(до 90-річчя створення ОУН)
Найбільшим викликом для українського народу впродовж останніх століть було відвоювання і відстоювання своєї державності, яку втрачено в боях і внаслідок наївних помилок у 17-18 століттях. Але поруч із цим був і другий, не менш складний виклик — потреба належного скріплення сил народу для того, щоб успішно протистояти смертельним ударам і затіям ворогів. А ті вороги діяли немов у змові, щоб вигубити наявні та потенційні сили нашого народу. Крім фізичного винищування, до їхнього арсеналу входила політика перетворення українців у натовп рабів-безбатченків. Саме тому справа мобілізації українського народу до потужної протидії ворогам стала таким важливим викликом.
У свій час потужною націєзахисною силою було козацтво. Але після його підступної ліквідації московськими царями довелося чекати довгі століття заки не виринула нова сила, спроможна мобілізувати широкі народні маси на прю з ворогом. Не буде перебільшенням твердити, що передову роль в могутньому пробудженні бойового духу нашої нації у 20-ому столітті відіграла Організація Українських Націоналістів. Історія напевно визначить ОУН і націоналістичний рух як найбільш динамічний український рух новітніх часів.
Тягар пробудження сил української нації взяла на себе ОУН у дуже складну пору історії. Ґенеза ОУН влучно схоплена в палких рядках Маршу українських націоналістів, що став гімном ОУН:
Зродились ми великої години,
З пожеж війни і з полум‘я вогнів,
Плекав нас біль по втраті України,
Кормив нас гнів і злість на ворогів.
Поразка визвольної війни 1917-1921 років спричинила значне пригноблення і розгубленість у народі, підірвало національну самовпевненість. Ще у ранніх 20-их роках були спроби на різних теренах продовжити збройний спротив окупантам у надії, що скоро настане зміна політичних обставин. На східних і центральних землях України, які опинилися під совєтсько-московською окупацією, була спроба середовища Сергія Єфремова сконсолідувати та скріпити протиокупанські сили в широку підпільну мережу, що готовила б людей до повстання, а тимчасом насторожувала нарід проти хитромудрої більшовицької політики, націленої на його духовне закріпачення. Але умови тоталітарної контролі суспільства не дали цій ініціативі далеко розвинутись.
На Західній Україні група ветеранів визвольних змагань створила Українську Військову Організацію на чолі з Євгеном Коновальцем, командиром мабуть найкращої військової формації У.Н.Р. — Січових Стрільців. УВО ставила мету протиставитися намаганням окупантів закріпити свою владу на українських землях. Бойові акції УВО у формі саботажів та атентатів на антиукраїнських керівників польської держави творили поважні ускладнення польським замірам скоро покласти край українському сепаратизмові на Західній Україні та псували імідж Польщі в світі.
Але вже невдовзі виявилось, що неможливо вести тривалу визвольну боротьбу у відсутності чіткої національної ідеології. Затяжна боротьба вимагає відповідного психологічного наставлення та напруги, чого може дати тільки скристалізований світогляд. УВО, натомість, була організацією з бойовими завданнями і не змагала до політичної одностайності серед її кадрів, а навіть вважала позитивом, що члени УВО входять до різних політичних партій і кіл. З часом прийшло усвідомлення, що основним недомаганням у період державного будівництва 1917-1918 років була відсутність розпрацьованої націоналістичної ідеології, а разом із тим широко розгалуженої організації, яка протидіяла б розкладовій ворожій пропаганді та зберігала б стійкість народу в боротьбі проти завойовників.
Крім колишніх учасників визвольних змагань велику роль у ході до оформлення нового націоналістичного руху відіграли також студентські угрупування на Західній Україні та в різних осередках еміграції. У гострому протистоянні з досить поширеним радянофільським зміновіховством вони заклали перші організації, основані на ідеях націоналізму, що відкидав орієнтацію на чужі сили та пропагував власнопідметний шлях до визволення. Своїм молодечим, пасіонарним запалом, підсиленим гострими писаннями націоналістичного ідеолога Дмитра Донцова, студенти поклали глибоку печать на характер нового руху.
При наполегливій праці коменданта УВО Євгена Коновальця, ті різні націоналістичні групи об’єдналися в 1929 році в єдину організацію для того, щоб більш ефективно ширити націоналістичні ідеї серед українського суспільства. В утворенні ОУН брали участь представники усіх українських земель, і тому ОУН була витвором дійсно соборницьким.
