демонструє світові свою готовність витрачати необмежену кількість життів власних громадян. Ця «стратегія божевільного» спрямована на те, щоб переконати адміністрацію США та європейських лідерів у тому, що військовий опір України є марним, оскільки Росію не зупинять жодні втрати. Водночас Росія продовжує кампанію системного руйнування енергетичної інфраструктури України, посилюючи тезу, що Україна не витримає війни на виснаження.

Ця інформаційно-психологічна стратегія має певний успіх на Заході. В інформаційному просторі (наприклад, через витоки в медіа на кшталт Financial Times чи Axios) формується потужний тиск на Україну з метою примусу її до територіальних поступок (зокрема, визнання втрати Донбасу та відмова від Криму) в обмін на обіцянки західних гарантій безпеки або заморожування конфлікту до літа 2026 року. Звучать заклики до проведення в Україні виборів в обмін на перемир’я.

У відповідь на цей тиск Президент України В. Зеленський під час свого виступу на Мюнхенській безпековій конференції 14 лютого 2026 року розкритикував ідеї «умиротворення» агресора. Він прямо назвав В. Путіна «рабом війни», а спроби західних партнерів схилити Україну до територіальних поступок в обмін на ілюзорний мир порівняв із ганебною Мюнхенською угодою 1938 року, коли здача Чехословаччини Гітлеру не врятувала Європу від значно більшої війни.

Зеленський підкреслив, що для Києва категорично неприйнятний підхід, за яким усі поступки вимагаються лише від України, тоді як Росія продовжує свій терор та веде гібридну війну проти Європи. Наполягаючи на отриманні жорстких 20-річних гарантій безпеки від США ще до підписання будь-яких угод, він дав зрозуміти: війна не закінчиться на умовах капітуляції. Офіційне публічне ж оголошення Україною своїх значних (55 000 убитими), але у багато разів менших порівняно з ворогом втрат, є стратегічним кроком. Він має продемонструвати Заходу неймовірну ефективність Сил оборони України та довести, що за умови збереження і посилення західної військової та фінансової підтримки, виснаження російської «економіки смерті» настане значно швидше, ніж зламається воля української нації до спротиву. Переводячи стратегію на звичну мову: ми воюємо ефективніше, підтримайте нас — і виснаження агресора, а отже, і стійкий мир, настане раніше.

Висновки

Інформаційний простір російсько-української війни глибоко асиметричний. Офіційна військова статистика Російської Федерації, яку оприлюднює Міністерство оборони, є інструментом психологічних операцій та повністю сфабрикованою. Сукупність математичної перевірки щоденних зведень за Законом Бенфорда, незалежних досліджень (як-от дослідження «Медіазони») та арифметичної логіки доводить, що ці цифри генеруються штучно, порушують логіку розподілу випадкових величин і не мають жодного стосунку до реальних подій на полі бою. Заяви про знищення понад 27 000 одиниць української бронетехніки чи 953 літаків та гелікоптерів є арифметичним абсурдом. Аналіз даних вказує на безповоротні втрати російської армії на рівні 250 000 – 325 000 загиблих, що відповідає оцінці сукупних втрат (разом із пораненими) у понад 1,2 мільйона осіб. Порівняльний аналіз доводить, що оцінки Генерального штабу ЗСУ щодо втрат РФ (понад 1,25 млн) корелюють із консенсусними оцінками західних розвідок (ЦРУ, Міноборони Великої Британії) та аналітичних центрів (CSIS). 

Війна в Україні запустила незворотні трансформації військової стратегії й тактики. Технологічна прозорість поля бою завдяки безпілотникам зламала закони механізованої війни (зокрема закон Ланчестера), змусивши Росію перейти до тактики кривавих інфільтраційних піхотних штурмів, де кожен квадратний кілометр української землі коштує агресору 80-90 життів солдатів. Для підтримки цієї саморуйнівної моделі Кремль вибудував «економіку смерті», купуючи лояльність найбідніших регіонів через порівняно високі виплати за загибель їхніх жителів. Однак ця стратегія є фінансовою пірамідою, яка вже розкручує інфляційну спіраль, виснажує ринок праці та залишає країну з деградуючою економікою та швидко старіючою армією. 

