Бандера на Євромайдані

Андронік Кармелюк

Пропоновані роздуми й історичні рефлексії виникли з приводу медальйона в честь Бандери, як натхненника й одного з ідейних лідерів Євромайдану та Революції Гідності, що спалахнули і розгорілися на переломі 2013-2014 р. на Площі Незалежності в центрі Києва. Автор мистецького виконання цього пам’ятного медальйона пояснює свій твір такими словами:

Присвячується Вадимові Шевчукові (псевдо «Любомир Лютий»), моєму близькому другові за духом і по боротьбі, що стояв на київському Майдані взимку 2013-14 року, та який віддав своє серце за вільну та самостійну Україну у 2017 році.

Автор медальйона С. Бандери скульптор Ігор Романовський

banderaEuro_html_70ca34e1

Бандера. Медальйон, 2017 р. (бронза, діаметр 15 см)

Медальйон у честь Бандери – це дарунок усім учасникам Євромайдану за тріумф свободи, людської та національної гідності українців.

«Ми не будем, не будем рабами

І не хочем носити ярма!»

Із пісні Михайла Сороки,

керівника Кенгірського повстання 1954 р.

Євромайдан і постать Степана Бандери, Провідника революційної ОУН і видатного ідеолога та державного діяча, мають не тільки історичний та символічний зв’язок. Київ завжди був у центрі уваги та устремлінь політичної мети ОУН – здобути Українську державу. Тому воно й природно, що обличчя Бандери стало й обличчям Євромайдану. Зокрема з того моменту, коли біля головної трибуни на Хрещатику було поставлено великий банер із відомою фотографією молодого Бандери, в зеніті свого активного життя; коли серед учасників масового протесту замайоріли червоно-чорні стяги із символікою революційної ОУН і також коли народ підняв Революцію Гідності і почав з трибуни та на масових заходах шанувати нових Героїв урочистим привітом ОУН-УПА: «Слава Україні! Слава Героям!», надавши йому офіційного державного звучання. Гасло пролунало із сотень тисяч уст громадян, які приєдналися до Революції Гідності, і тим затвердили історичний перехід українців з етнічної на модерну політичну націю, основою якої стали дві титульні нації України – українці і кримськотатарський народ.

banderaEuro_html_8630f1cb

Євромайдан, Київ 1914 р.

Ці факти і такий явний історичний симбіоз головних ідей державницької ідеології ОУН під проводом Бандери та його однодумців стали відтепер освоєними і зрозумілими для більшості населення України. Спроби нівелювати ідеологічний вплив історичної спадщини ОУН та вихолостити її ідейну спадщину від змісту, що наповнював небачене досі явище спалаху та розгортання Євромайдану, виявляються нікчемними. Прихильники ліберального, чи (тепер модного поняття) постмодерністського або навіть «постправдівського» напрямку тлумачення подій, намагаються або зовсім ігнорувати, або суттєво зменшити вплив політичних ідей і головних діячів визвольного націоналізму на формування активної, тобто пасіонарної частини сучасного суспільства. Вони не бачать, як суспільні сили поступово стають тривким фундаментом нової державної України, який починає набувати все чіткіше структурованого громадського ладу. На цій основі постануть нові, побудовані віднизу догори представницькі політсили, які невдовзі стануть уже справжнім голосом народу. Й тоді вони перестануть бути засобом маніпуляцій та збереження впливу тих лідерів, котрі ще є на повідку жадібних фінансових структур.

Ми стали (і далі є) свідками органічного єднання кількох етапів Визвольних змагань, які мали місце протягом ХХ і початку ХХІ віку. Кожне нове покоління українців переймало естафету від попередників у боротьбі за свободу, за особисту й національну свободу і за встановлення державного суверенітету на своїх історичних землях. Наші попередники і ми, учасники Революції Гідності і чергової російсько-української війни, назавжди втратили страх і повірили у результативність дієвої політичної програми, яку для масової популяризації ідеологи ОУН ядерно сформулювали у програмному гаслі «Ідея і чин». У суспільно-політичній практиці це реалізується у проявленні Чину, цебто вольового та відповідального акту спільнотою однодумців. Ця спільнота гуртується навколо чітких ідей і провідних особистостей, відтак вона стає ініціатором, виступає і діє в різних умовах як динамічне ядро державної нації, при тому дбає за добро усього суспільства. Через що Україна, як забороло перед законсервованим Сходом, стає країною, де людям комфортніше живеться, ніж в авторитарній Росії.