Перший Конгрес Український Націоналістів, який відбувся з 28 січня до 3 лютого 1929 року у Відні, заложив міцне підложжя для розгорнення могутнього руху. У фундаменті ОУН поставлено ідеологію, що мала мету піднести усі прошарки українського народу до динамічної боротьби. А мала це бути тривалою, безупинною боротьбою, що завершилася би тільки з осягненням мети побудови незалежної української держави. На відміну від визвольних змагань 1918-1920 років, які велися формами традиційної війни та закінчилися внаслідок явної поразки українських військ, ОУН була наставлена не припиняти боротьбу, що її вона піднімала, аж поки не будуть здійснені священні її цілі.
Ідеологія ОУН — це повністю плід самобутнього українського світосприймання, а не якась суміш пересаджених на український ґрунт чужих доктрин, як наполягають ворожо упереджені дослідники. Із своїх перших років існування в матеріалах ОУН підкреслювалось, що український націоналізм не однорідний з фашизмом, бо він рух визвольний і стремить до того, щоб принести усьому народові повне визволення, як політичне так і соціальне. Взагалі, в постановах зборів ОУН відносно візії майбутньої української держави завжди є мова про забезпечення прав громадян і свободи в майже всіх сферах життя, про утворення інституцій народовладдя, включно з національним представницьким тілом і т.п. ОУН постійно підкреслювала, що вона стремить до побудови такої держави, в який будуть забезпечені відповідні, свобідні умови для повного розквіту творчих сил народу. Творці та теоретики ОУН наголошували, що український націоналізм нав’язує своє буття до історичних і духово-культурних традицій української нації та черпає з її духових джерел, і що він завжди дбатиме за те, щоб бути органічно зв’язаним із народом, якого інтереси є для нього найвищим орієнтиром.
Але, віддаючи належне місце традиціям, ідеологія націоналізму стреміла бути передусім революційною і будівничою силою в житті української нації. Тому поруч із боротьбою за українську державність, ОУН присвячувала основну увагу перевихованні усього народу для того, щоб викоренити з нього сліди рабського комплексу та пасивності, що витворились у ньому внаслідок довгих віків неволі. ОУН ставила завдання виховати покоління людей сильної волі, активного темпераменту, безстрашного духу та з глибоким почуттям індивідуальної й національної гідності.
Першим кроком до цього було вирощення із власних рядів численної когорти героїчних борців-лицарів, готових посвятити все боротьбі за визволення рідного народу. Вони мали служити прикладом тієї нової української людини, для якої найвищим дороговказом і девізом життя була перша заповідь Декалогу українського націоналіста: «Здобудеш Українську Державу, або загинеш у боротьбі за неї!».
Колись один мислитель завважив, що «вартість ідеї полягає у вигляді її здійснення». На закінчення Першого Великого Збору Українських Націоналістів Коновалець виголосив слово, в якому обачливо сказав: «Сьогодні ми поки що тільки окреслили наші завдання і прийняли зобов’язання. Але це ще не осяг… Свідоцтво нашій Організації виставить щойно в майбутньому твердий іспит самого життя. Тільки, коли ті зобов’язання почнуть здійснюватись можна буде сказати, що дата створення нашої Організації зарахується, як одна з переломових і творчих дат на тисячолітньому шляху життя Української Нації».
І дійсно, не так віденський Конгрес вивів ОУН на арену історії, як цю роль здійснили перші з безчисленних рядовиків, які загинули геройською смертю при виконуванні доручень ОУН, виданих у процесі розгорнення новітньої визвольної боротьби. Своїми прикладами самопосвяти та жертовності члени ОУН ставали світочами для народу. Колосальний відгомін мав героїчний чин бойовиків Василя Біласа і Дмитра Данилишина, простих синів українського села, які своєю гідною поставою в обличчі смерті, сколихнули притуплене сумління широких кіл.
Влучну характеристику покоління «тридцятників» дав один польський журналіст, який під враженням постави членів ОУН на Варшавському процесі 1935 року писав: «Хай українських націоналістів буде тільки жменька, проте напруження жертовності, посвяти й героїзму тієї жменьки таке наявно велике, що його вистачає не лише на те, щоб воскресити, а навіть створити націю».
Та не тільки героїчні дії і жертви членів ОУН підносили її в очах українського суспільства. Сила ОУН полягала також в ідеях, які вона заступала та пропагувала. Ясність і стійкість своїх позицій, поєднані з активною і мужньою діяльністю, що втілювала в життя ті позиції, були тими головними чинниками, що прихиляли до ОУН широкі маси, для яких покірливість і хитання не будили довір’я. ОУН виборола собі великий капітал тим, що була стійкою у своїх позиціях і ніколи не сходила з принципів, визначених у своїй програмі.