На геополітичній арені, зокрема під час Мюнхенської конференції 2026 року, готовність Москви спалювати в горнилі війни сотні тисяч росіян залишається її головним козирем у спробах схилити Захід до примусу України до капітуляції. Однак навіть найбільш консервативні західні оцінки підтверджують, що втрати України у живій силі щонайменше у 2 – 2,5 раза менші за втрати Російської Федерації. Це разом із жорсткою позицією Києва доводить, що гра Кремля на виснаження неухильно наближається до свого критичного зламу.

УІС

5 лютого у Києві Недержавний аналітичний центр Українські Студії Стратегічних Досліджень представив новий «Індекс війни» – проєкт річного моніторингу воєнних конфліктів за 2025 рік, за принципом ранжування воєнно-політичних конфліктів та дипломатичних зіткнень від найбільш гарячих і масштабних до найменш помітних, але потенційно небезпечних.

У 2025 році головною подією у глобальному масштабі продовжила бути російсько-українська війна, що за інтенсивністю технічних засобів стала однією з наймасштабніших після Корейcької війни, а також наймасштабнішим конфліктом Європи з 1945 року. Серйозні наслідки для світу та близькосхідного регіону має палестино-ізраїльська війна, яка розпочалася в 2023 терористичною атакою ХАМАС на Ізраїль, а потім переросла в воєнну операцію Ізраїлю в Секторі Гази та Лівані, призвела до ряду взаємних повітряних ударів між Іраном та Ізраїлем, з кульмінацією в червні 2025 за участі США. На території Сирії новий суннітський уряд укріплює контроль, витискаючи залишки як проіранських, так і проамериканських сил. Росте напруга в Тихоокеанському регіоні. Традиційно складною є ситуація навколо Тайваню в контексті регулярних військово-морських навчань Китаю. Особливе занепокоєння викликає демонстрація військової загрози КНДР, що водночас виступає дієвим союзником рф у війні з Україною. Іншим епіцентром нестабільності стає південна Азія, де перманентний конфлікт між Індією та Пакистаномнесе загрозу використання ядерної зброї. На території менш розвинутих держав і далі тривають багаторічні конфлікти, хоча значна їх частина зменшує інтенсивність у рамках переговорного процесу (наприклад, в Ефіопії та ДР Конго). Наростає рівень напруги на заході Африки, де проросійські уряди нездатні контролювати територію. Також суттєвим фактором стає дипломатична напруга всередині НАТО, викликана провокаціями рф і дипломатичним конфліктом довкола Гренландії. Сила і далі залишається основним аргументом вирішення міжнародних суперечок, її роль зростає на фоні руйнування міжнародного порядку провідним світовим гравцем – США. Характерною рисою стало відновлення конвенційних засобів ведення війни, з фронтовим зіткненням численних армій. З іншого боку, очевидним стало значення технічного рівня, передусім у сфері точності та швидкості передачі даних. російсько-українська війна — це частина глобального зіткнення, «тихої третьої світової війни», що розгортається з 2011 року на багатьох театрах воєнних дій. Це війна без оголошення, із залученням усіх компонентів «війни четвертого покоління», що проривається назовні через відкриті воєнні конфлікти. Поряд із проксі-протистоянням США і КНР активно в силову конкуренцію втручаються регіональні лідери — Іран, Туреччина, Саудівська Аравія. Посилюється вплив мережевих воєнізованих формувань та виникнення інструменту квазідержав. Ці квазідержави заповнюють лакуни «мертвих зон», які утворюються поза межами впливу національних держав, регіональних лідерів та внаслідок стратегічного протистояння наддержав. На повну потужність залучені приватні армії. Прямі військові втручання, паралельно з широким використанням невійськових інструментів тиску та примусу, посилюють тренд на використання сили як способу досягнення політичних цілей. Загалом рівень напруги у світі продовжує збільшуватись.