У новітній історії України провідні постаті, як С.Бандера (Провідник ОУН), Р.Шухевич (Командир УПА), о. А.Волошин (Президент Карпатської України) Я.Стецько (Голова УДП і АБН), К.Осьмак (Президент УГВР) – ці та ціла галерея інших політичних діячів відображають усю повноту революційно-визвольної, державозахисної та державобудівної візії та дії однієї генерації, котра творила епоху других Визвольних змагань (1938-1954). Це покоління з мислителів, будівничих і борців створило і вибудувало ідейний міст, який пов’язує два історичні береги період Національної революції з Актами незалежності та злуки-соборності УНР-ЗУНР (1917-1921) із сучасним періодом, який стартував двома актами Декларацією про державний суверенітет (1990) і проголошенням Незалежності України 24 серпня 1991 р. (Період існування протягом 70 років центрально-східної України в кордонах СССР під адміністративною назвою УССР мусять історики ще проаналізувати, підсумувати, та відтак оцінити й намагатися все, що суттєво і під кутом суб’єктності України відповідно осмислене, зважено і без шкоди для творців тієї непростої епохи включити у державний канон політичної історії новітньої України. Ця дослідницька праця досить складна і суперечлива, вона взагалі ще не розпочата ні теоретично, а тим менше практично. Але ми її не можемо ігнорувати).

Без згаданої вгорі проміжної ланки нашої національної історії ХХ ст. (визвольної і підсовєтської), не можна собі уявити та пояснити ніким «не прогнозований» розвал анахронічної «тюрми народів» СССР. Як і постання на імперських уламках Української самостійної соборної держави, яку ворожий сусід вкотре та усіляко намагається упокорити, поранити, уярмити й зрештою повторно поглинути. Але даремно, бо українці, мотивовані Революцією Гідності і звитягою воїнів, йдучи дорогами козацько-стрілецької традиції і слави «Червоної калини» на Півдні та Сході України, заявляють Європі та всьому світові: ніколи «Не будем рабами і не хочем носити ярма!»

Однією з ключових ідей у програмі революційної ОУН С.Бандери був політичний постулат, що нову державу можна буде підняти і захистити лише тоді, коли ми водночас будемо покладатися на власні сили. А найбільша сила, крім однодумності, як уважали ідеологи ОУН, це – самооборонні загони і, відтак, національна армія. Навіть коли воїни УПА та герої збройного підпілля в Україні фізично програвали, проте їхня етика спротиву окупантам залишалася непохитною і безсмертною. Вона збереглася в пам’яті мільйонів українців та їхніх нащадків, які зазнали розстрілів, катувань, переселень, заслання і нелюдської каторги. В імперському просторі СССР панували застій і задуха під тиском тоталітаризму та від зашморгу репресивного апарату. Однак, етика спротиву воюючої України (так окреслено в документах УГВР) горіла в серцях українських політв’язнів комуністичного Гулагу та спалахнула на весь світ вогнем і духом концтабірних страйків і повстань у Норильську, Воркуті, Караганді та Кенгірі. Нині ця тема – вдало та успішно – вперше представлена в художньому фільмі «Червоний».

sorokaLast

Михайло Сорока, остання його фотографія, в таборах, 1970-ті роки

_ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _

Анатолій Радигін, співв’язень Михайла Сороки, якось написав про нього: «Він міг би прикрасити будь-яку державу і створити будь-яку державу. Вірю, що настане час, коли українці, згадуючи його ім’я, будуть вставати і врочисто мовчки стояти, як устають американці, почувши ім’я Вашингтона, угорці, почувши ім’я Кошута, і євреї, почувши ім’я Герцля».

_ _ _ _ _ _ _ _ _ _

Безсмертної слави невидимого командира Кенгірського протомайдану 1954 р. заслужив легендарний Михайло Сорока, керівник підпільної «ОУН-Північ». Він став центральним героєм у блискучому біографічному есеї Ростислава Чопика «Українець (Або як написати книжку про М.Сороку)» (Збірник есеїв «Менталітети», УВС ім. Ю.Липи, Київ, 2015 р.). Над осмисленням цієї героїчної і негласної постаті, яка генетично вписується у природу «Революції Гідності», автор творчо працював кілька років, а завершити цей образ його надихнула, в тому й приспішила появу названої публікації, пережита участь у подіях Євромайдану, пліч-о-пліч зі своїми львівськими студентами. Чопику напрочуд талановито вдалося схопити у портреті лідера Кенгірського майдану, як підкреслюють рецензенти, «мить і вічність», де сімейна доля головного героя есею М.Сороки та його дружини К.Зарицької «переростає у драму національної історії». Філософський есей львівського автора художніми засобами ілюструє історичну «спадкоємність ідей і поколінь».