ОУН вступила в дію у порі, коли серед українського загалу домінувало переконання, що умови, в яких знайшовся український народ не дозволяють на подразнення окупантів, тому активну протиокупаційну діяльність, разом із видвигненням самостійницьких гасел, треба відкласти на якийсь майбутній, більш відповідний час. А концепція орієнтації на власні сили вважалася романтичним маяченням, чейже український народ був тоді повність обеззброєний. Але ОУН довела, що засада орієнтації на власні сили, як найбільш певна підпора визвольної боротьби, виправдала себе поза всякими сподіваннями. Зусилля, які ОУН доклала до піднесення громадсько-політичної активності народу невдовзі показали свій плід.
Ще на світанку існування ОУН було звернено увагу на доцільність революціонізації усіх прошарків народу. Така мета набула першорядного значення особливо в час керівництва ОУН на Західноукраїнських Землях Степана Бандери, який ще заки він обняв пост голови Крайової Екзекутиви зайнявся питанням стратегії підготовки української революції. Розгорнення масових акцій як протимонопольна акція, що мала мету підривати окупаційний визиск села, шкільна акція проти затруювання учнів польською державною ідеологією, висипання символічних могил по селах для поширення культу героїв — ці та інші акції, які активізували широкі кола суспільства, допомогли поглиблювати в народі патріотично-революційні настрої. Рівночасно ОУН взялася розширювати свої кадри поза колами колишніх військовиків і студентської молоді.
Така праця створила відповідний ґрунт для виникнення й існування у наступних 1940-их роках широко розгалуженого і дійового підпілля. Тоді увесь народ оперував резервом для бойових дій УПА і його опорою тим, що служив і осередком постачання, і лінією зв’язків, і базою переховування бойовиків, не згадуючи вже стільки інших важливих ролей, що їх нормально здійснює для війська держава, а які народ перебрав на себе. Недаром один із провідних упістів висунув таке ствердження: «УПА воювала десять літ, але якщо б не було запілля, що його творила мережа ОУН, то вона не проіснувала б навіть десять тижнів».
Багато хто забуває, що в роках пересування через Україну багатомільйонних армій двох грізних імперій заіснували на різних теренах України зародки держави у формі «повстанських республік», в яких функціонували майже всі основні ділянки державного життя. На жаль цей феномен не доходив до умів політиків, які в 1990-их роках, стоячи при кермі будови держави Україна, любили твердити, що «національна ідея не спрацювала». Коли б ті заблукані сини України вчиталися в історію національно-визвольної боротьби, якби вони «учились так, як треба», то б зрозуміли, що національна ідея була тим двигуном, що пробудив творчу енергію і дав волю генієві українського народу до побудови ефективного державного організму. Натомість ненаціональна влада, яка управляла Україною в перших двох десятиліттях незалежності, спромоглася тільки довести нарід до відчаю і все гіршого занепаду моралі, духу та творчої енергії.
Національна ідея виявила свою живучість також на тих землях України, де виглядало, що національна свідомість населення невисока. Закарпаття 1939 року підтвердило основну тезу ОУН, що в народі жевріє гаряче прагнення зажити у незалежній українській державі. Сотні синів «Срібної Землі» поклали тоді свої голови в обороні щойно народженої, омріяної держави, а разом із ними десятки націоналістів-соборників, які нелегально прибули сюди з різних кутків України.
Під гаслом боротьби за Самостійну Соборну Українську Державу ОУН підняла український народ до такого велетенського злету та напруги своїх сил, що їх не спромоглася осягнути жодна інша організована сила в нашій історії. У популярній патріотичній пісні співалось, «У бій кривавій ОУН нас веде!», і в дійсності воно так і було.
Велике значення мало те, що на чолі ОУН були люди високого формату, які зуміли виявити в складних обставинах велику політичну дозрілість, далекоглядність, широту мислення. І так у відповідь на питання про слушність та раціональність позицій і дій ОУН можна навести ряд прикладів і фактів, які підтверджують, що ОУН впродовж своєї історії поступала гідно й відповідно.
ОУН виявила себе в роках Другої світової війни на висоті політичної розсудливості. Інші українські угруповання із зміною політичних обставин або загорнулись паралічем або коїли такі кроки, що м’яко кажучи, не вкрили ім’я великого українського народу славою.
Поділ в ОУН, що його приймається вважати трагічним, був до певної міри закономірним. Зміну керівництва ОУН здійснили люди, які своїми жертвами зробили ОУН тим, чим вона стала в очах народу. Їх тривожило, що значний вплив у тодішньому Проводі змогли захопити собі члени, які виявляли відхилення від твердого самостійницького принципу ОУН у політиці та діях. Таке у майбутньому могло привести до потягнень, які зганьбили б Організацію і підірвали довір’я народу.