“Цьогоріч сила стала ключовим інструментом міжнародної політики не лише для дрібних локальних гравців, не лише для авторитарних режимів, не лише для терористичних і парамілітарних недержавних угрупувань, а сила стала ключовою валютою вирішення державних суперечок і модою з подачі великих країн світу. Сьогодні колишній гегемон США визначабть хто має миритися, хто має право воювати, хто має право застосовувати силу, – зазначив під час презентації почесний президент Недержавного аналітичного центру «Українські студії стратегічних досліджень», народний депутат України VII скликання, головний сержант батальйону безпілотних систем 5-ої окремої Київської штурмової бригади Збройних Сил України Юрій Сиротюк. – Ми живемо в умовах руйнування світового порядку, ми живемо в умовах, коли перестали діяти правила, створені після закінчення Другої світової війни, тому на найближчу перспективу Індекс війни буде мати і далі активне значення. Тому ми прогнозуємо, що світові конфлікти, використання сили, військової сили буде одним з основних інструментів дипломатичних відносин не лише між конкуруючими країнами і блоками, але і всередині раніше стійких союзів”, – наголосив Юрій Сиротюк.

В презентації Індексу взяли участь експерти, які висвітлили гострі події 2025 року окремих регіонів світу: Юрій Олійник, кандидат політичних наук, директор Недержавного аналітичного центру «Українські студії стратегічних досліджень», військовослужбовець Збройних сил України; Катерина Шимкевич, кандидат історичних наук, експерт Аналітичного центру балканських досліджень; Олександр Чупак, керівник економічних програм Недержавного аналітичного центру «Українські студії стратегічних досліджень».

Щодо російсько-української війни експерти виділили тенденції до зростання опори рф на будь-яку підтримку ззовні поруч з накопиченням кризових явищ у її межах. Активну допомогу рф продовжувала КНДР. До полишення Силами оборони України Курської області в боях з ними там брали участь військові КНДР. Опісля КНДР направила до Курської області саперів та військових будівельників. КНДР була помічена в постачанні до рф протягом 2024-2025 років артилерійських снарядів, ракет KN–23, протитанкових ракетних комплексів Bulsae-4, північнокорейських копій ракет до ПТРК «Конкурс», 7.62-мм кулеметів Type 73, САУ M1989 Koksan, 240-мм РСЗВ, гармат Д-74, 122-мм РСЗВ, замаскованих під цивільні вантажівок та невідомих ЗРК/РЛС.

росія проводить масовану кампанію агітування та вербування сотень іноземців за рахунок введення в оману, тиску та використання місцевих корумпованих чиновників. Передусім в Ірані, Індії, Непалі, Таджикистані, Узбекистані, КНР, Ефіопії, Кенії, ПАР, Ботсвані.

7 жовтня 2025 року в полон ЗСУ вперше потрапив громадянин Індії, якого заманили в армію рф під тиском справи за наркотики. Причому це один із сотень випадків, за заявою Міністерства закордонних справ Індії. Відомо про участь людей із мінімум 36 країн світу на боці рф у війні станом на листопад 2025-го.

Соціальна ситуація в самій рф напружена. Більшість регіонів через війну мають дефіцит бюджету, запланований на роки, і створюють колообіг кредитів. Закінчуються гроші і на війну, з травня 10 регіонів рф скоротили виплати військовим, такі як виплата за перший контракт, виплати на допомогу родині військового, виплати на поховання. Найбільш показово виплати за перший контракт скоротили в Самарській обл. (з 3,6 млн до 400 тис.) та в Татарстані (з 2,7 млн до 400 тис. руб.).

На тлі зменшення фінансових стимулів воювати гарматне м’ясо в рф зменшується настільки, що путін наблизив росіян до безтермінової загальної мобілізації, яку раніше застосовував. Він підписав указ про цілорічний строковий призов, зокрема за електронним повістками з 03.11.2025. А зі строкової служби чимало громадян рф опиняється на війні проти України. Окрім того, в рф у розпалі паливна криза з липня через інтенсивні удари Сил оборони України по паливно-енергетичних об’єктах, дефіцит бензину й газу охопив 50 регіонів рф. Це разом з ударами Сил оборони України підриває позиції рф зсередини та робить нереалістичними навіть в очах друзів путіна на Заході його максималістські та непоступливі вимоги до України про демілітаризацію та повний контроль на чотирма областями України.

російський ворог далі не здатний знищити українців і ліквідувати незалежність нашої держави.