Роздуми про Бандеру, його символічну участь і вплив на формування політичного обличчя, різних складових елементів Євромайдану і підслямайданної України, будуть неповними, якщо ми не позначимо в нашій свідомості ще одну постать, без якої й сам С.Бандера не відбувся б в історії України, та другі Визвольні змагання мали б, мабуть, зовсім інший авторський почерк та провідницький стиль. Мова йде про його батька – о. Андрія Бандеру, священика УГКЦ й капелана УГА, учасника перших Визвольних змагань. Сімейне виховання в родині о. А.Бандери, активна діяльність у «Просвіті», Пласт і студентські роки у Львові та на Прикарпатті – все це є структури і чинники, які сформували характер і світогляд молодого Степана Бандери. За цю батьківську опіку й посвяту Москва згодом жорстоко розправилася з батьком Провідника ОУН. Вона невпинно стежила за найменшим самостійним рухом українців і нещадно знищувала будь-який національний прояв та опір її імперським зазіханням на Україну.

andrewbandera

Отець Андрій Бандера

За перших совєтів агенти НКВД 23 травня 1941 р. ув’язнили о. А.Бандеру, негайно його депортували зі Станіславова до Києва. Тут його тримали у підвальних келіях Інституту благородних дівиць, перетвореного на тюрму і катівню. Чекісти проводили «слідство», влаштували над ним швидкий «суд», інкримінували о. А.Бандері погляди і діяльність його сина як керівника ОУН, за що батько отримав смертний вирок. Через три дні – 10 липня 1941 р. – його розстріляли в тюрмі на вул. Інститутській та, ймовірно, поховали серед анонімних могил у Биківнянському лісі. На запитання суддів про своїх дітей о. Андрій Бандера з чистим сумлінням відповів: «Я своїм дітям дав належне виховання, прививаючи їм любов до України. Світогляди моїх синів і доньок однакові».

Поспіх розправи чекістів над українськими самостійниками пояснюється провалом червоної армії перед наступом німців, які «блискавично» наближалися до Києва. Водночас Провідник ОУН Степан Бандера, який з м. Бевза відпроваджував три Похідні групи з шістьма тисячами ідейних друзів для поширення Акту про відновлення Незалежності України, був затриманий агентом гестапо, його перевезли спершу до Кракова і потім далі до Берліну, де його ув’язнили у центральній тюрмі гестапо. Від 28 березня 1943 р. його запроторили до кацету в Саксенгавзені. Степан Бандера залишався невгнутим та непоступливим – перед німцями і перед большевиками. Про смерть батька, мабуть, він довідався вже після війни.

Таким чином, на Євромайдані під час Революції Гідності відбулася історична й світоглядна зустріч о. А.Бандери і його сина Провідника ОУН С.Бандери з їхніми ідейними спадкоємцями – Героями Небесної сотні. У підніжжі пагорба, на якому НКВДисти вчинили суд нечестивих і смертельну розправу над 58-річним о. Андрієм Бандерою, полягли новітні захисники Євромайдану. Над ними лунали дзвони тривоги і скорботи з дзвіниці Михайлівського золотоверхого собору.

Коли в Криму та на Донбасі ворожі сили – підступно й крадькома – зайняли нашу територію й розпалили криваву війну, численні добровольці рушили на Схід захищати державу, щоб відбити військову загрозу з боку московських наїзників. Подібно як Похідні групи ОУН 1941 року, зокрема Східна й Південна Похідна група (ця остання дійшла аж до Джанкоя в Криму), колони майданівських самооборонців та добровольців з усієї України спішили на Схід. Їхнім бойовим завданням було допомогти розваленій армії стримати і приборкати розбійницькі дії окупантів, які зайшли на наші землі з метою розчленувати державу та остаточно її зруйнувати. Нині оновлена армія та Національна гвардія, разом із добровольцями, готові відвоювати державний кордон України на Сході і до Чорного моря, відновити цілісність суверенної території.

Ідеї політиків та рушійні сили історії нікуди не зникають, вони появляються на історичній сцені й на певний час зникають «з екрану», та зберігаються в історичній пам’яті нації. На Євромайдані ми стали свідками повернення ідей і символічного натхнення від лідерів ОУН і УПА, зокрема в постатях Провідників ОУН М.Сороки, С.Бандери та його батька – капелана УГА, просвітника і кооперативного діяча о. Андрія Бандери. Там вони з’єдналися з Героями Небесної сотні, через що місце розстрілів на Інститутській у 1941 та 2014 роках було освячене кров’ю воїнів і патріотів, імена яких будуть увічнені у Пантеоні слави України. Тим часом на цьому святому місці з ініціативи батьків і за благословенням Глави УГКЦ постав новий храм, що носить імена покровителя Києва св. архистратига Михаїла та Новомучеників українського народу.