Новий революційний провід усвідомлював, що наближається час великих перемін, і ОУН мусить бути готовий якнайкраще його використати. Треба подивляти глибоку обдуманість розробленої ними стратегії нового етапу боротьби. Вона включала нову концепцію ОУН як революційної сили, що стоїть на чолі руху за перебудову світу на справедливих для всіх народів основах і в проводі спільної, міжнаціональної боротьби під прогресивним гаслом «Свобода народам! Свобода людині!». Концепція ОУН визначала місце України як каталізатор етично-моральної, ціннісної революції у світовій політиці.
До стратегії боротьби також входили добре обмірковані почини для активізації сил народу. Особливо далекоглядною була організація Похідних Груп, які мали служити немов дріжджі для оживлення громадського життя на землях, де комуністи зліквідували майже всю національну еліту та скосили найбільш продуктивну верству, на якій в минулому опиралося національне життя.
Дуже вагомим у політичному вимірі було проголошення Акту 30 червня 1941 року про відновлення української державності. Поза іншими аспектами Акт 30 червня мав велике політично-виховне значення тим, що поставив мету утворення Самостійної Соборної Української Держави на перше й вихідне місце українських змагань. Не комітети чи безвладні ради для посередництва між окупантом та українцями, а національна українська влада, що стоїть на чолі суверенної державної структури. Погодження на чогось меншого відкидалося як щось нижче гідності великої української нації. Могутнє піднесення народу разом із широкою й ентузіастичною його участю в державному будівництві підтвердило правильність державницької спрямованості політики ОУН. А негативна постава нацистсько-німецького проводу до Акту 30 червня виявила справжні, колоніальні заміри нового загарбника і допомогла розвіяти ілюзії, що їх навіював німецький похід проти червоної Москви.
Подібно, в розгарі збройної боротьби було утворено Українську Головну Визвольну Раду як реальний символ всенародного характеру тієї боротьби. У склад УГВР, як раніше в склад Державного Правління, обрано ряд діячів з-поза Організації для підтвердження того, що ОУН не змагає до монопартійної, авторитарної влади, а прагне залучення якнайширших кіл, зокрема найкращих представників народу, в життя держави. ОУН була свідома того, що такий підхід має велике значення для широких кругів, які очікують утворення загального національного проводу як унаочнення консолідації української нації на шляху до здійснення її національного ідеалу.
Впродовж цілого того бурхливого проміжку часу, який поет Олег Ольжич метафорично окреслив «добою, жорстокою, як вовчиця», ОУН перебрала на себе тягар відповідальності за долю українського народу. Найяскравішим виявом тієї глибокої відповідальності в тій добі було створення збройних сил для захисту населення проти всяких завойовників. Спершу це було у формі збройного самозахисту — Самооборонних Кущових Відділів, що були утворені для охорони українських сіл, а відтак у формуванні фактичної військової сили — Української Повстанської Армії. У кожній із тих збройних формаціях ОУН творила основну силу і за кожну бойову акцію провідники ОУН наражали себе на вістря розлюченості ворога, який знав, що горном, яке перетворює народний гнів у здисциплінований, ідейний і наполегливий спротив, є безумовно ОУН.
УПА не була тільки захисником народу; її дії підривали колоніальні плани окупантів, розхитували їхнє володіння ситуацією. Недавно відкриті таємні накази свідчать, що совєтське керівництво планувало при завойовуванні Західньої України вивезти з тієї території на Сибір усе українське населення. Що цей план не був здійснений треба завдячувати масовому й грізному спротиві УПА та ОУН, який так збентежив Москву, що змусив її здержатися від свого єхидного замислу. А в повоєнних роках повстанці зірвали план викачання якнайбільше продуктів українського поля для підкупу нових східноєвропейських колоній розширеної імперії. Хтозна, чи в Голоді 1946–1947 років Україну не чекало повторення страшної масштабності Голодомору 1932-1933 років. Масовий голод бушував тільки на тих землях України, де не було такого спротиву як на теренах, де діяла УПА.
Героїчна боротьба ОУН-УПА від 1942 до 1955 років вписала незрівняну сторінку в історію української нації і залишила глибокий слід у пам’яті народу. В ході тієї боротьби українська нація самоусвідомила свій потенціал, пізнала, що в її надрах виросла численна плеяда талановитих полководців. На легендах тієї боротьби виховались уже кілька поколінь народу, і сьогодні нема жодного справжнього патріота в Україні, який би заперечував вартість тієї боротьби на відміну від всяких авторів на еміграції, які мали звичку знецінювати діяльність ОУН і УПА.
Вагоме значення у процесі повалення московсько-комуністичної імперії мало те, що тисячі членів ОУН понесли з лав Організації дух боротьби за свободу і людські права в усі закутини імперії, а передусім у сибірські концтабори, де поневірялись мільйони представників поневолених Москвою народів. Частина з них була в минулому учасниками власних національних рухів спротиву, а частина просто ізгоями протилюдської совєтської системи. Своєю мужньою поставою і спротивом проти брутального табірного терору, члени ОУН і УПА «заразили» ту велику масу в’язнів новим духом, навчили обстоювати свою гідність і права.
Тяжко навіть уявити, що в виснажливих умовинах совєтського концтабірного життя члени ОУН вели активну освітню роботу серед великого моря українських та іншонаціональних в’язнів з метою піднести їхню освіченість і скріпити віру та переконливість у правоту антибільшовицьких позицій. Таким був геній ОУН, що зумів використовувати всякі обставини для того, щоб далі вести визвольну боротьбу. Діяльність ОУН мала велике значення для піднесення образу українців серед маси в’язнів, між якими була велика кількість різнонаціональних інтелектуалів.
Там, у концтаборах представники різних народів мали нагоду пізнати, що бандерівці — це армія воїнів високого морального формату, а не бандити чи фашистські лакеї, як цього впоювала в них брехлива московська пропаганда. І так, на великих просторах совєтсько-російської імперії ярлик «бандерівця» став синонімом людини-борця, нескореного ворога Москви, людини, яка не ховає своє національне обличчя, антипода обездуховленого, безідейного совєтського гвинтика.
Численні масові повстання в усіх точках великого ґулаґського архіпелагу при кінці 1940-их і на початку 1950-их років були у великій частині організовані й таємно керовані членами ОУН. ОУН зуміла надати тим повстанням політичного характеру, внаслідок чого вони мали широкомасштабний засяг і далекосяжні наслідки. Ті повстання довели до підірвання довгорічної совєтської системи масового використовування людей як рабсько-робочу силу в збагаченні імперії.
Найбільше, що лякало Москву, були не так самі повстання, з якими вона могла справитися при помочі танків і бомбовиків. Страхало більш за все те, що вогненний бандерівський дух міг поширитися і на «велику зону» поза концтаборами. Москва зрозуміла, що ОУН перетворила совєтські концтабори на школи для виховання борців проти новітнього Молоха, якому до того часу усі її піддані покорялися.
Після тих масових повстань у концтаборах тримали тільки тих, яких присутність і постава мали особливо небезпечний ефект навіть на стероризоване совєтське оточення. У концтаборах члени ОУН і УПА, засуджені на 25-літні строки покарання, продовжували виховувати чергові покоління борців за волю. Майже кожен ув’язнений учасник руху спротиву 1960-их і 1970-их років згадує, що національний світогляд поглибився в них на Сибірі й Мордовії під батьківським впливом оунівських «дідуганів».
Сьогодні ми клонимо голови всім відданим членам ОУН — і тим, хто полягли геройською смертю і тим, хто по геройському діяли впродовж свого життя. Без них і їхнього чину, без ОУН наша історія була би надто блідою.
Але хай наш зір не буде зафіксований на минулому. Радше глядімо в майбутнє, бо ще не зовсім сповнені ті ідеали, за які віддали життя стільки синів і дочок України. Роль ОУН у тому змагу повинна бути далі активною, якщо не керівною, бо хто як не вона буде допильновувати, щоб політика української держави постійно керувалась українськими національними інтересами і щоб українські політики не сковзувалися під посиленим тиском або обманливими звабами відкритих чи прихованих ворогів до звичного для постколоніальних суспільств хрунівства та підлабузництва.
Місія ОУН буде щойно тоді завершеною, коли сконає останній на планеті малорос, коли в кожному українцеві закріпиться душа націоналіста, і коли на чолі української держави стоятимуть новітні Коновальці, Бандери та Стецьки. А до того часу кожного націоналіста далі зобов’язує клятва віддавати всі свої сили для святої справи, як це пригадується у словах революційного гімну, що ним колись закінчували свої сходини члени ОУН — «Нам пора для України жить»!
Ігор Мірчук
_________________________________________
*Слово, виголошене на святі з нагоди 75-річчя заснування ОУН на Оселі СУМ в Елленвіл. Публікується вперше.