Перед новим етапом

Війна за Україну триває, готовність до захисту й очищення території від ворожих сил буде збережена завзяттям військових сил і готовністю всього населення до спротиву. Тим часом Українська держава далі тримає курс на зміцнення, на оновлення і всесторонній розвиток. Вплив Бандери та його однодумців, а також його наступників із рядів націоналістів і широкого Руху Опору тоталітарному режимові, однозначно прочитується у подіях Євромайдану та після нього. Однак реальні зміни можуть наступити щойно після того, як ми усвідомимо дійсний стан країни у війні та у процесі очищення від хвороб минулого, коли знатимемо наші можливості і великий потенціал розвитку. Після того, як осмислимо нашу політичну ситуацію у державі, ми зможемо правильно й узгоджено накреслити альтернативний шлях модернізації України. При тому ми свідомі наших слабкостей і численних недотягнень. Але черпаємо наснагу й творчу енергію від подвигів із двох джерел – від Чинів наших попередників та Героїв сучасності.

Дедалі частіше ми натрапляємо вже на чітко усвідомлені конструктивні ідеї та пропозиції, що їхні автори пропонують як шлях змін, який має допомогти утвердити новий суспільний лад, пожвавити і радикально змінити демократичні процеси в державі; ці останні повинні активно впливати на формування державної політики Києва та і у самоврядних регіонах, яких чекає необхідна реорганізація. Одним словом, назрів час для чергового кроку суспільних перетворень, а не для збурення людей і замовних майданчиків. Пора подумати і подбати про зміцнення держави побудовою (підкреслюємо) громадського суспільства. Архітекторами і будівничими для цього покликані виступати представники найактивнішого прошарку населення, потужного т.зв. середнього класу, який володіє відродженим відчуттям Господаря землі і власної долі. Це вони будуть (і вже починають) створювати різні професійні та станові громадські організації. Після цього наступить фаза органічної вибудови партійно-політичного ландшафту на справжній демократичній і народовладній основі. Їхні попередники, активні учасники столітнього Визвольного руху теоретично писали на цю тему, але їхні руки – з відомих причин – не доходили до можливості створити т.зв. громадську тканину суспільства. Що всім зрозуміло. Виняток становить хіба українська світова діаспора, на неї лягла важлива місія лобіювання державних інтересів України у державах, де проживають особливо активні й інтегровані громади. На цьому полі політична діаспора досягла – в період бездержавності та за Незалежності – значних успіхів.

Післямайданна Україна нарешті побачила і зрозуміла небачену користь від структурної самоорганізації суспільства. Нині існують усі передумови для наступного кроку, фактично – до істотної емансипації націоналістичного руху: від ідейно-визвольного до громадсько-політичного, із вагомою складовою економічного прагматизму. У владних структурах уже працюють молоді управлінці й менеджери нового покоління, з сучасним досвідом комунікації, планування і покрокового втілення в життя великих проектів. Проявилися волонтери, добровольці, успішні ділові українці, які забезпечували логістику Євромайдану та допомагали з вибухом війни недійовій армії та фронтовим частинам усім необхідним. Усі вони разом складають новий динамічний прошарок суспільства, який забезпечує незворотність процесу оновлення України та її інтеграції в Європу. Мало хто усвідомлює, що група ветеранів російсько-української війни та учасників АТО нині вже переступила позначку півмільйона осіб, і що їхня кількість імовірно зростатиме. Усі згадані щойно частини населення стануть передовим загоном якісно нових виборців, які готові обирати чесних, відданих і непідкупних представників до політичної влади в очищеній та модернізованій українській державі.

wadymSzewczuk

Вадим Шевчук – учасник Євромайдану

На жаль, до нинішнього моменту не дожив киянин Вадим Шевчук, який на Євромайдані обрав для себе псевдо «Любомир Лютий». Воно звучить як ціла політична програма: він любив понад усе мир, і тому був «лютий» на ворогів свободи та української держави. Усе, що мав, він віддав для України. Він пішов за прикладом славних попередників, постать Бандери була для нього світлим прикладом. Він так глибоко переживав за свободу й збереження самостійної України, через що у 2017 році віддав своє серце і приєднався до лав Небесної сотні.

Зазвичай, у пам’ять померлих ставлять свічку. Це глибоко християнський звичай, що народився із слів Христа «Я прийшов у світ, щоб кожний, хто повірив у мене, не залишався у темряві». Запалена тобою свічка освітлює душу і думки тих, які моляться за хворих і страждальців, за мир у світі, і за тих, що творять молитву подяки.

Полум’я свічки – це також глибока притча. Вона згоряє, даруючи світло іншим. Покійний Вадим Шевчук пожертвував усі свої сили для ближнього, і нині він заохочує нас дарувати себе ближнім. Запалюймо в пам’ять Героя Євромайдану Вадима та його духовних спільників на Майдані – Михайла Сороки, Степана Бандери й о. Андрія Бандери – свічку як символ любові і надії, світла і тепла. Нинішній світ – і насамперед громадська Україна – потребують таких велетнів духа й чину.

Опубліковано Аналітика, Головне.